Мирослав Слабошпицький: У «Фанні Каплан» я грав не якогось брата Леніна, а чоловіка, закоханого в жінку

26 лютого 2017 р.

Мирослав Слабошпицький вперше після Параджанова змусив говорити про українське кіно весь світ. Його фільм «Плем’я» про життя глухонімих зібрав рекордну кількість нагород на міжнародних кінофестивалях, а режисер став величиною європейського кінематографа.

У роботі – новий фільм «Люксембург», про який вже пише одне з найавторитетніших видань про кіно «The Hollywood reporter»: мовляв, у стрічки є всі шанси потрапити до основної програми Каннського кінофестивалю. Але, на жаль, фільм поки що не знято, і ці сподівання потрібно перенести, як мінімум, на 2018 рік. Новий проект – Мирослава #7 – західна преса вже назвала серед 100 найбільш очікуваних стрічок у 2017 році. А поки він зайнятий іншою роботою, громадською – дає порядок в українському Оскарівському комітеті та бере участь у присудженні Шевченківської премії. А ще – знімався у фільмі Альони Дем’яненко «Моя бабуся Фанні Каплан» у ролі брата вождя світового пролетаріату. Ось вже точно – яскраве життя! Про те, як режисер примудрився сам стати відомим артистом, чим цього року нагородження Шевченківською премією відрізняється від попередніх років, і чому хоче ліквідувати національний комітет з висунення фільмів на Оскар, Мирослав Слабошпицький розповів «Укрінформу».

Мирославе, нещодавно на екрани вийшов фільм Альони Дем’яненко «Моя бабуся Фанні Каплан», де ви зіграли Дмитра Ульянова, брата Леніна. І ще заявлені, як сценарист і продюсер…

– А ось це помилка. Не знаю, звідки вона взялася, але ЗМІ активно розтиражували. Я у цьому фільмі тільки найнятий артист – зіграв роль, і все. Ніякого відношення ні до продюсування, ні до сценарію не маю.

Поділіться, як це режисеру, командувачу знімальним процесом, самому опинитися в ролі підневільного артиста?

– Такі зміни прекрасні. Адже як режисер ти несеш відповідальність, англійською ця професія називається «директор» (director). Я часто думаю про те, що подібні відносини на роботі подібні до культури БДСМ (садо-мазо), коли глави корпорацій, які мають владу на роботі, потім хочуть бути побитими батогом для компенсації свого світовідчуття. І ось зйомки «Фанні Каплан» для мене стали таким ось БДСМ-досвідом, коли я повністю віддався волі режисера і намагався виконувати всі його розпорядження, щоб краще зробити роль. І оскільки я сам режисер, то знаю: розумний артист ніколи не сперечається з режисером, тому що тут йому не перемогти (сміється). Коли актор намагається мені суперечити, я сам часто погоджуюся зробити два варіанти дублів – його і мій, а потім під час монтажу просто вирізаю все непотрібне.

Як ви ставитеся до того, що в кіно почали обіляти особистостей, подібних до Фанні Каплан, яка увійшла в історію як вбивця Леніна, а насправді була просто жертвою пропаганди? Є у цьому сьогодні сенс?

– Я вважаю, що в кіно можна займатися будь-якою особистістю. Я сприймав цей сюжет, як чистої води акуніновщину, тобто мелодраматичну історію в костюмах. І я грав не якогось брата Леніна, а просто чоловіка, закоханого в жінку. Для глядача така історія може бути розказана і про Жанну д’Арк, і про Єву Браун, тобто, будь-яку відому жінку. А про Фанні Каплан тут знята якась апокрифічна історія, у якої немає ніяких підтверджень. Але на цей фільм не соромно повести маму (посміхається).

Ще будете зніматися в кіно як актор?

– Якщо покличуть і дозволить час, то буду. Мені сподобалося.

Зараз у країні повним ходом йде декомунізація героїв і символів радянської епохи. Яке у вас ставлення до цього процесу?

