Лілія Бубка: Мій чоловік може здатися жорстким і вимогливим. Насправді ж це м’яка, ранима людина

29 січня 2017 р.

bubka3-e67911e85850a6a6722282a69a443128Дружина президента НОК України Сергія Бубки поділилася секретами сімейного щастя.

Чим займається дружина головного олімпійця України Сергія Бубки, поки той на засіданнях і конгресах Міжнародного Олімпійського комітету обстоює інтереси нашого спорту? Як перетнулися шляхи тренера з художньої гімнастики і знаменитого стрибуна з жердиною? І як живеться зі знаним на весь світ прізвищем Бубка Сергію-молодшому? Про це та інше «ВЗ» розповіла “перша леді” українського спорту Лілія Бубка.

— Часто супроводжуєте чоловіка на спортивних змаганнях?

— Часто. Обов’язково відвідую чемпіонати світу з легкої атлетики та художньої гімнастики, Олімпійські ігри тощо. Намагаюся не пропускати тенісні турніри. Також супроводжую чоловіка на різноманітні офіційні зустрічі та конгреси. Там у дружин функціонерів олімпійського руху своя програма. Відві­дуємо музеї,  культурні й спортивні місця,  спортивні школи, будинки-інтернати та школи для дітей з особливими потребами тощо. Для мене цікавими були візити у школи в арабських країнах, де жіночий спорт тільки розвивається. Було приємно побачити, що для дівчаток там є хоча б мінімальні умови для спортивного розвитку: в одних випадках окремо від хлопчиків, в інших, наприклад, у гімнастиці, дівчатка й хлопчики тренуються в одному залі. Мені цікаво спілкуватися з дітьми. Одного разу ми навіть грали у баскетбол. Було так весело!

— Колись ви казали, що інші види спорту, окрім художньої гімнастики, вас мало цікавлять. Чи з того часу щось змінилося?

— Це правда, так було. Але тепер у нашій сім’ї вид спорту номер один – легка атлетика. Насамперед стрибки з жердиною. Навчилася розбиратися у стрибках. Якщо спортсмен припуститься технічної помилки, я помічаю ці нюанси.

Сама я з дитинства займалася художньою гімнастикою і не могла уявити життя без цього виду спорту. Вступила до Інституту фізкультури і мріяла стати тренером. Та склалося так, що в моє життя увірвалися інші види спорту – легка атлетика і теніс. А коли в інституті відкрилася кафедра спортивної медицини, загорілася бажанням стати спортивним лікарем. Але народила сина, згодом ще одного. Сім’я, виховання дітей потребували багато часу. Тож довелося переглянути свої плани і мрії. Зрештою, про це не шкодую.

На той час вже завершила спортивну кар’єру. Я належала до того старого покоління гімнасток, еталоном якого була Ірина Дерюгіна. У нас понад усе цінувалися грація, краса рухів, уміння на килимі виразити всю гаму емоцій. Нам на зміну прийшли худенькі й гнучкі дівчатка, які на майданчику дивували радше трюками… Тож у мене не було гіркого відчуття, що я чогось не доробила чи не висловила.

— Як познайомилися з майбутнім чоловіком?

— У Донецьку на стадіоні. За глядацькими трибунами був невеличкий зал для гімнастики, в якому спочатку тренувалася сама, а згодом починала працювати тренером. Сергій тренувався на стадіоні. Одного дня наші шляхи перетнулися. Мабуть, бачив мене через вікно. Привів записувати до секції художньої гімнастики молодшу доньку свого тренера, Віталія Петрова. На той час я не цікавилася легкою атлетикою, хоча атлети весь час тренувалися поруч. Тому уявлення не мала, що той хлопчина – чемпіон світу. Коли легкоатлетичні тренери побачили нас із Сергієм разом, розповіли мені про його досягнення. Не повірила. А коли відкопала якийсь журнал і пересвідчилася у всьому на власні очі, здивувалася. Сергій був напрочуд скромним і простим хлопцем. Хто б міг подумати, що у свої 19 років уже мав такі визначні досягнення?

На першому побаченні запросив мене у кіно. Ми понад усе цінували прогулянки, тривалі розмови – час, проведений наодинці. Сергій жив, переїжджаючи зі збору на змагання, і наші зустрічі були рідкістю. Тож кожне побачення було особливо цінним. Мене часто запитують, чому так рано одружилися. Сергій поїхав тренуватися у Донецьк, коли йому було лише п’ятнадцять. Тому йому хотілося звити власне сімейне гніздечко, куди можна було повертатися після тренувань та змагань. Кочове життя у гуртожитках не задовольняло його. І я повністю розділяла його відчуття… Нам не потрібен був час, аби «притертися» одне до одного. Наче дві половинки, ми миттєво злилися в одне ціле. Разом вже 32 роки.

