Сергій Захаров: Я хотів, щоб мене почули та хоч трохи по-іншому ставилися до своєї долі

17 березня 2017 р.

Коли на твоїх очах окупанти руйнують все, у що ти вірив, і що тобі дороге, а ти не маєш ані зброї, щоб боротися, ані підтримки, — це страшно. Хтось у такій ситуації опускає руки, а хтось намагається боротися так, як він може, тим, що в нього є. У донецького художника та дизайнера Сергія Захарова були фарби та пензлі.

Розмови під картинами.

У Києві, в Національному музеї історії України, проходить виставка графічних робіт донецького “партизана” — дизайнера та художника Сергія Захарова “Діра. Август чотирнадцятого”.

Коли на твоїх очах окупанти руйнують все, у що ти вірив, і що тобі дороге, а ти не маєш ані зброї, щоб боротися, ані підтримки, — це страшно. Хтось у такій ситуації опускає руки, а хтось намагається боротися так, як він може, тим, що в нього є. У донецького художника та дизайнера Сергія Захарова були фарби та пензлі.

Коли рідне місто окупували терористи, він малював карикатури на “героїв-ополченців”, вирізав їх із фанери та непомітно розвішував у людних місцях. Ось маленький смішний чортик-Моторола безпорадно притискається до грудей величезної нареченої Лєнки-ополченки. Ось Стрєлков із пістолетом біля скроні та написом Just do it (“Зроби це”). Ось булгаковський Шариков у формі ополченця… Люди дивляться та регочуть.

Сергій працював не один — разом із товаришем вони організували партизанську групу “Мурзилки”. “Може, це був жест розпачу, — каже художник. — На той час у Донецьку вже були заборонені українська символіка та прапор. Фактично тобі просто перекрили кисень як людині, яка вільно виражає свою думку. І цими карикатурами я, по-перше, виражав свою думку, а по-друге, людям, які розуміли, що відбувається, давав маячок, мовляв, ви тут не одні”.

За цю партизанщину Сергія й заарештувала окупаційна влада. Півтора місяця художник провів “на підвалі”. Усе, що запам’ятав про ті дні, Сергій передав у коміксах. Нещодавно вони вийшли окремою книжкою “Діра”. За цю книжку Сергій Захаров і його товариш письменник Сергій Мазуркевич (тексти до коміксів) одержали премію “Глиняний кіт”. 

З Сергієм ми зустрілись у музеї, на виставці його робіт-коміксів. Нині він працює над другим виданням книжки — класичним варіантом коміксів. “Потужний формат, незвичний для нас. Усе буде анімовано за допомогою панелей, — каже Сергій. — Книжка та виставка, яку ви сьогодні бачили, — це трейлер до того, що готується”.

— Сергію, чому саме комікси?

— У нашому розумінні комікси — це щось несерйозне, навіть дитяче. Я вивчав європейські комікси. Виявляється, це найпотужніша річ. Тут переплітаються візуальне та вербальне сприйняття.

Ми підходимо до початку виставки. Чорно-білі картинки розвішані в хронологічному порядку — так, як розвивалися події. Першими йдуть кілька дивних портретів — голови людей без очей. Це серія картинок “Оболонка”.

Це люди, які вплинули на хід подій, і якби їх було менше, можливо, не сталося б того, що трапилося в Донецьку та Луганську, — пояснює Сергій. — У цьому випадку діри — це порожнеча в очах. Люди, які, по-перше, нічого не бачать, по-друге, у яких немає внутрішньої начинки (адже очі — це дзеркало душі), а тільки зовнішня оболонка, яка споріднює всіх гомо сапієнс. Це обивателі. Історично їх завжди більше, і не тільки на Донбасі, а скрізь. Тут не йдеться про те, що люди на Донбасі якісь особливі.

— Комікси починаються з серії картинок “Путін, прийди”. Люди на них виглядають відштовхуюче — беззубі, злобні. Вони розмахують російськими прапорами та радісно зустрічають танки.

