Павло Гриценко: Мова – це справа нашого достоїнства

15 лютого 2017 р.

hrytsenko_2_0Виступ директора Інституту української мови Павла Гриценка у Конституційному Суді на процесі проти закону Ківалова-Колесніченка спричинив в українській медіа-сфері великий резонанс: відеозапис трансляції, зроблений куценькою камерою, поширили тисячі користувачів у соціальних мережах, а мас-медії розтягли слова пана професора на цитати (виступ Гриценка повністю стенограмував і Z).

Ми вирішили детальніше випитати у Павла Гриценка про мовні проблеми України: про те, чому політика русифікації виявилася настільки дієвою і як працює тактика вибору мов в Україні, про те, де в російській мові ховається агресія і чи можна докоряти воякам ЗСУ на Донбасі за російську мову, про те, чи треба берегти мовний спокій і те, якого закону насправді потребує Україна.

 

РОСІЮ ЦІКАВИТЬ НЕ МОВА, А ІМПЕРІЯ

 

– Пане Павле, чи Ви мали можливість ознайомитися із «мовними» законопроектами, котрі були недавно зареєстровані у Верховній Раді? Чи Ви або фахівці Вашого інституту були причетні до розробки цих проектів?

 

– Сьогодні існує кілька проектів нового закону, який має регулювати мовне життя в Україні. Інститут був причетний до створення окремих із цих проектів на різних етапах як співрозробник. А далі, за усталеною практикою, ми перечитуємо усі закони і формуємо власні оцінки, рекомендації: зіставляємо проекти, виявляємо, наскільки доречно було би поєднати положення одного закону й іншого – тобто йде підготовча робота. Єдине, що треба забезпечити, щоб цій роботі не заважали самі зацікавлені особи, а також щоб уникнути небажаних політизації, ажіотажу. Яка наша головна мета? Щоб у нас був добрий дієвий закон українськоцентричного спрямування. А не та мета, щоб група розробників на три хвилини зажила слави авторів закону. Я закликаю, щоб нами керували інші домінанти: не слава минуща, а справа встановлення нових правових відносин у мовній сфері. Ось із цих позицій я розглядаю законопроекти і дещо скептично оцінюю діяльність тих, хто прагне за будь-яку ціну затвердити саме свій проект, свій інтелектуальний продукт.

 

– На Вашу думку, чи подолано межу, коли проекти остаточно стають заполітизованими?

 

– У цих проектах законів немає чітко виражених положень, які можна кваліфікувати як невідповідні завданням мовного будівництва України, а залежними виключно від «політичної доцільності», хоча кожен закон є документом політичним. Заполітизованою є поведінка багатьох депутатів, що, зрештою, так само можемо зрозуміти з огляду на призначення депутата бути політиком у дії. А самі проекти, треба сказати, підготовлені добре. Вони не йдуть у жодне порівняння зі старим мовним законом, особливо – з усе ще чинним законом Ківалова-Колесніченка. Нові проекти своєю деталізованою матрицею охоплюють значно більшу кількість сфер застосування мови та комунікативних ситуацій, ніж попередній закон; здебільшого проекти закону розписані до дрібниць, щоб не залишити лазівок для небажаної трансформації мовної ситуації, зокрема, нової русифікації. Загалом можемо стверджувати, що підготовлені правові документи закладають принципово нові основи мовного життя України, які здатні забезпечити функціонування української мови як справді державної.

 

– Питання про горезвісний закон Ківалова-Колесніченка. Чи в Україні зникнули би мовні проблеми, якби його просто скасували?

