Василь Галамай, поранений 2014 року на Інститутській: Подумав, що лишуся тут назавжди…

20 лютого 2017 р.

galamai20 лютого 2014 року львів’янин Василь Галамай отримав важке поранення на вулиці Інститутській. Куля розтрощила Василеві тазові кістки і пошкодила внутрішні органи (після Майдану він кілька місяців лікувався у Чехії). Постріл скосив його, коли Галамай – стрункий і харизматичний хлопець – із гучномовцем у руках намагався організувати натовп «майданівців», аби витягнути з-під обстрілів побратимів, які стікали кров’ю на протилежному боці вулиці.

Мине кілька років, і на судовому засіданні адвокати «беркутівців» намагатимуться вказати судові на те, що Галамай виглядав як ватажок, який організовував наступ агресивного натовпу, тому й був потрактований «силовиками» як загроза. На суді Василеві показуватимуть фотографії з того задимленого Майдану: на поясі в нього ніж і бейсбольна бита, а ось у руках і коктейль Молотова – чи ж не заворушник?

 

Ми зустрілися з Василем не лише для того, щоби згадати про той кривавий ранок 20 лютого. А й поговорити: чи справедливо, що люди, які в ті страшні дні вирішили покласти свої тіла на кін історії, тепер змушені виправдовуватися за власні вчинки?

 

Я БУВ ШОКОВАНИЙ ТИМ, ЯКИМ ПОБАЧИВ МАЙДАН

 

– Василю, минулого тижня на судовому засіданні оприлюднили нове відео, яке чітко показує вбивць Небесної сотні: на панорамній зйомці видно передовий загін «майданівців», а перед ними барикада, за якою стоять «силовики». Ви вже бачили це відео?

 

– Я бачив дуже багато відео. 1 грудня я давав свідченні в суді. А перед тим іще переглядав дуже великий масив записів під час слідчих дій у прокуратурі. Якщо я не помиляюся, то це відео вже було у справі, тому що мені знайомий цей ракурс. Зйомку вели, здається, з готелю «Україна». Це відео чітко показує, хто стріляв.

 

– Очевидно, що Ви як потерпілий підписували документ про нерозголошення деталей слідства. А все ж: як Ви оцінюєте спрямованість розслідування? На чому слідчі роблять наголос під час допитів?

 

– Слідчі давали додатково великий об’єм матеріалів, щоб не лише ідентифікувати тих, хто стріляв, а й встановити обставини загибелі чи поранення людей, які були поруч. Пояснювали: «Ось ця людина загинула за кілька хвилин, як була біля тебе. Чи ти бачив моменти, обставини?» Важливо чітко з’ясувати послідовність, хронологію. У слідства є доволі ґрунтовні докази, результати експертиз.

 

– Люди невдоволені, що слідство у справі вбивств на Майдані рухається дуже повільно і винних не покарано. Минулого року був скандал, коли управління спеціальних розслідувань звинуватили у бездіяльності.

 

– Я не можу так сказати. Я повністю ознайомлений зі своєю справою: зафіксовано факт поранення, є куля, встановлено зброю, встановлено людину, якій належала ця зброя. Тобто я не можу стверджувати, що вони не працюють, тому що все чітко з’ясовано. І дуже добре для слідства – раз уже така біда зі мною трапилася – що куля залишилася в організмі. Це дозволило провести балістичну експертизу.

 

– І слідство знає конкретне прізвище?

 

– Так, є конкретне прізвище. Це працівник «Беркуту», який зараз перебуває в офіційному статусі в Росії, його відмовляються видавати.

 

– Конфлікт довкола департаменту спецрозслідувань Сергія Горбатюка можна інтерпретувати і таким чином, що це суперечка між тими, хто хоче швидкого розслідування, і тими, хто вимагає ґрунтовного прискіпливого слідства. На Вашу думку, що є важливішим?

 

– Ми мусимо відштовхуватися від кількох факторів. Слідчі дії й досудові розслідування мають свій визначений процесуальний термін. Справа дійсно велика. Ми знаємо, що спочатку управління мало дуже багато проблем із розслідуванням: не вистачало слідчих, не було матеріальної бази. То як можна казати, що справу затягують? Можливо, десь хтось саботує із тих старих кадрів, які лишилися у прокуратурі чи поліції. Можливо, та колишня міліція, яка збирала докази, не надто ретельно виконувала свою роботу. Але треба розуміти, що справа має піти до суду підготовленою. Треба подати якісний матеріал, у якому кожен епізод буде чітко розслідуваним. Від цього буде значно більше користі, ніж від справи, яку поспіхом передадуть до суду, а вона розвалиться. Я розумію, що люди хочуть покарати винних. Я також цього хочу.

