Комбат “Айдару” Максим Марченко: Псевдореспубліки підірвуть зсередини

22 березня 2017 р.

Автор: Анатолій Гаєвський
Підполковник Максим Марченко, командир 24-го штурмового батальйону ЗСУ “Айдар”

Звільнити окуповані території Донецької і Луганської областей українській армії допоможуть місцеві партизанські рухи.

Таку думку в інтерв’ю Gazeta.ua висловив командир батальйону “Айдар” Максим Марченко. Зараз підрозділ дислокується на Донеччині, неподалік Мар’їнки.

Ви служите в ЗСУ 17 років. Чи думали колись, що буде війна з Росією?

Ні. РФ як потенційного противника чи агресора навіть у підручниках не розглядали. Хто завгодно, але не Росія. Подивіться, навіть військових частин у Донецькій і Луганській областях було мало. Кордон не був з того боку так закритий, як від інших країн. Це те, що ми зараз намагаємось створити.

Часто говорять, що в часи правління Януковича армію цілеспрямовано руйнували.

Навіть на прикладі “Десни”. Величезний навчальний центр мали переформатувати в бригаду. І тільки через початок війни цей процес зупинився, і навчальний центр досі існує.

Знищували й озброєння. Скільки порізали на заводах танків, БМП, артилерійських систем і проти-повітряної оборони. Зараз їх конче не вистачає. І ми шукаємо, чим закрити повітряний простір.

Скільки порізали танків, БМП, артилерійських систем і проти-повітряної оборони. Зараз їх конче не вистачає

Чим добровольчий батальйон відрізняється від решти частин ЗСУ?

Усі військовослужбовці “Айдару”, які були добровольцями, а згодом підписали контракт, патріотично налаштовані. Це – головна позитивна риса. Цим бійцям не потрібно повторювати ніяке бойове завдання декілька разів. Ставлення до служби набагато позитивніше, аніж у звичайних контрактників, котрі служать давно.

В добровольчих батальйонах, які перейшли в підпорядкування ЗСУ, ставлення до служби, до бойової роботи вп’ятеро вище, ніж у звичайних лінійних частинах. Це видно всім, хто приїздить і оцінює нашу роботу – вищому керівництву, волонтерам. Вони бачать, як налагодилась військова дисципліна, як ми організували побут і систему оборони в батальйоні.

Що думаєте про блокаду так званих ДНР і ЛНР?

З початком військових дій у першу чергу необхідно було проводити блокаду всіх шляхів сполучень, обрізати електроенергію, воду. Це елементарні правила ведення війни. Спочатку необхідно зруйнувати інфраструктуру, економіку, а потім вже починати активні бойові дії.

Слід було відразу перекривати не якісь конкретні траси, а всі дороги. Не дати можливості працювати основним підприємствам на території противника. Тоді там з’являються незадоволені люди. Зароджується партизанський рух, який зсередини підриває військову структуру противника.

Як ви ставитесь до введення воєнного стану, принаймні, в зоні АТО?

Позитивно. Активні бойові дії потрібно було проводити з 2014-го року. За 2,5 роки ми втратили людей більше, ніж було б у результаті наступальних чи контрнаступальних операцій. Не бойових втрат набагато більше, ніж бойових. А за цей час територію ми не забираємо, стоїмо на місці. Люди гинуть. За що?

За 2,5 роки ми втратили людей більше, ніж було б у результаті наступальних чи контрнаступальних операцій

Як змінилися Збройні сили?

Зміни ґрунтовні відбулися. Це помітно усім. Завдяки цьому укомплектували ЗСУ контрактниками.

Скажімо, за останній час сильно змінилось продуктово-речове забезпечення. За 17 років служби я ніколи не бачив, щоб видавали зимові берці. Нарешті цього року це сталось. Якість більшості елементів форми не набагато гірша, ніж у знаменитих фірм США чи Німеччини.

Ще воюємо на старих зразках озброєння. Але навчились ефективно його використовувати.

Чого з озброєння не вистачає – українського і закордонного виробництва?

Наведу простий приклад. У вас є хороший мобільний телефон за 4 тисячі гривень. У принципі, він вас влаштовує. Але є айфон. Коштує в рази більше, але продуктивніше працює. Те ж саме з озброєнням. Наше дозволяє виконувати бойове завдання. Але є зразки, котрі в рази перевершують українські.

Ви говорите про світові зразки? Чи про ті, що по ту лінію фронту?

Про світові. Росія не дає сепаратистам озброєння кращого за наше. Вони воюють схожою або такою ж зброєю, як ми.

Але ж є інформація, що там з’являються російські нові танки Т-90 і бойові машини?

Це одиничні випадки. Може, десь один танк таки з’явився. Здебільшого це ті ж самі БМП-1, ті ж самі СПГ (противотанковий гранатомет, – ред.), ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна, – ред.). Масової появи новітніх зразків озброєння в ОРДЛО немає.

Які стосунки у батальйону з місцевим населенням?

Я родом зі Слов’янська. Тому знаю і впевнений, що тут є цивільні патріоти, готові за Україну життя віддати.

Коли ми зайшли в район оборони, тут чекали “карателів”. Але ми працювали з людьми.

На будь-яких зборах громади є обов’язково наш представник або я особисто. Розмовляємо з людьми. Беремо участь у всіх заходах місцевого самоврядування.

