Петро Перебийніс: Стою у центрі родоводу

16 лютого 2017 р.

perebyjnis71-702x336Знову й знову – крізь густі сніги часу – лине в душу  давнє: «… Боєць бійця // несе, немов дитину». Це – про Другу світову війну. Але ж і про наших нинішніх воїнів, зокрема про «кіборгів». А ще пригадуються такі рядки Петра Перебийноса: «Тьмяно кліпає і гасне // вогничок у лампі. // Ані хліба , ані гасу, // морок чорнолапий». Так було, коли володарювала темрява лихоліття, так і нині – в окупованому Криму,  а під час негоди – часто-густо в багатьох куточках України, де воістину «тільки золото ікони // світить у хатинці». А ось рядки, написані нещодавно: «До кого ще волати? // До Бога чи Пілата? // О марево омани!». Мініатюра завершується таким болючим зізнанням: «Зоря моя – // все вище. //А я на попелищі». Про що ж там думає автор – здавна відомий поет,  совісний син свого народу?

Перебийніс – прізвище козацьке, глибинно українське. Яка його бодай прояснена генеалогія і як розуміти Ваш рядок: «Стою у центрі родоводу»?

Моє прізвище – моя гордість. І не тільки тому, що воно таке історичне. Родове наймення – це друге обличчя людини. Зрозуміло, що я з дитинства цікавився нашим прізвищем. До цього особливо спонукав мене дід Федось – міцний вусатий козарлюга. Він читав якусь «допотопну» книжку і взагалі вважав, що ми – прямі нащадки Максима Перебийноса-Кривоноса. І якщо вже говорити про походження прізвища, то цю героїчну постать аж ніяк не можна обминути. Проблема лише в тому, коли і як могло з’явитися таке прізвище. Деякі джерела засвідчують, що воно зустрічається в архівах із другої половини сімнадцятого століття. А ось  Дмитро Бантиш-Каменський у своїй відомій «Історії Малої  Росії…» згадує полковника Перебийноса Карпа й посилається на 1589 рік. А це ж таки шістнадцяте століття. Та й ім’я Карпо таїть загадку. Хто це? Може, тут помилка і йдеться про Максима Кривоноса. А може, Карпо – брат чи навіть батько Максима.

Не така вже проста, як здається, і сама етимологічна суть прізвища. Справді, відлунює в ньому відчайдушний і розкутий дух запорозький. І я зовсім не сприймаю гіпотези про нібито рубаний шаблею ніс легендарного Максима. Ні і ще раз ні! Йдеться про актив, а не пасив. Тож коли один російськомовний добродій зауважив, що ніс мій «не перебитый, а ровный», я рішуче відповів: «Рівний тому, що не нас б’ють, а ми б’ємо». Саме про це, до речі, сказано в моєму вірші, який так і називається:  «Моє прізвище».

Взагалі-то щодо походження є різні, часом парадоксальні припущення. Дехто наївно вважає, що в основу прізвища Перебийніс покладено такий собі жарт і не більше. Але цього я теж не сприймаю. Які вже тут жарти, коли б’ють носи?  Та якщо вже цілком серйозно, то треба наголосити ось на чому. Прізвище Перебийніс – оригінальне, рідкісне, неповторне. Воно вростає своїм корінням у глибинні віки й належить до найстаріших українських родовідних наймень. Воно не має аналогій в антропонімах інших слов’янських мов і є пам’яткою української історії, нашої мови і нашої культури.

Скажу ще й таке на завершення цієї важливої для мене теми. Дуже шкода, що в Україні та світі є не так багато носіїв нашого історичного  прізвища. Це філолог Валентина Перебийніс, економіст Василь Перебийніс, державний службовець Леонід Перебийніс, тенісистка Тетяна Перебийніс. Є ще одна Тетяна Перебийніс десь у Лондоні. Є мій подвійний тезко і навіть родич – лікар Петро Перебийніс із Хмельницького. Бережуть родове наймення мій син, мій брат із нащадками. І хочеться на повне серце гукнути до всіх на світі Перебийносів: де ви, рідні мої? Озовіться! Може, всі ми  – близькі родичі на цій маленькій і не зовсім затишній планеті…

Мабуть, ви не випадково згадали рядок із моєї поезії «Стою у центрі родоводу». Справді, цей вірш може бути ілюстрацією до розмови про генеалогію прізвища. Далі там є такі слова: «О ні, не центр я». Всі ми рано чи пізно опиняємося в центрі цього нескінченного, безмежного всесвіту, який називається родоводом, Позаду – пращури, предки, попереду – правнуки, нащадки. А ти – посередині. Тимчасово. Поки живеш… І якщо вже говорити в суто літературному сенсі, то ця тема просто невичерпна.

 

В одному з віршів Ви написали: «Немає хати, де Тарас // долівки вперше доторкнувся // малими босими ногами». А  у Вашій,  перебийнісівській, хаті була долівка   чи підлога? Родова оселя збереглася?

