Максим Дупешко: Письменник не повинен орієнтуватися на читача, але повинен його поважати

28 лютого 2017 р.

Нещодавно опублікований «Видавництвом 21» роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» написав молодий чернівецький письменник Максим Дупешко.

На сторінках цієї книжки автор розповідає життєву історію Павела Бачинського, який казав про себе «Ich bin ein Czernowitzer». Нам випала нагода поспілкуватися з письменником про роман, його героїв, місто Чернівці та багато іншого.

Микола Петращук: Максиме, скажіть, будь ласка, які відчуття у Вас після публікації роману «Історія, варта цілого яблуневого саду»?

Максим Дупешко: Відчуття звісно чудові, оскільки це моя дебютна книга, до якої я йшов понад 10 років, шукаючи власний стиль, набиваючи руку. Я не поспішав видаватися тому, що вважав, що спершу треба написати щось справді якісне і варте не тільки видання, а й самої назви «літературний твір».

М. П.: Завершилися презентації «Історії…» по різних куточка України. Як читачі сприйняли Ваш роман?

М. Д.: Насправді особливої різниці між тим, як сприймали книгу в різних містах я не помітив, але мені було дуже приємно, що скрізь презентації викликали дискусії і від кількості запитань та вражень заходи розтягувалися довше запланованого. Поки відгуки дуже гарні й приємні, що звісно теж тішить. Єдина відмінність — міста центральної та східної частини нашої країни були більш зацікавлені, аніж західної. Це пояснюється тим, що там літературні імпрези ще тільки зароджуються і мешканці дуже потребують такого спілкування.

М. П.: Що Вам найбільше запам’яталося на зустрічах із читачами?

М. Д.: В першу чергу звертаєш увагу на очі. Дуже важливо, щоб вони горіли під час презентації у глядачів, щоб в них я помічав жвавий інтерес. Тоді й спілкуватися простіше і сам починаєш ловити драйв. Іноді все ж бувають такі люди, які сидять із якимось збайдужілим поглядом, та мені пощастило, що не часто. Важливим було те, що багато хто із читачів та глядачів почав розповідати історії з їхнього життя, життя їхніх батьків чи дідусів, на які наштовхнув мій роман. Адже те, що траплялося із героями мого роману, відбувалося в багатьох родинах в Україні і у Європі, тому роман універсальний.

М. П.: Скажіть, будь ласка, створюючи текст, Ви уявляєте свого потенційного читача? Чи навпаки — пишете бо пишеться?

М. Д.: Письменник не повинен орієнтуватися на читача, але повинен його поважати. Пишу, бо маю якісь певні позиції, деяке ставлення до світу, окреме світовідчуття, яким хочу поділитися.

М. П.: Читаючи Ваш роман виникає враження, що історія життя Павела Бачинського справжня. Але, наскільки знаю, він вигаданий персонаж. Скажіть, як Вам вдалося придумати настільки реалістичну історію?

М. Д.: Письменник в дечому фокусник. Його завдання — створити ілюзію реальності. Завдання письменника запевнити читача, що він все знає навіть тоді, коли про це тільки здогадується. З іншого боку, письменник ще й рибалка. Він розставляє гачки, а читач повинен ловити їх і якщо ці гачки розставлені у потрібних місцях, і у правильному порядку, то тоді все вдається. Але при цьому всьому треба ще й не думати про читача. Я намагаюсь написати такий текст, який тішив би особисто мене самого. І якщо це відбувається, значить, принаймні одного читача я на гачок спіймав.

М. П.: В романі Ви не називаєте ім’я співрозмовника Павела. Відразу складається враження, що цей співрозмовник — Ви. Але ж історія вигадана. Та й Ви, якщо не помиляюся, на сході не воювали. Хто ж тоді цей співрозмовник?

М. Д.: Так, він — не я. Він навіть за віком не підходить, бо на 92-ий рік йому вже понад 20 років, а мені було лише сім на той час. Це герой, якому я не дав імені, бо оповідачеві не обов’язково давати ім’я. Хоча за духом він схожий на мене.

