Олеся Повх: Тепер у нас на тренуванні не диктатура тренера, а співпраця з ним

24 лютого 2017 р.

Найшвидша спринтерка України повернулася до свого наставника і готується до нових перемог.

 За тиждень у Белграді (Сербія) стартує чемпіонат Європи з легкої атлетики у приміщенні. Одним із найбільш непередбачуваних, а тому найбільш видовищних видів програми, стане жіночий спринт. Однією з претенденток на місце на призовому подіумі небезпідставно вважають українку Олесю Повх. 2011-го запорізька легкоатлетка вже святкувала перемогу в бігу на 60 м. Та цього разу, переконана зіркова спринтерка, зачепитися за п’єдестал пошани буде складніше. «Ніколи не беруся прогнозувати результат. Це заважає розвиватися, — каже тренер Олесі Костянтин Рурак. – Головне завдання Повх – перебороти хвилювання і показати все, на що здатна. Тоді й прийде бажаний результат».

— Здавалося б, на чемпіонаті України у Сумах біг склався по дистанції непогано, — каже Олеся Повх. — Та гадала, секунди будуть швидшими. Складно бігти усі три кола без конкуренції, налаштовуючись виключно на себе саму. Кваліфікація мені вдалася непогано, півфінал склався гірше. Спринт – це передусім бойовий запал. У фіналі у мене цього практично не було.

— А ще не так давно у жіночому спринті напруження на доріжці зашкалювало: на чотири місця в естафетній команді претендувало щонайменше шестеро атлеток…

— Тепер усе по-іншому. Ми, вся наша компанія, уже небезпідставно вважаємося віковими спортсменками (усміхається): я, Маша Рємєнь, Наталя Погребняк, Христина Стуй, Ліза Бризгіна… Бігаємо разом ще з юніорського віку. Тепер у кожної з нас поруч є чоловік, тож хочеться налагодити побут – вийти заміж, народити дітей. І відпочити нарешті. Усім хочеться, окрім мене (сміється). Тому я й залишилася на доріжці одна. Та не скажу, що від цього сильно засмутилася. Конкуренція – це добре. Та коли біжиться спокійно, теж непогано. Можна пройти чемпіонат України у тренувальному режимі.

— На міжнародних стартах ви потихеньку наближаєтеся до свого особистого рекорду. У постолімпійський період ваша підготовка зазнала суттєвих змін?

— Ми з тренером багато працювали над швидкісною витривалістю та фінішем  (старт у мене завжди був на хорошому рівні). А ще мені постійно бракувало свободи. Ось ми й вчимося бігати «на свободі». Як віднайти це відчуття? Бути впевненою у собі. І тоді вдаватиметься усе.

— Чемпіонат Європи у Белграді є для вас принциповим стартом чи радше одним з етапів підготовки до літнього сезону?

— Не принциповим. Я просто хочу гідно виступити. На чемпіонатах Європи нездари не бігають. Кожна з учасниць – найсильніша у своїй країні. Від кожної з них можна очікувати чого завгодно. Тому казати «Я їду тільки перемагати» — неправильно. Європейки сьогодні напрочуд сильно біжать. Результати усієї фінальної вісімки розходяться у кілька сотих.

— На континентальній першості 2011 року в Парижі ви на 60-метрівці все ж були першою…

— Тоді все було по-іншому. Протягом всього сезону я бігла 7,13, і до мене ніхто й наблизитися не міг, окрім моєї одногрупниці Марії Рємєнь. Морально було значно простіше. Та конкурентки не стоять на місці. Вже у Празі-2015 я поліпшила свій результат. Але, зафіксувавши 7,11 секунди, стала лише шостою. Мабуть, європейки запитали себе: «Чому українки можуть так швидко бігати, а ми – ні?» І почали гризти зубами доріжку (сміється).

— Що на початку кожного сезону дає вам натхнення знову і знову виходити на доріжку, особливо за умов, коли на п’єдестал потрапити так непросто?

— Надійна підтримка за спиною. Це мої друзі, одногрупники та сім’я. Моєю найпалкішою уболівальницею завжди була мама. Сама у минулому спортсменка, вона і відвела мене у легкоатлетичну секцію. Мама завжди задоволена мною, незалежно від результату, і ніколи не вишукує у моєму бігу помилок.

— Тривалий час ви з головною вашою суперницею, Марією Рємєнь, тренувалися в одній групі у Костянтина Рурака. Чи мали місце ревнощі до уваги тренера? І чи не з цієї причини ви свого часу вирішили змінити наставника? 

