Авторка фільму «Ленінопад» Світлана Шимко: У нас тільки два варіанти — або зберігати, або знищувати. Найтяжче ж знайти, як видозмінювати

3 квітня 2017 р.

Про кінорежисера і про фільм, який здобув спеціальну відзнаку Docudays UA «як розумний та амбіційний за формою коментар до ідеологічних змін у суспільстві».

Цьогоріч Docudays UA відзначився помітною програмою українських короткометражних фільмів. «Ленінопад» справив враження завдяки глибокому осмисленню суспільних змін. Кінорежисер Світлана Шимко піддала скепсису блискучу, на перший погляд, ідею позбавити Україну «лісу» пам’ятників тирану. Століття тому, акцентує у стрічці вона, «на ура» на пам’ятники Леніну переплавлялися церковні дзвони. Тепер усе відбувається з точністю до навпаки.

Світлана Шимко прийшла в кіно не з кафедри КНУ імені Карпенка-Карого. Здається, базова освіта журналіста і європейської програми DocNomads стала для неї міцнішою опорою. Після фільму-спостереження «Медик іде останньою», що два роки тому був представлений на Docudays UA, та дотепного фільму «Загублені» про людей в аеропорту (Docudays UA 2016), кінорежисерка виступила з авторським висловлюванням. У «Ленінопаді» глядачам підморгує вічність, глузуючи з «кузні» ікон і правильних ідей, яких не існує. У цитаті з сюрреалістичної документальної стрічки «Нові відомості про кінець світу» дух «Володимира Ілліча Леніна» викликають учасники спіритичного сеансу. І це символічно, адже широкі народні маси потребували вождя так сильно, як нині хочуть скинути його з постаменту.

Серед тем, які цікавлять Світлану Шимко, — політика, соціальна сфера, фемінізм. Наша розмова відбулася у вирі фестивальних подій.

Світлано, у порівнянні з фільмом-спостереженням «Медик іде останньою», ця робота є значно складнішою. Адже «Ленінопад» не просто історія про актуальні події, а глибокий і відсторонений погляд на дискусійну тему…

Так, фільм-спостереження за героями та героїнями звичніша форма для документалістики. До цього фільму теж спочатку хотілося включити осіб із різними поглядами: хтось іще сумує за Радянським Союзом, комусь уже йдеться про зміни в суспільстві, завдяки яким процес декомунізації та «ленінопад» набув інерції, потужної сили. Зрештою, мені здалося, що такого протиставлення цих думок буде недостатньо. Та й підхід видався надто прямолінійним, надто вже журналістським: от один погляд, от інший. У підсумку залишився великий матеріал, який, можливо, використаю в наступному фільмі.

Під час дослідження хроніки було дуже цікаво спостерігати за натовпом. Тоді, як і тепер, люди виконували ритуали відкриття і закриття пам’ятників із дуже подібним ентузіазмом, що читався з їхніх облич. Із однаковими вірою, силою і завзяттям будують, а тоді так само готові це все руйнувати. І тільки через те, що популярна ідеологія змінилася. Натовпами легко маніпулювати, їм не притаманне критичне переосмислення.

— Ви досліджували цю тему не лише тут, а й у країнах колишнього соцтабору…

— У наукових статтях про досвід дерадянізації розглядаються моменти, коли поставало питання, що робити з пам’ятниками комуністичній епосі. І там, зокрема у Східній Німеччині, Угорщині, це відбувалося тоді, коли мало відбутися — в кінці 1980-х на початку 1990-х.

В Угорщині, наприклад, побувала в музеї пам’ятників, що репрезентують комуністичну епоху. І нині вони стоять під відкритим небом у цьому публічному просторі. Є в цьому якась функція збереження й переосмислення. У тому сенсі, що пам’ятники вже не возвеличують вождів. І це якийсь «фан» для туристів, особливо із Західної Європи, які, на щастя, ніколи не знали цих комуністичних катаклізмів.