Все це надто бентежливе для мене… Рідної хати у звичному розумінні ми практично не мали. У Федося та Ганни Перебийносів було десятеро дітей. Молодятам ніде притулитися. Тому дідусь купив у сільради для моїх батьків незаселену хатину. Коли почалася війна, тато пішов на фронт. А тяжко хвора мама з двома синочками невдовзі помітила, що на горищі хтось переховується. Як виявилося пізніше, це був засуджений колись господар цього дому. І мамі нічого не залишалося, як перебратися до своєї сім’ї Магдалюків. Діда Левка вже не було. А бабуся Горпина бідувала в тісноті з двома дочками та онукою. Я мав лише чотири роки, але пам’ятаю все як сьогодні. Везе підвода скалічену на буряках немічну маму. Позаду несе мого братика наша двоюрідна сестра Антося. А поруч я чіпко тримаюся за її спідницю… Після повернення тата нам ще раз довелося змінювати житло. Та чомусь-таки я вважаю рідною оту стару Магдалюкову хату. В ній землю заступає дубова підлога. А мені згадується помазана золотистою глиною надійна долівка, на якій завжди було так сонячно і тепло…

 

Ви знову й знову з великою синівською любов’ю пишете про батька (він умів косити, як Бог), про матір, котра вела  Вас «поміж зернами роси», присвячуєте вірш братові Василю… Як Вас виховували, передавали  перебийнісівське начало начал?

Виховання в педагогічному розумінні ми не відчували. Нас виховувала батьківська любов. Ми бачили, як живуть наші батьки, й мимоволі ставали схожими на них. Оте  «перебийнісівське начало начал» дісталося нам від тата. Навіть зовні він був, як мама казала, «викапаний дід Федось». Козацька натура у нас домінувала. І я дуже гордився, коли після моїх витівок мама зітхала: «Викапаний тато». Вона то зітхала, але ж видно було: радіє. Твердий горішок виростає. А ще в нашій сім’ї надто відчувалося, так би мовити, творче начало. Тато постійно щось читав, любив малювати й майструвати. І все ж тут першу скрипку вела вже наша мама. Стільки пісень, казок, примовок, загадок і вигадок, як від неї, я не чув у житті ні від кого. А як вона вишивала! Тож не дивно, що всі ми щедро опромінилися багатьма талантами наших батьків. Брат Василь – віртуозний столяр високого класу, творець казкових теремів. Сестра Віра – вишивальниця, чарівниця-садівниця. В неї навіть сухий патичок пускає коріння й пагіння. Наймолодша наша Ганнуся – музикант від Бога, випускниця Львівської консерваторії по класу баяна… А втім, розмові про «начала начал» кінця немає. І в цьому – щастя нелегкого нашого життя.

 

Ви щиро зізнаєтеся: «Пасу гусей на вигоні» та «гарбузи руді пасу я» і «шаблею лозини // кошу я тьму осоту»… А які ще враження  дитинства не забудуться ніколи, хоча вже й  пам’ять, за Вашими визначеннями, «сива», «сумна»?

Ось ви вже почали поетичний перелік. І можна отак до безмежності. Все дитинство – у рядках поезій… Однак є в моїй душі те, що, може, й «сивіє» та не тьмяніє. Люблю степ і небо. Люблю простір і волю. Солодка, болюча, нестерпна жага волі – це звідти, із казкового дитинства. І це – на все життя. Все життя я пробивався до волі. «Гарбузи пасу» – це література. А в дійсності я пас колгоспну худобу. Фактично був рабом, невільником. І за один тільки день волі відав старшому напарникові ремінний батіг з кутасами. Звісно, це була ілюзія. День волі короткий, як смерть. Хіба міг я тоді знати, скільки судилося мені пережити на віку жахливих днів неволі… Хтозна, можливо, тому я так жадібно прагну літати, так затято заздрю птицям. На землі – полон, а в небі – воля. Саме це навіки поріднило мене зі стихією неба, з авіацією. Саме звідси – дві картини, які ніщо не може стерти. Перша: маленький зелений літачок сідає за межею, а з нього «дядько виліза довготелесий». І друга: падає, падає на поле підбитий літачок – і це вже не птиця, а купа заліза…

 

Сумніваюся, що Ви не віршували у школі. Чому ж тоді подалися до сільськогосподарського технікуму?

Що сумніваєтеся – не дивно. З одинадцяти літ віршував. Та й агрономічний технікум – не випадковість. Росли ж ми в зеленсвіті. В лузі, в полі, у саду. Разом з батьками орали, сіяли, косили. А коли вже сухою прозою – то куди я мав податися? Іншого якогось технікуму в районі просто не було.

 

Чим найбільше запам’яталося  солдатське повсякдення?

Найперше враження – символічне. Ще півгодини тому всі ми були різні, неповторні, й ось диво. Спакували цивільні свої лахи, одяглися в зелене – і вже нікого не впізнати. Біляві, чорняві, рудуваті – всі одноличні. Як близнюки. Навіть моторошно було. І ще одна дражлива несподіванка. Вмить усі забули рідні мови й стали «общепонятными». Та й куди дінешся. Разом із командами на стрижені маківочки посипалося каміння матюків. Але, на щастя, тривало це недовго. Бо ж «інтеліґентний» рід військ. Авіація! Поруч гримів аеродром. Душа жадала висоти. І ось ти вже повітряний стрілець. У бойовому екіпажі не до армійщини. Майор, лейтенант, сержант – усі поводяться як люди. Всі рівні перед небом, перед смертю… Небесна куртка. Хутряні унти. Ідеш мов янгол неземний. Кілька годин – і ми вже накрайсвіту… Що там казати, військова авіація – не піхота. І для мене, романтика, та служба стала казкою.