 

– Прийняття Верховною Радою України 2012 році закону Ківалова- Колесніченка (я його називаю законом трьох «К»: Кремля-Ківалова-Колесніченка) стало потужним ударом кремлівської команди і тогочасних керівників нашої держави по українській мові, історії, культурі, зрештою – по українству в цілому. Закон був зорієнтований на зміцнення позицій російської мови у житті нашого суспільства – не тільки на забезпечення збереження недоторканним накинутого раніше статусу суспільної вищості російської мови, фактичного її поширення у майбутньому в тому стані й обсягах використання, які 1991 року Україна успадкувала від СРСР, а й розширення функційного поля цієї мови та зміцнення її правового статусу. Щонайменше йшлося про паритет, урівняння де-юре української і російської мов, а де-факто – збереження домінування російської мови, використання її в усіх сферах комунікації. Одразу ж після підписання закону Януковичем, за згодою з очільниками держави і по команді-«відмашці» адміністративних органів і лідерів антиукраїнських партій, деякі обласні й районні місцеві ради й адміністрації задекларували визнання російської мови як регіональної. Цим стартував новий етап офіційної русифікації окремих областей України, що мало далекосяжні цілі щодо федералізації країни.

Парад цинічного демонтажу територіальної цілості України призупинив потужний суспільний спротив, протести громадськості. Проте збурене сумнівами і ностальгією за втраченим раєм СРСР людське море вирувало, хоча влада й намагалася спрямувати його у відповідне річище. Показово, що за одну-дві доби по всій Україні – уздовж усіх важливих трас, шляхопроводів, на видноті площ – було розгорнуто з тисячу білбордів про щастя бути російськомовним в Україні, а якщо таке щастя обійшло тебе стороною, то бути хоча б двомовним, не менше! Не треба мати особливого обдарування слідчого, аби збагнути, що й ініціатива такої однотипної в усіх регіонах України «реклами щастя», і грубезні видатки на виготовлення й розміщення такої реклами «російськомовної одностайності» мали те саме джерело, ті самі українофобські владні кабінети! Усе це було запобігливою реакцією наших гігантів-державників на продуману систему політичного тиску Кремля на Україну.

Москва вирішувала свої глобальні стратегічні питання: досягнення де-факто економічного та політичного підпорядкування України, недопущення її європейської та євроатлантичної інтеграції, а питання мови слугувало лише однією з форм неприхованого тиску на Україну, привабливою обгорткою для цієї далеко не солодкої цукерки. Розбурхати громаду України навколо мовних проблем Кремлю було не складно: зраді національних інтересів «політиками» відповідав непоганий прейскурант, урізноманітнений різними форми заохочень-віддяк та гарантоване прикриття й захист цих національних манкуртів від правової відповідальності в Україні. Мовне питання як дуже чутливе, що охоплює якнайширші верстви суспільства, Кремль використовував як один з важливих інструментів упокорення України. Закон про мови, зростання цін на енергоносії, торговельна блокада – це елементи одного ряду, однієї матриці політичної експансії, форми забезпечення імперської присутності Росії в Україні з метою відновлення Радянського союзу у будь-якому новому форматі, але з домінуванням Кремля. Це елементи однієї добре спланованої в ФСБ-Кремлі системи тиску на Україну, де мали б запанувати російська мова, російська церква, російська свідомість-історія, російська культура. Це давало б змогу на весь світ стверджувати: «Українців як нації не існує – це руські, росіяни із зіпсованою польськими впливами мовою! України як держави ніколи не було і немає сьогодні – це вигадки, це політичний проект!». Такою є генеральна програма гібридного знищення України, коли Україна захотіла б звільнитися від братської опіки Росії. Не маскуючись і не вдаючись до езопової мови, сьогодні це озвучують у різних варіантах і Путін, і Лавров, і вся неозора медіарать Кисельова…

 

Протест проти закону Ківалова-Колесніченка під Конституційним судом

 

– Як Ви оцінюєте популярну в Україні тезу – про те, що велику частку серед наших воїнів в окопах на Сході складають російськомовні, і що український Майдан теж був наполовину російськомовним? Тобто: що мова не є основним критерієм для ідентифікації патріота?

 

– Ніхто вам точно не скаже, чи половина, чи третина, чи більше половини на Майдані, а зараз – на передових рубежах оборони України, були і є російськомовних громадяни України. Ніхто не займався підрахунками, тому не можна апелювати до кількісних показників. Важливо інше: не тільки за належністю до українськомовної громади люди брали зброю до рук, а найчастіше – через свою громадянську позицію, за переконаннями і покликом серця. Це справжні патріоти, перед якими схиляємо голови сьогодні і будемо шанувати їх завжди!