Ми точково допомагали малозабезпеченим. Розвозили продукти харчування батальйону людям, котрі цього потребували. Рядовий водій купував в магазині шоколадні цукерки і дітям на вулиці роздавав. Роз’їжджаючи при цьому на машині з червоно-чорним прапором. За тиждень вони вже махали йому і вітали.

Рядовий водій купував в магазині шоколадні цукерки і дітям на вулиці роздавав

Вже за місяць ставлення місцевих до батальйону і української армії взагалі змінилося кардинально. Нам почали допомагати. Наприклад, інформацією.

Але є й інший бік. У багатьох людей чоловіки і сини воюють по той бік. І родинні зв’язки все одно ближчі за державні. Навіть якщо золотом тут усе обіб’ємо – ставлення буде відповідне.

Яке співвідношення настроїв проросійських і проукраїнських?

Воно змінюється. Коли 2014-му році все це починалось, проводився референдум, люди вірили у якісь зміни, що принесуть блага для них.

Але ті “ополченці” їздили на “Жигулях”, через тиждень – на “Мерседесі”, а на третій тиждень вже – на “Порше”. Усі це бачили. Як і зараз люди на окупованих територіях бачать, куди йде метал із порізаних заводів, як мародерить російська армія. Від цього нікуди подітись. Тому ставлення змінюється з кожним днем. І у людей по той бік, а не тільки тут. А наше завдання скористатись цим і переломити врешті в потрібне русло. Не лише бойовими діями, а й в інформаційній війні маємо бути вищі за Росію.

Яким бачите закінчення цієї війни?

Звичайно, чим швидше це станеться – тим краще. Втрати є, люди лютують і з того, і з цього боку. Руйнується інфраструктура. А потім нам доведеться відновлювати.

У будь-якому разі політичним шляхом ця війна почалась – політичним її потрібно закінчувати. А потім спокійно, старанно намагатися переламати на наш бік те ставлення, яке буде на нині окупованих територіях. Це не відбудеться за рік чи два. Потрібні десятиліття. Головним чином треба працювати з молодими людьми – в дитячих садках, школах, вузах. Попри війну, у їх свідомості немає заперечення всього українського, національного.

Український прапор в Донецьку проблему не вирішить. Ми боремося не за землю, а за уми людей?

Війна випаленої землі ні до чого не призведе. Багато хто виступає: “Нам треба все градами спалити”. І куди ми прийдемо? А люди то навіть у цих областях залишились нашими. Це ні в якому разі не заклик “розвернутися і все покинути”. Але бойові дії мають відбуватись в комплексі з політичним методами. Тільки так.

Як ви ставитеся до Мінського процесу, до передбаченої домовленостями амністії?

Це найскладніше. Неможливо амністувати тих, хто зараз керують так званими ДНР-ЛНР, польових командирів, командирів армійських корпусів, бригад. Їх потрібно судити. Люди вимагатимуть помсти за те, що вони скоїли.

Можна говорити про амністію для тих, хто виконував накази. Але чи зрозуміють ті, хто втратив сім’ї, товаришів?

Останнім часом ватажки бойовиків гинуть за загадкових обставин.

Щойно усі ці командири починають говорити, що вже пора домовлятися з Україною, закінчувати бойові дії – йдуть на той світ.

Із самого початку було зрозуміло, як вони всі закінчать. Самостійні лідери в ОРДЛО не потрібні Москві. Їм потрібні люди, які виконають наказ Кремля, не дивлячись ні на що. Попри інтереси людей, за яких вони нібито воюють. Не секрет, що починаючи з командира батальйону, по той бік усі – кадрові російські офіцери. Москва хоче зміцнити вертикаль.

Самостійні лідери в ОРДЛО не потрібні Москві

І ці репресії проти діячів ДНР/ЛНР будуть продовжуватись. Закінчать усі однаково. Коли загинув “Моторола”, я давав “Ґіві” максимум 2 місяці. Трохи все відбулось швидше. Плотницький, Захарченко теж стануть незручними Росії й послідують за рештою псевдокомандирів.

Місцевого населення в рядах сепаратистів багато?

Чому вони туди йдуть? По перше, незгодних під дулами автоматів змушують стояти на передовій, як гарматне м’ясо. Позаду – кадрові російські військові. Вони не дають місцевим можливості втекти.

По друге, там немає роботи. Люди йдуть в ці формування заробити грошей. За інформацією розвідки, заробітна плата рядового становить 6 тисяч гривень, в переводі з рублів.

Кажуть, через блокаду роботи стане ще менше.

Не варто думати, що через це усі підуть воювати. Злидні, порожні полиці в магазинах, завищені ціни на житло і продукти. Рано чи пізно людям усе це набридне. Тоді будуть організовувати партизанський рух. Як не крути, це лише питання часу.

Люди підриватимуть свої “молоді утопічні держави” зсередини

Люди підриватимуть свої “молоді утопічні держави” зсередини. А ми повинні підтримувати це, аби фронт рухався не лише звідси, а й із псевдореспублік.

Якщо б Москва забрала з Донбасу своїх людей, скільки б проіснували так звані ДНР/ЛНР?

Не більше місяця. Ми б відновили кордон, і весь той сепаратистських рух зійшов би нанівець.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s