 

Василь Галамай (зі здійнятою рукою) на Інститутській

 

– Ви прибули на Майдан 19 лютого, після першої ночі штурму. Пізніше учасники тих подій згадували: «Над ранок ми вже думали, що буде кінець – аж тут приїхали хлопці зі Львова». Яким чином Ви добиралися до Києва? Чи багато хлопців їхало звідси, зі Львова?

 

– Люди їхали хто як міг. Я знав, що в нас завжди відправляли на Майдан з-під обласної ради і від площі Петрушевича. Відразу пішов туди, записався і чекав своєї черги. Приїхало кілька бусів, водій запропонував завезти до Києва. Була компанія з семи хлопців (я їх не знав) – мене взяли на вільне місце.

 

Коли ми були в Києві й ішли вже на Майдан, то зустріли ще одну групу людей. А тоді центр скрізь був заповнений «тітушками», тому ми насторожилися. «Хлопці, ви куди?» – «На Майдан!» – «О, ми з вами». І ми такою великою колоною зайшли на Майдан. На той момент якраз палали Профспілки. Люди були в гнітючому стані: закіпчені обличчя, втома…

 

Пам’ятаючи той Майдан, яким я його залишив (перед цим Василь Галамай приїжджав на Майдан у грудні 2013 року і застав тоді першу спробу розгону. – Z), – це було не до порівняння. Те, що ми побачили – це був Майдан, звужений до частини площі. Довкола було палаюче кільце – від Будинку профспілок до пам’ятника засновникам Києва і далі до консерваторії.

 

Коли ми йшли на Майдан, люди дивувалися: «Звідки ви? Ми вас чекали! Дякуємо, що приїхали!» Дійсно, люди щиро сподівалися, що приїдуть однодумці, які допоможуть відстояти ідеї Майдану. У мене була суміш вражень, по тілу «ішли мурашки»: я був шокований тим, яким бачив Майдан, але одночасно відчував приплив сил, бо люди стояли і вірили.

 

– Попереднього разу, як Ви були на Майдані – маю на увазі 11 грудня – в Києві ще не було стрілянини, не було навіть коктейлів Молотова. А тут Ви приїжджаєте в Київ, і доводиться долати внутрішній бар’єр – занурюватися у протест, який реально переріс у повстання. Чи існував для Вас цей бар’єр?

 

– Насправді, ні. Ми постійно спостерігали за Майданом завдяки телебаченню та інтернету, ми переживали і сприймали це дуже близько. Тут у Львові ми брали участь у блокуванні частин, збирали допомогу і передавали на Київ. А в піковий момент я вже вирішив їхати до Києва. І коли я їхав, то розумів, що там відбувається. Людей фізично хотіли змести з Майдану. Ми — дорослі люди, тому усвідомлювали, що може статися з будь-яким із нас. Вже були жертви.

 

Але сказати, що це було легко сприйняти, не можу. Не вірилося, що таке діється в центрі Києва. Народ протестує, висловлює свою громадянську позицію – а держава відповідає насильством. Силовики, вогонь, водомети… Було усвідомлення, що це загострення веде вже до розв’язки. Або людей виженуть із Майдану – або все-таки люди відстоять свою думку.

 

– Де межа, після якої людина отримує право на силовий опір?

 

– Коли до вас ставляться добре, то і ви будете відповідати тим самим: добром, ввічливістю, допомогою. А тут велика громада людей, яких просто ігнорують, зневажають їхню думку, яких фізично намагаюся прибрати, як якийсь непотріб, сміття, як пухлину з організму, як пляму з костюма – то відповідно і народ реагує. Відчувалося, що точку кипіння вже пройшли. Політичного розв’язку в тому не бачив вже ніхто. Так звана опозиція – Кличко, Тягнибок, Яценюк – ходила і ніби намагалася щось робити… Але народ уже бачив, що це безрезультатно. Люди були шоковані «диктаторськими законами»: ти не маєш ніяких прав – ти вже злочинець.