 

Вінниччина, де Ви народилися, – поетичний край. Чому обрали Львів? До речі, довідники зазначають так: закінчили Львівський університет. А який факультет? Зрештою, як далі складалася доля, – та, про яку  написали так: «Ти зі мною, моя доле, // в радості й журбі»?

Тоді в Україні було два факультети журналістики – у Львівському і Київському університетах. А стаціонар – лише у Львові. Та не тільки тому я вибрав місто Лева. Ще в юні роки знайшов  у хрестоматії Франкову повість «Борислав сміється». Не все там розумів, але переймався дивним чаром. І так захотілося все те побачити, відчути. Отож керували мною водночас і практичний, і поетичний чинники. А доля справді була зі мною в радості й журбі. В радості, бо в часи студентського безхліб’я вона явилася мені в образі коханої Музи. В журбі, бо довелося стати заочником, з головою поринути у клекотливий газетний вир і на довгі роки відкласти поетичне «гусяче перо». Але це вже тема для якогось епохального роману.

 

Чи можете без роздумів і вагань пригадати  бодай щось зі своїх перших римованих спроб?

Без роздумів, бо це завжди зі мною:

 

Золотистим німбом сяє листя,

А над рідним краєм голубим

Піднялися в небо, піднялися

Мерехтливі зграйки голубів.

 

Це писалося ще п’ятдесят п’ятого року минулого століття. Сам не відав тоді, звідки взялося те співуче і солодке «голубим-голубів». А нині не ризикнув би десь у себе повторити, бо ще висміють за таку зашмульгану і всюдисущу риму.

 

Дебютували Ви поетичною збіркою «Червоний акорд», маючи вже чималий життєвий досвід,  – 1971 року. Отож ким себе вважаєте – пізнім шістдесятником чи раннім сімдесятником?

Шістдесятництво, по-моєму, це винятково столичний винахід і взагалі «келійне» поняття. Можна серед ночі прокинутися й на пальцях перелічити «істинних» шістдесятників. До такого канонізованого реєстру не так просто додати когось поза межами Києва. Навіть по-справжньому талановитих. Та й то з обласних центрів. Що вже казати про тих, кому випало жити й працювати десь у глибокій глибинці. Ось я, наприклад, місив тоді чобітьми грузький чорнозем як заступник редактора калинівської «районки» на Вінниччині. Щоправда, вже друкувався у «Літературній Україні», у журналах «Вітчизна» та «Дніпро». Але це, зрозуміло, були не такі вже й гучні публікації, щоб самозвано тулити себе до різних «десятників». Тому важко сказати, хто я насправді. Мені здається, що найпереконливіше написав про це Дмитро Павличко. Ось його слова: «Перечитуючи поезію Петра Перебийноса, я намагався прилучити його до якоїсь плеяди відомих сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи до наймодернішого покоління наших поетів. Але в мене ця справа не виходила…» Далі наш класик на конкретному аналізі розвиває свої досить оригінальні думки. Отож до якої «обойми» я належу, складно судити. Та й хіба річ у цьому?

 

За книжку «Гроно вогню» Вас удостоїли літературної премії імені Миколи Островського. Як ставитеся нині до цієї відзнаки та й, до речі, до імені, огорнутого колись неабияким  романтичним ореолом?

Багато років минуло відтоді, але для мене тут нічого не змінилося. Я гордився і горджуся цією першою в житті фактично державною відзнакою. Я з пошаною ставлюся до імені й творчості нашого земляка, подолянина, українця Миколи Островського. Це зараз ми такі розумні та проникливі. Безоглядно гудимо й розвінчуємо все попереднє, всіх попередників. І тут же починаємо бурчати на ненажерних олігархів та на своє злиденне існування. А що тоді мав робити гнаний, принижений, голодний і холодний шепетівський хлопчина в умовах нелюдського, немилосердного гніту визискувачів нашого народу? Ще далекого двадцять сьомого року він писав: «Тільки ми, такі, як я, хто так безмежно любить життя, ту боротьбу, ту роботу над будуванням нового, багато кращого світу, тільки ми, хто прозрів і побачив життя все, яке воно є, не можемо залишити його, поки зостанеться хоч один шанс». І це був голос приреченого на сліпоту й нерухомість юнака. Не його вина, що він помилявся. Він повірив тим ідеям ілюзорної свободи, та й вибору у нього не  було. А ми, розбещені, здорові, хоч і теж не дуже ситі, намагаємося звалити всі свої негаразди на цього заблудлого романтика. Стираємо з лиця землі його бентежне, вистраждане слово. Та як можна заперечити, відкинути справді людяну, художньо самодостатню першу половину знаменитого роману Островського? Соромно, браття мужчини, зацні козаки!

 

Як витонченому лірикові працювалося за казенним чиновницьким столом? Знову ж таки, до речі, які флюїди струмують від письмового стола, подарованого  незабутнім Абрамом Кацнельсоном?