— Так, некрасиві. Я приходив туди, де йшли мітинги, і дивився на обличчя тих, хто стояв і кричав: “Росія!”. Усім тоді здавалося, що це тимчасове божевілля, і з ним можна буде легко впоратися. Але коли в цього контингенту замість кийків і біт з’явилися автомати, стало моторошно. А коли зайшли російські війська, тоді вже справді стало страшно. Я зрозумів, що місту — кінець, що фактично я втрачаю дім, свій світ, а замість нього приходить якийсь чужий. “ДНР” — це діра, яка засмоктує все.

— Сергію, часто жителям Донбасу дорікають, що війну в наш спільний дім привели саме вони. Напевно, і ви, живучи в Києві, відчуваєте якусь стигматизацію переселенців?

— Відчуваю, звичайно. Я сам зіштовхнувся з цим. До того для мене все це було з розряду легенд. Буквально місяць тому я шукав квартиру, і дуже здивувався: якщо бачать донецьку прописку, житло не здають. Три роки минуло, а ця тема ще в когось у голові.

Донбас — це територія під окупацією. На жаль, досвід Другої світової війни нами ніяк не осмислено. У нас якесь полярне совдепівське виховання: мовляв, люди на окупованих територіях пускали під укіс поїзди та сиділи в підпіллі. Насправді життя тривало. І зараз у Донецьку те саме. Не можна засуджувати людину за те, що, намагаючись вижити, вона працює на окупантів, ходить на організовані ними мітинги, вивішує їхній прапор.

Є відверті, зовсім божевільні фанатики. Це правда. Але є й дуже багато тих, хто любить Україну, але змушений там жити, люто ненавидячи те, що відбувається. У мене є такі знайомі. Ті, хто міг собі дозволити змінити місце проживання, виїхали. Це люди, які своїми ногами сказали “ні” окупантам.

Ті, хто залишився, — це й ті, хто сказав “так”, і ті, у кого не було та немає можливості виїхати. Таких дуже багато.

— У окупованому Донецьку ви з товаришами організували підпільну групу “Мурзилки”. Хто, крім вас, до неї входив?

— Спочатку нас було четверо. Потім двоє відмовилися — їх можна зрозуміти. Зі мною залишився фотограф.

— Ви бачили, як люди реагували на ваші карикатури?

— Бачив. Вивісивши роботи, я робив обхід і спостерігав. Не було обурення чи агресії. Навпаки, люди показували пальцем і сміялися. Молоді люди робили селфі на тлі моїх робіт.

Наступну серію малюнків присвячено арешту: два контррозвідники показують художнику документи з двоглавим орлом, обшук у квартирі — розгублений Сергій сидить на ліжку, і арешт — його везуть “на підвал”. 

— Страшно було? 

Звісно. Коли вони вийшли з машини та показали документи, я зрозумів — усе…

— Як вас вичислили?

— У Сергія Мазуркевича були знайомі журналісти, і він допомагав мені розповсюджувати карикатури дистанційно. У мене була сторінка в Фейсбуці, пошта. Журналісти виходили на мене, і я давав інтерв’ю письмово, поштою.

Потім прийшов лист від журналіста з “Дождя”, він був у Донецьку й попросив зустрітися. І я зробив дурість — вийшов на зв’язок, зателефонувавши зі свого номера. Можна було купити іншу трубку, сімку, але я цього не зробив.

— Чому ви довірилися російському журналісту?

— “Дождь” тоді вважався опозиційним. І мені хотілося, щоб російська аудиторія через незаангажовані ЗМІ побачила інший бік подій у Донецьку.

Мій дзвінок журналісту включив цілий ланцюжок подій. У мене є дві версії: журналіст або сам мене здав, або його телефон був на прослуховуванні.

Далі розпочинається, напевно, найважча частина коміксу — малюнки про полон. Хоча картинки чорно-білі, вони настільки реалістичні, що, здається, відчуваєш, як від них у всі боки розлітаються бризки крові. Коридори, тісні камери, де неможливо лягти та випрямити ноги, табличка “избушка”, купка зламаних кийків, людина з мішком на голові.