 

Насправді люди за ті кілька місяців показали, що вони готові чекати. Вони готові були перебути люті морози, негоду, щоб їхню думку почули. Але влада йшла тільки на загострення.

 

Світлина Василя зі щитом облетіла багато іноземних медій

 

– Ви перетиналися із Іваном Бубенчиком?

 

– Не готовий вам відповісти.

 

– Але знаєте, хто це?

 

– Щось, може, і знайоме. Але мусите мені нагадати.

 

– Це чоловік, який минулого року взяв на себе відповідальність за постріли з консерваторії.

 

– Ні, не перетиналися. Хоча, знаєте, як то було на Майдані? Солідарність, взаємодопомога, підтримка – багато з ким спілкуєшся, а імені навіть не знаєш. Ти міг перетнутися з людиною, але не знати, що потім трапилося, які події відбувалися. Це трохи нагадує прийом із кінематографа: показують гурт людей, які разом спілкуються, мають якісь справи – а потім у кожного своя лінія. Приблизно таке було на Майдані: в якийсь момент доля поєднує всіх разом в одному місці – а далі веде в різних напрямках. Хтось був на метр від тебе, а його доля склалася по-іншому.

 

– Чи доречними були ці заяви Бубенчика? Бо вони свідчать про те, що Майдан теж мав інструмент ескалації і, відповідно, надають певну обґрунтованість поведінці «Беркута». Тут, можливо, ми маємо протистояння між правдою (бо з боку Майдану теж стріляли, і в лавах «силовиків» теж були загиблі від вогнепальної зброї) і справедливістю (бо справедливо буде покарати «беркутівців», хоча водночас ця правда з пострілами дає їм можливість виправдовуватися).

 

– Рішення суду має бути законним і справедливим. Завдання суду – встановити правду й оголосити справедливий вирок. Щодо поведінки персоналій, то є різні люди і є різні дії. Навіть на Майдані траплялися, напевно, негативні речі (непорозуміння, конфлікти, ще щось), бо всі ми різні.

 

Якщо був факт, і він його підтвердив… Кожен відповідає за власні дії. Він вважав у той момент, що чинить правильно. Бо – погодьтеся – ніхто не знав ні що буде за годину, ні що буде згодом. Засуджувати чи виправдовувати його я не буду. Я повністю відповідальний за власні дії. І загалом вважаю, що в екстремальних ситуаціях я переважно дію правильно. А хто як діє – не почуваюся вправі давати свою оцінку.

 

– Моє суб’єктивне враження: що більше часу минає, то панорамніше ми можемо подивитися на події Майдану, оцінити причини і наслідки, але водночас ми віддаляємося від того емоційного моменту, коли людина вирішує, як їй чинити далі. У цьому конкретному випадку ми розуміємо, що якби не ці постріли, то не було би втечі «силовиків» із Майдану. З іншого боку: якби «майданівці» не кинулися на звільнену вулицю Інститутську, то, можливо, не було би розстрілів…

 

– Як встановило слідство, загиблі були і після того, як відбувся розстріл у верхівці вулиці Інститутської. Окрім того, загиблі були й ближче до центру Майдану. Тому навіть якби люди залишилися на площі, то навряд чи це їх («силовиків») би стримало. Вони стали біля Жовтневого палацу і просто почали з пагорба стріляти, кидати гранати. Я не маю сумнівів, що жертв було не уникнути. Вони мали зброю, вони привезли броньовану техніку – важко собі все це уявити щодо людей, які стояли з камінням, із палицями… Восени все починалося з мирної акції на відкритому Майдані. Прийшов спецпідрозділ – усіх побив.

 

«Було усвідомлення, що це загострення веде вже до розв’язки»

 

– Як відбувався відхід «силовиків»? Що почало «всмоктувати» людей туди, на звільнену частину вулиці?

 

– По той бік стояли люди військові. У них усе чітко, без наказу вони не діють. Можливо, такий наказ (на відступ, – Z) був. Принаймні їхній відхід був рівномірним.

 

– Не панічним?

 

– Так, вони рухалися жваво, але паніки не було. На службі відпрацьовують такі дії, тому, як на мене, це був спланований відхід. Вони йшли під прикриттям водометів. І коли вже війська відійшли, а водомети від’їхали, то люди почали бігти вище. Що їх туди вело? Люди намагалися зайняти свої старі позиції, щоб насамперед убезпечити себе і вийти на старі межі Майдану. А крім того, люди вже не мали де мешкати – хотіли знову зайняти Жовтневий палац.

