Дмитро Снєгирьов: Чому я маю переживати за тих, хто віджав моє житло і ходить у моїй білизні?

10 лютого 2017 р.

780397Днями у окупованому Донбасі ліквідували ще одного ватажка бойовиків. Активісти продовжують торгову блокаду окупованих територій, розпочату в грудні минулого року. А українська влада роздумує, як повернути ОРДЛО Україні. Про нюанси цих подій в контексті реінтеграції Донбасу сайту “24” розповів лідер громадської ініціативи “Права справа” Дмитро Снєгирьов.

Події останнього часу, зокрема, вбивства ватажків бойовиків “Л/ДНР” Михайла Толстих “Гіві”, Арсенія Павлова “Мотороли”, та смерті ще ряду керівників “республік” свідчать, що відбувається певний переломний момент у подіях на сході. Це полегшить чи ускладнить реінтеграцію окупованого Донбасу?

Вбивство польових командирів – це один з кроків до реінтергації Донбасу. Саме це є умовою, я так розумію, українського політичного проводу – щодо наявності цих польових командирів, які заважають самому процесу реінтеграції. Це зовнішній подразник, за умови існування якого неможливі будь-які розмови про проведення виборів.

Це той момент, на якому наполягало і українське суспільство – неможливо домовлятися з тими територіями за наявності “Мотороли”, “Гіві”, Болотова, усіх тих одіозних командирів, на чиїх руках кров українських військовослужбовців. Враховуючи ці настрої – і наші, і західних партнерів, відповідні служби Російської Федерації зробили певні висновки. І ми бачимо їх у моменті ліквідації тих одіозних фігур.

Зараз російськими спецслужбами “ЛНР” фактично повністю “зачищена” – створені умови, щоб домовлятися. За задумом Кремля, є представники так званого “народу Донбасу” чи населення тих територій, які якимось чином не поділяли позицію офіційного Києва, але зараз вони готові на домовлятися на певних умовах – чи то федералізації, чи надання особливого статусу цим регіонам, чи двомовності. Загальна амністія також – і військова, і політична. Прийняття закону про деокупацію і відповідна децентралізація. Це буде свідчити, що ті території готові до так званого “політичного діалогу”.

Це ще одна з причин, чому в українському суспільстві так активно просувається термін “децентралізація”. Він не для Львова, Тернополя, Ужгорода чи Вінниці. А саме для Донецька і Луганська. Це перерозподіл фінансових потоків і фактичне визнання того, що більшість грошей в якості сучасної данини будуть залишатися на тих територіях. Київ де-факто визнає, що контролювати ті території він не може, але готовий відкупитися від них законами про деокупацію, про рефінансування – як завгодно можна цей “ясир” назвати. Але йдеться фактично про відкуп, данину. Про момент невтручання, за умови відсутності військової ескалації конфлікту.

Дмитро Тимчук у інтерв’ю сайту “24” наголошував, що нам необхідний закон про окуповані території, без якого ніщо не вирішиться. Якщо Росія йде нам назустріч, за Вашими словами, ліквідуючи ватажків бойовиків, то чи досі нам потрібен такий закон?

Росія не йде нам на зустріч, Росія намагається диктувати нам свої умови і правила гри. Щодо закону, то дивна ситуація, коли три роки триває активна фаза війни, а ми навіть не можемо визначитися, що то є – війна чи якесь збройне протистояння у вигляді АТО. Ми уникаємо риторики щодо визнання Росії на офіційному рівні країною-окупантом, з розірванням дипломатичних стосунків і припинення будь-яких відносин з країною-окупантом. Доволі дурнуватий момент: з одного боку ми апелюємо до західних партнерів, говорячи про те, що це не внутрішній конфлікт, а саме зовнішня агресія, з іншого боку – підтримуємо торгівельні стосунки як з окупованими територіями, так і з країною-окупантом.

“Нереінтегрований” Донбас

А стосовно терміну “окуповані території” і прийняття закону, то по-перше, треба було говорити, що це війна. І пану Тимчуку, як депутату, який входить до однієї з найбільших провладних фракцій, треба було приймати закон про введення військового стану по всій території України. І визначитися з терміном самого військового протистояння на сході країни. Якщо б народні обранці на законодавчому рівні визнали факт зовнішньої агресії, тоді й були б прийняті відповідні Закони і про визнання тих територій окупованими, і про введення, повторюсь, військового стану по всій території України.

Тому не треба гратися поняттями і використовувати таку ура-патріотичну риторику з одного боку, а з іншого – торгувати з окупантами. Я не маю на увазі пана Тимчука. Маю на увазі ту провладну фракцію, в яку він входить.