Кілька картинок описують лише один момент — побиття Сергія. Завдяки розкадруванню створюється враження, що все відбувається в уповільненій кінозйомці. Піднятими над головою руками полонений намагається прикрити голову, але це не допомагає. Тих, хто б’є Сергія, на малюнках не видно, але по судомно стиснутому тілу відчувається, наскільки сильні ці удари.

Мене привезли в будинок СБУ, — розповідає Сергій. — На той момент у Донецьку існувала ціла мережа локальних концтаборів, але спочатку всіх звозили сюди. Було безліч розрізнених банд-батальйонів, кожна робила для своїх полонених якусь тюрму — в гаражах, підвалах, будь-яких приміщеннях, часто не пристосованих для утримання людей.

— Сергію, зазвичай ті, хто пережив полон, не хочуть про це так докладно розповідати та згадувати. Ви — навпаки.

— Коли я приїхав до Києва і в мене брали перші інтерв’ю, пам’ятаю, що після кожної такої бесіди було дуже важко, мене ще кілька днів тримав цей стан. А ось малюнки — це психотерапія, і досить потужна.

— На кількох малюнках зображено жінку у військовій формі та масці.

— Це перший і другий допити. У них брала участь жінка з чітким російським акцентом — безсумнівно, вона зі спецслужб РФ. Першого ж дня вона інсценувала розстріл — приставила до моєї голови пістолет і сказала: “Я завжди хотіла знати, про що людина думає перед смертю”. Я тоді ще тільки-но потрапив у цю систему, тому трохи грубив. Відповів їй: “Достоєвського почитай”. Потім уже виробляється стиль поведінки: очі в підлогу, коли відповідаєш на запитання. Я думаю, така поведінка — це психологічний захист, щоб не провокувати агресію.

Після першого допиту ребра в мене були зламані. Але мене хоч про щось запитували. А ось другий допит — це вже було тупе побиття. І ця жінка там була.

Після першого допиту мене кинули в дуже маленьку камеру. Її зробили на майданчику під сходами. Лежачи на підлозі, неможливо було навіть витягнутися на весь зріст. Там були наші військовополонені. Одного з них я впізнав — до цього його показували по нашому та деенерівському телебаченню.

Військовополонені були сильно побиті. Щовечора медик робив їм перев’язку і видавав болезаспокійливе. Цими таблетками хлопці зі мною й поділилися.

— На одному з ваших малюнків полонені їдять, вилизуючи тарілки.

— Ні ложок, ні виделок нам не давали. Їжу ми просто злизували. Її нам приносили на якихось брудних пластикових тарілках. У загальних камерах хлопці за можливості намагалися їх вимити хоча б водою.

— З ким вам довелося сидіти в одній камері?

— Спочатку наших хлопців було троє, потім одного з них кинули в камеру, де сиділи ополченці. Там його дуже жорстоко били. Взагалі постійно було чути, як хтось кричить у камерах, тому що його б’ють.

До того хлопця приїхав батько і навіть передав сину якусь передачку. Одного разу, коли полонених з тієї камери водили в туалет, до нас у дверне віконце влетів пакетик із цукерками. Цей хлопець закинув.

Потім я сидів у одній камері з сепаратистами. Свої, донецькі, розпитували, хто я та за що сиджу. Я розповів. Раптом усі затихли, виникла неприємна пауза. Потім я зрозумів, що всі там були затятими прихильниками Путіна та “ДНР”. “На підвал” “потрапили помилково”.

До речі, серед заарештованих прихильників “ДНР” було багато росіян. Це саме той контингент відірваних безбашенних людей, для яких головне в житті — постріляти та повеселитися. Вони приїхали не в армію, а на сафарі. Природно, бухали, бились, і їх пачками кидали “на підвал”.

