Павло Вольвач: Розпад Росії буде великим потрясінням, яке занурить світ у стан турбулентності

20 березня 2017 р.

Письменник Павло Вольвач вважає, що Україні не варто сподіватися на розпад сусідньої держави-агресора. Вийти зі складної ситуації, в якій опинилася Україна може завдяки власному очищенню – каже письменник.

Ми вже впритул підійшли до зміни олігархічного ладу. Не може так бути, коли всі ресурси і багатства зосереджені в кількох родинах. Найсмішніше, що олігархи самі не розвиваються. Вони стали супербагатими не завдяки якимось своїм здібностям: не придумали рентгену чи нові форми автомобілів. Більше того, вони не вдосконалюють і не розвивають своє виробництво. Олігархи — не якісні власники. Вони ухопили пиріг завдяки збігу обставин. У 1990-х відбувся величезний обман — так звана приватизація. Відповідно проїдається країна. Зараз Україна — найбідніша країна в Європі.

Як має відбутися зміна ладу?

Зараз у нас дві України. Основна Україна твориться в зоні АТО. Люди, які там були і є, вже мають загострене відчуття справедливості. Думаю, вони стануть центром сили, навколо цих людей буде формуватися якась вісь та нові ідеї.

Зараз у нас дві України. Основна Україна твориться в зоні АТО. Люди, які там були і є, вже мають загострене відчуття справедливості. Думаю, вони стануть центром сили, навколо цих людей буде формуватися якась вісь та нові ідеї

Мене дивує, що за 25 років незалежності українська політична думка не спромоглася сформувати елементарного — образу майбуття. Жодна політична сила не може притомно пояснити, яку Україну вона бачить. Поміняти кольори на прапорі місцями — це не ідея. А поки що все у нас на такому рівні робиться.

Які заголовки новин ви б хотіли прочитати завтра?

Хоча б про припинення бойових дій і про те, що наші закріпилися на позиціях, на яких вони є. І що відповзла Росія. Але, думаю, такого ніколи не буде, вона завжди над нами тяжітиме. Інша річ, що це має навчити нас існувати з ними на рівних. Ізраїль же співіснує з арабським світом.

Найбільше, чому не вірять і не сприймають президента Порошенка — бо він не покарав винних. Після 25 років наскрізного розкрадання, коли поїли, яка шашіль, Україну, ніхто не засуджений. Не треба розстрілів на стадіонах, але переважна більшість українців хотіла б, щоб винні сіли в тюрми

Мені здається, що найбільше, чому не вірять і не сприймають президента Порошенка — бо він не покарав винних. Після 25 років наскрізного розкрадання, коли поїли, яка шашіль, Україну, ніхто не засуджений. Не треба розстрілів на стадіонах, але переважна більшість українців хотіла б, щоб винні сіли в тюрми. І це було б уже не бутафорією, як з Насіровим, а це мала б бути перша така одмашка. А раптом що?

Зараз популярні агресивніші настрої на адресу Росії.

Якщо Росія розпадеться – що це змінить? Це не принесе, принаймні зразу, добра Україні, а тим більше, світу. Така величезна територія. Це хаос, потрясіння, світ знову увійде в якусь зону турбулентності.

Нам треба просто ставати сильними, “иначе нас сомнут”. Росія нікуди не дінеться — не сяде на корабель і нікуди не відпливе. А розмови про те, щоб завоювати завтра Тулу, а післязавтра Рязань — смішні. Навіщо нам Тула і Рязань?

Якщо Росія розпадеться – що це змінить? Це не принесе, принаймні зразу, добра Україні, а тим більше, світу. Така величезна територія. Це хаос, потрясіння, світ знову увійде в якусь зону турбулентності. Нам треба просто ставати сильними, “иначе нас сомнут”. Росія нікуди не дінеться — не сяде на корабель і нікуди не відпливе. А розмови про те, щоб завоювати завтра Тулу, а післязавтра Рязань — смішні. Навіщо нам Тула і Рязань?

