Художник Валерій Франчук: Спершу став натурщиком

15 березня 2017 р.

У фойє Київського планетарію проходить виставка Народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерія Франчука.

Незадовго перед тим з художником поспілкувалися в майстерні.

Доплив до середини Південного Бугу

— Пане Валерію, село, яке подарувало вас світові, має таку чудову назву — Зелена… Як часто згадуєте рідне коріння?
— Я тим живу. Зелена щодня в мені сидить. Ось і зараз почав малювати соняхи. І в пам’яті оживає рідне село, мама порається на городі. У нас було 39 соток землі. П’ять соток засівали коноплями… У хаті стояв верстат діда Кобилянського. А прядка ось уже в моїй майстерні оселилася, як спогад про дитинство.
Зелена для мене найдорожче і водночас найсуворіше місце. Найсуворіше тому, що життя було нелегким. У мами з татом нас було п’ятеро синів! Усе «шукали» батьки дівчинку (сміється). Ранок у селі починався приблизно так: «Маріє, на ланку!» Ми, хлопці, допомагали мамі усім: білили хату вапном, пасли корову, поралися по господарству. Зелена — це чудові й неповторні краєвиди.
Село лежить у глибокій долині. З наших джерел починається річка Хомора. В дитинстві ми ловили рибу зі ставків. А які легенди ходять про Чорний ліс на Чорному шляху… Про наше поселення згадується ще з 1419 року в усіх церковних книгах. Якби не Зелена, чи й став би я художником…
— Із чийого благословення ви стали художником?
— Я б сказав, що все, що я можу робити як митець, — все з Божого благословення. В дитинстві я малював у зошиті старшого брата. Вчителька Ірина Савівна було потягне його за вухо й каже: «Володю, в тебе і так один зошит, а ти в ньому ще й малюєш… Ну навіщо?» Добренько мені від брата діставалося… Проте у третьому класі я вже стінгазету робив, мене вже художником звали. Тато привозив із райцентру фарби, а брат Петро показав, як малювати олійними фарбами. Він, до речі, так гарно «Три богатирі» Васнєцова намалював. Картина довгий час висіла в хаті і мені так хотілося щось подібне намалювати.
Та мої руки стільки перенесли, навіть дивно, що художником став. Я літав зі скирди: переломи на обох руках були. Та янгол вдало приземлив із 14-метрової висоти. А коли служив в армії, був такий випадок, що справді тільки Божа сила мене спасла. Посперечалися з товаришем, що Південний Буг у Миколаєві перепливу. Доплив до середини і сили відмовили. А потім ураз відчув полегкість, і мене принесло до берега. Зараз страшно згадати: попереду ще й гребля була.
З тих прикладів вірю в Боже благословення. Це він дає мені можливість бачити кольори, відчувати величний і Божественний світ. Бо тільки Бог може створити таку красиву природу й подарувати світу. Щосекунди, щохвилини ми маємо дякувати Всевишньому за мить життя. Бо що людське життя для вічності? Злетіла зірочка з небес — ото й уся твоя дорога.
— Пригадую вашу виставку «Передчуття Майдану сторінками Кобзаря», виникає потреба перечитати твори Тараса Шевченка. 
— До образу Тараса Шевченка я йшов дуже довго. Бо Шевченко сам — прекрасний живописець, рисувальник, аквареліст. А «Кобзар» — це пророча для України книга. Тож підходжу до неї трепетно й сердечно. Ця серія писалася в 2011—2012 роках. А сьогодні, коли українська нація своїм високим злетом людської гідності й тяжкою людською трагедією заявила про себе на весь світ, поезія Кобзаря якби написана спеціально до цього високого і жертовного подвигу.