Казенна робота… Це не так просто словами передати. Це знає тільки двоє людей на світі. Я і моя дружина. Нестерпно важко було на тому трагічному перехресті між правдою і неправдою, між волею і неволею. Та й між двома символічними столами – творчим і казенним. Найтяжчий гріх – роздвоєння душі. Бували такі хвилини, коли життя не мало сенсу. Моя Муза це тонко передчула своїм жіночим зоряним єством і сказала: «Годі! Треба тобі вибиратися з того згубного провалля…» Як я вибирався – тема окрема. Хто читав мою п’єсу «Коридор», той мене зрозуміє. А про благородного чоловіка й талановитого майстра слова Абрама Кацнельсона не тільки я – ми всі не забуваємо. Бо з нами стіл, книжки і добра пам’ять…

 

Коли в житті почуваєтеся поетом, а коли – просто  киянином, котрого далеко не всі знають в обличчя?

Поетом у романтичному сенсі я не почуваюся ніколи. Скоріше навпаки. Досі вимучую себе важкими сумнівами: чи той це шлях, чи справді я щось можу?.. Ви не повірите. Дивлюся на доброго поета, і все якесь у ньому особливе. Ці очі таємничі. Це обличчя… Немов струмує з них якесь проміння. А я в собі такого щось не бачу. Затишніше в одному почуваюся. Це так природно: просто я киянин. Хоча бувають іноді незручності. Зустрінеш незнайомця, а він до тебе лине як до рідного. Таке сприймаю з філософським гумором. Бо це відлуння творчих вечорів. Там ти один, а читачів багато. Та не свербить мені синдром відомості. Хай люди впізнають лиш наше слово.

 

Як би Ви самі окреслили магістральний напрям власної творчості?

Почнімо з однієї літери, з одного словечка: Я. Без Я немає лірики. Без Я немає життя. Як у краплині живе океан, так у нашому Я живе людство. Предки, родина, Я, сім’я, нащадки… А всюдисуще Я незмінно в центрі. І це не стовповий егоцентризм. На слові Я тримається планета. Ось чому в моїх поезіях постійно присутні найдорожчі люди: батько, мати, кохана, діти, онуки. Але ж на те вона й поезія, щоб у твоїх образах людина впізнавала себе, свою родину і свою Вітчизну. І якщо буває таке – то більшого щастя не треба.

 

Люблю Вами оспіваний «деревонарод» і возвеличену «цивілізацію дерев», почуваюся там аж ніяк не чужим. Як і коли вона, ця загадкова «цивілізація дерев», народилася?

Цілеспрямовані  запитання заряджають пронизливою енергетикою й змушують заглядати, так би мовити, в серцевину творчого процесу. Можу в деталях передати власні відчуття й спостереження. Є космос і Земля. Є мікросвіт і макросвіт. Але найближчі наші сусіди на планеті – тварини і рослини. А в рослинному світі найбільше схожі на людей дерева. Дерева – це моя рідня. Трава росте і в’яне. І хоч навесні вона знову з-під снігу зеленіє, та це вже інша трава. Не так у дерев. Дерева живуть довго. Буває, довше, ніж людина. П’ятнадцять років я пішки ходив до рідного мені і вам журналу «Київ». І завжди милувався деревами в різні пори мінливого року. Завжди зупинявся біля сивокосої довгожительки-липи, яка в сузір’ї Десятинного собору гомоніла зі мною голосами невпокорених століть. Отак і накільчувався, мабуть, і справді планетарний образ: цивілізація дерев.

 

Ви завжди наполегливо вишукуєте свіжі й  чисті, як  ранкова роса, незашмуляні слова, постійно вводите у вірші  новотвори,  зокрема такі: калинокровний, весняноокий, народовід, райнебо, зоресій, дивостеп…  Це приносить насолоду, втіху, дає відчуття першопрохідця, розуміння того, що так чи так вдасться розширити лексикон читачів, а може, й  збагатити рідну мову?

Я не вишукую слова. Вони приходять разом із метафорою. Їх треба прихистити, приголубити в душі, і то негайно. Бо слова невловимі й летючі, як роса. Ви дуже вдало це підмітили. Однак новотвори не так часто приживаються. Для них потрібен родовий чорнозем. Новотвори не ростуть на пустирі. Не сказав би, що в мене є якісь особливі спонуки до вишуканого словодійства. Не відчуваю над головою романтичного ореолу першопрохідця. Не стрибаю до неба з вигуком: «…Ай да сукин сын!». Бо все-таки я мамин син… Приємно, звісно, коли з’являється щось несподіване, свіженьке. Та водночас бентежливо й тривожно. Чи піде в люди те словечко? Чи зафіксують його у реєстрах вибагливі словникарі? Це як пісня. Ти хоч бийся головою об стіл. Немає пісні, поки народ її не заспіває.

 

Поезія для Вас – це…

Поезія – це таємниця слова. Це іскра між словами. Це те, що за словами. А врешті-решт поезія –  це Слово. Слово у його багатозначності. Можна красиво говорити, як багряніє небо на сході, як струменіє перший промінець. А можна просто сказати: світає. І це буде поезія. Можна довго й докладно описувати криваве побоїще. А можна обмежитися двома реченнями: «Лютували шаблі,  і коні бігали без вершників…». І це теж – Поезія. Бо це –  Юрій Яновський. Не прозаїк. Поет.