Одного разу всіх, у тому числі ополченців і росіян, перевели в інше місце, звільнили камеру. Залишили тільки трьох, та я відлежувався побитий. “Паханом” у нашій камері був деенерівський начальник Дмитро Сергійович, якого обіцяли показово розстріляти за крадіжки. Природно, ми всі спілкувалися, і Дмитро Сергійович намагався розповісти нам, що Київ — це хунта, і нам потрібен “русский мир”. Хлопці сперечалися. Дискусія була довгою, але “інтелігентною”.

А незабаром до нас “на підвал” завели багато українських військових. Вони тільки потрапили в полон, і пізніше їх повели на той самий “парад”. Але мене тоді відвезли в нове місце.

З підвалу мене відпустили цілком несподівано — за те, що пофарбував сепарам машину в камуфляжні кольори. Наступного дня повернувся за документами, і мене посадили знову. Нині в Донецьку вже все по-іншому, централізовано. А на той момент банди та батальйони були розрізненими — одні відпускали, інші знову саджали.

Потім я сидів із хлопцем Ванею з Шахтарська. “На підвал” він потрапив за телефонну розмову — нібито телефонував “Правому сектору” і здавав позиції ополченців. Нас пристебнули один до одного наручниками. Так ми жили 10 діб — разом їли, пили, спали, ходили в туалет. У обох були травмовані ліві руки. І нас пристебнули за праві. Мені не повезло більше: з поламаними ребрами я був пристебнутий “навхрест” — правою рукою зліва. Доводилося викручуватися.

Нас повезли в іншу тюрму, де було ще гірше. На новому місці відразу б’ють, чим під руку втрапить — кийки ламалися. За півгодини з тебе роблять шматок м’яса, але за старою чекістською звичкою ніколи не цілять у обличчя. Довгими днями та ночами потім лежиш у підвалі, наче овоч.

Коли сидів у будинку СБУ, помітив: у підвалах перебували затримані, а на верхніх поверхах у кабінетах жили діти та дружини бойовиків. Здебільшого контингент, який переїхав зі звільненого нашими Слов’янська. Коли снаряди прилітали дуже близько, вони спускалися до полонених і перечікували, поки все затихне. Нас розділяли тільки залізні двері: з одного боку — ми, з іншого — жінки та діти. Бувало, коли мене водили на верхні поверхи в туалет, я одночасно чув крики затриманих, яких били в підвалах, та дитячі крики нагорі, що зливалися в якесь сюрреалістичне єдине звукове тло.

— На одному з малюнків видно, як ви та якийсь хлопець сидите зі зв’язаними руками біля великого ящика з люком.

— Це катівня, старий фургон від машини. Ось зараз такий самий стоїть під будівлею музею, де ми з вами розмовляємо. Тільки тут люки збоку, а там один маленький лючок з торця. Зазвичай у таких відсіках перевозять інструменти. Там дуже мало місця, це металевий ящик, куди запихають двох людей. Прийняти зручне положення неможливо, а в одній позі протримаєшся не більше 5—10 хвилин. Постійно намагаєшся розміститися комфортніше, тому весь час перевертаєшся. До того ж ти весь битий-перебитий.

Прокувиркаєшся в цьому ящику всю ніч, а літнього дня катівня розжарюється — адже стіни металеві. Ні води, ні їжі, ні свіжого повітря. Я пробув там добу та думав — здохну. Потім мене помістили в гаражний бокс неподалік від катівні, і я неодноразово чув, як уночі когось привозили та кидали туди. Усіх новоприбулих поміщали спочатку в цей ящик.

Не знаю, що з Ванею було далі. Коли нас водили на чергову імітацію розстрілу, мені сказали: “Ти будеш жити, а його розстріляють”. Але сподіваюся, він залишився живий. На одному з малюнків саме зображено цей момент.

Мене відпустили, і я повернувся додому. Грошей не було, заробляти не виходило — хто в такий час буде щось замовляти дизайнеру? Друзів залишилося небагато — частина ще з березня відсіялася з ідейних міркувань.

