Валентин Васянович: Коли ти не знімаєш кіно, у тебе з’являється відчуття, що ти дарма живеш

10 листопада 2016 р.

Новий герой спецпроекту “Шорт-ліст” на LB.ua – кінорежисер та оператор Валентин Васянович і його другий фільм “Проти сонця”, який він зняв, коли вчився на режисурі документального кіно в університеті ім. Карпенка-Карого.

Це робота знята в 2004 році як ігровий фільм, документальним в ній є лише сам герой – гончар Тимофій, який біжить від повсякденності на острів ліпити велику скульптуру.

Після “Проти сонця” Васянович зняв два не дуже вдалі ігрові повні метри, після того – пронизливий документальний фільм “Присмерк”, який став найкращим українським фільмом на Одеському кінофестивалі в 2014 році. В тому ж році вийшов фільм Мирослава Слабошпицього “Плем’я”, де Васянович виступив співпродюсером і, що важливіше, оператором. Оператором він працював і на польскому фільмі “Згода” Мачея Собещанського, який зараз знаходиться на стадії постпродашну. Фільм отримав нагороду First Look на цьогорічному кінофестивалі в Локарно, де зокрема відмітили і роботу оператора.

Наступного року світ побачить новий ігровий фільм Васяновича “Рівень чорного”, в якому режисер повернувся до знайденої колись для себе форми – нанизування ігрового кіно на документальних героїв. Головний персонаж стрічки – фотограф Костянтин, який переживає кризу середнього віку (не нова для Васяновича тема).

LB.ua поговорив з Валентином про метод його роботи і про всі зняті фільми. Але спочатку дивимось “Проти сонця”.

Інтерв’ю з Валентином Васяновичем

Дарія Бадьйор: Розкажи, будь ласка, про “Проти сонця” – його історію, як ти взагалі його робив?

Це мій другий документальний фільм. Я його зробив на студії “Укркінохроніка”. Я вчився на документалістиці і нашому курсу пощастило: майстром був Олександр Коваль, який був директором студії і дозволяв нам на її базі робити кіно. У мене був ключ від кабінки з технікою і плівкою. Він казав: “Є ідея. Ось ключ” – я йшов і брав те, що мені було потрібно.

На той час була можливість – знову ж таки, завдяки Олександру Івановичу, – подати заявку на фінансування від Мінкульту. Ми з Іваном Сауткіним, оператором, зустрілись і вирішили написати заявку разом – про його брата Тимофія, який є гончаром і взагалі дуже фактурною людиною, яку любить камера. У Тимофія була мрія – поїхати на пленер і зліпити там бабу – високу таку скульптуру. Ось це й лягло в основу фільму.

Марина Степанська: Там у фільмі є титр “сценарій”. Ти взагалі виступаєш за те, що в документальному кіно має бути сценарій?

Сьогодні я взагалі противник сценаріїв.

Коли ти знімаєш перший свій фільм – окей, в тебе є якийсь власний досвід, ти його виклав на папір, зняв кіно. З тебе ще можна витиснути другий фільм. А далі що робити? Далі ти починаєш щось компілювати, щось писати, але це все же несправжнє.

Сценарій в документалістиці, на мою думку, – річ умовна, яку ти пишеш, щоб отримати гроші на фільм. В результати герой може лишитись той самий, але все інше може змінитись.

Я пишу сценарії лише в результаті великого і потужного документального дослідження. Так було з “Рівнем чорного” – я ходив за героєм, знімав, як він живе і чим дихає. Вдома дивився це відео, думав, як його можна розширити і потім пропонував акторам це зіграти.

Зйомки "Проти сонця"

Фото: Надано Валентином Васяновичем

Зйомки “Проти сонця”

Д.Б: Як так вийшло, що “Проти сонця” – документальний фільм, а виглядає, як ігровий?

Він і знімався як ігровий. Як це виглядало? Ми написали дуже просту історію – Тимофій бере глину, їде на острів, ліпить бабу і все. Але цього замало для кіно.

Ми почали знімати – поставили перед Тимофієм камеру і кажемо: роби те і те. Він працював так, як працює актор сучасного ігрового кіно, але по факту він зіграв сам себе.

Нам пощастило, що в братів було багато власної документальної хроніки – в 90-х в них були 8-мм камери, вони бігали і знімали кіно один про одного. Я передивився тони їхньої хроніки і обрав матеріал для чорно-білих флешбеків. Це допомогло.

Третім етапом було написання текстів, які читаються за кадром. Вони трохи дивні, але надають фільму поліфонії. Вони й зробили кіно.

М.С: Для мене той закадровий голос і був головним героєм взагалі.