— А як запропонував вам руку і серце?

— У кар’єрі Сергія настав етап, коли йому необхідно було переїжджати до столиці. Підійшов до мене і сказав: «Обставини складаються так, що мені потрібно надовго їхати до Києва. Без тебе не поїду». Я відповіла «так». А переїзд до Києва у підсумку скасували (усміхається). Влада Донецька вирішила піти назустріч талановитому атлету й створила для його роботи необхідні умови. Тож доцільніше було залишитися вдома.

Мій чоловік ззовні може здатися жорстким і надто вимогливим. Насправді він м’яка і легко ранима людина, а ще романтична. У сім’ї він інший, ніж у спорті чи бізнесі. Часто йде нам з синами на поступки.

— Двадцять років ви з чоловіком жили в Монако… 

— Двадцять чудових років. Там найчастіше бували разом. Там навчалися у школі наші діти. Це період особливого сімейного щастя:  часто виходили на природу, влітку бігали до моря, а взимку піднімалися в гори, де каталися на лижах. Тепер нам не так просто зібратися усім разом: молодший син, який професійно грає у теніс, постійно в роз’їздах. Старшого, коли навчався у Швейцарії, Італії та Іспанії, також рідко бачили. Коли збираємося вдома, у Києві, з особливою насолодою смакуємо час, проведений разом.

— У вашого чоловіка є якісь особливі вимоги до вас та синів?

— Ми прийняли його правила гри. У житті Сергій організований та дисциплінований, тож організованість і дисципліна стали часткою і нашого життя.  Тільки тоді, коли справу зроблено, можна дозволити собі розслабитися і відпочити.

— У сім’ї ви єдина жінка. Чого в цьому більше – переваг чи недоліків?

— Це зобов’язує постійно бути у формі. Коли тебе оточують хлопці, складно розслабитися: треба постійно бути на висоті, навіть якщо це твій чоловік і двоє синів. Нам так хотілося мати донечку! Та вдячні долі за наших хлопців, якими страшенно пишаємося.

У дитинстві вони займалися багатьма видами спорту. Синів не потрібно було змушувати іти на стадіон чи у гімнастичний зал. Вони спочатку спостерігали, як тренується тато, потім виходили з ним на пробіжки. А потім зробили власний спортивний вибір – теніс. Хлопці пробували займатися легкою атлетикою. Але перевершити у цій справі титулованого батька, в активі якого стільки світових рекордів, – марна річ. До того ж їх постійно порівнювали би з татом. Не хотілося навішувати на дітей такий тягар. Тому зітхнули з полегшенням, коли вони віддали перевагу тенісу. У Монако, де ми тоді жили, у теніс грали, складалося враження, усі жителі князівства. Там  проводили турніри для гравців вікових категорії 70+ і 80+. Там чи не в кожному дворі є тенісний корт, а на кожній вулиці – тенісний клуб. Старший, Віталій, раніше завершив кар’єру і став допомагати батькові у неспортивних справах. Неоплачувану роботу чоловіка у Міжнародній асоціації легкоатлетичних федерацій та Міжнародному Олімпійському комітеті складно суміщати з бізнесом. Тож бізнесові справи – на плечах Віталія та старшого брата чоловіка, Василя.

— Невже на тенісному корті на Сергія Бубку-молодшого не тиснуть прізвище й досягнення батька?

— Гадаю,  тиснуть. Ще в юніорському віці син своєю грою на корті показав, що може досягти успіху в тенісі. Після його перемоги на одному з турнірів організатори проводили прес-конференцію. Коли слово надали сину, він сказав: «Розумію, ви прийшли сюди не через мою гру. Вас зацікавив той факт, що я син видатного атлета Сергія Бубки. Та мені хотілося б колись, у майбутньому, зібрати такий самий зал. І щоб ви прийшли до мене, захоплені вже моєю власною грою і спортивними досягненнями». Ці слова нас розчулили…

Раніше називала себе «тенісною мамою», оскільки всюди супроводжувала дітей на тенісні турніри. Тепер повболівати за сина вдається не так часто. Хоча, коли є можливість, залюбки підтримую його з трибун. Зокрема на матчах Кубках Девіса.

— А який з рекордів чоловіка запам’ятався вам найбільше?

— Найбільш пам’ятним моментом для мене став VI чемпіонат світу. Після операції Сергій не встигав підготуватися до цього старту. Не вдавалося вийти на хороший результат. Тому перед чемпіонатом він, і я разом з ним, неймовірно хвилювалися. А він тоді стрибнув 6,01 м і став чемпіоном… Після цього переконалася: не існує нічого, чого людина не могла би здійснити.

Фото з архіву Лілії Бубки.

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s