Письменник Захар Прилєпін з Рязані приїхав в ДНР не так воювати, як піаритися. Каже, що хоче “перебити бандерівців”. І іноді у нього прориваєтсья в інтерв’ю, що “дойдем мы до Одессы”. Чогось йому в своїй Рязані весь час мариться Одеса.

Для чого це йому? Він же людина наче інтелектуальна.

У цьому якраз і жах ситуації — він типовий росіянин. Ця імперськість російська закладена у російському національному характері. Їм треба Одесу, треба Львів, більше того, їм завжди треба протоки. Про це майже два століття тому мріяв Достоєвський, зараз сучасний Едуард Лімонов тиждень тому у своєму жж дає рекомендації, як гуру: “Надо поссорить Украину с Польшей и надо присмотреться в проливам”.

Прилєпін цілком такий самий. Така позиція для росіянина — ознака нормальності: “пульс нормальный, парень здоров”.

Нам потрібен Донбас в такому стані, як є зараз?

То наша земля. В ідеалі зберегти і землю, і змінити народ ментально. А це зараз цілком реально: розвернути телевізор, змінити інформаційний контент. Це вже видно на звільнених територіях: діти уже у вишиванках у школи ходять і переходять на українську. Там більшість теж українці.

Поки що на Донбасі виразка — концентрована вата. Після років війни знайти спільну мову важко. Кров розділяє. Як це зшити, я не знаю

Але поки що на Донбасі виразка — концентрована вата. Після років війни знайти спільну мову важко. Кров розділяє. Як це зшити, я не знаю. Якби Росія свої мацаки звідти прибрала, все можна вирішити. Махрових і ідейних сепаратистів можна вивезти десь за хутір Михайлівський. З іншими людьми можна знайти спільну мову.

У новому романі “Сни неофіта” письменник Павло Вольвач повертає читача у непрості 1990-ті. Автор пригадує, що, попри складнощі і невлаштованість, ті роки дали відчуття свободи. А багато культових місць, в яких збиралися митці у ті роки, і які вже зникли, досі викликають ностальгію?

У Києві було дуже знакове місце – кафе “Сузір’я” на розі Пушкінської і Прорізної. Його знали майже всі богемні персонажі. Мені здається, я там на одному місці – під вікном надворі – протер за 10 років дірку. Я завжди любив взяти каву і спостерігати за протічним життям. Хтось обов’язково вигулькне знайомий – який-небудь Ульяненко чи Римарук. Ще була на Подолі народна кав’ярня “Полонез”. Там завжди можна було побачити похмільного поета Романа Скибу – він сидів, підперши свою велику голову, і журився. Письменники жартували, що є два рівні літератури – вищий і нижній. Вищий – це “Сузір’я” на Пушкіна, а нижчий – “Полонез”. Я в “Полонезі” бував рідше. Знімав кімнату в середмісті, на Обсерваторній, біля Львівської площі. Мені було зручно заходити в “Сузір’я”.

 

Складається враження, що ви більше спілкуєтеся зі старшим поколінням письменників – з 80-никами.

Мене завжди чогось тягло до старших трошки за віком. Тим більше, що я в літературу прийшов із запізненням років на 5-10, то ж молодшими не зовсім мені цікаво. Зі старшими цікавіше: з Василем Герасим’юком, Тарасом Федюком. Дуже скептично ставлюся до тверджень, що якесь там покоління буває менш талановите, а якесь більш. Є окремі постаті. Просто час зараз інший. Він атомізований, в постійному поспіху. Тому я не думаю, що молодим аж так потрібні якісь спілкування. Вони живуть окремішнім своїм життям, у своїх тусівках. Днями розмовляв з Любком Дерешем. Здавалося б, зірковий хлопчик, а він розумна і глибока людина.

Є набагато молодші за нього письменники, які вважають себе зірками.

