Ярина Цимбал: Коли був розвій українізації…

21 лютого 2017 р.

107049-gifЧи відомо вам, що у всім відомої Наталії Ужвій — до речі, лауреатки трьох Сталінських премій і Героя Соцпраці — чоловіком був репресований письменник Михайль Семенко? Примадонна Одеської держдрами і театру «Березіль», обласкана владою і славою актриса, зрозуміло, за сімома замками намагалася тримати інформацію про 10-річний шлюб. Утім вона виховувала їхнього сина, як дві краплі води схожого на батька. 

Безліч подібних цікавих історій про знакових українських письменників, які творили десь від початку минулого століття і до 30-х, а комусь вдалося й довше, знає літературознавець Ярина Цимбал. Вона є упорядницею й одним із кураторів серії «Наші 20-ті», яка відкриває невідому українську літературу тих років минулого століття — цікаву, повноцінну, багатогранну. Ярина — науковець Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України — переконана, що варто популяризовувати не лише твори письменників, чиї прізвища радянська влада намагалася знищити, а й їхні біографії, насичені суспільними та інтимними подробицями.

Книжки мають бути не товстими, а читабельними

— Ярино, як з’явилася ідея серії «Наші 20-ті»?
— Якось до мене підійшла редакторка «ЛітАкценту» Ірина Троскот і так обережно-обережно запитала, чи можу я щось розказати про детективи 20-х років. Бо ми, каже, зверталися вже не до одного авторитетного літературознавця, і нам відповіли, що детективів у 20-х не було. Я кажу: так, звичайно, там були детективи! І «ЛітАкцент» провів «круглий стіл», під час якого ми говорили про детективи як про жанр і про їхню історію в українській літературі. І потім уже за якийсь час до мене звернулася директорка видавництва «Темпора» Юлія Олійник і запропонувала ці детективи, про які розповідала, видати книжкою. Ми підготували антологію детективів 20-х років «Постріл на сходах», презентували її в січні 2016 року.
Успіх презентації був шаленим, інтерес був і до книжки, тож ми загорілися видати ще щось. Так з’явилася ідея серії з семи книжок: детективи, любовний роман, репортажі, фантастика, фейлетони, урбаністична проза про Київ і Харків (щоб у творах були згадані конкретні локуси — не абстрактні міста, а дві столиці) та збірка спогадів про той період.
Зрештою, ідея розрослася. Ми побачили, що одного тому, щоб охопити жанр, замало. Наприклад, збірка «Беладонна» — це любовні романи — вийшла на 800 сторінках. Потім уже у видавництві нам поставили вимогу, щоб книжки не були такими товстими, а читабельними, щоб зручно було тримати в руках.
— Тобто коли готуєте чергове видання, то проблема не в тому, де знайти твори цього жанру, а як їх помістити в одній книжці?
— Так. Книжка репортажів «Шляхи під сонцем» вийшла ще більшою, аніж «Беладонна». І коли ми підготували збірку фантастики, то Юлія Олійник змусила нас із редактором щось вилучати. Спершу мало бути шість творів, а вийшло лише три. Реш­ту залишили для другого тому. Буде ще другий том любовного роману, фантастики. А репортажу, можливо, буде навіть ще два томи, у 20-х роках це був дуже цікавий і популярний жанр.
— Вам не закидали, що ці твори, наприклад які ви зарахували до фантастики чи детективів, насправді до цих жанрів не належать?
— Це була радше легка критика. Але треба поставити себе у 20-ті роки, не дивитися з сьогоднішньої позиції. Що ви хочете від детективів, коли їх геть не було, письменники лише починають їх писати — на що вони взоруються? На Шерлока Холмса, звичайно. Та й детективні сюжети треба було перенести в радянські умови. Більшість читачів розуміє, що передусім треба підключати історичний погляд, і не нарікають. І ще подумайте: відтоді вже майже століття пройшло. Ніхто не знає, як читачі за сто років сприйматимуть сьогоднішню літературу.