«Привезла мама свіжоспечений хліб, загорнутий у місцеву газету…»

— Ви часто поринаєте у спогади й гортаєте сторінки у пам’яті з дорогими для вас іменами? Кому вклоняєтеся низенько? 
— Насамперед це мій маестро-вчитель Тимофій Лящук. Бо він — справжній патріот, громадянин України, інтелігентний, доброзичливий. Людина, для якої честь і совість не порожні слова. Своїми творами він запалив у мені бажання стати художником. Я від нього вбирав у себе красу і чистоту фарб. Свого часу його вчитель Василь Касіян сказав: «Високе усвідомлення свого покликання, самовіддана творча праця висунули Тимофія Лящука на одне з найпомітніших місць в українському плакаті».
А починалося моє становлення як художника завдяки мамі. Якось, коли повернувся з армії й працював у Хмельницькому, вона привезла мені свіжоспечений хліб, загорнутий у місцеву газету. А в тій газеті я вичитав оголошення про платні курси художників. Знайшов пару робіт і подав на конкурс. Звісно, мене зарахували. А вже через десять місяців лише мені одному з 36 курсантів дали можливість зробити першу персональну виставку. Малював свою Зелену, Славуту, де працював.
— А потім стежки-дороги привели вас до Києва. Як то сталося?
— На жаль, не склалося моє життя на Хмельниччині: розпалася сім’я, проблеми з роботою. Оті всі розчарування й привели до Києва. Поїхав у тому, в чому стояв. Прийшов до художнього інституту. На вулиці курили студенти й бідкалися, що не мають натурщика. Ось так — спершу став натурщиком. Працював погодинно. За місяць уже мав якусь копійку. А ввечері, коли студенти йшли додому, малював. За рік підготувався і вступив до інституту.
До вступу в інститут квартирував у Марії Гаврилівни на вулиці Петровській. Зараз уже й хатини тієї немає, що мене прихистила. Після мене там квартирувала архітектор зі Львова Поліна. Мабуть, я так сподобався хазяйці, що вона мене познайомила з Поліною. З Поліною я став іншим. Життя почало налагоджуватися. А коли вона побачила малюнки, сказала, що мені потрібно більше працювати творчо. Дружина мене підтримувала й підтримує до цього часу, хоч це і дається їй нелегко. Сама вона творча людина. Пише чудові вірші, малює. А ще нас зігріває й тримає на світі донечка Марійка. На честь моєї мами назвали. Це наша спільна найбільша радість!
— Яку роботу в своїй творчості вважаєте знаковою?
— А ось вона — «Чайка». Бачите які пейзажі: хатинка в долині, обабіч горби. На хатині чаєчка… То мама в білій хустині… Проведе мене до лісу, сама додому вертає, а я у світ широкий… Саме від цієї роботи «Чайка» я почав працювати шпателем. Перед тим була серія темперних робіт «Джерела» за мотивами українських народних пісень. Чомусь саме зараз пригадалася українська народна пісня «Ой садила мама картопельку, і збирали ми ту картопельку восени…» Не знаю чи ще де співають цю пісню…
— Що надихає вас сьогодні?
— Звечора і зранку молюся, щоб ніхто не зателефонував і не довелося кудись бігти. А взагалі, я художник цілодобовий. Поставив біле полотно і там уже живу. Якщо маю задум, маю це завершити. Якщо не закінчив роботу сьогодні, то завтра це вже буде щось інше.
— Розкажіть, що читаєте?
— Часто звертаюсь до Дмитра Донцова. Перечитую, роблю закладки. Подобається поезія. Чудово пише Раїса Лиша. В її віршах є душа.
А ще — Біблія. До Біблії не всі ставляться з серцем, а тим більше вивчають, чи хоч читають її. Та вона не стає менш святою книгою буття людства. Те саме і з «Кобзарем». Є люди, які взагалі цю святу книгу не бачили, не читали, не знають. Є такі, які все перекручують на свій розум. А є чисті помислами люди, які живуть «Кобзарем», як віруючі Біблією, бо для чистих помислами свідомих українців «Кобзар» нашого Пророка Тараса Шевченка і є насправді Біблією на всі часи, на всі віки.
Розмовляла Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s