– Якщо відповісти коротко, то магістрально це правильна лінія. Адже багато проблем України відбуваються через те, що у 1991 році, коли Україна здобула Незалежність, у нас не зачистили весь попередній правлячий клас. Як це у 1920-ті роки зробили більшовики, або французи у XVIII столітті, коли працювала гільйотина. Адже вся українська партійна номенклатура була новою аристократією. А це означає, її потрібно було позбавити будь-якої влади та впливу на країну. Зараз усе було б по-іншому. Нехай вони вже постаріли, відійшли від справ, але їхні помилки ми досі не можемо виправити. Те саме відбулося і в Росії, й інших країнах колишнього СРСР. Тому розпочати декомунізацію – дуже правильне рішення. Але якщо все це доводити до абсурду, то потрібно розуміти, що у рамках декомунізації потрібно заборонити більшість фільмів Олександра Довженка, наприклад. Адже його «Щорс» – це абсолютно пропагандистський фільм. А сам Довженко – лауреат трьох сталінських премій. Тому необхідне експертне співтовариство, щоб компетентно вирішувати долю творів мистецтва цього періоду. Я чув про будівництво парку пам’ятників радянської епохи для музеєфікації об’єктів, що становлять художню цінність. Це вихід. Коли я жив у Пітері, то здивувався, що місто мало найбільшу кількість пам’ятників Леніну. А все через те, що там знаходився завод по виробництву скульптур, і він забезпечував пам’ятниками Леніну весь Радянський Союз. І якщо монумент кудись не відправляли, то його доводилося встановлювати в Ленінграді. Їх у 90-ті роки сотнями знімали, але стільки ж ще залишилося. Звичайно, таких бовдурів можна сьогодні валити спокійно. А що стосується перейменувань вулиць, то я до цього теж спокійно ставлюся. Київ був частиною Російської імперії, тому всі назви у місті максимально нейтрально-беззубі – Фундуклеївська, Інститутська, Банкова… Все по-міщанські тоскно. І я не бачу жодної трагедії в тому, що повернулася Паньківська, яка була до цього вулицею бомбіста терориста Степана Халтуріна. А потім вона знову може змінити назву, умовно кажучи, на якогось Степана Халтуріна. Люди змінюються, місто розвивається, і ці зміни відображаються на карті столиці.

Можливо, у якості декомунізації варто було б скасувати і державну премію імені Тараса Шевченка, до комітету присудження якої ви входите, або премію Олександра Довженка? Адже це теж раритети радянської України.

– Я один з тих, хто брав участь у розробці нових правил, згідно з якими з цього року присуджують Шевченківську премію. Для цього в Адміністрацію Президента України запросили відомих культурних діячів і запитали: чи потрібно продовжувати вручення цієї премії чи ні? Було висловлено багато різних думок. У підсумку 3 березня був виданий Указ Президента з новими правилами.

Що ж не влаштовувало у старій?

– Історично склалося так, що Шевченківська премія була вотчиною Спілки письменників. Вони завжди були впливовіше, ніж кінематографісти чи художники. Із Спілки письменників зародився Рух, багато письменників стали народними депутатами… І довго існувала тенденція дати 10-12 премій письменникам, яких обійшли минулими роками, а ще братам, сватам… Це жодним чином не заперечує той факт, що давали премію і гідним кандидатам, але прецедент був. Тому Шевченківська премія була дискредитована, що і викликало її реформу. Я вперше голосував за лауреатів Шевченківської премії, і мені не соромно за їхні імена.

Чому цього року немає премії для представників театрального мистецтва?