У мене таке враження, що українська література зараз – це справа аматорів. Раніше я сміявся, читаючи в газеті якісь звіти про літературу: “Потужно йдуть молоді: Герасим’юк (якому було під 50), Римарук, Забужко. А в спину їм дихають зовсім юні – Андрусяк, Вольвач”. А нам було по 40-45. Зараз нам у спину дихають ті, яким по 35-40. А тих, кому по 25, я мало кого й знаю.

Чому зараз література – справа аматорів?

Немає клімату, простору, єдиного потоку. Через атомізованість часу все воно якось розбите на сегменти – той там, той там. Немає критики як явища. Є лише поодинокі критики. Я десь читав, що у Швеції виходять 50 тижневих газет, і в кожній є колонка критика. Всі книжки отримують свої рецензії, не лишаються непоміченими. А в нас раніше кому видаватися, кому давати Шевченківську премію – вирішувала Спілка письменників. Зараз ця її функція трошки втрачена. Зараз дістав гроші – видався, не дістав – не видався. Випив зі знайомим критиком – є рецензія. Все на особистісних зв’язках тримається, на “пощастило – не пощастило”. Це до певної міри аматорство.

У Швеції виходять 50 тижневих газет. У кожній є колонка критика. Всі книжки отримують свої рецензії, не лишаються непоміченими. А в нас раніше кому видаватися, кому давати Шевченківську премію — вирішувала Спілка письменників. Зараз дістав гроші — видався, не дістав — не видався. Випив зі знайомим критиком – є рецензія. Все на особистісних зв’язках тримається, на “пощастило — не пощастило”. Це до певної міри аматорство

Вам пощастило?

Я десь посередині. Багато в чому роль зіграв випадок, а на щось вплинув характер. Він у мене лишається не зовсім комунікабельним й уживчивий.

Хто є щасливчиками в нашій літературі?

Ті, хто на слуху. Ніколи не мав заздрощів творчих. Більше відчуваю захоплення. Читав Жадана – пробивало на легкий трем. А заздрощі більше в побутовому плані. Я хотів би поїхати, як хтось із розкручених, на Лейпцизський книжковий ярмарок. Ніхто мене ніколи туди не кликав. А подорожувати люблю. Люди, емоції, картинки, візії.

Плюс, як мені пояснював один мій старший гуру Валерій Ілля, “в подорожі відбуваються зависання над смертю”. Це правда. Це я відчуваю навіть фізично. В дорозі почуваєшся краще. Тому поїздкам можу позаздрити, а текстам – ніколи.

Івану Малковичу, який отримав цьогоріч шевченківську премію, заздритимуть?

Дивлячись хто.

Якими розмовами супроводжується отримання Шевченківської премії в літературному середовищі?

Шевченківський комітет уже оновлений зараз. Його рішення більш-менш сприймають. Премію, як на мене, Івану Малковичу дали абсолютно справедливо. Єдине, я би дав її також новелісту Василю Портяку. Треба було дать дві премії. Ніхто не збіднів би.

Хоча заздрити будуть завжди. Зараз у Facebook літератори збираються, як на віртуальній призьбі, і перетирають, що правильно, а що ні.

Зараз модно сваритися через непорозуміння у Facebook. У вас колись були такі непорозуміння?

Практично ні. Розумію, наскільки це все умовно і трошки смішно. Коли дорослий мужик 50-ти років ділиться, наче він Наполеон: “Сьогодні відправив у бан двох. Забанив N. Y мене дістав, він пішов у бан”. Я розумію – це компенсація за небуття. Людина сідає і починає “планетами обертати”.

Смішно, коли дорослий мужик 50-ти років ділиться, наче він Наполеон: “Сьогодні відправив у бан двох. Забанив N. Y мене дістав, він пішов в бан”. Я розумію — це компенсація за небуття. Людина сідає і починає “планетами обертати”

А як у 1990-х письменники виражали своє геройство без Facebook?

Я на 10 років пізніше за інших прийшов у літературу. Приїхав до Київа із Запоріжжя 1999 року. Я тут мало кого знав. Але чув, що бурхливіше життя було тут на початку 1990-х, коли були ще відголоски національної романтичної революції.