 

Який він, потаємний шифр  справжньої лірики?

Можливо, кожен користується своїм шифром. Не знаю. Ліричний шифр – це образ. Метафора. Ключик від потаємного замка…

 

Творча лабораторія Петра Перебийноса… Що це за феномен?

Ніякого феномену немає. Та й лабораторія – це щось ефемерне для поезії. Мабуть, у прозі  дещо є від лабораторії. Важко сказати. У поезії все простіше, а може, й складніше. Ніколи не сідаю за стіл із наміром писати вірш. Лірика пишеться в душі. Вірш росте, як дерево. І поки не побачиш його у всій красі, із коренем та кроною – не хапайся мерщій за перо. Вірш має зріднитися з душею, стати живим її єством. І лиш тоді він явиться у слові. Писання – суто механічний процес. А скоріше навіть не писання – записування. Для цього не треба ні стола, ні чистого аркуша. Згодяться пеньок на галяві й товарний чек із крамниці. Все інше – справа техніки.

 

 

Ви  переважно тяжієте до традиційного віршування, хоча не цураєтеся й модерних прийомів, постійно націлені на пошук нових засобів образного письма…

Знову ж таки ніколи не силую себе. Ось, мовляв, зараз мені неодмінно треба написати верлібр, який, зізнаюся, дуже люблю. Любити – одне, а зловити – зовсім інше. Марно хтось там думає, що вільний вірш писати легше. Це фатальна помилка. Ілюзія. Самообман. Верлібр тоді стає поезією, коли читач не помічає відсутності рим і ритму. А втім, ритм якраз там є. Але він особливий. Вільний вірш – це внутрішня мелодія.  Це симфонія слова. І щасливий той поет, якому хоч іноді являється таке диво. Не треба штучно налаштовуватися на модерн чи традицію. Поезія сама обере для себе відповідну форму.

 

Хто Вам ближчий – Павло Тичина чи  Максим Рильський? Як  ставитеся до  постмодерну, авангардного віршотворення?

Скажу діалектично. Ці поети однакові в цілковитій несхожості. Рильський доступний, домашній, вичерпний у слові. Його читаю з насолодою. Тичина недосяжний, незглибимий, космічно незбагненний. Його щораз перечитую, наче вперше. Це відчув я ще студентом. Сподобалася мені порада професора Семена Шаховського занотовувати в окремому зошиті свої враження від прочитаного. Тоді я вже був заочником, редагував райгазету. Читати було ніколи, й часу вистачило тільки на окремих письменників. І ось на іспиті беру білет – жодного питання не знаю. А професор не відривається від мого зошита і до мене чи до себе  патетично вигукує: «Ви тільки послухайте: «Таємниця образів Тичини неосяжна. Тут поєднується все: звуки, барви, мерехтіння і якесь підсвідоме відчуття всього на дотик. Ось хоч би такі рядки: «Дівчата танці танцювали, шотландські танці на мечі». Оце «та-та-та», оця несподівана тавтологія «танці танцювали» – стільки тут руху, музики, гармонії! Чуєте? – розпалюється професор. – Та це ж і я так думаю. А ось далі… Я теж не сприймаю цього штучного образу «Добробут в нас підніметься, як ртуть». Гарно ви тут написали. Спасибі вам, спасибі!»

Професор хапає мій матрикул, ставить незаслужене «Відмінно» і довго тисне руку спантеличеному студентові. Тоді я подумки твердо поклявся йому перечитати все на світі. А коли вже разом з вами працював у «Літературній Україні» редактором, то розказав про свій гріх члену редколегії Семенові Шаховському… Той синенький зошит бережу  все життя. Та перечитую Тичину і Рильського. Мабуть, ви вже здогадалися, як я ставлюся до постмодерну та авангарду. З повагою. Нехай шукають, експериментують поети. Головне, щоб за всім цим вирувало життя, світилася поезія. Ось мені в журі міжнародної премії імені Олеся Гончара не так просто було прихистити одного молодого екстрамодерного поета. Але ж у нього є громовісні рядки: «місто шахтарської слави. Місто бомжів і жерців із чорними лицями і білими душами – білими від вогняної води і вогняного повітря…» Це ж треба так побачити: вогняна вода!..

 

У Ваших книжках небагато літературних алюзій, згадок  відомих імен, тим-то присвята вірша «Соняхове Сонце» Іванові Драчу сприймається як знакова. Коли, чому  і як усталилося ваше взаємотяжіння і взаємоперелуння?

Сам Іван Драч у документальній новелі «Мойсеєва криниця – криниця для Мойсея» написав метафорично: «Перебийноса знаю все життя». А народилася новела після нашої поїздки до мого легендарного Шаргорода. От вихопив мене Драч із редакційного котла – та й поїхали! З ним не просто в особистих стосунках. Душа цього феноменального поета – закрита територія. Але все, що ми пережили у Шаргороді та Гонтівці, таки змусило його відкритися, дати волю почуттям. Такого Драча раніше я не бачив. Мені важко судити, наскільки близькі до реальності ваші висновки щодо «взаємотяжіння і взаємоперелуння». У всякому разі, я теж маю підстави сказати: Драча знаю все життя. А може, навіть більше…

 

 Ваша лірика –  це своєрідний калейдоскоп  різнопланових, зокрема фольклорних,  символів. Які з них вважаєте визначальними, ключовими?