Жінок-авторок було тоді мало

— А як ви обираєте твори для антологій?
— Свого часу я багато перегорнула журналів 20-х років: бачила, які рецензії з’являлися, із рецензій дізнавалася, які виходили книжки, як до них ставилися, що закидали. Коли виникає ідея наступної антології, я в голові прокручую, які твори я знаю, перечитую їх і відбираю ті, що, на мою думку, будуть цікавими сучасному читачеві.
Наприклад, щодо жіночої прози, то от саме дочитала останню повість, яка ввійде до книжки. Жінок-авторок було тоді мало, ми їх усіх охопимо цією збіркою. Ще патріархальне суспільство не відійшло в минуле, жінка мусила доглядати дітей і водночас ставала нарівні з чоловіком, і от усі ці проблеми є у творах, а плюс іще нове радянське суспільство — ніхто не знає, як його будувати. Тоді були шлюби на трьох, ще ж і РАГСів не було, шлюб на віру сприймали як нормальне явище. Ще все було не усталене. Люди були розгублені, бо новий побут та ідеологія лише формувалися, багато було соціальних і побутових експериментів, що позначалося й на літературі. Родина і діти — це перша проблема. Які стосунки жінки і чоловіка у новому суспільстві і що робити з дітьми — от жінка ніби хоче робити кар’єру, а хто виховуватиме дітей? Антологія таку й назву матиме — «Моя кар’єра», за оповіданням Марії Галич. Я переконана, що більшість цих проблем у сучасних жінок теж виникає.
— Вам особисто як читачеві всі твори подобаються?
— Ні, як читачеві не все подобається. Але якщо я розумію, що це може сподобатися комусь, я однаково цей твір відбираю. Наприклад, я фантастику не люблю, але там справді є цікаві твори, з пригодницькими сюжетами.
— Можна сказати, що ми сьогодні зовсім не знаємо літературу 20-х років?
— Так, можна. Після школи в усіх залишається враження лише про, так би мовити, «високу», інтелектуальну літературу 20-х років — Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш. Запитайте, хто і що знає про 20-ті роки?
А ми вирішили показати популярну, жанрову літературу — вона завжди перебуває на маргінесі порівняно з інтелектуальною літературою. Насправді читачі вражені розмаїттям жанрів 20-х років, якістю тих романів. Звичайно, якість нерівномірна: тоді були і хороші письменники, і слабші, у будь-якій антології очевидний художній рівень кожного автора.
Я бачу, що сучасні письменники не знають тієї літератури і багато в чому повторюють усі ті самі шукання. Владислав Івченко намацує детектив так само, як тоді це робив Юрій Шовкопляс. Багато сучасних письменників узагалі мало читають і українську, і класичну світову літературу, але поспішають писати. Це та проблема, що з неї почалася і літературна дискусія 20-х років. Хвильовий уважав, що письменник мусить бути розумним, начитаним, ерудованим, що в нього мусить бути великий інтелектуальний багаж, перш ніж він візьметься до пера.