У Берліні був великий пам’ятник Леніну. Коли починали думати про те, що з ним робити, митці та мисткині використовували цей простір для переосмислення політичних змін. Наприклад, Кшиштоф Водічко (Krzysztof Wodiczko) проектував на пам’ятник Леніну фотографію покупця з повним дешевої електроніки візочком із супермаркету. Це уособлювало стрімкий перехід від комунізму до споживацького капіталізму.

У Німеччині також створювалися спеціальні комісії, де експерти й експертки з історії, архітектури, містобудування брали участь у публічних дискусіях щодо радянського спадку. Прикро, що в нас таких прецедентів майже немає. На щастя, фундація «Ізоляція» вже кілька років займається проектом «Соціальний контракт», де переосмислюється простір довкола пам’ятників Леніну. Але це, мабуть, єдиний приклад.

Як ви оцінюєте причини, з яких почався «ленінопад»? У Києві голоси проти пам’ятників Леніну звучали й раніше. Зокрема, з такою позицією виступав видавець Джед Санден. Однак цілого руху, як тепер, не було. Що стало вирішальним?

— У Західній Україні демонтаж пам’ятників Леніну відбувся вже давно, майже одразу після здобуття Незалежності. Але якщо казати про сучасний масовий «ленінопад», то очевидно, що Революція гідності стала поштовхом для цього процесу. «Ленінопад» почався саме як спроба позбутися символічної присутності радянщини в Україні під час революції. На той момент це мало дуже велике значення. А потім, коли за ліквідацію взялася держава з декомунізаційними законами, це вже стало не «ленінопадом», а якимось іншим процесом, контрольованим державою.

На державному рівні все це треба було робити набагато раніше, як в інших країнах, про які я згадала. І, в принципі, добре, що це все-таки відбувається. Але сам спосіб цих змін дуже проблематичний — без переосмислення, без жодної спроби надати цим пам’ятникам іншого статусу в музеях тоталітаризму, наприклад. Виходить так, що держава вкотре знищує свою історичну спадщину заради того, щоби побудувати якусь нову утопію.

Проблема з пам’ятниками радянській епосі — де є розмежування між тим, що це просто пам’ятка, скажімо, тоталітаризму, а де в цьому витвір мистецтва? Що в цьому є важливішим і як ці речі поєднати у сприйнятті конкретного пам’ятника? Чи ми зберігаємо тому, що цей пам’ятник є цінністю, чи його потрібно знищити заради того, щоби символічно показати, що все нібито скінчилося. Тобто, тільки два варіанти — або зберігати, або знищувати. Найтяжче знайти, як видозмінювати.

— Ваш фільм цікавий передусім думками про ці зміни. Здається, таке фільмування —пряме завдання документаліста. Але в більшості випадків бачимо мету «показати». Як вдалося знайти ту позицію, з якою ви виступили у фільмі?

— Під час роботи над фільмом найцікавішим був оцей запал в очах людей та циклічність змін та історичних процесів. Здавалося б: такий тривалий період, але він охоплює лише одне століття! У 1917-му революція почалася з того, що знищувалися релігійні символи, символи царські й ставилися нові символи, що репрезентували контроль нової влади. Тепер те саме відбувається, тільки замість радянських символів ставлять церковні, націоналістичні.

Якщо з публічного простору забрати пам’ятник, лишиться велика діра. У Західній Україні поміркували над цим і звернулися до постатей Тараса Шевченка, Івана Франка, Данила Галицького. А ще цікавий символ на заміну Леніну — фонтан: з одного боку, це й ні те, ні се, з іншого — енергія води, що ніби трансформує 🙂 Ну і не можна не згадати про пам’ятник Дарту Вейдеру в Одесі, всередині якого так і залишився Ленін — ніби на той випадок, коли настане час повернути вождя.