Треба пам’ятати, що кожного українця до російської мови вели свої стежки-обставини, своя доля. Російськомовність для дуже великої кількості українців – це не політична позиція, не свідомий вибір Росії як орієнтира, певного ідеалу, а лише наслідок тих обставин, у яких опинилася людина чи ще її батьки на своєму життєвому шляху. Механізм русифікації в СРСР був добре продуманий, відточений до деталей, наступальний. Саме тому він дав такі результати. Сьогодні справжні чоловіки взяли до рук зброю і боронять українську землю, українську мову й українськість, аби не лишилася по нас, нашим нащадкам, випалена сплюндрована земля, знедуховлений простір. Той із кола російськомовних наших громадян, хто так гаряче, ціною власного життя боронить-оберігає Україну на фронті, той душею є справжнім українцем, українськоцентричною особистістю, той у свій час, за інших сприятливих обставин, прийде до української мови. Ми ж маємо створити такі умови, щоб ця людина змогла повернутися у лоно української мови, коли відчує до цього внутрішній потяг.

Те, що піднявся народ проти засилля російської воєнної і політичної агресії, до того ж з використанням в облудній пропаганді й російську мову, історію України-Руси – це яскраво засвідчує глибинні позитивні зміни за 25 років в національній самоідентифікації, в збереженні національної свідомості й історичної пам’яті. Це поважний крок вперед українців: не є перебільшенням, що українське суспільство 1991 і 2016 років дуже відрізняються. Українці довели здатність вчитися, здатність ставати мудрішими.

Можливість такого прориву українців не зуміли передбачити кремлівські політтехнологи, а проплачені українські «вчені» помічники, аналітики не посміли донести щедрим ефесбешно-кремлівським кураторам правду про оновлення українців, а подавали очікувану ними інформацію, склепану за давно затвердженими кресленнями: України й української мови «нє било, нєт і бить нє может!».

 

– Під час резонансного виступу в Конституційному суді ви говорили про «тактику вибору мов». Як це працювало і як це працює? Поясніть, чому молоді хлопці й дівчата, приїхавши з україномовних регіонів до столиці – а я за 13 років життя в Києві бачив це багаторазово – миттю переходять на російську мову?

 

– Щодо тактики вибору мов, то в Радянському союзі все було підпорядковано тому, щоб населення неухильно переходило на російську мову. Нагадаю кілька моментів. Кожен хлопець, досягши відповідного віку, був зобов’язаний відбути «всєобщую воінскую обязанность». Коли юнак ішов до армії, то його відправляли служити подалі від України. Українець, який виріс в україномовному середовищі, два чи три роки був позбавлений природного рідномовного спілкування, мусив забувати своє коріння, бо інакше потрапляв під тиск російськомовного офіційного статутного спілкування і буцімто російськомовної, а насправді – мовно не визначеної маси, об’єднаної долею і мінімальними знаннями російської мови. Ставши солдатом, хлопець втрачав свою мову у тій первозданності, як її дали батьки, оточення: у нього забирали його рідну мову. Увесь світ, пов’язаний з рідною мовою, заступили шматки наспіх засвоєного з російської мови. Той, хто не зумів швидко засвоїти російську мову, той потрапляв (з якимось прізвиськом!) до кола принижених. Тому дорогою ціною хлопці намагалися опанувати російську мову, бо це була форма самозахисту, основа виживання. Сліди армійської російської мови несли після служби додому, нерідко позасвідомо користуючись ними усе життя.

