Вахтанг Кіпіані: Я став журналістом не тому, що мені хотілося бачити своє прізвище на шпальтах газет

21 лютого 2017 р.

67“Чого бідні – бо дурні, чого дурні – бо бідні”, або хто винен, що українська преса на низькому рівні ТРК “Вежа” дізналась у розмові з журналістом і публіцистом, засновником Музею-архіву преси та онлайн-видання «Історична правда», ведучим програми “Історична правда” на телеканалі ZIK Вахтангом Кіпіані.

– Коли ви вперше зрозуміли, що журналістика – це справа вашого життя?

– Журналістикою я почав займатися доволі випадково. Під час мого навчання в Миколаївському педагогічному університеті у жовтні 1990-го року відбулася акція голодування студентів. Я дав кілька інтерв’ю про цю подію для місцевих видань, після чого одна із моїх майбутніх колег запропонувала мені про це написати. Так я написав свою першу замітку, віддав – її надрукували. Потім я почав писати у тоді ще підпільну газету «Чорномор’я», котра друкувалась у Литві. Я почас писати, оскільки інші журналісти не писали, як мені тоді здавалося, про важливі речі, які наближали незалежність, пояснювали чому за свободу і демократію потрібно боротись. Це мало хто робив, але ж це повинен хтось робити. Так, я почав писати, потім втягнувся, і ось вже близько 25-ти років займаюсь цим професійно.
– Окрім журналістської діяльності ви працюєте й у інших сферах. Так, з 2010 ви є викладачем УКУ. Чим для вас є робота в університеті?

– За освітою я вчитель історії. Почав викладати я ще будучи студентом, тобто останні два курси в інституті, в Українській педагогічні гімназії.  Відверто кажучи, я не пам’ятаю уроків, які проводив, адже в той період був занятий навчанням, роботою та громадською діяльністю. Проте час від часу в Миколаєві у трамваї чи маршрутці вусаті дядьки басом говорять: «Вахтанг Абрамович, а пам’ятаєти ви мене вчили!» (сміється). Або ж пишуть у facebook, дякують за уроки. За два роки роботи у гімназії в мене нема жодного фото, але учні не забувають.

Через багато років, коли була створена Школа журналістики в Українському Католицькому Університеті, мене запросили туди викладати. Читаю я спецкурс для магістрів – «Історія незалежної української журналістики». Фактично я розповідаю про важливі елементи для розуміння того, чим є журналістика. Це спецкурс про людей, які протягом 30-50-ти років боролись за право бути журналістом і можливість говорити правду: від самвидаву, Чорновола і справи Ґонгадзе до журналістики часів facebook і twitter. Це не історія класичної журналістики, але це та журналістика, яка дуже тісно пов’язана з часом у якому ми живемо. Я став журналістом не тому, що мені хотілося бачити своє прізвище на шпальтах газет, а тому, що ніхто не писав на певні теми. Зараз є свобода слова, але є багато суспільно важливих тем про які не пишуть. Тому я показую наших визначних колег, чудових журналістів та людей, які в свій час не робив ніхто, або ж випереджали інших. На цих прикладах та історіях із власного досвіду та кар’єри, я розповідаю що таке цензура та як їй опиратись. Окрім того, я ще викладаю в Києво-Могилянській академії курс «Фактична журналістика» для піарників.

– Чого найперше вчите своїх студентів? Що найголовніше для журналіста?

– Однозначної відповіді нема. Кожен назве щось своє – і це буде і правдою і неповнотою. Звичайно журналіст має бути освідченим, грамотним, не байдужим добрим громадянином. Проте є багато добрих журналістів, які не володіють ні першою, ні другою, ні третьою рисою. Журналіста не можна зробити на конвеєрі – це завжди унікальна людина.

Одне що виділю, так це те, що журналіст завжди повинен дивитися на світ широко відкритими очима. Якщо ти займаєшся політикою ти маєш знати все про політику, пишеш про природу – ти мусиш все знати про природу, літературу – цікавитися літературним життям і т. д.