А починати треба з юридично закріпленого поняття військового протистояння на сході України – зовнішня агресія з боку Російської Федерації. І від цього вже виходити – йти на розрив дипломатичних стосунків. Це дозволило б на міжнародній арені уникнути взагалі формату мінських домовленостей, ми б виключили самопроголошені республіки “ЛНР”, “ДНР”.

У Росії не було б бажання посадити нас за один стіл з тими “республіками”, бо ми б вели чи, навпаки, не вели, переговори з Росією як країною-агресором. Це дало б другий позитив: згідно міжнародних конвенцій, в тому числі Женевській, все соціальне забезпечення – пенсія, вода, електрика – на тих тимчасово окупованих територіях лягло б на окупанта, а це Російська Федерація. А ми 45 мільярдів “вгатили” на підтримання тих територій замість того, щоб перекласти відповідальність за їх життєзабезпечення на Росію.

В одній з публікацій сайту “24” Міністерство зі справ тимчасово окупованих територій автор назвав “міністерством капітуляції”. Здебільшого, за риторику, що не називає окупацію окупацією. То тепер у цьому міністерстві є ще більше підстав казати про “ефективний контроль” замість “окупація”?

Так. Є приклади ефективного контролю в моменті зачистки польових командирів. Більш ніж ефективний. Те, на що не спромоглися спеціальні українські служби. Бо як би там не надували щоки і намагались робити вигляд, що є причетність українських спецслужб – ні. Будемо відвертими. Порошенко не затвердив жодного із запропонованих планів щодо можливої фізичної ліквідації польових командирів. Українські спецслужби не причетні до моментів зачистки. А росіяни, навпаки, показали, що вони надефективно впливають на процес “утилізації” на тих теренах.

Був дуже показовий момент, коли точилося загострення на авдіївській промзоні. Саме Російська Федерація, яка офіційно не бере участі у збройному протистоянні, дає письмові гарантії щодо припинення вогню. Як це може бути? Я не розумію політики офіційного Києва. Яким чином країна, яка наголошує, що це суто внутрішнє протистояння, може письмово гарантувати припинення вогню? Це свідчить про те, що і “уряди”, і військові формації цих “республік” – повністю під контролем Кремля. Маріонетки, яких міняють в залежності від політичних настроїв і зовнішніх викликів на світовій арені.

Але якщо ми відкидаємо термін окупованих територій, то нехай той самий Тука (заступник міністра з питань окупованих територій Георгій Тука – “24“), що прийшов на хвилі народної підтримки, чи пан Черниш (міністр з питань окупованих територій Вадим Черниш – “24”) пояснить, що там робить 5-ти тисячний окупаційний корпус Російської Федерації/ Якщо вони заперечують цей факт, то питання вже до пана Полторака (міністр оборони Степан Полторак – “24”) – про яких росіян ви говорите, якщо немає факту окупації?

“Росіян в Донбасє нєт…”

Нам знов нав’язують ту думку, але вже всередині країни, що можна домовлятися не з лідерами бойовиків, а з народом, який хоч і має іншу думку, але до якого ми маємо прислухатися. Але давайте подивимось, у чому “ляп” самого пана Туки. Свого часу він заявив, що з 1,6 мільйона біженців, які виїхали на велику Україну, лише 25% мають намір повернутися назад. Виникає питання – чому 1 мільйон 200 тисяч людей не хочуть повернутися на історичну батьківщину? Тому що це етнічні українці. Які навіть за умов ефективного контролю, з боку чи росіян, чи Києва, не повернуться. Бо розуміють, що їх там виріжуть. Саме як носіїв української культури і етносу. Там іде етноцид, про що ми соромимося говорити. Там знищується все українське. І з ким ми маємо там домовлятися? Зі стовідсотково промитими російськими мізками, які нам знову кричатимуть “услышьте Донбас”? Навіщо нам знову потрібна ця болячка, яку ми всі роки Незалежності тягнули на своїй шиї? Зараз руба стоїть питання – або збереження територій, і ми знову тягнутимемо ярмо, яке хилитиме нас донизу, і ніколи не дасть піднятися з колін. Або йде питання збереження етнічної самоідентифікації, збереження нації.

Велич держави вимірюється не в квадратних кілометрах. Велич держави вимірюється добробутом, статками населення. Рахунками на банківських картках. Купівельною спроможністю. А не наявністю зайвих 200 кілометрів неконтрольованих територій, населених фактично ворожим нам елементом, який ніколи не буде грати за правилами України.