М. П.: Вашу «Історію…» можна трактувати як родинний роман. Ви хотіли написати роман в цьому жанрі чи так вийшло випадково?

М. Д.: Я б не сказав, що це абсолютно родинний роман, бо насправді дія відбувається за межами однієї родини. Тут взагалі цікаво вийшло. Бо якщо йти по порядку, то спершу можна сказати, що це роман про Павела Бачинського. Але є ще й Дора. Отже, це роман про кохання. Але є ще їхні родини, і можна сказати, що це родинний роман, але є ще Чернівці, які теж можна назвати героєм роману, але ж крім Чернівців тут ще є Городенка і Вінниця, і багато інших міст, тож цей роман і про Україну, і про Європу. Так само із часом. Роман не тільки про 1935-1945 роки, бо ми маємо ще 1992-1993, і 2015-2016. Від малого до великого і навпаки. Так само із минулим і теперішнім.

М. П.: Дійсно, окрім родинної історії в романі багато уваги приділяється Вашому рідному місту. Що для Вас значать Чернівці?

М. Д.: Чернівці для мене магніт, який ніяк не хоче відпускати. Я не можу без того, щоб час від часу не поглянути на Цецинську вершину, щоб влітку не скупатися в Пруті в районі Ленківців, не пройтися вулицею Кобилянської. Врешті-решт — це місто, яке дало мені все, і те місто, в якому мені комфортно жити. Зараз я працюю в тому числі й над тим, щоб повернути йому те давнє європейське обличчя.

М. П.: В романі Ви говорите про те, що сучасна війна на сході України є продовженням Другої світової. Чому саме так і як на Вашу думку можна припинити це протистояння?

М. Д.: Так і є. Ми досі боремося за Незалежність України, як боролися за неї воїни УПА під час і після Другої світової. Бо коли ми отримали формальну незалежність у 1991 році, то ми отримали лише ілюзію, будучи, фактично, на повідку у Росії, яка в будь-який момент була готова його смикнути, використовуючи ЗМІ, проросійських політиків чи газову трубу. Для того, щоб припинити протистояння потрібно, щоб кожен українець продемонстрував, що «русскому міру» тут не місце. Щоб у них навіть не виникало ілюзій щодо можливості нас завоювати. На жаль, багато українців досі створюють таку ілюзію, слухаючи російську попсу, дивлячись їхні серіали, врешті-решт, продовжуючи спілкуватися російською мовою.

М. П.: Чия творчість надихає Вас? Хто Ваші улюблені письменники?

М. Д.: Люблю американських письменників: Джерома Селінджера, Вільяма Фолкнера, Курта Воннегута, Трумена Капоте. Люблю скандинавських: Торгні Ліндгрена, Тар‘єя Весоса, Югана Баргума, Арто Паасилінну, Геннінга Манкеля. Люблю Мілорада Павича, Орхана Памука, Мішель Уельбека, Богуміла Грабала, Ольгу Токарчук. Серед українських то є Валер’ян Підмогильний, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Винниченко. Про сучасних поговоримо іншим разом, бо то тривала розмова.

М. П.: Чи працюєте Ви зараз над новим романом? Якщо так, то натякніть, будь ласка, про що він.

М. Д.: Якщо минулий роман був про середину XX століття з точки зору початку XXI-го, то тепер будуть роздуми про середину XXI-го століття з точки зору початку XXI-го. Це буде не фантастичний роман, не антиутопія, а просто така спроба натякнути на те, що якщо ми не змінимо своїх цінностей, то на нас чекає попереду велика халепа. І це стосується не лише України, а й усього людства. Тобто тема буде більш-менш глобальна, але показана вона буде знову ж таки через якогось локального героя чи героїв.

 

 

Купити книгу Максима Дупешко «Історія, варта цілого яблуневого саду»

 

 

Розмовляв Микола Петращук

 

 

 

Джерело: ДЧ