Оце у нас буде випадок, коли друкуватимемо з рукопису

— Але ж література 20-х не була доступною для читача, і для письменників також. Тепер завдяки вашій серії цю проблему буде розв’язано.
— Так. Навіть назвою — «Наші 20-ті» — ми хотіли підкреслити, що ці люди зробили для нас, що вони лишили нам у спадок. Що це були українські 20-ті роки, що вони не менш цікаві, що ми, сьогоднішні, там теж можемо багато що для себе знайти. Ми хочемо їх повернути в нашу історію, в нашу культуру, щоб це було не типове абстрактне уявлення, мовляв, от була українізація і всіх змушували вчити українську мову.
Насправді це був широкий розвій української літератури, театру, жанрів, що їх вважають масовими, низькими, популярними. У театрі, крім драми, трагедії, комедії, на сцені йшли музичні ревю, був театр естради, у цирку клоуни виступали українською мовою, і це теж було надзвичайно важливо. 20-ті були повнокровними, живими, багатогранними і повноцінними.
— Видаєте лише те, що вже колись бачило світ, чи працюєте й з архівами?
— Поки що всі твори в антологіях такі, що вже колись побачили світ, але, можливо, з’являться і такі, що їх не було видано. По-перше, архіви 20-х років практично не збереглися — через те, що письменники були репресовані, а їхні родичі не завжди могли зберігати їхні папери. Цим людям самим доводилося виживати: їх позбавляли житла, хто міг — їхав кудись подалі, наприклад дружини Майка Йогансена, Валер’яна Поліщука, Сергія Пилипенка виїхали до Москви. Саме в них і збереглося дещо з архівів їхніх чоловіків.
А от архів Миколи Куліша з п’єсою, яку він писав на момент арешту, його син Володимир, виїжджаючи на Захід під час війни, просто загубив. Архіви люди палили. У справі Гео Шкурупія є донос його служниці про те, що «Варвара Ивановна после ареста хозяина жгла бумаги».
Недрукованих творів мало, коли їх знаходять, то публікують де можуть. Можливо, будуть два такі — один iз них опублікований, це роман Володимира Владка «Аероторпеди повертають назад». У ньому фігурують німці і навіть фашистська свастика на ілюстраціях, а на той час Радянський Союз вирішив зближатися з гітлерівською Німеччиною й уже віддрукований роман просто знищили. Книжка вціліла у літературознавця Олександра Білецького, і він подарував Владкові цей примірник на день народження. Потім архів Владка передали в музей, і вже любителям фантастики вдалося з музею його видобути. Цей текст увійде до другого тому фантастики.
А ще є в нас задум персональної збірки київського прозаїка Бориса Тенети, що покінчив життя самогубством у камері після арешту. Його дружина, котра теж виїхала в Москву, зберегла рукопис останнього роману, ми плануємо його опублікувати. Цей дуже цікавий прозаїк належав до київського угруповання «Ланка»–МАРС разом із Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником. Друзі називали його просто Боб. Оце у нас буде випадок, коли друкуватимемо з рукопису.
— Музеї йдуть назустріч дослідникам?
— Ні. У музеях зазвичай не можна добути щось із документів, бо вони вважаються експонатами і дослідникам до них доступу немає. А в архівах дослідник часто має сам платити за копіювання, навіть якщо він це робить своїм фотоапаратом.
Насправді є дозвіл на безперешкодне і безплатне копіювання власними засобами ще неоцифрованих архівних документів, але архіви про цю постанову чомусь мовчать і виставляють кожен свою ціну. Хитрять, кажуть, ніби платиш їм за право копіювання, а насправді саме право копіювати у нас безплатне. Можна заплатити архіву за роботу, якщо вони для тебе сканували, фотографували чи ксерили. За папір, за фарбу в ксероксі, за будь-що, але не за право копіювання. І таке: спершу ти платиш установі, потім ще банку за послуги. Причому архівні працівники чудово знають, що дослідники у нас теж без копійки.
— Можна сказати, що серія «Наші 20-ті» має комерційний успіх?
— Так, можна, бо книжки додруковуватимемо. Уже закінчилися детективи, принаймні на складі й у видавництві їх уже немає. Так само «Беладонну», ця книжка особливо всім подобається. Хоча всі антології успішні, всі дуже добре продаються.
Буде повна збірка творів Михайля Семенка
— Ви сказали, що плануєте ще збірки жіночої прози та пригодницького роману. Крім цього, які ще плани?
— Цього року буде кілька ювілеїв, зокрема і знакові для мене. 31 грудня виповниться 125 років iз дня народження Михайля Семенка, і на «Книжковий арсенал» ми плануємо зробити повну збірку його творів. У 1929–30-х роках вийшов тритомник, що його впорядковував сам Семенко, він завершується поемою «Тов. Сонце», решта томів мали вийти, але так і не з’явилися. От ми реконструюємо і доповнимо те, чого бракує. Це буде повна збірка творів Семенка — чотири або п’ять томів.
— Окрім 20-х, ще є періоди, невідомі українському читачеві. Чи з’являться твори, датовані ними? Я так розумію, має бути особиста ініціатива дослідника їх видати?
— Так. Я читала лекції, робила екскурсії, я користувалася майданчиками, доступними мені, і це щасливий випадок, що інтереси мої і видавництва «Темпора» збіглися, та й інтереси читачів теж.
В академічній спільноті є така хвороба: всі чекають, що держава їм платитиме, і не завжди задумуються, що вони готові дати державі. Так, зарплата мала, але це державна зарплата — з податків звичайних українців, і я вважаю, що ми маємо дати їм щось у відповідь. Звісно, часто люди стомлюються виявляти ініціативу, розчаровує те, що держава виділяє гроші лише на глобальні проекти, а видати тексти і донести їх до читача — це тільки приватні ініціативи.
— Чи всі твори видано одного з ваших улюблених письменників — Майка Йогансена?
— Поки що ні. Не видано його прозу для дітей. Ще я готую повну збірку його віршів — академічне видання з текстологічною підготовкою. Потрібно буде вибрати варіанти, постає проблема останньої авторської волі. Коли йдеться про письменників 20-х років, це завжди важко.
Наприклад, Леонід Первомайський у 50-х роках попереробляв свої ранні оповідання, і виникає питання: що він насправді хотів би побачити тепер у виданні своїх творів — ті первісні варіанти чи ті, які він переписав пізніше під впливом зовнішніх політичних, ідеологічних чинників.
Остання поетична збірка Майка Йогансена вийшла 1933 року — він там такого наробив! Розбив поему «Комуна», додав у неї нові вірші, позмінював навіщось датування віршів. Отож, коли йдеться про академічне видання, треба вирішити чимало питань. Боюся, мені на це років зо два знадобиться.