З ким нам домовлятись? З людьми, які нас ненавидять? Які ніколи не дадуть нам рухатися у напрямку до Європи, а тягнутимуть до Росії. Я не хочу цього, і не буду домовлятись.

То з ними нічого не варто робити?

У “республіках” відкидають все українське

Чому? Навпаки – “відрізати” їх і все. А потім просто дати нам шанс піднятися з колін. Не платити туди ясир у вигляді 40 мільярдів, а направити ці гроші на розбудову української армії. А потім військовим шляхом звільняти. Свого часу, коли українські війська почали наступ на Станицю Луганську, оте все проросійське населення, а це район компактного проживання так званих донських козаків, шовіністів, це “ядро” руського міра там, на Луганщині, вони масово виїхали на територію Росії, разом з сім’ями. Як тільки-но ми почнемо активні бойові дії, наступ, не дипломатичний, то те “незгодне” російськомовне населення змушене буде виїхати в Росію. Пройде природне очищення тих територій. Як організм позбавляється шлаку під час якихось процедур. Це не наша війна, нас змусили воювати.

Більшість того “корінного” російськомовного населення з’явилося там після Голодомору. Вони і замістили собою штучно знищене українське населення. Так чому я маю перейматися долею представників народу, який приїхав і зайняв оселі представників знищеного мого народу? У моїй квартирі в Луганську, що в мене віджали, живе заступник прокурора. А його дружина ходить у білизні моєї дружини. І я маю перейматися їхньою долею?

Мені болить, коли бачу плакати про те, що кримські татари пережили геноцид. Але мій тато лише місяць пожив після того, як я його вивіз. Мама паралізована. Чому не висить фото моїх батьків, які пережили етноцид? Яких за етнічною ознакою викинули з тих територій. Чому я маю когось жаліти?

Я скільки вже людей поховав, своїх побратимів. І не збираюсь жаліти представників “корінного народу”, який нібито помилився у своїх політичних симпатіях. Вони не помилилися. Я пам’ятаю березень 2014-го, я організовував оборону Луганської ОДА. І коли вони вривались з бітами — це не помилка, вони йшли знищувати нас як представників іншого етносу. З криками “Хохлы вонючие, мы вас щас будем валить”.

Якщо на мене підняли руку – я маю право захищатись.

Вашу думку поділяє значна частина українців. Ви готові йти до кінця і захищатись. Але наскільки готова до цього українська влада?

Не готова. Вона не є українською по суті своїй. За роки незалежності немає і не було української влади на українських теренах. Саме за змістом. Уявіть собі ситуацію: Друга світова війна, уряд Великої Британії чи Сполучених Штатів ведуть торгівельні справи з країною-окупантом, в той самий час, коли Лондон накривають бомбами. Протягнув би Черчілль день чи два? Його б на шмаття порвали. Тоді ж він у своїй промові і пообіцяв британцям війну і кров. А нам обіцяють мирні відносини, пошук дипломатичних шляхів. І тут – цькування патріотичної спільноти, її фізичне і політичне знищення, і на цьому тлі – протягування отієї думки, що ми маємо примиритися з фактом повернення тих територій, але за дивним збігом обставин – чомусь саме на московських умовах.

Українська влада вже показала свою слабину. Маніпулювали тими моментами, що вибори там неможливі, поки Україна не отримає контроль над кордоном. Тепер інша риторика – що контроль над кордонами ми отримаємо на наступний день після виборів.

Ми вже здали свої позиції. Показали, що з нами можна говорити з позиції сили, і у випадку загострення ситуації ми можемо хитатися. Відповідно, вони зараз протягуватимуть риторику проведення і загальних виборів на тих територіях, і загальної амністії, і особливого статусу. На жаль.

А наше Міністерство інформполітики здатне вплинути на “промиті російські мізки” на Донбасі?

Коли Мінстець прозвітував про відновлення зруйнованої у Слов’янську вежі, то якимось чином вона виявилась нижчою, ніж попередня. А чи не корупційна це складова, і для чого її було будувати, якщо вона не відповідає потребам.

Кого рятувати на Донбасі?

Друге – подивіться останні заяви речниці чи помічниці пана Черниша, яка заявляє, що наразі туди не можна пускати взагалі українську цифру, бо це виступає подразником, не сприймає там населення українську інформацію. А як ми тоді повертатимемо абсолютно зомбоване населення? Виникає питання доцільності існування такого міністерства, що продукує такі дурнуваті речі. Про який діалог з населенням Донбасу можна говорити, якщо український же можновладець каже, що не варто туди пускати українське мовлення? Як можна з ними йти на діалог, якщо вони не сприймають навіть наш продукт. А уявіть, як жити з такими, фактично, в одній квартирі? Вони вимагають від нас говорити російською, бо іншої не розуміють. Це моноетнічне населення, повторюсь, яке вороже сприймає навіть на слух українську мову. То навіщо нам це?