Яким побачимо українця після прочитання “Снів неофіта”?

Він буде живим, без набитої через трафарет на футболці вишиванки і накладних вусів. А з живими нервами, з бентежною душею.

Мій перший роман “Кляса” про кінець 1980-х в індустріальному українському місті видали турки. Я дивувався: що їм у ньому цікавого? Виявляється, після прочитання книжки вони зрозуміли, звідки коріння “наташ” полегшеної соціальної поведінки, які після падіння залізної завіси з’явилися у них. Або хто такі коротко стрижені чоловіки з татуйованими спинами і масивними ланцюгами на турецьких пляжах.

Мої романи мають автобіографічну основу. У “Снах неофіта” головним героєм є молодий чоловік, вчорашній кримінальний елемент. Він розуміє, що його – це поезія. Починає писати. Стає журналістом. Відкриває нові горизонти, відчуває місто, яке до цього було для нього обмежене одним районом.

Книжка показує дійсність 1990-тих, схоплену поглядом вуличного хлопця. Тому усе розказано доступно, без поверхневих резюмувань. Намагався просто написати про складне.

Просто про складне пишеться просто?

Мене текст несе, коли починаю писати. Підключаюся до енергій, до чого раніше скептично ставився. Дійсно – з підсвідомості починають вискакувати забуті речі.

У молодості мене дратувало, що постійно все у себе всотував. Врізалися у пам’ять якісь непотрібні історії. Коли став писати “Клясу”, усе вилізло на поверхню і стало у пригоді.

Мій перший роман видали турки. З книги вони зрозуміли, звідки коріння “наташ” полегшеної соціальної поведінки, які після падіння залізної завіси з’явилися у них. Або хто такі коротко стрижені чоловіки з татуйованими спинами і масивними ланцюгами на турецьких пляжах.

Конан Дойл казав, що розумна людина упорядковує все у мозку, а він натягує собі різний непотріб в голову, як на захаращене горище. Так само і мені цей мотлох допомагає віднаходити потрібні деталі, робити стиль.

З яким технологічним процесом можна порівняти письменництво?

Це схоже на формування нових світів. Коли писав “Клясу”, відчуття кайфу важко передати. Я виходив з редакції радіо “Свобода”. Йшов на Львівську площу через ріг Прорізної і Пушкінської, де стояли Андрій Охрімович, Олесь Ульяненко. Кликали на чарку. А я швидко біг додому, бо там відбувалися дива, я формував світ. Тому порівняти письменництво з точінням шестерні не можу.

Траплялося, що зовсім не хотілося писати?

Частенько таке було. Особливо, коли ставив собі зависокі завдання.

“Клясу” писав двічі. Захотів її послати на конкурс “Коронація слова”, який тільки з’явився. Просунутий критик Олександр Хоменко сказав: “Не роби цього. Це як Паваротті співатиме на Євробаченні. Йому не дадуть приз, хоч він і Паваротті”. Я все ж спробував. Коли поставив крапку, вирішив прогулятися середмістям. Повернувся додому. Вирішив ще перечитати. І зрозумів, що нікуди роман не пошлю – текст розлазиться на шматки, багато води.

Захотів послати роман на конкурс “Коронація слова”, який тільки з’явився. Просунутий критик Олександр Хоменко сказав: “Не роби цього. Це як Паваротті співатиме на Євробаченні. Йому не дадуть приз, хоч він і Паваротті”. Я все ж спробував

Роздавлений проходив тиждень. І сів переписувати. Наступного року знову вирішив подати текст на “Коронацію слова”. Щоб встигнути, завершував його у палаті Жовтневої лікарні – лежав там з хворобою Боткіна. Дали мені третю премію.

Ви говорите, що не переживаєте, коли не пишеться. Письменство не найважливіше у вашому житті?

– Спокійно розглядаю варіант, що завтра можу займатися чимось іншим. Бути просто письменником для мене плоскувато. Рембо он торгував рабами.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Вольвач Павло

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s