 

Я думаю, кожен розумів, що протистояння триває. Всі розуміли, що нам треба відновити периметр. На той момент уже лунали постріли. Не можу сказати, що відбувалося на самій Інститутській, тому що я був на мості. Я намагався розпалити ґумові шини, щоб влаштувати димову завісу, зробити нам захист.

 

– Той міст веде до сходів під Жовтневим палацом. Ви ще побачили там людей із жовтими пов’язками?

 

– Так, якраз тоді вони стріляли. Я присів за бочку, щоб мене не побачили. Міст був не на одному рівні з ними, а навіть трохи зі спини. «Ну все, – думаю, – зараз вони повернуться на кілька градусів – і я тут залишуся назавжди». Але, дякувати Богу, за кілька хвилин нам із хлопцями вдалося створити чорну завісу. А люди йшли далі.

 

– В який момент Вас поранили?

 

– Ми стояли зліва, як іти вгору по Інститутській, і намагалися побудувати барикаду зі щитів, щоб витягати поранених із того боку. Тому що я бачив, що всі постріли, всі поранення – справа. Я кажу: «Давайте тягнути їх сюди! А не спускатися під вогнем». Якийсь чоловік підбіг і дав мені гучномовець, щоб я міг керувати нашими діями. І тоді вже мене поранили.

 

– Як Ви оцінюєте перебіг судового процесу? Яке враження на Вас справив суддя, присяжні?

 

– На мою думку, суддя є доволі об’єктивним. Він уважно слухав мої покази, давав повністю висловитися стороні захисту. Там три адвокати – повірте, це, як кажуть, акули у своїй справі. Кожне твоє слово можуть використати, перекрутити на захист своїх підзахисних. Намагалися зробити з мене винуватця, злочинця, який спровокував дії «Беркуту». Вони стверджували, що в мене був величезний ніж, дослівно – «тесак»…

 

– В їхньому розумінні цей ніж, як і дерев’яна бита, були ознакою агресивних намірів…

 

– Я їм відповів, для чого мені був потрібен ніж. Їжу, яку я привіз із собою на Майдан, я мусив для себе приготувати. Я не ховався від цього. Коли впорядковував всі ці файли, фотоматеріали, то передусім показував на судовому засіданні саме ці фотокартки. Цей ніж був на паску. В мене і бита була на паску. Я ні разу не доторкнувся ні до ножа, ні до бити – це видно на всіх матеріалах.

 

– А якби довелося?

 

– Ну, знаєте, є таке поняття як самозахист. Коли твоєму здоров’ю та життю щось загрожує, ти маєш право захищатися. Якщо на тебе нападають із сокирою, ти можеш захиститися рівноцінними засобами. Звісно, коли на тебе йдуть із кулаками, то ти не будеш використовувати ніж. Самозахист має бути рівноцінним із мірою загрози.

 

За кілька хвилин до поранення

 

– Як ви сприймаєте ситуацію, що людям, які в ті дні взяли на себе відповідальність за долю країни, які подолали страх і перегорнули важливу сторінку в історії, зараз доводиться виправдовуватися перед слідством, перед судом (а загальніше – і перед суспільством) за свої тодішні дії, за ці бити, коктейлі Молотова і шматки бруківки? Ви відчуваєте цей тиск?

 

– Так, відчувається. Це була чітка позиція захисту [підсудних], що саме люди спровокували конфлікт, і не правоохоронці були винуватцями. І це, знаєте, не те, що гнітить. Це навіть принижує, що тебе хочуть зробити винним не лише в тому, що з тобою трапилося, а й в усьому процесі. Що ніби ти спровокував усіх «силовиків» використовувати зброю проти тебе і проти решти. Це справді не дуже приємно. Але ми маємо розуміти, що це судовий процес, і сторона захисту буде використовувати всі можливості, щоб очорнити свідків. Повірте, важко було давати свідчення. До того ж, мені після поранень дуже важко стояти на місці. Цей фізичний дискомфорт плюс такий моральний тиск – вони на цьому грають і намагаються вивести людину з себе. А я тримався, тому що хотів внести свою лепту у слідство. Стільки часу вже минуло… Я сподіваюся, що винні дійсно будуть покарані. Не лише виконавці, а всі.

 

 

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

 

 

Джерело: Збруч

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s