— Звичайно, що так (посміхається). Навіть коли дівчата, які тренуються в одній групі, не є суперницями, а бігають на різні дистанції, між ними завжди присутня конкуренція за увагу тренера. Та, зрештою, я вже повернулася до Костянтина Рурака – відразу після Олімпіади в Ріо. А пішла від нього радше через те, що між нами усе частіше й частіше почало виникати нерозуміння. Нам з кожним разом все менше вдавалося домовитися – як під час роботи, так і за межами тренувального процесу. Мабуть, на той час ми просто втомилися одне від одного. Кількох років нам вистачило сповна, аби відпочити та забути всі образи. У Ріо-де-Жанейро (Костянтин Рурак відповідав за жіночу естафетну команду) ми багато спілкувалися. І я задумалася. Зробити крок назустріч тренеру мені допомогла подруга по команді Єлизавета Бризгіна, яка також тренується у Рурака. «Ти повинна обов’язково повернутися! Не вагайся! Приходь!» — щоразу смикала вона мене. І я прийшла.

— На тому етапі ми відчули необхідність змін. Тому і розійшлися, — пояснив Костянтин Рурак. – Три роки Олеся тренувалася фактично сама. Коли ж після Ігор підійшла до мене, ми не стали ворушити минуле і домовилися про співпрацю. За ці роки вона загубила ті рухові елементи, які я в неї вкладав. Що поробиш: вона йшла своїм шляхом. Та коли ми знову почали працювати разом, вона швидко повернула втрачене.

Над проханням Олесі я думав цілий день. Моя група доволі велика, і кожен мій атлет потребує уваги. Тож я зважував свої можливості: чи зможу в цих умовах повноцінно тренувати заслуженого майстра спорту? Адже якщо я візьмуся за це, значить, змушений буду показати результат. Олеся на сьогодні – найсильніша спринтерка України. А це означає додаткову відповідальність. Найбільше мені імпонує в ній цілком і повністю сформований професіоналізм: ставлення до тренувань, а також вміння на сто відсотків перенести те, що робила на тренуваннях, у змагальні умови. Завдяки досвіду Олеся, виконуючи всі мої установки, може показати непоганий результат навіть не за найкращої своєї готовності.

— Олесю, вам знову доводиться сперечатися за увагу тренера?

— Ні, не цього разу (усміхається).  На той час, залишивши групу Рурака, я вирішила тренуватися практично самостійно, консультуючись у наставника чемпіонки світу Жанни Блок, Валентина Бондаренка. Ми спілкувалися через скайп, я розповідала про виконані навантаження та свої відчуття, а тренер на основі цього розписував план і давав мені поради. Та одного дня, через кілька місяців після початку нашої співпраці, я зрозуміла: дистанційне тренування ніколи не приведе до перемог.  Попри все, Валентин Бондаренко – грамотний фахівець. Я багато взяла у нього в аспекті різноманітних методик тренувань.

Після цього я стала тренуватися в Анастасії Ольховнікової. З нею працювала три роки. У нас були радше дружні стосунки, аніж класичний варіант «тренер-спортсмен». Та після Олімпійських ігор Ольховнікова вирішила сконцентруватися на роботі з дітьми.

Важко, скажу я вам, залишитися без тренера. Та, попри це, я довго вагалася, чи варто повертатися до Костянтина Рурака. Ліза Бризгіна переконувала, що без тренера – це шлях навмання. Що єдиний вихід для мене – це Костянтин Михайлович, оскільки він добре мене знає і розуміє. Вона ж і організувала нам зустріч. Тренер чекав на мене і здогадувався, про що буде розмова, адже Ліза і з ним проводила бесіди (усміхається). Ось такий вона у нас дипломат.

— Чим відрізняються ваші стосунки чотирирічної давнини і сьогоднішні?

— Багато років тому ми з Машею Рємєнь потрапили до нього в групу ще дітьми. Тоді він більше нас учив, наставляв. Та минув час, а тренер і не помітив, що ми виросли, стали дорослими. І продовжував ставитися до нас як до дітей. Гадаю, саме з цього виникли усі проблеми. Аби усвідомити це, нам знадобився час. Тепер же ми більше спілкуємося. У нас тепер не диктатура, а співпраця.

— Чим відрізнялася ваша команда у Ріо-де-Жанейро від естафетної збірної лондонського зразка?

— Дівчата були ті самі. І водночас минулого року наша команда була більш дружною, об’єднаною. Тому й секунди в естафеті показали швидші, ніж сума окремих результатів кожної з учасниць команди. А шосте місце… Знаєте, коли ми в останній момент зібрали команду, то навіть не розраховували, що проб’ємося до фіналу. Перед тим на чемпіонаті Європи у цьому ж складі фінішували лише п’ятими. Тому те, що нам вдалося зробити, перевершило наші сподівання.

Фото з архіву Олесі Повх.

 

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s