Подібна дорога була й до вищої освіти за дуже багатьма спеціальностями (окрім української філології та, частково, педагогіки): щоб отримати багато з технічних, математичних, природничих спеціальностей чи навчитися медицині, юриспруденції, мусили переходити на російську мову навчання, а далі – і на російську мову виробничих колективів. Диявольська тогочасна дилема – або захист і плекання української мови, або вища освіта з перспективою вищого матеріального й суспільного статусу – не озвучувалася вголос, свідомо пригамовувалася. До того ж існували ліки від таких «нездорових думок». Пропаганда щоразу твердила: російська мова – це самоочевидний прогрес, розширення життєвих можливостей, це інтернаціоналізм, а українська мова – це звуження твоїх можливостей, замикання в межах національного хутору, зрештою, – це майже націоналізм… Створення й постійне використання системи прихованої й відвертої спонуки до «добровільної» відмови від рідної мови й переходу на мову російську суттєво розширило коло так званих російськомовних громадян України. Десятиліття культивування протиставлення: Росія – то центр, все інше – периферія; російська мова – вища, розвиненіша, центральна, всі інші мови – периферія, недорозвинені на тлі російської як еталона. І ці протиставлення сформували матрицю, яка й сьогодні ще жива у свідомості багатьох людей. Тому, виїжджаючи із села у місто, до якогось великого центру, людина активізує цю вкорінену радянську матрицю. Мовляв, якщо хочеш піднятися в житті вище, то обов’язково мусиш відкинути своє національне, витравити все те, що в’яже із селом. У цьому яскраво виявляє себе тактика вибору мови спілкування. Адже мова вказує на соціальний і культурний статус мовця, на його світоглядні орієнтири… Тому дітиська, які приїздять до великого центру (скажімо, до Києва), відразу хочуть підкреслити, що ця зміна, внутрішнє перемикання мовного коду в них уже відбулася. Хоча, звісно, такі уявлення далекі від реальності, і спираються вони на незнання того, чим є мова насправді. Проте факт, що ця матриця самооцінок мовної компетенції і поведінки працює досі, заслуговує на глибоку увагу суспільства.

 

– Чи можливо, що Україна стає міцною незалежною демократичною державою – при тім, що російська та українська мова отримують у державі однаковий статус?

 

– Ніколи не буде Україна високорозвиненою, квітучою державою, якщо її й надалі роздиратимуть між власне Україною і Росією. Ще раз підкреслю, що питання російської мови в Україні – це не питання тільки суто мови. Це питання політичної залежності України від Росії. Сама по собі мова не є агресором чи загрозою іншій мов чи іншому народові: агресор і загрозу несе той, хто цілеспрямовано використовує будь-яку мову (сьогодні – це російську мову) як інструмент досягнення не мовних, не культурних, не гуманітарних, а економічних, політичних і військових цілей. Необхідно чітко усвідомити: якщо наше завдання, що пов’язане з українською мовою, – це об’єднання усього соціуму та створення передумов для розвитку і збереження мов національних меншин, то завдання тих, хто визначає й намагається ожиттєвити ідеї удержавлення російської мови в Україні, – це намір розчинити Україну в Росії. То про який дальший розвиток України за умови втілення такого сценарію в життя йтися? Ще раз наголошую: «мовне питання» в Україні – це не тільки питання вибору мови спілкування у різних ситуаціях, це складник основоположної стратегічної проблеми – свободи й незалежності України.

 

Павло Гриценко із Атласом української мови

 

– Як Ви гадаєте, з чим пов’язана актуалізація мовної проблематики саме зараз? Скарга на закон Ківалова-Колесніченка почала розглядатися посутньо у Конституційному суді лише минулої осені і приблизно в той же час почали розроблятися мовні закони. Раніше за це питання не бралися, бо не хотіли збурювати ситуацію. Чи зараз, на третій рік війни з Росією, вже перейдено межу, коли мовне питання не грає великої ролі?

 

– Я сказав би, що мовне питання лише зараз починає по-справжньому відігравати свою велику роль. Нарешті у суспільстві відбувається глибока переоцінка цього питання і з позицій особистості мовця, і в площині державотворення. З того часу, коли на площі перед Українським домом протестувальники висловили рішучу незгоду з Верховною Радою і Президентом щодо прийняття й уведення в дію закону Ківалова-Колесніченка, в суспільстві змінилася шкала оцінок мовного питання. Можна стверджувати, що коло громадян, свідомих цінності цих проблем, стало значно ширшим, народилося багато волонтерських осередків вивчення української мови, громадських рухів за поширення функційного поля української мови та захист прав українськомовних громадян. Такі рухи не припиняються досі, мають чималі напрацювання, хоча водночас наростають нові нерозв’язані проблеми.