Нині в Центральній і Східній Україні найпопулярнішими з нових проектів є пам’ятники Небесній сотні. А в Харкові ведуться дискусії щодо наміру встановити великого янгола на п’єдесталі, який тримає хрест. Складається враження, що українцям завжди потрібні ікони, яким вони вклонятимуться. А щодо п’єдесталів, у Європі після падіння Берлінської стіни від них почали відмовлятися, аби позбутися демонстративної ієрархії між пам’ятниками і людьми.

— Що для вас Ленін?

— У фільмі є така фраза: «Ленин — это человек, который нес свет людям». Для мене він таким не був. Я виросла в незалежній Україні, тому мене це не торкнулося — ані піонери, ані віршики про Леніна.

— Проект «Guardian прямує в Україну», в рамках якого ви зняли цей фільм, — це передусім фінансова підтримка чи й творча співпраця?

— І те й інше. Переможець (фільм «Домашні ігри» Аліси Коваленко) отримав фінансування в п’ять тисяч фунтів, двоє фіналістів («Ленінопад» та «Історія зимового саду» Семена Мозгового) — по три. Нашим ментором був режисер Сергій Буковський. Людина з добрим почуттям гумору, він підтримував різні версії мого фільму й радив, як їх можна вдосконалювати. Завжди підбадьорював та заохочував працювати далі.

Вивіряла ідеї й під час робочих зустрічей із командою Docudays UA. Особливо в цьому процесі мені допомогла продюсерка фільму Юлія Сердюкова, яка зі свого професійного досвіду давала конкретні поради щодо різних виробничих моментів.

Значною була участь у цьому фільмі й режисера монтажу Віктора Ониська. Саме його критичному незаангажованому погляду завдячує чітка структура фільму.

— Чим ви займатиметеся далі, чи можливо в наших реаліях уявити таку професію, як «режисер документального кіно»?

— Я продовжую займатися документальним кіно. І це моя улюблена справа. Є в цій справі невеликий мінус — те, що на життя цим не заробиш. Але так майже скрізь виходить (і Україна тут не виняток), що в режисерок та режисерів документального кіно зазвичай є якісь інші суміжні професії. Якщо пощастить — можна викладати [у сфері] кіно, заробляючи цим, і паралельно розробляти власні документальні фільми. Поки я ще в пошуках своєї суміжної професії.

— Що потрібно для того, щоби в Україні стали нормою такі фільми, як «Пол приходить назустріч: щоденник зустрічі»? Перш ніж розповісти цю, здавалося б, просту емоційну історію, Якоб Пройс одинадцять років досліджував тему імміграції.

— Мотивація. І найкраще, якщо це не фінансова зацікавленість, а внутрішня потреба. Особливо якщо це стосується тебе особисто настільки, що про певні речі ти не можеш не говорити. От мені хотілося з’ясувати, що стоїть за такими історичними змінами, як «ленінопад».

Добре було би, якщо би в Україні були фонди, які виділяють гроші на проведення дослідження для фільму. Така практика досить поширена в Європі. Тоді можна було би пару місяців спокійно займатися темою, зробити трейлер — і подаватися з ним далі на пітчинги, шукати фінансування вже на виробництво фільму.

— Які теми вам ближчі — спостереження за героями, як у фільмі «Медик іде останньою», чи робота з хронікою й архівами, як у «Ленінопаді»?

— Тут різниця в самих принципах роботи. Спостереження за героїнею фільму — це велика емоційна праця. Дуже багато часу займає встановлення контакту, підтримання контакту. До речі, документальне кіно мені й подобається тим, що це чи не єдино можливий спосіб, у який можна познайомитися з людьми дуже близько. І якщо вдається отримати доступ до інтимного простору героя чи героїні, то він чи вона й задає ритм фільму, лише встигай знімати.

Робота з архівами цікава редагуванням і вибудовуванням власних смислів. Є великі масиви інформації, й твоя роль як режисерки — зробити з цього історію, базуючись на своїх власних спостереженнях, поглядах, дослідженнях.

Фото і кадри з фільму надані Світланою Шимко

 

 

 

 

Розмовляла Олена Коркодим

 

 

 

Джерело: ДМ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s