І те ж питання до Міністерства інформполітики – навіщо воно нам, якщо не продукує ніякого якісного українського продукту. Чим воно займається? Пропагандою – ні. Інформаційною політикою з підготовки населення до звільнення – ні. Скоріше за все, це чергова корупційна складова оборудок уряду.

Вони навіть не вийшли ні з якою ініціативою щодо заборони діяльності тих медіа, які грають на стороні противника. Навіть на своїй стороні не захищають інформаційний простір. А в умовах війни я б погодився навіть на міністерство правди. У нас кожен третій експерт, а кожен другий розганяє зраду. Але при цьому формує громадську думку. Якщо держава не може ефективно контролювати свій інформаційний простір, то яка державність може бути. От вам інформаційна політика.

Економічна блокада Донбасу заважає окремим персонажам отримувати великі гроші. Кому і про які саме гроші йде мова?

Почнемо з того, що там спільний бізнес. Причому з росіянами. І ситуація з тим же постачанням вугілля – це корупційні схеми. Коли зараз піднімають питання енергобезпеки в результаті економічної блокади – це відверта брехня. На складах зосереджено близько 2, 3 мільйона тонн вугілля. Його достатньо як мінімум ще на два-три місяці. Середнє споживання – 500-600 тисяч тон на місяць. Порахувати не складно. Вся маніпуляція про віялові відключення – це відверта локшина на вуха.

Але переведення однієї теплової станції, яка працює на антрацитовому вугіллі, на газове вугілля, що добувається у Львівсько-Волинському басейні, коштує 125 мільйонів гривень. Здавалося б, невеликі кошти, у порівнянні з мільярдами, які йдуть на закупівлю. Термін переведення – не рік, як вони розповідають, а від 7 до 8 місяців. Місяць вже балачки йдуть. Почалася блокада і замість того, щоб розповідати про поганих ветеранів АТО і що настане колапс, перше, що мало би зробити Мінпалива – використати той час, щоб перевести оті 7 підстанцій на антрацитовому вугіллі – їх тільки 7, до речі – на групу марки “Г”. Але – тільки балачки.

Другий момент. Під маркою антрациту йде не антрацит. За документами, які скинули учасники блокади – це вугілля марки “Т”. Його собівартість приблизно 500 гривень. Це заміна антрациту, воно навіть зовні на нього схоже, різниця у якості і ціні – воно втричі дешевше. І коли Гройсман каже, що не закупають вугілля по формулі Роттердам+, то він нам і не потрібен. Достатньо мати маржу – 500 гривень і 1600, є де розігнатись. І якщо ще й врахувати, що там 9 мільйонів тонн, а на кожній тонні ми маємо зазор.

Контрафактний алкоголь на Донеччині (фото з сайту ДФС)

Інше питання – диверсифікації постачання вугілля. Сказали, що відмовляємося від постачання з тих територій і домовляємося зі Сполученими Штатами. Навіть вказали, що постачатимуть мільйон тонн. В той же час в Луганську пройшла нарада, де у Плотницького заявили про те, що укладений договір про постачання у далеке зарубіжжя близько 2 мільйонів тонн вугілля. Знову виникає питання – ви нас за ідіотів маєте?

Тобто, нам під виглядом американського вугілля запропонують вугілля з Донбасу. Далі африканське вугілля, яким нам пробували замістити. Воно має такий стосунок до Африки, як морська свинка – до моря. Навіть якщо воно видобувалось у Африці, за інформацією з відкритих джерел, ті копалини належали людям, наближеним до сім’ї Януковича. Ми фінансували тих самих людей.

Далі. З Південної Африки ми завозили 500 тисяч тон вугілля. В цей самий час з Донбасу нашого антрацитового вугілля йде на Польщу, Чехію, Словаччину приблизно 200 тисяч тон. Де здоровий глузд? От чому так активно виступають проти блокади тих територій.

Ще один “прекрасний бізнес” – контрабанда.