А те, що Конституційний суд лише недавно почав розглядати конституційність цього закону, то тут треба зважати на кадрові зміни, які відбувалися в самому КС. До того ж нерозглянутих справ, які були подані до суду ще перед цим законом, – теж чимало. Та й саме питання унікальне, складне, в ньому не просто розібратися. У цій справі є надто багато важливих деталей, які треба осмислити, перевірити, узгодити, аби не повертатися до цієї проблеми знову. Тому не вбачаю тут зі сторони КСУ якоїсь упередженості. Мені видається, що обставини склалися так, що не розглядати, ігнорувати чи замовчувати це питання вже не можна. Добре, що це відбувається. Добре, що до цього процесу прикута громадська увага. Бо це нагадування владі, усьому суспільству, що мова була і залишається навічно деміургом, будівничим держави. Це означає: занедбати свою мову – занедбати свою державу!

Наступне. Підкреслю, розробляти закони про мови розпочали не сьогодні. Окремі законопроекти, що нині постали на кону Верховної Ради, були напрацьовані ще в 2012 році, коли збиралася робоча група під керівництвом Леоніда Кравчука. В цю групу входили і Володимир Василенко, відомий фахівець у галузі юриспруденції та дипломат, під керівництвом якого розроблено один із законів (проект №5670), і Сергій Головатий, теж видатний український юрист, який іще кілька років тому підготував інший закон (проект №5669) у співавторстві з Оксаною Сироїд, яка зараз є заступником голови Верховної Ради. Тому не можна сказати, що це виникло сьогодні. Інша справа, що, можливо, каталізатором змін стали події в Конституційному Суді: автори вирішили, що не треба тримати свої напрацювання у шухлядах, а необхідно винести їх на обговорення і рухатися далі до змін законодавства.

 

– Маю до Вас питання щодо суспільного запиту і пріоритетів державної політики. Згідно з даними соціологічних опитувань, серед пріоритетів, які виставляють респонденти, мовне питання набирає 1-2 відсотки. Зрозуміло, яким чином ці відсотки інтерпретуватимуть люди, котрим не важливо, як називати ковбасу («хай і колбаса, лиш би вона була»). Але питання в іншому: ці 1-2% свідчать про те, що питання мов перестало бути конфліктним і ми маємо спокій у сфері, яка завжди була гарячою. Чи цей спокій, на Вашу думку, є цінністю? І чи це та річ, яку слід берегти?

 

– Поняття спокою, як і саме слово спокій – дуже широке. Ми можемо трактувати його як суспільний спокій, як відсутність конфлікту: не ллється кров – значить, спокій. Хоча це, я сказав би, питання радше індивідуального сприйняття, ніж об’єктивно вимірювана іпостась поняття, ситуації. Складно відповісти на питання, чи в державі є спокій чи ні. Для держави як складного суспільного організму, що забезпечує життя соціуму, важливо, щоб усі елементи функціонували належним чином і не давали збою: щоб медики працювали у своїй сфері, вчителі – у своїй, щоб належним чином «працювали» і мова, і культура… Це питання забезпечення функціонування держави: мусимо оцінювати не лише те, чи видно в державі спокій, – а й те, чи в громадян є внутрішній спокій, чи наростають протиріччя, які в будь-який момент можуть порушити суспільну рівновагу. Мовне питання – це завжди питання напруги – більшої чи меншої, уявненої чи прихованої. Тому справа не у відсотках, а в тому, яку модель відносин, оцінок підтримує суспільство, щоби це могло зберегти державу.