Фізичний стан був поганим, і я просто тупо відлежувався вдома. А потім зрозумів: треба їхати. Зателефонував однокласнику в Київ, попросив знайти “дах над головою”. Сів у автобус і поїхав на підконтрольну територію. Тоді ще не було ні черг, ні перепусток.

Довгий час жив у товариша в офісі. А в моїй донецькій квартирі несподівано оселились якісь орки — пили, гадили. Їх пустив мій знайомий, якого я попросив наглядати за будинком. Сусіди намагалися поскаржитися на них і вигнати, змінили замок, та вони розбили шибки й знову влізли. Але тепер все гаразд.

— Остання картинка ваших коміксів — український прапор. Яскравий і кольоровий, на відміну від інших чорно-білих малюнків.

— Я приїхав на підконтрольні території і з’явилися кольори. Фінальна картинка і має бути такою.

— У прощену неділю на своїй сторінці в соцмережах ви розмістили кілька картинок коміксу “Діра” і написали, що “вибачити всіх, хто несе смерть, зло та насильство, — це делегувати свою особисту вендету суду Божому та справедливій судовій системі”. Чи означає це, що ви пробачили своїм мучителям?

— Ні, це означає, що не треба тримати це в собі. Відчуття особистої образи та жага помсти отруюють. Так чи інакше, але справедливі процеси існують. Так чи інакше вони відбудуться, і винні зазнають кари.

— Сподіваєтеся на Нюрнберзький процес?

— Так. Віджати машину, стати главою “квазідержави” — це скороминущий фарт, щастя злодія, який однаково сяде в тюрму. Коли український прапор висітиме в моєму рідному місті, ці люди, руки яких по лікоть у крові, втечуть до Росії. Але режим Путіна, який підтримує цю агресію, не вічний. Їхній фінал уже розписано.

— Після полону ви балотувалися на міського голову Маріуполя. Хочете займатися політикою?

— Не сумнівався, що не пройду. Кандидати від ахметовської банди виграли б вибори в будь-якому разі. Адже всі прив’язані до двох підприємств, які вбили місто, море, людську свідомість і розуміння, що можна жити по-іншому. Але перший з двох турів ми зірвали.

Моя спроба мала на меті показати: люди, у вас великий потенціал, крім заводів. Унікальне за складом води Азовське море — вбито. Архітектура, вулички, які зберігалися століттями, — нікому не потрібні. У міста є тільки отруєне повітря. Інших перспектив ніхто не бачить.

— От чому першим пунктом вашої передвиборної програми значилося, що Маріуполь має стати культурною столицею.

— Так, я хотів, щоб мене почули та хоч трохи по-іншому ставилися до своєї долі.

І за результатами голосування я був не останній. Хоча з агітацією на телебаченні все було складно. Нас із помічником лише одного разу запросили на передачу, та й то у зв’язку з організованою нами виставкою. “Розкажіть про художню виставку. Жодного слова про вибори й нічого поганого про Росію!” — сказали нам. Ми з моїм помічником були в шоці.

— Вибори ви програли, але результатом задоволені?

— Так. Вибори показали: щось змінюється, з’являються активні сили, які вже тримають під контролем місцеву владу.

— Кажучи про совок і його спадщину, значна частина українців грішить насамперед на Донбас. Чи справедливо це?

— У жодному разі. Скрізь, навіть тут, у столиці, совка — через край, в усіх його проявах.

Це неправда, що “донецькі” — особливий сорт людей, які всім усе зіпсували, що люди, які живуть у Донбасі, якісь нехороші, а інші всі правильні та патріоти. Боляче це чути.

— Чи не здається вам, що більшість українців сьогодні психологічно відрізали від себе окуповані території Донбасу та готові відгородитися від них високим парканом і ровом? Що ви відчуваєте при цьому?

— Я розумію їхню позицію. У ній є певна частка їхньої правди. Вони не хочуть головного болю з окупованим Донбасом. Що я відчуваю? Мені боляче.

Розмовляла Оксана Онищенко

Джерело: ДТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s