Це просто жах. Наразі, завдяки блокаді тих територій вдалося отримати задокументований факт “сірого” виробництва. Тютюн, ліки, алкоголь і золото. Основний момент – зараз повноваження СБУ за контролем над перетином товарів з нашої території на ту передано ДФС. Як тільки почалася блокада тих територій, саме ДФС на відтинку Ясинувата – Костянтинівка затримала під вугіллям контрафактний тютюн на суму 1 мільйон гривень. Це одна партія в одному вагоні.

Є доведений факт, що на території “ДНР” діє нелегальне виробництво, фабрика “Хамадей”. Аналогічна діє на території “ЛНР”. До речі, тільки 30% контрафактного тютюну залишається в Україні, левова йде на країни Західної Європи. І тут питання до СБУ – ви не бачите цього трафіку?

Наші західні партнери, та ж Угорщина, кричить, що йде дикий трафік тютюну низької якості. А вони нам за три роки прозвітували про три затримані вантажівки в Чернівецькій області. А як той тютюн туди доїхав? Ще одне питання — тютюн не росте на теренах Донецької області, там немає плантацій. Питання — як сировина постачається на територію “ДНР”? Це питання, на яке ніхто не відповів. Це свідчення того, що трафік іде в обидва боки. Тютюн завозиться не з Росії, там теж економісти. Схоже на те, що працює той самий старий трафік, через порти, куди сировина постачалось з Болгарії, Румунії. І тут запитання — яким чином три роки сировина йшла на територію Донецької області? Яким чином туди йшло те, що вироблялось на території України — пачки, сигаретний папір, фільтри, акцизні марки? Коли стався кричущий факт — в Київській області затримали фактично фабрику з виробництва акцизних марок, які постачались на ту територію. Знову питання — чому спецслужби мовчать?

Контрафактні цигарки з Донбасу (фото з сайту ДФС)

По алкоголю. Працюють заводи “Олімп” і “Луга-Нова”. За 2016 рік, порівняно з довоєнним періодом, коли був нормальний збут, збільшили випуск у 6 разів. Раніше випускали 200 тисяч, зараз – 1 мільйон 200 тисяч пляшок. При цьому росіяни збільшили випуск власної продукції на тих територіях в 3,5 рази. Питання – куди ж вони дівають цю продукцію. Не в Росію. Вона дасть по голові за таке, і дає.

Весь цей контрафакт іде на територію України. І це загальновідомі українські бренди. І під їх марками йде отрута. І тут те саме питання – звідки спирт береться? Мені пробували довести, що з Чечні. Ні. З Харківської області, і з західної України. Яким чином аж з Львівщини спирт йшов? Ніхто не помічав? Всі помічали, просто “в долі” були, значить.

Свого часу ще покійним Ендрю (волонтер та боєць АТО Андрій Галущенко – “24”), на тому перегоні, були затримані тепловози, в кабінах яких виявили контрафактне золото, 9 сумок, ювелірні вироби та банківські метали. І саме покійному Ендрю телефонував Юрій Клименко, на той час заступник голови ВЦА, а до того – головний “сбушник” Луганської області, а потім був заступником у Москаля, у Туки, зараз – у пана Гарбуза. Уявіть – три губернатора, а заступник так і не змінився. І вимагав він тоді у Ендрю пропустити той груз. Причому покази Ендрю задокументовані на відео. Це пройшло по центральних каналах. А пан Клименко – як сидів на місці, так і сидить.

Що українська влада має зробити, щоб ми побачили, що вона хоч щось робить для збереження української держави?

Прийняти закон про статус цих територій і заборону торгових стосунків з ними. Підкреслю – коли говорять, що ті підприємства оплачують податки в наш бюджет, йдеться про мінімізацію податків. Ті підприємства належать великому російському капіталу. Наприклад, Алчевський меткомбінат належить “Внешэкономбанку”. Те підприємство заборгувало 700 мільйонів гривень тільки за електрику українській стороні і не збирається платити. Україну просто використовують. Росія не визнає статусу тих територій, відповідно, підприємство не може експортувати свою продукцію ні в Росію, ні в далеке зарубіжжя, не маючи відповідного сертифікату. От і все.

В той час, як вони перерахували 31 мільярд, ми їм – 45 мільярдів. Треба бути ідіотом, щоб мати діру в бюджеті в 14 мільярдів, при цьому розповідати – “це ж класно, 31 нам хоча б повернули!”.

Тому перше – статус окупованих територій, друге – заборона торгових стосунків. Хоча б ці два фактори. Які свідчитимуть, що українська влада реально відповідає на зовнішні виклики і відповідно настроям українського народу.

Всі фото: Getty Images

 

 

 

 

Розмовляла Яніна Ткачук

 

 

Джерело: 24

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s