– Наслідок технічної помилки та юридичної казуїстики. А в статуті з цього року з’явилася заборона на трансфер премії з однієї категорії в іншу. Якщо раніше не було лауреата в кіно, то могли дати ще одну премію за літературу. Зараз це заборонено. А комітет арифметично складений так, що жодна творча група не може нав’язати свою волю іншій. У нас чотири театрала, чотири кіношника, чотири представника літератури, чотири музиканта, чотири художника…. Якщо кандидат на премію набирає три чверті голосів, він проходить. А якщо ні, то премія не дістається нікому. Крапка. Також ліквідовано жахливий поділ на публіцистику, журналістику… Тому що, як говорила одна з найвідоміших письменниць України: «Текст є текст..» І це правильно. Адже Бобу Ділану дали Нобелівську премію з літератури за рок-вірші, Світлані Алексієвич за документальну прозу, а Черчилю за мемуари. Все це хороший текст, незалежно від жанру.

– Експерти обговорюють претендентів?

– Звичайно. І у нас склалася взаємодовіра. Тому що не можна в усьому розбиратися досконально. Я, наприклад, не розумію, що такого великого у «Чорному квадраті» Малевича, але прийму оцінку мистецтвознавця. Так і у нас – ми слухаємо думку тих експертів, хто представляє свій цех, а потім вже вирішуємо – погоджуватися чи ні. У нас цього року чудовий голова комітету – Юрій Щербак. У нього репутація дуже серйозної та відповідальної людини, не заплямованої в корупційних міжсобойчиках. Не знаю, чи буде премія в майбутньому ідеальною. Впевнений, що будуть ображені. Чи є нинішні лауреати бездоганними авторитетами? Бог його знає. Єдине, що можу сказати – обирали чесно з числа висунутих. Мій батько колись був членом комітету Шевченківської премії і розповідав кулуарно про те, що там відбувалося. Кінознавець Сергій Тримбач теж багато років входить в комітет. У нас навіть є жарт: «Голови комітету приходять і йдуть, а Тримбач залишається» (сміємося). І такого пекла, про яке я від них чув, у нас зараз немає. Хоча згоден, що Шевченківська премія – це якийсь рудимент совка, але державні премії в галузі мистецтв існують у багатьох країнах Європи. Я дуже радий, що комітет проголосував за кінорежисера Степана Коваля.

Зізнаюся, для мене це ім’я було несподіваним. Я очікувала «Плем’я» Слабошпицького або «Поводиря» Леся Саніна.

– Ці фільми не могли отримати Шевченківську премію, тому що за законом про державні нагороди протягом трьох років після отримання однією премії ви не маєте права на інші. У це число входять медалі, ордени, і навіть пістолет від міністра МВС. Я легко увійшов у шевченківський комітет, тому що після Довженківської премії мені три роки нічого не світить (посміхається). Саме тому цього року не було театрального номінанта: єдиний кандидат – встиг отримати звання «народного артиста», по-моєму, що зробило неможливим розгляд його кандидатури за законом про державні нагороди.

А чому ви так не любите діалоги в кіно? Ось скаржитеся на необхідність людської мови у новому своєму фільм «Люксембург». Хочете повернути велич німого? Адже є точка зору, що звук зіпсував кінематограф, який спочатку розвивався за законами живого живопису, а розмови його чарівність зруйнували. У Голлівуді навіть були протести відомих артистів.

– Протести були, бо руйнувалися кар’єри. А так як запис звуку був спочатку технологічно недосконалим, то німі фільми, повні дії, змінилися новими фільмами з розмовляючими головами. І це був величезний удар. Пізніше все «устаканилось», але усі технологічні зміни, що періодично відбуваються, постійно змінюють мову кіно. А що стосується звуку, то я зовсім не проти нього. «Плем’я» – це фільм, у якому видно еталонну роботу звукорежисера. Я і не проти діалогів, хоча вони можуть легко зруйнувати магію. Тому над ними потрібно дуже серйозно працювати. Дивлюся багато наших фільмів, і бачу, що вже навчилися знімати, робити корекцію, а варто акторам заговорити – все валиться.

Так зараз же у всьому світі скаржаться на брак хороших сценаріїв. Артисти часто скаржаться, що їм доводиться переписувати свою промову. Останній приклад – Олексій Горбунов у серіалі «Одинак» повністю замінив репліки свого героя.