Зараз є багато журналістів-формалістів. Так, вони напишуть все правильно з висновками, бекграундами, але душі в цьому нема. Таким журналістам можна сказати все що завгодно, і вони не перевіривши фактів та прізвищ, все надрукують. Якщо респондент захоче зманіпулювати інформацією, яку надає, він легко це зробить, адже журналіст не живе матеріалом над яким працює. Ти маєш «по вуха залізти» в тему про яку пишеш, стати в ній кращим експертом. Для журналістики – це дуже важлива річ. Тому для журналістської професії так важливо розрізняти, коли політик, чиновник, діяч культури, дипломат бреше, маніпулює. Глядач чи читач менш підготовлений. У нього може бути 20 телеканалів, інші справи, інших фах, зрештою, він не зобов’язаний перевіряти інформацію, якщо журналіст розповідає про якусь тему, то ця інформація повинна виправдовувати довіру та служити інтересам суспільства. Часто журналіст – є останньою інстанцією правди і справедливості.

“Журналіста не можна зробити на конвеєрі – це завжди унікальна людина”

 

– Тобто третьою гілкою влади?

– Ні, в Україні ми не є владою. Ми написали всі статті про корупцію, про те, хто чого вартий, проте нічого не змінилося. Це не впливає на суспільство, ми не влада. Влада – це коли журналіст провів розслідування, і винного садять у тюрму. А коли журналіст написав, що політик Х, чиновник У украв, і нічого не відбувається, то це не влада. Але це інструмент розуміння, владою у цьому випадку повинен стати народ, який скаже: «Геть», – чиновнику, за фактом публікації чи телепередачі. Подібна практика існувала на початку 90-х, коли партійні чиновники, керівники обкомів злітали з посад після публікації журналістів. Тоді преса була більш впливова. Хоча звісно теперішня преса більш вільніша

 

– Які вітчизняні видання вам подобаються?

– До недавнього часу я читав дуже багато друкованої преси, зараз вже менше. Кожного тижня зазвичай я купляю один-два тижневика, в Україні їх чотири (україномовні – «Український тиждень» та «Країна» та російськомовні – «Фокус» і «Новое время»). З певною періодичністю я їх міняю, щоб бачити повноту картини. Вони всі професійні та різні. Люди живуть тижневим циклом, і це абсолютно природньо купити в кінці тижня журнал. Не все встигаєш побачити, а тижневі журнали сконцентровують огляд подій, окрім того, дають певну оцінку та аналітику. Таке читиво є доволі цікавим.

Будучи у регіональних містах я купляю місцеву пресу, для того, щоб подивитися як вона виглядає. Здебільшого картина доволі прикра: регіональні газети передбачувані, вторинні та бідні. Нічого цікавого, за винятком якихось подій-дивовиж, про які не пишуть центральні медіа, я не знаходжу.

Окрім того, я читаю кілька якісних сайтів: «Zaxid.net», «Українську правду», «Лівий берег», «Новое время». Фактично ті ресурси, в яких є певний баланс між новинами та аналітикою, чи просто цікавими публікаціями, які дозволяють мені широко дивитись на світ.

– Як ви оцінюєте стан журналістики в Україні на сьогоднішній день?

– Журналістика в Україні на дуже низькому рівні. Мало економічно самодостатніх видань, котрі самостійно заробляють на життя і можуть сказати своєму власнику: «Будь ласка, не втручайтесь. У нас є бізнес-план, редакційна політика, статут редакції, тому коли хочете, щоб прозвучала ваша точка зору – купіть шпальту – і ми надрукуємо матеріал». У Росії свого часу було видання «Коммерсант», власником якого в певний момент був Борис Березовський (російський міліонер та політик, потім політемігрант). Так от, коли він захотів надрукувати свій матеріал, редакція газети запропонувала йому купити шпальту, і він купив шпальту у своєму ж виданні. Це я вважаю високим рівнем самодостатності редакції і правильним підходом.

Хотось має бути ситом, що не пропускає слабкі матеріали, політично заангажовані публікації, бздури. Теперішній журналістиці цього не вистачає. Чому? Та тому, що вони бідні. Журналіста можна вигнати з роботи, можна платити маленьку зарплату, нав’язати поєднання роботи журналіста і піар-менеджера. І коли, припустимо, наступають вибори більшість газет продає шпальти не маркуючи їх, тому можна сказати, що журна. Наслідком цього є те, що нас не читають. Наклади українських видань – є катастрофічно низькі. У Польщі населення менше ніж в Україні на 7-8 млн., а наклади центральних видань в 20-30 раз більше ніж у нас.

“Хотось має бути ситом, що не пропускає слабкі матеріали, політично заангажовані публікації, бздури”

 

– Яка країна може служити прикладом для українських медіа?