Мовне життя держави – це котел, у якому не припиняється кипіння. І якщо в державі втілюється добре продумана, збалансована модель мовного життя суспільства, то це кипіння лише стимулює позитивний розвиток держави, гамує прояви негативного. Мені видається, що модель мовного життя держави, яка оприявнена у нових законопроектах, – це модель чіткої взаємодії різних мов у межах України за виразного домінування української мови як державної. Якщо суспільство свідомо, осмислено приймає таку модель, підтримує її, то можемо стверджувати, що мовне питання в Україні в своїх визначальних проявах розв’язане, що забезпечено функціонування української мови як державної, інтегрувальної для всього соціуму, та мов національних меншин. За таких умов унеможливлюється виразно спекулятивне використання мовних питань як політиками, так і гендлярами від політики.

 

– Чи мовне питання – це «гра з нульовою сумою» в тому сенсі, що одна мова може розвиватися лише за рахунок обмеження іншої? Чи можливе зміцнення становища української мови без звуження позицій російської?

 

– Якщо правильно розуміти призначення мови, багатоманітність її функцій, то відповісти можна лише однозначно: не можна в межах одного функційного поля розширити сфери використання однієї мови, не зачепивши сфер інших мов. Інакше не буває. Все інше – ілюзії. Наведу простий приклад: якщо вчора всі 10 працівників окремого колективу говорили російською, а сьогодні змінилася ситуація (склад колективу) і вже 5 говорять російською, а 5 – українською, то функційне поле російської мови в межах цього колективу вже змінилося; а в сфері урядування, де працюють державні службовці, згідно із законодавством про держслужбу це співвідношення має стати 10-0. Бо обов’язок чиновника – користуватися українською мовою на службі. Тобто твердження, що ніяких змін з російською мовою не відбудеться – це ілюзія. Такий механізм перерозподілу функційного поля діє в колективах різної величини, хоча при цьому використовуються схеми різної складності, з урахуванням багатьох індивідуальних проявів. Інша справа, що за нової українізації російська мова як структура, як засіб спілкування може залишатися без видимих зовнішніх змін (щодо граматики, синтаксису, лексики), залишатися потенційно доступною для використання в Україні.

 

Художник Олександр Мельник, автор відомого майданівського плакату «Бачу справи твої, людино», – на протесті проти русифікації

Зауважимо, що користування російською мовою, зрештою, як і будь-якою іншою, зокрема, й українською, – це завжди праця розуму, докладання певних зусиль. Адже це постійний вибір мовних структур і форм. Якщо російськомовна людина хоче зберегти свою мову в неросійському оточенні, вона мусить школити у собі якість мови, підноситися до вищого рівня володіння мовою, мусить багато працювати над собою. Це загальне правило стосується й українців: для збереження своєї мови, посилення тонкого відчуття внутрішніх змістів висловлювання, здатність до філігранного словокористування кожен мовець повинен працювати над собою.

Зрозуміло, якщо зміцнюється в суспільстві орієнтація на українську мову, то, відповідно, зменшується кількість тих, хто й далі шукатиме для своїх дітей лише російськомовні школи, а згодом – російськомовні університети. Тому не можемо говорити про якусь ідеальну ситуацію, коли українська мова розширюватиме поле свого функціонування, а при цьому російська мова зможе зберегти свої старі позиції.

 

– Чи може мовне питання розв’язуватися самоплином? Щоб люди самостійно визначали мовну ідентифікацію, добровільно переходили чи не переходили на українську, щоб їх «стимулювали, а не примушували»?

 

– Я приєднаюся до Вашої здорової пропозиції: не примушувати, а стимулювати. Думаю, що не можна покладатися лише на саморегулювання, стояти осторонь розв’язання мовних питань. Держава залишається інструментом і стимулювання-заохочення, і примусу-принуки. Якщо хтось хоче стояти на заваді розвиткові мови, то тут на сторожі мови має бути держава. Бо ні кореспондент газети, ні директор кіностудії, ні директор школи, ні люди, які хотіли б відстояти позиції української мови перед якимось грошовитим бізнесменом, який нехтує мовними законами, не зможуть ефективно протистояти такому нуворишеві самотужки. Тут втрутитися має держава, виявивши свою регулювальну функцію. Тому формулювання певних правил існування соціуму, узгодження цих правил з іншими законами, створення належних умов для дотримання в суспільстві цих приписів – усе це належить до завдань держави. Зрештою, до завдань держави належить також економічне забезпечення розвитку мови. Окремий мовець чи навіть група ентузіастів не можуть забезпечити друкування підручників для шкіл, випуск українськомовної кінопродукції, підтримку творчих колективів, особливо дитячих…