Я ввів три жіночі характери – істеричний, сентиментальний і позитивний – і придумав під них невеличкі історії. На сентиментальну історію мене дружина надихнула – вона малому читала якусь сумну казку, де всі в кінці помирають, і я згадав відому пісню La Paloma ade. Вона перекладена багатьма мовами і усюди по-різному адаптована. В російській адаптації – взагалі хепі-енд, моряк повертається додому, але насправді все не так – він поїхав з дому і вмер. Я попросив, щоб дружина заспівала пісню і я включив її в фільм.

Кадр з фільму "Проти сонця"

Фото: Надано Валентином Васяновичем

Кадр з фільму “Проти сонця”

Я в Одесі говорила якось з одним таксистом, який нічого не знає про українське кіно, але він сказав: “Я тільки знаю один фільм, там щось було про сонце, і там була якась страшна баба, яка не давала мужику жить і ліпить баб”. Тобто це кіно не про Тимофія.

Це все правильно. (сміється) Це і про баб, які не дають мужикам спокійно жити. Так вийшло, да. Так, це ж слава, йо-майо, це ж круто.

Д.Б: А де він його побачив – по телеку показували?

Да, по телебаченню кілька разів крутили.

М.С: А розкажи про долю фільму взагалі.

Ми взагалі тоді не розуміли всієї фестивальної історії – чули лише, що є фестиваль у Клермон-Феррані. Ну і послали туди фільм і навіть отримали приз там. Після цього пішли інші фестивалі. Фестивалі – це добре взагалі, тому що якщо дадуть там приз, можна отримати гроші на наступне кіно.

Д.Б: І ти отримав?

З часом – так. Це був фільм “Звичайна справа”, я отримав на нього гроші ще по старій системі, виключно завдяки “Проти сонця”.

Д.Б: А розкажи про “Звичайну справу” – там теж документальний герой?

Ні, там не документальний.

Це я зараз, як мені здається, розумію, як треба робити кіно, а раніше хотілось спробувати зняти ігрове кіно. Мені тоді пощастило поїхати на рік вчитись до школи Вайди, де я для себе все й відкрив – як сценарії писати, як працювати з акторами. Бо якщо актор побачить, що режисер не відстрілює, що йому робити, він почне серйозний емоційний тиск і нічого не вийде.

На зйомках "Проти сонця"

Фото: Надано Валентином Васяновичем

На зйомках “Проти сонця”

“Звичайну справу” я знімав традиційним способом: з Тарасом Денисенком ми робили розкадровки, а потім, як на заводі, втілювали їх на майданчику. Не було імпровізацій і взагалі не дуже емоційно це було.

Другий фільм, “Креденс”, був іншим. Я зрозумів, що мені не хочеться малювать розкадровки, собі тягаря на ноги прив’язувати, тому там жодної не було, було більше схоже на імпровізаційний театр на майданчику. Ми обирали локацію, яка нам підходила, і там на місці робили з десяток дублів – шукали кожну сцену, поки не знаходили потрібний варіант.

Було дуже приємно знімати цей фільм, а зараз я прийшов до того, що і сценарій не треба писати. Головне – знати героя, у якого є щось всередині і з якого ти зможеш це “щось” витягнути і дати йому більше свободи. Можна робити кіно, слідуючи за героєм, щоб життя тебе вело і ти не використовував власні застарілі штампи. Емоційно це дуже важко, але дуже цікаво.

Д.Б: Але багато часу для цього треба, ні?

На “Рівень чорного” я витратив півтора року – враховуючи, що я паралельно знімав у Польщі, а цей фільм знімав тільки взимку. Не так багато часу, просто він був розтягнутий. Але якби я писав сценарій, чекав би фінансування, було б довше. А так дуже швидко.

М.С: А чому “Рівень чорного” не лишився на полі документального кіно, а “Присмерк” лишився?

“Присмерк” – це ж все-таки більш чесна історія. Там я не дуже впливав на процес, там багато документальних кадрів. В декількох місцях вийшло, що я підгледів, але не встиг зняти і просив ще раз сцену для мене відпрацювати. Але в цілому я не просив нічого: іди туди, подивись сюди, сядь там, зроби те.

У героїв було 90% свободи. Я потім навіть думав, що так класно зняв “Присмерк”, а чи зняв би я таку історію ігрову? З акторами. Навіть написав сценарій, думав його розширити і драматизувати, але потім кинув цю думку, бо зрозумів, що це прикольно, як певний челендж для себе, але дуже важко.

Васянович з призом за "Присмерк" на ОМКФ-2014

Фото: ОМКФ

Васянович з призом за “Присмерк” на ОМКФ-2014

То “Рівень чорного” не вийшло, чи не хотілось лишати на документальному рівні?