– Як це артист переписав роль? Я цього не сприймаю. Сценарій – це закон прямої дії, фундамент. Ви б стали будувати будинок на неякісному фундаменті? Фільм робиться наступним чином: спочатку відбувається девелопмент. У США, наприклад, є фільми, які розробляються навіть по 20-25 років. Там відточується все від А до Я. Після цього люди приступають до зйомок. Крок вліво, крок вправо – смерть. Над усім цим процесом знаходиться режисер, відповідальний за художній результат фільму. І його розпорядження не підлягають обговоренню. Для мене це норма.

А чому ви так прив’язані до теми Чорнобиля? Може, це якийсь символ?

– Я у 90-ті роки працював в агентстві Чорнобильінформ, яке підпорядковувалося МНС. Багато разів бував в зоні, і був вражений абсолютно містичним процесом, який там відбувається. Люди на це підсідають, як на героїн. Виникає ірраціональне бажання туди повернутися. На цьому побудована субкультура сталкерів, нелегальний туризм, і багато подібних речей. Стосовно філософського аспекту, то мені дуже подобається аналогія з великим вибухом: думка про те, що незалежна Україна почалася з чорнобильського вибуху. Це сказала Люсі Ржегоржикова – голова чеського культурного центру в Україні. Дійсно, перше розуміння своєї сепарації від Москви до нас прийшло після Чорнобильської трагедії. У підсумку це призвело до розвалу Радянського Союзу.

Тема Чорнобиля ще й добре продається на Заході…

– …теми не продаються. Це одна з поширених помилок. У нас зараз зняті терабайти документальних фільмів про війну, але нічого з цього не спливає на фестивалях.

А як же «Школа №3» на Берлінському кінофестивалі?

– Це так, але в цілому не теми продаються, а майстерність художника та його висловлювання.

Поділіться досвідом з початківцями – як потрапити на кінофестиваль класу «А»?

– Зняти хороший фільм і відправити його на селекцію. На Берлінський кінофестиваль від України їздило режисерів 10, не більше. На Каннський ще менше.

Чому ж на «Оскар» від України постійно потрапляють не найкращі фільми?

– Тут зовсім інша історія. І у нас цього року теж новий Оскарівський комітет, і я один з його засновників…

– …після скандалу з фільмом «Плем’я», якому віддали перевагу перед «Поводирем»?

– Так. Ми з цього приводу навіть пожартували на засіданні Шевченківського комітету: мовляв, Оскарівський ми з Тримбачем вже знищили (сміється). Але якщо серйозно, то висунення країною фільму на премію Американської кіноакадемії ще нічого не говорить про його якість. Усі фільми, надіслані країнами, включаються в довгий шорт-лист. І показником якості є тільки попадання до дев’ятки, а потім до п’ятірки кращих. П’ятірка – це вже номінанти на Оскар. Чому від України висувають такі фільми? Історія з «Поводирем» зрозуміла, а я став тією сакральною жертвою, яка допомогла Україні мати нормальний Оскарівський комітет. До цього все відбувалося хаотично. Кіно знімалося мало, а все це висунення було експропрійовано корупціонерами. Але це мало кого хвилювало, тому що не було прецеденту попадання до дев’ятки. Зате можна було в ЗМІ розігнати заголовки: такий фільм висунутий на Оскар. А це вже якась «зірочка» на бідність. Ось таке шулерство.

Я мрію, щоб Американська кіноакадемія знищила взагалі національні комітети, а вибір іноземних фільмів не залежав від їхньої думки. Тому що в інших країнах з недемократичними інститутами теж були ганебні ситуації, які викривалися у важливих галузевих виданнях та отримували чорні мітки. А ось всі документальні та короткометражні фільми висуваються на Оскар через систему акредитованих фестивалів. Тобто, їх переможці автоматично входять у лонг-лист: а це вже експертна перевірка. Якби для повнометражних фільмів була встановлена така система, то це стало б захистом від думки профанів у національних комітетах. Але поки не вдається впровадити цю формулу, і національні комітети існують. Тому, хоч я і брав участь у створенні національного комітету, я мрію, щоб наш національний комітет перестав існувати, як і всі інші у світі.