Необхідно домогтися, щоб економічним забезпеченням розвитку мови, мовної ситуації держава займалася предметно, не декларативно чи за залишковим принципом, уділяючи на потреби мови незначну часточку того, що чиновники випадково ще не встигли заофшорити. Держава не має права обіцяти, що належну підтримку мови буде надано за розквіту економіки: підтримка потрібна вже сьогодні. Тому піднесення громадського зацікавлення проблемами мовного життя України, прагнення нарешті подолати наслідки русифікації, доконечна потреба створення умов для нового етапу українізації й гармонійного мовного буття держави – сьогодні особливо на часі. Державним очільникам, особливо любителям слововиливів-обіцянок, не вдасться уникнути повномасштабного виконання конституційних обов’язків перед народом щодо побудови українськомовної й українськоцентричної України, обов’язків досягнення повноформатного удержавлення української мови.

 

– Де той бар’єр, на якому має зупинитися держава у регулюванні мовної політики? Де приватне стає публічним або державним? Наприклад, спілкування продавця з клієнтом чи внутрішня організація бізнесу приватної власності – це публічна сфера, чи приватна?

 

– Усі сфери, в яких людина у своїй життєвій діяльності виходить за межі родини чи приватного спілкування, є полем суспільного життя, неприватної комунікації. Це публічна сфера. І тут уже діє 10 стаття Конституції («Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»). Якщо ти готуєш продукт, який хочеш продати, то ти входиш у сферу соціуму, ти мусиш приймати правила, прописані для суспільної комунікації. В дотриманні відповідних правил порушень прав людини немає. До того ж права не існують відірвано від обов’язків. Якщо людина законослухняна і звикла жити у соціумі безконфліктно, вона ніколи не допустить загострень у стосунках із людьми: кожен лікар чи продавчиня поведуть себе достойно, бо вони на роботі, зацікавленні в хороших результатах своєї професійної діяльності, тому не створюватимуть ситуацій конфліктних, аби заторкнути тонкі й діткливі національно-мовні почуття.

Необхідно глибоко усвідомити, що сформульовані закони слід донести до свідомості найширших верств нашого суспільства, розтлумачити з позицій прав та обов’язків, виділивши при цьому важливу домінантну ознаку – толерантність. І цей процес донесення засад мовобудови держави, основ культури спілкування має бути піднесений на найвищий щабель. Громадянське суспільство тоді зможе розв’язувати нові складні завдання, гідно відповідати на нові виклики часу, коли його мовно-національне обличчя буде чітко профільоване, вирізьблене-викарбоване; аморфна й безлика маса ні в чому не досягає високостей, бо не доросла до суспільства вільних громадян!

Живу з переконанням, що поступово, крок за кроком, відбувається еластична трансформація суспільства, коли зміцнюється усвідомлення, що за мовою може стояти не лише висловлена думка, а й політика держави, економіка держави, міждержавні стосунки, зрештою, може височіти гідність людини. Бо якщо тобі президент сусідньої держави говорить, що тебе немає, а тебе це не зачіпає, не обурює внутрішньо, то, перепрошую, важко назвати таку людину гідною, достойною. І тебе, і цілий народ, і цілу державу вважають фантомом! Тебе немає, ти не існуєш, ти – вигадка. І дід твій – вигадка, і батько твій – вигадка, і діти твої – теж вигадки. І це тебе не заторкує глибинно?.. Василь Симоненко прорік глибокі своїм змістом слова «Ти знаєш, що ти людина?..», сповнені усвідомлення величі людини. А коли тебе розтирають, знищують народ, а ти мовчиш, – це недостойно статусу людини. Бо людина – це достоїнство. Сьогодні настав особливий час: час українського прямостояння, час національного достоїнства, час побудови й захисту величної української України.

 

 

 

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

 

 

Джерело: Збруч

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s