Я з самого початку вирішив робити ігрове кіно. Костя (головний герой) – мій приятель, в нього було тоді мало роботи, є машина, він класно рухається, танцює, нормально тримається в кадрі. В мене є камера. Чому б не зняти кіно?

Почали експериментувати з локаціями. Ну і потім Катя Молчанова з’явилась.

Перша сцена фільму, де він фоткає моделей в студії на Ярвалу, – це справжня зйомка для журналу Wedding. Я прийшов просто, поставив камеру, яка все подряд писала. Потім додому прийшов, подивися матеріал, вихопив якийсь момент, подумав, як краще його поставити, і написав сцену на півсторінки. Потім найняв моделей і відзняв нову сцену.

Тут важливо від чогось відштовнухтися – від фактури, від місця, від якоїсь мікроідеї. Мені це подобається.

Що ти думаєш про мову в кіно? А то пішов якийсь тренд без мови взагалі знімати.

Це виклик для мене – зробити таку сцену, в якій героям не треба розмовляти. Мені так цікавіше – сам себе обмежуєш і мусиш з цими обмеженнями щось робити, це активує творчий процес.

Д.Б: Розкажи про свого ліричного героя. І в “Проти сонця”, і в “Звичайній справі”, і в “Рівні чорного” це такий страдающий і культурний інтелігентний мужчина. Чого так?

Я не знаю, може, я і є цей культурний страдающий мужчина, а може, ні. Мені цей герой близький. Все ж кіно про себе знімається.

Хоча герой мого наступного фільму (“Атлантида” – прим.) – мускулінний роботяга. Але там інша локація – меткомбінати. Мене вражає ця фактура взагалі, вона й формує героя.

В новому фільмі теж буде документальний герой?

Я ще не знаю. Треба туди їхати, сидіти місяцями, знімати документальні розвідки, бо я поки що дуже приблизно уявляю героя. У мене є його візуалізація, але треба знайти обличчя – знайдеш обличчя і буде тобі півісторії. Я переконаний, що те, що зараз є в сценаріі, дуже зміниться.

М.С: Тобто ти ніколи не йдеш від популярної штуки – взяти соціально важливу тему і працювати з нею?

А що, тут супер соціально важлива тема – деградація гігантських підприємств на сході України. Ті заводи ще до революції будували – Маріупольскому меткомбінату 111 років взагалі. Це супертема – кінець індустріального періоду.

Уявляєш, в Маріуполі живе 400 тис чоловік – це більше, ніж в Житомирі. 75-80% населення працює на таких підприємствах, а що буде, коли це все впаде? Люди опиняться на вулиці. Мій герой якраз і шукає виходу з цієї ситуації, бо трапляється аварія, він опиняється на вулиці.

На пітчингу під час Одеського кінофестивалю 2016

Фото: ОМКФ

На пітчингу під час Одеського кінофестивалю 2016

У мене є драматургічна схема, є скелет історії. Але скелет – це не проблема, проблема – тепер м’ясо знайти: тексти написати, фактури облич знайти і так далі.

Тобто ти все-таки йдеш ігровим шляхом.

Ігровим. Але я матеріал беру під час документальних досліджень. Вони мені потрібні, щоб збудувати історію. В мене недостатньо досвіду: я не жив на сході України 20 років, я не знаю, як люди там живуть, як розмовляють, як їдять, як спілкуються, чим заробляють гроші, як браконьєри і контрабандисти живуть.

Це масштабний проект. Як ти існуєш в цій індустріальний системі взагалі, якщо хочеш його підняти?

Ніяк поки що не існую. Ти ж сама знаєш: пишеш заявку в Держкіно і поїхали.

Це буде 50-відсоткове фінансування з Держкіно. В другому читанні не прийняли закон про кіно, який би полегшив нам життя – ми б змогли претендувати на 80% від держави. Але я оптимістично дивлюсь на цей проект, бо він буде зніматись за рік, а то й за півтора, і у мене є час, щоб підготуватись.

Тобто ми наближаємось до сумної теми про те, що одного разу наступає момент, коли ти розумієш, що один ти потягнеш один-два фільми, а коли хочеш сказати щось масштабніше, тобі треба йти в цю індустрію, вбудовуватись туди і так далі.

Так, але чому це сумно?

Тому що це дуже неповоротка машина.

Ну, можна знімати безкоштовно. Прості фільми. Але якщо з державою працювати, то тут просто треба наперед готувати проекти.

А якщо в тебе цей документальний світ щезає? Як цей Маріуполь – він же міняється.

Так. А кіно взагалі така річ, що ти поки його зняв, уже світ інший.

В тебе був такий досвід, що поки ти готувався до кіно, ти абсолютно втратив відчуття цього фільму?