А Оскар хочете отримати?

– Звичайно, чому ні!

Адже ви зараз щільно працюєте з Голлівудом?

– Фільм я поки не знімаю. Але у мене є агент, менеджер. Я читаю американські сценарії. В моєму скайпі повно представників найбільш відомих кінокомпаній. Ведуться переговори, є плани. І це нормально, тому що людина, яка наробила галасу в Європі, часто запрошується в Голлівуд зробити англомовний фільм.

Чому ж американське кіно завоювало весь світ – ваша версія?

– У мене немає відповіді. Так склалося. Є країна номер один – США. Адже світ завоював не тільки американський кінематограф, але і американський айфон, Фейсбук, джинси, мова… Кіно в Америці на якомусь шостому місці по експорту. І система його виробництва відрізняється від європейської.

Чим?

– У США кіно – це бізнес, а в Європі – частина культури, як живопис, театр, література. Тому в Європі воно існує на субсидії, і немає іншого шляху для його підтримки. Інакше американське кіно просто змете національні кінематографії, які зараз є атрибутами клубу цивілізованих країн. Ось вони й існують на гроші платників податків.

Зараз говорять про ренесанс українського кіно. А що можна запозичити з американського кіно, щоб допомогти розквітнути нашому?

– Та мабуть, нічого. Зробити його продюсерським неможливо. Це як пересадити наше дерево в марсіанську землю.

Ви якось надто закохані в Голлівуд. А як же щірий патріотизм, коли, набравшись зарубіжного досвіду, допомагають рідній країні?

– Про українців – це дуже цікаве питання. Я був у Нью-Йорку, де у української діаспори є дуже гарна власність на Манхеттені – український спортклуб, музей, школи. Але там вже помітний легкий флер занепаду – багато будинків продаються, якісь установи закриваються. Там розташоване і українське кафе «Веселка», якому більше 50 років. Його можна побачити у фільмах Вуді Аллена. Але зараз там готують їжу мексиканці, а вареники називаються пирогами на польський манер. Побував я і в «маленькій Італії», де виріс Мартін Скорсезе і де були зняті фільми про мафію. Це зараз маленький острівець посеред Чайна-тауна, а пуерторіканці продають там несмачну піцу. Світ змінився! Коли прибували емігранти на кораблях, то вони змушені були селитися разом, щоб вижити. А зараз ці етнографічні осередки культури звужуються, тому що світ величезний. З інтернетом немає ніяких перешкод для спілкування. І місце проживання вже не має такого значення, як раніше. Відбувається якийсь плавильний котел. З українцями взагалі цікава історія, тому що вони, подібно до євреїв, не мали своєї держави. Наші селяни, повстанці, упівці привезли в США і Канаду свою Україну і зберігали її там у тому вигляді, якою вона існувала в їхній пам’яті. Але вони постаріли та померли, і встигли передати дітям, а ті – онукам свою мрію про Україну та свою легенду про неї. Через це пізніше виникав культурологічний конфлікт, тому що в діаспорі Україна збереглася на рівні символів – калини, вишиванки, бандури, портретів Шевченка, як ікони. А зараз вже є держава Україна зі своїми плюсами та мінусами. І вона сильно відрізняється від ідилічного образу, переказаного предками: над жовтими колосками висить синє небо, а дівчата у вишиванках плетуть вінки… Я не іронізую над цим. Але це реальна культурологічна проблема, яка потребує ще свого осмислення та розуміння. Адже це і внутрішні трагедії, і розчарування, і пошуки свого шляху.

 

 

 

Розмовляли Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ.

Фото: Павло Багмут

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Слабошпицький Мирослав

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s