Сергій Телешун, доктор політичних наук: Соціальний результат реформ може стати лакмусовим папірцем перспективності «українського проекту» та зрілості нації

16 березня 2017 р.

Події в Україні та у світі розгортаються так блискавично і неочікувано, що дуже важко спрогнозувати подальший розвиток подій. Про те, що ми можемо протиставити Росії в цій гібридній війні, що може прийти на заміну “мінським угодам”, як розвиватимуться відносини в трикутниках Україна-США-Росія та Китай-РФ-Іран, а також про нові політичні світові тренди Укрінформ поговорив з Сергієм Телешуном – доктором політичних наук, професором, завідувачем кафедри політичної аналітики та прогнозування, директором Інституту державної служби і місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України.

– Росія вже практично три роки веде гібридну війну проти України. Вона вичавлює кримських татар з окупованого Криму, продовжує гнати озброєння на Донбас, розповсюджує по всьому світу інформаційні фейки, формуючи неіснуючу реальність. І паралельно намагається впливати на результати виборів у європейських країнах і навіть США, допомагаючи перемозі лояльних до РФ політсил. Що можна їй протиставити?

– Бажання, політичну волю, нелінійне мислення, ефективне публічне управління, якісне використання усіх видів ресурсів, боротьбу із застарілими кліше і кластерами  управління, соціальними комплексами   тощо. Наша конкурентність визначається не тільки інституційними змінами, а й соціально значущим результатом, спроможним зменшити кількість  суспільних проблем і конфліктів,  визначених як колективні. Менше проблем – ми більш конкурентні, а значить – стійкі у протистоянні з ким би то не було.

Російська Федерація через призму «цивілізаційних конфліктів» проводить агресивну зовнішньо політику. Суть цієї політики полягає у тому,  що РФ пропонує свої послуги частині західних еліт, перед якими  стоять питання зовнішнього і внутрішнього характеру. Або напряму звертається до громадян  інших держав – пропонуючи  «антикризовий сервіс» у нейтралізації  загроз світового порядку. Як наслідок, національний політико-економічний бомонд цих держав втрачає довіру та легітимність у власній країні і схильний до політичного та економічного конформізму.  Ціна – нові правила гри навіть за рахунок власних принципів, договорів і «союзників». Варто звернути увагу на дослідження Інституту Геллапа  щодо вивчення суспільної думки за період жовтень-грудень 2016 року. Чотири країни НАТО готові отримати військову допомогу від Росії у випадку агресії,  ніж від партнерів по блоку. І справа не тільки у «підривній діяльності», але й у довірі щодо спроможності, ефективності і надійності існуючих безпекових механізмів партнерів.

Крім того, пасивна демагогія породила агресивну пропаганду різного ґатунку, яка  через емоції, змішування брехні і правди, пересмикування або замовчування фактів –  спрямована на суспільну деморалізацію та  створення за кордоном груп тиску з підтримки політичного курсу країни-замовника. На жаль, це хвороба не одного континенту і не однієї країни, проте стратегію і тактику у цьому питанні варто постійно корегувати, відповідно викликам і загрозам, забезпечивши відповідні  структури  інтелектуальними  і фінансовими ресурсами.

– Перемога Трампа. Як вона вплине на світову систему стримувань і противаг? Нова адміністрація США підтримуватиме Україну? Нам варто сподіватися на отримання військової допомоги? Зброї? Чи можливі якісь підкилимні домовленості між Трампом і Путіним, скажімо так, про перерозподіл “сфер впливу” в світі? Чи стала Росія фактором американської внутрішньої політики?

– Так. Ми вже говорили, що світова політична система зазнала істотних змін. Вона вже не буде такою, як була 5, 3, 1 рік тому. Кожен із світових гравців шукає найбільш вигідну конфігурацію союзів і коаліцій, спроможних реалізувати власне бачення національних інтересів на найближчі 7-18 років. Більшість країн Старої Європи, США  будуть йти від внутрішньої складової національної політики. Частина младоєвропейців спробують як в рамках ЄС, так і поза Євросоюзом, формувати нові стратегічні союзи. Китай, Індія, Іран, Росія, Туреччина – балансуватимуть на системних і штучних протиріччях. Щодо Америки, то, на мою думку, Адміністрація Президента США під впливом груп інтересів спочатку завершить непублічний процес формування  пріоритетів у зовнішній політиці, а вже потім, по ситуації, формуватиме публічну –  офіційну позицію.

Щодо США та Росії, то вони навряд чи у найближчий час  будуть великими друзями, але зможуть бути партнерами по окремим питанням тактичного характеру. Ще раз підкреслюю, що у Вашингтоні і Москві  уточнюються окремі позиції, контакти, бачення, і формується «картинка» майбутнього по найбільш болючим питанням зовнішньої політики. Загальні слова, ситуативне управління проблемами з униканням відкритих конфліктів – ось формальна логіка поведінки.

