Григорій Штонь: Тільки сама Віра, сама Любов. До квітки, до Сонця…

11 лютого 2017 р.

shtong9obr-e1486811766270-702x336Сімдесят п’ять років. Григорію Максимовичу, що це?

Три кроки. Через дитинство у дорослість, з дорослості – у хвороби і разом з хворобами – у смерть.

А старість?

Її не існує. Як психологічного стану, як світогляду, як окремої галузки життя. Все, що міг зробити –  або зроблено, або ні. А тепер живеш. Чи пробуєш жити. Чи вчишся. Пишеш менше, бо розумієш непотрібність просто письма. До саморевізії це доходить не завше, проте як у кого.

 

А у вас?

А хіба я старий? Проте багато чого вже повідкидав. Віру у покликаність, сподівання на сяку-таку славу, на захищеність. Гляньте, скільки довкола спраглих. І глухих. Не читають нікого, крім себе. У тому числі й у чужих текстах. Сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностики, двотисячники. З власними розплідниками, куди старшим зась. Хіба старшим ніяким – тих пропускають аж до премій. Але не закордонних. Грантоїдство – то іграшка. Літературожерство – назва точніша.  Причому – ненаситне.  Зараз ми в силу різних переходових причин маємо Спілку письменницького бадилля.  Загримований під квіти й злаки чортополох.

 

У вас смак такий, у когось інший.

І що ж ми смакуємо? Історію. Соціальні негаразди. Чужі і свої вади. А пропонуємо навзамін що? Мали б – літературу. Як не сурогатну, а нормально-художню дійсність. Не перезабруднену соціальною клоакою, яку критикуй-не критикуй, вона ніколи не зміниться. Святе Письмо – продукт не дійсності, а Духу.

 

Це так, але й не так. Я вже чую голоси супротивників.  У вас їх багато? 

Тьма. Проте це може бути неправдою. Нікого – теж неправда, але читача я не маю. Тиражів – не маю. Кровопусної критики теж.

 

Бояться.

Хіба за себе. Я б особисто писак мого типу драконив щоденно. Від імені літератури і в ім’я літератури. Але вірнопідданих і вимогливих її прихильників у нас не багато. Тому й не накидаються на Штоня. Та я і не радив би… Запитайте про щось приємніше.

 

Про любов? Що ви любите?

Книжку. Молюся на книжку. Не можу без книжки. Бо й сам вже не людина, а книжка. Усе ще не дописана… Аби хоч трішки познайомити читача з собою,  сотворив щось на зразок есейної письменницької автобіографії. І там зізнаюся у любові найсокровеннішій. До Природи, до Неба, До Космосу. Мені скоро до них йти, і я про це знаю. Не з чужих, а зі своїх слів. Чи своєї середини… Але наразі обмежуся лише дещицею цього знання. За рядянського часу я щось, траплялося, писав, але принципово свого – нічого. Хіба в часи перебудови, якій повірив. Так от, у тій біографії вирвалось… розділок про погоду, без якої в 70-і і 80-і роки здурів би. Або спився б. А так  вийдеш в дощ, в сніг, в ранкову осоненість чи вечорову пригаслість – і нема ніяких інститутів, газет, журналів. Нема духожерного Києва, на захоплення яким  нагод не траплялося. Але ж поза столицею їх іще менше. Попри народолюбну нашу поезію і прозу.

 

А кияни – то не народ?

Мій чи ваш? Одного народу не існує. У тім числі й у кожному з нас. Я заздрю вашій злитності з дитинством і його побутом, з малою батьківщиною, з ріднею як корневищем Вашого Духу. Ви все це маєте, про це пишете, а в мене тільки й свого, що я сам. Це не індивідуалізм, це – набуте сирітство. Якби в нас за книжки хоча б платили – мав би десь клаптик землі, свій і тільки свій на ній куток. Кожна захищеність, кожне багатство – штука гуртова.

 

Стривайте, а друзі?

Вони є, поки є ти. Той, що став чи видався другом. А десь пішов чи, навпаки, зупинився – кінець дружбі. Багато з них вже повмирали. Маю на увазі друзів, що знали мене  сільським хлопчаком, солдатом, студентом. Або літератором-пияком. Серед професури друзів не було і нема. Це воднораз природно і неприродно. Мене, до речі, те все печалить. З університету цього року я піду. І кінець життю. Публічному – не спішіть із запереченнями. Бачу і вірю – щиросердними…  Є різні склепи. Сімейний, службовий, громадський. Перехід з одного в інший в межах дня, тижня,  року, багатьох років не завше суєтний: кожна праця, кожен крок до когось і від когось, до чогось і від чогось має якийсь сенс, зобумовленість, потрібність. Залишаться тільки кроки на кухню, до комп’ютера, до крісла перед телевізором. І, напевне, до  стелажів: я давно не був всього лиш читачем. Якщо бодай трохи звільнюся від хвороб і болячок (хтось мстить мені за багатолітнє зухвале  здоров’я) – мій бутттєплин обміліє або й зведеться на пси. Залишається сподіватися на життя внутрішнє. Я, Михайле, ще років з тридцяти п’яти до цього готувався. Не до самітництва, не до анахоретства, а відстороненості, і, хай мені Бог простить, вивищення над собою тлінним. Життя в Дусі – це трохи зависоко, проте кожна висота має початок. Де менший, де більший. Отож моя старість – то точно не знаю який початок. Якщо одужаю (не дуже давно  я провалявся в реанімації три тижні), щось напишу. Мовчання – річ балакуча. Дати йому пристойну огранку, не пустити в нього велемовності, розімкнути ним уста Бога тиші… Ви не уявляєте, як багато довкіл нас і в нас Богів. Себто сутностей понадсоціальних. Поганство, буддизм, синтоїзм про них знають і їм не тільки моляться, а й ними тішаться. Канонічне, себто церковне християнство, то суцільна схоластика. Христос Духу, себто людська й длялюдська іпостась Духу, явлена феноменом совісті, на землю ступив давно, але на ній не воцарився. Телевізійні про Христа балакуни це засвідчують найперше собою. Приклад патріарха Кирила свідчить ще й про інше – служителі Богові служать і Антихристові. Служба у справах віри взагалі неприпустима. Тільки сама Віра, сама Любов. До квітки, до Сонця, до ближніх і, по можливості, багатьох дальніх. Бо все людство любити нема за що. Хіба йому співчувати.