– Я вважаю, що Польща, там розвинений глибокий медіа-бізнес. У Польщі і телебачення, і друкована преса, і книжкові видання є бізнесом. Держава створила умови, а громадяни підтримують цю пресу щоденною купівлею. В цьому сенсі українці не проста нація. Ми хочемо мати українську пресу, але ми її не підтримуємо. Ми її не купуємо, вона стає бідною та помирає.

“Ми хочемо мати українську пресу, але ми її не підтримуємо”

 

– Розкажіть більше про проект «Українська Канадіана» з презентацією якого ви приїхали в Івано-Франківськ. Яка його основна ідея?
– В останні роки я цікавився історією українців в Канаді, але як журналіст, а не науковець. Я збираю матеріали, книжки, публікації, інтерв’ю, особисті враження, декілька раз я їздив в Канаду. І от наслідком цих пошуків і накопичень стала спеціальна сторінка на сайті «Історична правда», де ми акумулюємо старі та нові статті про різні грані життя українців в Канаді: історії людей, політичних організацій та інших подій. Друге, ми видали книгу під назвою «Українська Канадіана» в якій зібрали основоположні та цікаві матеріали на цю ж таки тему. Зокрема, це спогади о. Нестора Дмитріва, який подорожуючи Канадою ще 120 років тому, записував свої спостереження та друкував їх у газеті «Свобода». Отець Нестор Дмитрів у своїх спогадах пише про ту прикру дійсність, яку бачив: неосвіченість, бідність і трагізм перших українських поселенців. Водночас він показував перспективи цієї країни – прекрасні ґрунти, клімат, який підходив для українців. Адже перед тим, як осісти в Канаді, українці їхали в Бразилію, де масово гинули від малярії та лихоманки. Тому Канада стала порятунком для сотні-тисяч українських галицьких і буковинських селян. Дізнавшись про це і зібравши достатньо матеріалу, я хочу розповісти людям про це і про те, чому це важливо знати.

 

– Ще одним вашим захопленням є колекціонування самвидаву (газет та журналів). З чого все почалося?

– Я віддавна колекціонував самвидав. Тому в якийсь момент я захотів перенести домашній архів, так з’явилась ініціатива Музей-архів преси. Мені пощастило, адже бізнесмен Оксана Макарова надала приміщення під такий музей, інші люди допомагають виготовити меблі, стелажі та стенди для музею, ще інші виготовляють банери, хтось сканує матеріали, або ж допомагає із пошуком газет та журналів. Цей архів став уже громадським проектом, який, я вважаю, потрібен країні. Пам’ять про те, що в середині цих газет – має жити. На сайті «Історичної правди» ми готуємось представити матеріали фотографій, сканерів цих газет. Люди зможуть читати та знаходити щось потрібне.

-Яка кількість видань на сьогоднішній день у колекції? Яке видання найцінніше?

– Не існує найціннішого видання. На сьогоднішній день у колекції понад 30 тис. найменувань періодичних видань. У колекції багато цінних газет, є газета з котрої починається історія української преси – «Зоря Галицька», є газета, яка колись вийшла в одному примірнику. Навіть попри те, що ця газета не така знаменита, як «Зоря Галицька» чи «Хлібороб», її цінність у її унікальності. Я збираю газети не тому, що вони унікальні, а тому, що вони були. З Франківська я також поїду із кількома виданнями у наплічнику, яких раніше не було у колекції.

– Які у вас враження від Івано-Франківська?

– Я доволі часто буваю в Івано-Франківську. Тут нема великих мегаполісних масштабів, Франківськ – це симпатичне місто, яке створює всі комфортні умови життя для мешканців. Будучи головним редактором тижневика «Фокус», а це було близько 10 років тому, ми провели рейтинг найкраще місто для життя. Це був рейтинг побудований на об’єктивних даних різних інституцій (умови життя, ціни на продукти, рівень забрудненості, злочинності, безробіття). Середній бал показував найкомфортніше для проживання місто. За цим рейтингом Франківськ став найкращим містом для життя, причому за всіма даними у нього не було жодного першого місця, але в сумі всі критеріїв він отримав найвищу оцінку.

– Що побажаєте читачам?

– Читачам побажаю, щоб як найшвидше наступила весна (в день приїзду Вахтанга Кіпіані на вулицях Івано-Франківська було -20). Я чекаю на весну.

 

 

 

Розмовляла Віра ДОБЖИНЕЦЬКА

 

 

 

Джерело: Вежа

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Кіпіані Вахтанг

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s