Щодо України, то багато що залежить від  самої України. Шалений викид  «планів мирного врегулювання українського питання»  з різних сторін  більше схожий на зондаж як суспільства, так і «високих сторін» з боку окремих груп тиску як в Україні, Росії, США, так і окремих країн Євросоюзу (Німеччина, Франція, Нідерланди, тощо).  Не виключено, що Україні буде запропоновано два  варіанта стратегії розвитку  – публічний і непублічний. Як варіант, австрійський формат: «Нейтральна, незалежна, позаблокова  Україна». Проте, місце для маневру є, головне, хто і з якою метою і ким буде  маневрувати. Головне у боротьбі за Україну і мир у Європі – не втратити Україну як державу і народ, що претендує на право бути гідним власного політичного і соціального вибору.

– Два роки  тому ви говорили, що, цитую: “Від міфу «Мінські угоди вичерпають конфлікт» варто переходити до покрокових, але реальних дій щодо інтеграції Донбасу в Україну”… На сьогодні склалась така ситуація, що “Мінські угоди” фактично не виконуються. Що може прийти їм на заміну?

– Ефективна публічна політика, соціальні наслідки інституційних реформ, результативні дії силового блоку по всім безпековим напрямкам, новий зовнішньополітичний формат з «дорожньою мапою» змін та  розробка нової  стратегії внутрішньополітичної  інтеграції Україна: «Україна сильна, стабільна, соціальна, конкурентна і суверенна».

– Блокада торгівлі з ОРДЛО. Що за цим стоїть? Яка основна мета організаторів блокування? 

– Коротко, основна причина  у тому, що у нас в Україні: гібридна війна, гібридний мир, гібридна  економіка, гібридна політика тощо.  Невизначеність владним політичним класом інституційного та субстанційного змісту політики щодо кінцевих результатів у цих регіонах,  недолугі загальні і, особливо, інституційні норми,  корпоративні і політичні інтереси різних політичних і економічних  гравців, інтереси неукраїнських резидентів у цих регіонах, соціальне зубожіння та військове протистояння постійно провокуватиме конфлікти регіонального і загальноукраїнського рівня. Війна – це велика трагедія, але й великі прибутки для тих, хто через різні види насильства може сказати останнє слово, від якого залежать життя мільйонів.

В Україні останній конфлікт свідчить про те, що політичний клас більше обслуговує ситуацію, ніж займається формуванням, а також контролем за развитком ситуації та отриманням якісних соціальних результатів. Слабкістю ситуації користуються наші опоненти, котрі посилюють розхитування. У результаті, цією ситуацією користуються опоненти, а також союзники і просто бажаючі побачити неефективність “українського проекту”.

– Ватажки квазіутворень “ДНР/ЛНР” заявили про “націоналізацію” всіх підприємств, які перебувають на окупованих територіях, але зареєстровані і платять податки в Україні. Пізніше – що російський рубль стає основною валютою на цих територіях. Це примус до згоди України на “особливий статус Донбасу”? Чи, можливо, Росія вирішила анексувати ці території так, як раніше Крим? Чим Україна готова пожертвувати заради миру?

– Питання риторичне і в українському політикумі блукає не перший рік. Відповідь на нього дало суспільство через  боротьбу за свою державу, територію, соціальну гідність. Якщо б не війна, українці незалежно від своїх політичних поглядів жорстко спитали би  постмайданівську владу про результати її діяльності. А в принципі, ситуація з “ДНР/ЛНР” більше схожа на ситуацію, що складалася в  Абхазії та Осетії.

– Як ви оцінюєте процес реформ в Україні? Децентралізація? Реформа правоохоронних органів? Судової системи? Ви можете назвати найбільші, на вашу думку, удачі і провали за три роки після Майдану?

– На мою думку, в України немає вибору щодо реформ. Повернення у минуле у такому стані – неможливе. Соціальний результат реформ може стати лакмусовим папірцем перспективності «українського проекту» та зрілості української нації і політичного класу. За цих умов ми або отримуємо результат у вигляді успішної і конкурентної держави, або Україна перетворюється на квазідержаву з обмеженим суверенітетом і з зовнішнім управлінням. Нинішні труднощі з реалізацією реформ, невідповідність результатів поставленим цілям, суспільне розчарування, примушують звернути особливу увагу на  процеси, які ведуть до прийняття рішень щодо реформ і процеси їх реалізації. Дуже часто відсутність механізмів або, як підкреслюють експерти, дисфункціональність інститутів публічної політики, призводить до того, що вона з інструменту вироблення політики перетворюється на самоціль. Пересічного обивателя мало цікавлять  інституційні складові процесу реформ, його цікавить порядок денний змін та власна соціальна перспектива.

– Як можна змінити цю ситуацію?