Це символи роду, народу, народоводу. Так веліла історія, що мою славну Шаргородщину перемчали козацькі коні всієї України. І недаремно я грюкаю у всі владні двері. Шаргород має все для того, щоб реально стати близнюком-побратимом іменитого Кам’янця-Подільського. Є в нас і своя фортеця, і таємничі підземні ходи, і небосяйні три святині – собор, костьол, синагога. Є у рідній моїй Слободі Шаргородській недоруйнований турецький стовп. Є в нас і схожі на велетенський тризуб шаргородські три гори. На одній з них я настійно пропоную поставити монументальну групову скульптуру трьох богатирів  України – Хмельницького, Кривоноса, Морозенка, які боронили Шаргород від ворожої навали. А ще ж тут навчалися і творили Руданський, Коцюбинський, Леонтович. Отож можна сказати, що слово моє засівалося на благодатному подільському ґрунті.

 

Звідки взялися  мелодійні, музичні першопочатки Вашої поезії,  підтверджені, зокрема, численними піснями, написаними на Ваші вірші?

Скажу однозначно. Все, що маю, –  від маминої пісні. А вже потім були старенький синій патефон, зеленоока наша радіола, яку ми з дружиною першою внесли у порожню комунальну кімнатку. Внесли разом з єдиною платівкою. І це був Бетховен. Велика музика з юних літ заполонила мене й стала невід’ємною частиною всього мого життя. Вона опромінила мене чудодійним чаром. Я дихаю нею. Музика  – атмосфера мого духу. Симфонії, опери, симфонічні поеми, концерти для фортепіано з оркестром, для скрипки, віолончелі, флейти, кларнета з оркестром, кантати, рапсодії… Всі найкращі мелодії світу живуть поруч зі мною, зігрівають моє серце. А яке багатство життя відкривають перед нами грандіозні реквієми! Саме так: життя. Я вже й не знаю, скільки разів повертався до реквієму Верді. А це ж більше години звучання. Дружина вже навіть занепокоїлася. Але я кажу їй: «Ти послухай! Це ж не поховальна, а життєствердна музика. Хочеться жити, радіти від того, що людина змогла створити таке диво». Та що там говорити! Музика –  безмежна тема, яка потребує жертовного часу й повної самовіддачі. Мабуть, не випадково моїми творіннями цікавляться музиканти. Видно, є в поезіях відчутний відгук моєї невгамованої пристрасті. На мої слова справді написали багато пісень композитори. Навіть такі знамениті, як Олександр Білаш та Віталій Кирейко. А з молодшим Олександром Яковчуком у спільному здобутку ми вже маємо шість повноформатних кантат. Це радує мене і дає якесь неземне відчуття власної причетності до загадкового музичного всесвіту.

 

Як на мене, осердя багатьох Ваших творів сприймаються як філософські притчі… Чи я помиляюся?

Цікаве спостереження. Очевидно, мої поезії дають підстави для такого жанрового означення. І все ж таки, за природою я – чистий лірик. Розумію, що лірика не може обійтися без філософії, історії, навіть політики. Але все це має виявлятися у підтексті. Якщо в тобі киплять публічні пристрасті, пиши статті, реляції, відозви. А лірика не терпить прямоти. І не для муз парламентська трибуна.

 

У Вашій поезії відчутні   сковородинівське та Шевченкове начала. Ви часто пишете про всеукраїнськість набутків Івана Франка.   Як почуваєтеся в стосилому полі тяжіння цих геніїв?

Почуваюся не віртуально, а предметно. Читаю. Перечитую. Нотую. Без олівця читати я не можу. У домашній моїй бібліотеці ви не знайдете жодної книжки без олівцевих поміток. На полях. На форзацах. На щонайменших відступах у тексті. І коли діти кепкують, кажу їм не без гумору: «Я пишу олівцем, а ви зітрете гумкою…» Мені, як і всім нам, доводиться перелопачувати чимало напосідливого чтива. Але немає практично жодного дня, щоб я не брав з полиці якийсь том Шевченка, Франка чи Сковороди. Щодня я в цьому силовому полі. І це не просто звичка. Це головна потреба для душі.

 

Ваша інтимна лірика воістину дивовижна – одухотворена, сонячна, ніжна, без жодних фривольних натяків.  Як же звати вашу вірну Музу? До речі, коли Ви востаннє  дарували їй квіти?

Ім’я Музи – Валентина. Або просто Королева. Прізвище в неї таке літературне: Короленко. А квіти… За півстоліття з добрим «гаком» – не дарував ніколи. Може, це якесь дивацтво, але я хочу, щоб дивилися на неї… живі квіти. А Муза тут мене підтримує й розуміє.

 

Ви цілеспрямовано уникаєте поетичної «гри в бісер». Чому?