«Це неправда, що за кордоном можна жити з гонорарів»

— Ви казали, що хочете написати книжку про Йогансена? Щось уже пишете?
— Так. По-перше, буде невелика книжка «Перший розділ науки про Йогансена», присвячена текстології його творів. Це буде одна книжка. А ще буде — і я давно й постійно над цим працюю — його інтелектуальна біографія. Для мене зразок письменницької біографії — «Життя Антона Чехова» Дональда Рейфілда. Мені подобається стиль російського літературознавця Валерія Шубінського, він автор біографій Ніколая Гумільова, Даниїла Хармса.
Це та частина нонфікшну, якої українській літературі дуже бракує. У нас нонфікшн весь перекладний, немає власних українських популярних книжок із хімії, фізики, біології, навіть з літературознавства теж немає. Коли виходять більш-менш популярні, то це збірки статей, як-от Леоніда Ушкалова чи Віри Агеєвої видавництва «ВСЛ», а монографій немає. У світі біографічна література дуже модна, про це свідчать перекладені у нас біографія Стіва Джобса авторства Волтера Айзексона, книжка Гілларі Клінтон. Але ніхто не пише про своїх діячів.
— Як на вашу думку: немає кому чи немає про кого?
— Є кому і є про кого. Але наші письменники кажуть, що з цього не проживеш. Щоб написати таку книжку, треба все покинути і писати лише її, а ти не можеш усе покинути, бо мусиш заробляти на життя, такі наші реалії. З іншого боку, я не впевнена, що Рейфілд ніде не працює, лише пише книжки, навіть Умберто Еко викладав, писав колонки в газету і видавав романи. Це неправда, що за кордоном можна жити з гонорарів. Можливо, Джоан Роулінг і живе лише з Гаррі Поттера, але таких одиниці.
— Чи можна порівнювати літературу сучасну і літературу 20-х?
— Літпроцес у 20-х роках був інтенсивнішим, ніж сьогодні. По-перше, була державна підтримка: у квітні 1925 року партія й уряд ухвалили постанову про заходи для термінової і повної українізації. До речі, українізації не підлягало тільки ДПУ, там і надалі послуговувалися російською мовою. По-друге, тоді в літературу й культуру взагалі прийшли генії. Звідки вони всі одночасно взялися — загадка. Наприклад, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, їхні мало не дебютні твори сьогодні вивчають у шкільній програмі.
Жанрова література тепер, може, й багатша, проте нині в українській літературі я геніїв поки що не бачу. Можливо, це тому, що немає ще історичної перспективи. Тодішні письменники дали світові українську літературу, не гіршу за будь-яку тогочасну літературу.
По-третє, літпроцес був якимось ніби всеохопнішим, тісно переплетеним з іншими культурними процесами. Письменники скрізь були затребувані: були українські автори-естрадники, Йогансен писав пісеньки для музичних ревю, для оперет. А сьогодні все існує саме по собі: українська музика, українська література. Я не можу зрозуміти, чого такого об’єднувального нам бракує — офіційної українізації?
Розмовляла Марія Сулима
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s