– Переважна більшість громадян в Україні очікують бути залученими через різні механізми комунікацій до формування програми діяльності уряду у вигляді  складання рейтингу проблем, що визначені суспільством як нагальні, та мати право  голосу у справах уряду щодо питань, які впливають на їх інтереси. Значна кількість проблем  зосереджуються у площині вироблення  загальноколективних цілей, їх пристосування, співіснування на перехресті дій владних інститутів, громадськості  та груп інтересів. Ефективне реформування управління можливе за умов чітко визначених цілей та завдань, персоніфікованої  функціональності і політико-правової відповідальності виконавців, концентрації ресурсів та аналізу  отриманих результатів. Недовіра до реформ, про що свідчать соціологічні дослідження, – це недовіра до курсу політичної влади та її неспроможність реалізувати суспільні очікування. Особливо це небезпечно в умовах системних конфліктів та так званої гібридної війни.

Але реформи, попри непопулярність і складність їх реалізації, не повинні ототожнюватися зі злиднями, вони повинні мати матеріальний вимір суспільних змін на краще.  Показником змін є ступінь розвинутості публічної сфери та демократичності суспільства, навіть в умовах  війни. Наявність і реалізація основних, близько 20, критеріїв розвинутості публічної сфери та демократичності суспільства у практичній діяльності реформаторів може зробити Українську державу не тільки апаратом примусу, насильства і контролю, а й ефективним менеджером сучасних моделей управління  двадцять першого сторіччя.

Реформи у державі  проводяться і зміни є, але у нас недостатньо часу. За цих умов кластерний підхід у реформах державного управління на сьогоднішній день не завжди ефективний і потребує  радикального переосмислення.  Ми потребуємо сучасної моделі управління у глобалізованому світі, яка б мала характеристики «суверенної модернізованої національної держави ХХІ століття. Наша конкурентність на Сході і  на Заході є гарантією збереження нашої політичної, економічної, національної ідентичності в умовах нових глобалізаційних викликів і загроз.

– Нинішній час експерти називають епохою світового безладу, ще – епохою кризи. Чи ви згодні з цим?

– Частково. Більшість явищ і процесів, що відбуваються і відбувалися в Україні, Росії, Туреччині, на Близькому Сході, в Європі та США мають логічно-наслідковий зв’язок і пов’язані з пошуком ефективної моделі публічного управління, спроможної адекватно реагувати на сучасні виклики і загрози. В умовах глобального ринку, комфортної ліберальної політичної і соціальної системи кінця ХХ – початку ХХІ століть, формальних і неформальних угод щодо розподілу сфер впливу між основними світовими акторами та регіональними групами тиску, почалися процеси руйнації старої системи світопорядку. Окремі події у світі, які спочатку сприймалися як явища внутрішнього порядку або технології розхитування ситуації третіми сторонами з часом набули ознак системності і циклічності. Події у Сирії, Революція Гідності, міграційні процеси, насильницькі зміни кордонів, криза ідентичності у Євросоюзі, BREXIT, події у Туреччині, «гібридні війни», посилення праворадикальних рухів у Європі, перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США, стихійна децентралізація і регіоналізація та багато інших знакових подій – засвідчили про завершення старої і початок нової ери політичних відносин різного рівня.

Справа у тому, що традиційні моделі управління  не змогли адекватно відреагувати на чергову хвилю викликів і загроз, а центри світового впливу не спромоглися вчасно сформувати зрозумілих антикризових політик і програм в умовах багатовекторної політичної, соціальної та економічної турбулентності.

– І чого очікувати від цих змін, від цієї нової ери відносин? Чи можна спрогнозувати розвиток подій у світі хоча б на найближчий час?

– Криза традиційної ліберальної моделі управління ХХ століття – прошу не ототожнювати з популярними у більшості країн принципами лібералізму – породила суспільні настрої, які можна було б охарактеризувати як ренесанс «національних держав модерного типу» з високим ступенем національного егоцентризму. Глобалізоване ХХІ століття сформувало серед громадян більшості держав Старого і Нового Світу стійкий запит на новий  політичний тренд – «суверенні національні держави суверенних громадян» з ознаками неоізоляціонізму епохи глобалізму. Громадяни маленьких, невеликих і середніх містечок після багатьох років стабільного і сталого життя і розвитку відчули себе не потрібними і не спроможними впливати на формування засад ефективної, в їх розумінні,  внутрішньої публічної політики.  Інтернаціоналізація капіталу, інтелекту, бюрократизація політичних і державних систем фактично  зосередилася у небагатьох центрах прийняття  доленосних політичних і соціально-економічних рішень. Натомість реакція національного середнього класу  не забарилась і набула спочатку стихійних а потім і системних ознак так званої  «стихійної кризи».