Я сказав би інакше. Не уникаю, а не відчуваю в цьому особливої потреби. Не люблю ігор, а надто – ігрищ. На цьому полі я шаную хіба тільки шахи. Жартую, звісно. А коли серйозно, то чому б і не пограти у таку променисту дрібноту? Та грайте у що хочете, але… талановито. Бо приглянешся, бува – а там нічогісінько, нікогісінько нема. Тільки бісер. Але ж і така принадлива штуковина без людини – мертва. Людина – бог мистецтва. А без Бога, як мовиться, ні до порога. А якщо сказати узагальнено, то у всі часи грали в бісер. Навіть великі майстри. І не тільки в літературі. Хіба немає такого, скажімо, в маестро Каміля Сен-Санса чи ближчого до наших часів Дмитра Шостаковича? Річ лише в тому, що це – геніальна гра. Тож і нам, сіромам, нічого кирпу відвертати. Коли треба, можна віднайти це  і в мене грішного. Ось помилуйтеся: «Ви знаєте, із чого виникає чорний день? Із суміші яскравих кольорів»…

 

Вірш або народжується, або не народжується. Втім, що це за дивовижа така, за Василем Стусом, «уміння накликати натхнення»?

Можна говорити і про «вміння накликати». Що ж до мене, то я не накликаю, а чекаю натхнення. День, тиждень, місяць. А буває, й півроку. Молюсь на Бога, на Сонце, на Місяць, на зорі. Випрошую ласки небесної. І все марне. І ніяке «вміння накликати» не допомагає. Спадає на згадку промовистий вірш болгарського поета Божидара Божилова. Мій переклад: «Одного разу задумав я вірша, а потім забув його. Може, то був не вірш, а те, що могло б ним стати… Напружую мозок: яким він був, той ненароджений вірш?.. Не пам’ятаю… Але хороший був вірш». Ось вам вичерпна відповідь. Та й у запитанні проглядає переконлива антитеза: «Вірш або народжується, або не народжується».

 

Перечитуючи мініатюру «Косарі»  у збірці «Тінь янгола» 2012 року, вловив   істотні, не лише образні, а й сюжетні,  зміни  первісного варіанта  з двотомника «Чотири вежі» 2004-го. Ви часто повертаєтеся до давніших поезій,   шліфуєте їх, інколи переінакшуєте майже до невпізнання?

Колись Микола Вінграновський категорично сказав мені, редакторові його вибраного: «Петре, я ніколи не переробляю своїх віршів!» Я не став заперечувати, але запропонував йому послухати всі мої зауваження. Він терпляче слухав, та лице його все більше багряніло. Я вже чекав чого завгодно, а впертий, непоступливий Микола раптом випалює: «Петре! Стільки прожив на світі, і не відчував, що в мене так багато русизмів…» До ранку він так майстерно й тонко відредагував проблемні рядки, що вірші  засвітилися ще яскравіше. Як часто деякі самозакохані колеги бурхливо реагують на будь-яку найменшу правку. А тут же – Вінграновський! Ось для всіх нас повчальний взірець! Будьмо справедливі. Я – професійний редактор, і коли вже вимагаю щось від інших, то від себе – стократ більше. Писалося в різних умовах. І не одразу можна було помітити якісь «мілини» або й «підводні рифи». А від цього страждала душа поезії. Тому я повертаюся до віршів, намагаюся видобути з них золоте зерно. Якщо є воно, звичайно. Випадково я подарував колись нещадно правлену книжку неперевершеному славознаєві й поету Михайлові Стрельбицькому. Згодом виявив це і попросив ту книжку вернути. Та Михайло не вертає. Каже, що навчає за нею студентів, як за підручником стилістики. Дивується моя рідня. Докоряє мені Муза. А я віджартовуюся й твердо стою на своєму. Головне у нашому ремеслі – остаточна, остання редакція.

 

До речі, що це за чотири вежі, які стоять на сторожі нашої України?

Сам не знаю. Може, це сторожові козацькі вежі. Може, чотири стіни білої хати. А може, чотири сторони світу. Або, зрештою, все в єдності. Це метафора. І тут однозначну відповідь годі шукати. У кожної людини свої вежі.

 

Плинність часу – один із провідних мотивів Вашої лірики. Це засвідчують  і  численні мініатюри з типовими для Вас рядками: «А Хронос під боком //стукоче настійно», і   метафорична назва збірки «Пшеничний годинник», і початок     давнього вірша: «Що таке вічність?»  Як  нині відповіли б на це одвічне складне запитання?

Відповів би так само, як у названих давніших поезіях. Минуще відпливає, а вічне залишається. Вічність – категорія незмінна. І йдеться радше не про відповіді, а про запитання. Вічні запитання, на які немає відповідей. А втім, є тут нагода знову звернутися до мудрого Дмитра Павличка. У передмові до моєї книжки «Цивілізація дерев» наш класик пише: «Погляд з вічності властивий не кожному поетові. Але Перебийніс саме таким поглядом обдарований від природи. Думаю, він це відчув ще на початку своєї творчої дороги, освоївся з небесною здатністю свого ока і це зробило його поетом. Поет відчув себе частиною свого роду, в якому він «праправнук і прапрадід водночас». Ці Павличкові слова сприймаються як формула поезії. Формула настільки багатозначна, що насправді тут мовиться не про когось одного.