 

Чим же тоді для вас є Україна?                                                                   

Любов’ю. Не обтяженою ні президентом, ні  Петлюрою, ні навіть Шевченком. Шевченко (живий Шевченко) – мій духовний брат.  Як і Вінграновський, Стус. Я їх відчуваю і чую щопослівно. Чую і бачу їхні України. Маючи в собі Україну свою. Це настільки ж абетково, як і складно. Не для душі, а для слова.Надто слова прозаїчного, покликаного жити здебільшого серед людей і цим життям перейматися. Не навчительськи, а братськи. Я щонайрідніший брат кожного зі своїх прозоперсонажів.

 

І Христа?

Гарна ви людина, але й жорстока… До речі, в лікарню (я попав туди після короткочасного небуття) мені син приносив роман «Суд». Персонажне «я» там не виклично Ісусове, а Ісусове по тямленню, потрактуванню і осягненню першого і, переконаний, єдиного людинобога моїм духом. Це річ не літературна, а духонавіяна, хоч тему Іуди я носив у собі ще з юності. Писати так, як писався «Суд» (клавішами комп’ютера і мовою тиші), вже, гадаю, не доведеться. Хоч разки подібного письма в мене розкидані повсюдно. А поезія – то чи й не суцільне духомовлення. На мій, правда, розсуд.

 

А критика?

Як яка. Книжки, де було б зібрано сотню-другу моїх, як Гуцало вважав, інсинуацій Зоїла, в природі не існує. Критика – це мій фітнес-клуб. Письменницькі м’язи (колишні, не теперішні) я тренував саме в критиці. Та й дещо із стильових  моїх набутків – звідти. Але дозволю собі сказати: онтологічної критики в українській літературі як ніколи не було, так і нема. Письменник і критик повинні вміти говорити про те саме, але по-різному. Правда, користуючись різним ілюстративним матеріалом. При цьому письменник не є ні істотою вищого, ні істотою нижчого порядку, а всього лиш  людиною певної професії. Критик у цій професії повинен все, або майже все розуміти. Крім – вміти. Уміння – то  здатність писати, як відчуваєш, а відчувати мудро. І нещадно звільнятися від велемовності. Не кажу вже про змістозагальщину. З огляду на це критик  –   людина  вільна. Навіть у зашморзі обивательщини, голоду, тотального холопства, безкультур’я. Щонайменша поступка світові не мистецькому (а мистецький існував і існує навіть у тюрмі, в монастирі, на владному Олімпі) професію і покликання критика ґвалтує. У країні всепереважаючого злодійства, задухи від проїджених злодійством верхів і готових прийти їм на заміну низів, вершити над кимось чи чимось естетико-філософський присуд неможливо. Нема ким і нема чим.

 

Але ж ви це час від часу робите.

На безриб’ї і рак риба.

 

І це все?      

Все.

 

Печально. Жити і нічому не вірити.

Це не зовсім так. Всесвіт існує. Задля чого – невідомо, проте незнання його не анулює. Так і Правда, Неправда. Вони є. І ми є. Задля чого? Гадаєте, який-небудь  злочинець свою злочинність засуджує? Ні. А коли так – не називайте Добром виключно свої чесноти. Бог, принаймні, так не робить. Цим самим я не закликаю до моральної бездіяльності. Проте забувати, що мораль стервозна, не варто. Те саме стосується і високоморальної літератури. Вона зовсім не те, що нам щодня потрібно. Тобто –  не література. Якої у нас жалюгідно мало. А читача й поготів. Хоч тільки з цієї причини опускати руки не варто. Є Поезія. Є Проза. Є Драматургія. Ними й треба займатися. До скону. На цьому, Михайле, нашу бесіду закінчимо. Перед вами, не забувайте, людина літня. Або й осіння. І навіть трішки зимова. А вас послала до мене Весна. Я їй не заздрю, проте зловживати її увагою не хочу. Дякую, що про мене згадали.

 

Дякую Вам, Григорію Максимовичу, за відвертість.

 

Розмовляв Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ   

 

 

 

Джерело: ЛГ

 

Advertisements

1 коментар

Filed under Uncategorized

One response to “Григорій Штонь: Тільки сама Віра, сама Любов. До квітки, до Сонця…

  1. ггг

    що не кажи, а старість таки третій вік))))

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s