Політичний клас вирішив змінити формат комунікації з внутрішніми та зовнішніми споживачами за допомогою переходу від  «демагога-моралізатора» до «популіста-егоцентриста». Проте криза, що охопила сфери зовнішньої і внутрішньої політики є лише сигналізатором необхідності зміни моделей управління у п’ятикутнику: держава – суспільство – громадянин – корпорація – наддержавний світ. У цих умовах закономірне відмирання старих форм управління і виникнення нових, побудованих на політичному і не тільки прагматизмі.

Сьогодні в світі набирає силу так звана епоха «егоцентризму», яка характеризується авторитаризацією поведінки політичних лідерів і держав, радикалізацією суспільних настроїв, неоізоляціонізмом, політичною децентралізацією тощо. Держави і політики намагаються сформувати новий вид суспільного контролю, при якому відбувається злам або ревізія окремих ліберальних традицій і моделей управління. Натомість вони  пропонують швидкі і прості рішення, політичне месіанство, гіпертрофовану гідність. За цих умов вертикальна модель  влади втрачає ефективний легітимний громадський контроль, а публічна політика будується на ситуативних технологічних схемах і викликах. Важливо, щоб перехід до нової якості суспільного управління, який можна назвати  «егомодерном»,  не втратив принципи демократизму, інституційної пам’яті та соціальної відповідальності перед власними громадянами і майбутнім світу і власних держав. Одним реченням – все відбувається, як завжди!

– А як щодо Євросоюзу? Якою, на вашу думку, буде стратегічна повістка для країн ЄС в 2017-му році?

– Насиченою. Це тема окремої величезної статті. За моєю оцінкою, перед ЄС стоїть порядок денний із  16 пунктів нагального вирішення проблем внутрішнього і зовнішнього характеру. Мова йде не тільки про збереження ЄС як впливового світового утворення, а й про вироблення ряду політик спроможних адекватно реагувати на сьогодніші виклики і загрози: починаючи від вироблення механізму «БРЕКЗІТУ»  – до напрацювання нового алгоритму у відносинах із США.

Проте, є питання, близько двох десятків, внутрішньої «кухні» взаємовідносин країн ЄС та проблем внутрішньої політики країн-фундаторів.  Мова йде про Велику Британію, Францію, Німеччину, Італію, Грецію, Нідерланди тощо, які поки що перебувають у стадії вирішення і не мають однозначної відповіді.

– Чи надовго намітився союз Китаю, Ірану та Росії?

– Це займе стільки часу, скільки буде потрібно для формування нових ситуативних коаліцій і стратегічних союзів. В еру національного егоцентризму такі утворення можуть бути алогічними і недовготривалими – під ситуацію, а можуть існувати у «сплячому», не публічному режимі десятиріччями. Під час тектонічних  суспільних змін варто звернути увагу на системні, іноді латентні, інтереси окремих груп впливу та їх провідників, які беруть участь у цих процесах, та оцінити вектор глобальних інвестицій у економіку, суспільні сфери  країн, про які йде мова. Що ж до оперативної оцінки, то мені здається, що офіційні та неофіційні представники цих країн, так би мовити, «принюхуються»  до нової ситуації і до можливих партнерів по альянсу. Одним словом, готують «психологічні  профілі» своїх візаві.

– Чи можна вважати, що в Сирії Захід продемонстрував свою неспроможність або неготовність проводити повномасштабну гуманітарну інтервенцію, і ми фактично повертаємося у 19-е століття, в епоху великодержавної політики, коли визначати долі держав буде просто силова складова?

– І так, і ні. Ми не можемо йти вперед з повернутою головою назад, ми повинні – це сприймати як виклик, що потребує вирішення проблеми вже сьогодні, завтра, післязавтра – у залежності від наявності відповідних ресурсів, розуму, ефективності і відповідальності національних еліт. До речі, це стосується України також. Проте,  цей період – не для слабких держав або тих, що попали під зовнішнє управління. Їх майбутнє буде  визначатися  на полях  переговорів інших світових або регіональних гравців.

Енергія, агресія і політична воля при наявності ресурсів – іноді підміняють ефективне управління. Кажуть, хто більше і гучніше кричить, того  краще чують, але чи вирішується проблема, що становить загрозу національній безпеці у довготривалій перспективі?  Нагадаю відому класичну фразу, що приписують Отто Бісмарку: сильна зовнішня політика спирається на ще більш потужну політику внутрішню. Навіть в умовах кризи, у зовнішніх зносинах  виграє та влада, яка має значну підтримку суспільства. А  значить влада повинна бути соціально відповідальною і зрозумілою не тільки для зовнішніх, а й, насамперед, внутрішніх партнерів. Головна загроза – у неефективному управлінні, махровій демагогії, примітивному популізмі та  недолугій пропаганді.

– Дякую за розмову.

 

 

 

Розмовляла Марина Сингаївська. Київ

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s