 

Як співвідносяться у Вашому житті поезія й повсякдення? Чи намагаєтеся втекти від всюдисущої суєти суєт?  Де Ви найкраще почуваєтеся як лірик?

Поезія й повсякдення нероздільні. Поезія – це життя, побачене крізь магічний кристал художнього образу. Без життя поезії не буває. А якщо буває, то це вже не поезія, а щось інше. Як можна втекти від суєти суєт? Де можна заховатися від нашого метушливого часу? А втім, є таке місце: рідний дім. Рідний дім – це невідома планета «маленького принца». Ось тут і справді найкраще місце для лірика. Та ще й поруч із Музою. Мені не працюється, коли Муза десь далеко. Удвох нам веселіше на планеті.

 

Наскільки я знаю, Ви не купили  яхти, заморської вілли, шикарного автомобіля… Що ж, склалося так, як склалося. А що Ви хотіли б сьогодні мати насамперед?

Тільки чисту вишиванку.

 

Чи бодай хоч раз мріяли жити на безлюдному острові, мати цілковиту свободу?

За цілковиту свободу я боровся з дитинства й борюся до сьогодні. І якщо для цього треба переселитися на безлюдний острів, то я не відмовлюся. Бажано тільки, щоб острів був не в якомусь там океані, а на українській акваторії Чорного моря.

 

Який простір Вам ближчий – замкнутий чи відкритий?

Натура моя скоріше замкнута, ніж відкрита. Але замкнутий простір не для мене. Найзатишніше мені у відкритому небі. Особливо під куполом парашута.

 

Скромність поета… Це виняток чи закономірність?

На жаль, виняток. Ось не збагну лише, чого нам гоноритися. Ми ж такі самі люди, як інші. Може, в чомусь навіть гірші. Ну дав Бог нам слово. І що? Бог дав – Бог забрав. І ти знову сидиш безпорадно перед білим, як світ, чистим аркушем паперу…

 

Ви належите чи не належите до тих письменників, котрі почуваються зайвими в нинішній добі?

Бог дав нам життя не для того, щоб ми були зайвими в будь-якій добі. Зайвих людей на планеті немає, а поетів – і поготів.

 

Що  найбільше засмучує сьогодні?

Сліпота української душі.

 

Кому хоча б іноді заздрите?

Заздрість руйнує світ і Всесвіт. А почалося все від Каїна. Не розумію. Навіщо витрачати життя на заздрість, коли воно таке коротке? Отож я не заздрю навіть собі наймилішому.

 

Скільки  ненадрукованих віршів зберігають шухляди Вашого письмового стола? Коли з’явиться друком нова збірка?

На щастя, глибокі потаємні шухляди зараз начебто й не потрібні. Надійно залягли там хіба що «відходи виробництва». А чогось посутнього могло б вистачити для нової збірки. Дайте лиш мені адресу нинішніх Терещенка чи Симиренка…

 

Ваша лірична трагедія «Коридор» свого часу сколихнула як громадськість, так  і читачів у різних куточках України. Чому вона, написана  ще 1994 року, так і залишилася помітним, але єдиним островом у Вашій творчості?

Коли не пишеться лірика, тоді не до драматургії. Найбільша драма – творча криза. Білий аркуш – біла пляма на душі.

 

Знаємо Вас як невиправного книжника. Ви один із небагатьох наших колег прочитали всі оприлюднені твори Івана Франка. Як говорив мені його внук Роланд Тарасович,  незліченні публікації українського генія, розпорошені в різноманітних періодичних виданнях, ще й досі не зібрано, не упорядковано й не підготовлено до видання в омріяному стотомнику.

Я теж чув це від Роланда Тарасовича. Все, що так його обурює, це справді середньовіччя. Важко уявити щось подібне в сучасному світі. Україна має таке неосяжне духовне багатство, але воно недоступне для людей. Та прокиньмося нарешті! Биймо у всі дзвони!

 

Всеукраїнськість Івана Франка…

Саме так і треба говорити: всеукраїнськість! Навіть  безмежно ширше: всесвітність. Планетарність! Мені вже не раз доводилося писати на цю пекучу тему. Стільки років живемо незалежно, а не можемо позбутися радянського міфу про «галицького» Франка. Видно, й тепер комусь дуже вигідний «регіональний» статус українського велета. Дивно й боляче. Навіть колеги мене застерігають. Мовляв, не варто загострювати делікатну проблему. А чому не варто? Хіба ми не бачимо, що діється навколо? Де столичний державний музей Франка? Де обіцяне повне зібрання творів? Де передбачена Указом Президента Державна премія імені Івана Франка?.. Можна поставити безліч таких тривожних запитань. Але їх поглинає суспільна глухота. І лиш одне втішає. Ніхто на світі не зможе применшити планетарну велич каменяра українського духу. Все минеться. І настане час, коли кожна жива душа почує голос істини: якщо ти не читаєш Івана Франка, то який же ти українець?

 

 

 

 

Фото Володимира КОСКІНА

Розмовляв Микола СЛАВИНСЬКИЙ

 

 

Джерело: Літгазета

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s