Так було зі “Звичайною справою”. По-перше, це був мій перший досвід, а по-друге, зйомки тривали майже 5 років. За цей час я змінився і коли закінчував фільм, думав: “Матір божа, що ж я назнімав? Це ж позавчорашній день” Але завжди треба доводити все до кінця.

На церемонії нагородження на кінофестивалі в Тбілісі, де "Плем'я" отримало дві нагороди

Фото: Tbilisi International Film Festival

На церемонії нагородження на кінофестивалі в Тбілісі, де “Плем’я” отримало дві нагороди

Взагалі ти завжди маєш по-новому підходити до своєї професії, шукати якісь інструменти нові. Це круто, мені дуже подобається. Для мене наступний виклик – це мова героя в кадрі.

Ох.

Я розумію, що це в принціпі катастрофа. Я не розумію, як це вирішувати. Але це ж цікаво.

Д.Б: Чому катастрофа?

Тому що я не пригадаю за останній час ігрового українського фільму, де б герої нормально розмовляли. Неважливо, якою мовою – українською, російською.

Але мовне питання – це не є основна проблема. Основна проблема – в тому, що просто ніхто не може вичавити з героя реалізацію свого задуму.

М.С: Це історія про спосіб буття актора в кадрі. Я недавно подивилась “Хрусталев, машину!” і там люди існують дуже по-сьогоднішьому. В 90-ті роки це знято, а вони існують так, що в тебе взагалі немає жодних питань – вони наче з вулиці зайшли.

Це взагалі для мене найскладніше.

А розкажи про свої стосунки з акторами.

В мене їх не так багато. На першому фільмі Тарас Денисенко, на другому – Андрій Самінін, а зараз Костя Мохнач, він не актор і мені з ним дуже комфортно було.

В роботі з непрофесійним актором головним було було просто зняти незручність і посмішку з обличчя. А це дуже просто робиться – ти просто псуєш людині настрій, в неї м’язи розслабляються і посмішка зникає разом з добрим настроєм. І Катя мене підтримала в цьому – в сцені, де вони вдвох розмовляють в автомобілі, за склом нічого не чути, але Костя грає як Марлон Брандо, тому що Катя йому все розказала: про його життя, про те, ким він є, як він все профукав і взагалі. Чудова сцена вийшла.

Я думаю, що і мова там була ОК.

Мова – це чинник комфорту в принципі. Але якщо в актора немає досвіду про те, що він говорить, як ти з нього це витиснеш? Це треба планувати серію дій, котрі дадуть актору цей досвід.

Ти багато європейського кіно дивишся?

Я не великий сінефіл, але щось дивлюсь.

Д.Б: Що ти перед “Рівнем чорного” дивився?

Я можу сказати, хто мене на це надихнув. Я подивився фільм Джейлана “Відчуження” і мені так комфортно стало. Емоційно цей фільм своїм темпом, мовою, подачею спонукав мене щось зняти.

Ще один фільм – “Один день з життя зборщика заліза”, який зняв боснійський режисер Даніс Танович. В нього там прості люди грають власну історію. Все, що там відбувається взяте з реального життя, але це кіно фантастично працює.

М.С: Де ти береш внутрішній ресурс для того, щоб продовжувати знімати кіно?

А він сам з’являється. Бо коли ти не знімаєш, у тебе з’являється відчуття, що ти дарма живеш. Відчуття комфорту і повноти буття у мене виникає лише в окремих випадках – або коли я щось написав для кіно, або щось зняв. Весь інший час немає відчуття, що я правильно прожив день. Дискомфорт накопичується і одного дня я просто беру камеру і йду знімати. І відразу добре стає.

Запропонують серіал – підеш?

Ні, ти що. Навіщо? Я не хочу на довгі дистанції бігати. Чи щоб мені хтось казав, про що мені знімати. Я хочу знімати про те, про що сам не знаю. Це правда – мені цікаво.

А ти з собою розібрався?

Для цього і кіно знімаю. Це ж шлях пізнання світу. Коли знімаєш героя, ти ж думаєш про те, чому так з ним трапилось, куди воно вийде і так далі. Це тобі щось дає.

А підеш коли-небудь викладати в Карпенка-Карого?

Ну трошки, може, пізніше. Якщо ти йдеш викладати, ти маєш відмовитись від всього іншого. Це має тебе поглинути. Поки є можливість знімати, я буду знімати.

Насправді ж не так багато залежить від майстра. Просто треба, щоб він давав студентам знімати. А теорію можна й самому вивчити – взяти книжку почитати. Можна навіть без теорії: дивись, як інші знімають, та й сам знімай.

Розмовляли Дарія Бадьєр,  Марина Степанськая
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Васянович Валентин

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s