Тетяна Терен: Українська література – це питання ідентичності та державної безпеки

7 лютого 2017 р.

70_mainКнижковий ринок в Україні в занепаді. Цю тезу доводиться чути багато років поспіль. Утім, «Книжковий арсенал» та Форум видавців – дві головні події на цьому ринку – свідчать, що не все так погано. Кількість новинок зростає, з’являються нові імена авторів. А черги читачів, бажаючих потрапити на ці події, з року у рік не скорочуються.

Бурхливо розвивається ніша нон-фікшн, перекладацька, художня дитяча література. Минулий рік в українському книжковому світі відзначився рекордом України: наймолодшою письменницею стала 9-річна киянка Софія Шлінчак, яка виступила до того ж і ілюстратором своєї книги. А ще на ринку знову почала з’являтися література для підлітків. І якщо донедавна це були переклади іноземних авторів, то сьогодні вже маємо кілька українських авторів.

Та в цій діжці з медом є і не одна ложка дьогтю. Досі в Україні відсутня промоція книги та пропаганда читання на державному рівні. А література – це питання української ідентичності, а отже, й державної безпеки. У цьому перконана книжковий оглядач, куратор книжкових проектів Тетяна Терен.

Інколи здається, що українці взагалі не читають книжок. Усе більше сидять у соцмережах.

У мене немає такого песимізму. На основі двох головних заходів на книжковому ринку – Форуму видавців і «Книжковому арсеналу» – можна говорити про тенденції. Людей на цих двох заходах щоразу більшає, і кількість новинок, які презентують, теж зростає. Наші видавництва в останні роки попри ситуацію в країні все-таки звітують про зростання кількості видань і їхніх накладів.

Якщо говорити взагалі про читання в Україні, то мушу визнати, що на державному рівні для популяризації цього робиться замало. Однак на рівні літературного та книговидавничого секторів робиться дуже багато. Є інша проблема. Немає в Україні промоції читання. Маю надію, що цю ситуацію виправлятиме майбутній Інститут книги. Найближчим часом мають відбутися вибори президента інституту.

Яку літературу видають видавці охочіше – авторські тексти чи переклади?

Зараз відчутно побільшало перекладної літератури. У попередні роки українські видавництва перекладали, але зазвичай це було пов’язано із пошуком якихось ґрантів, партнерів, бо, з одного боку, це було невигідно фінансово і ризиковано, але зараз зріс попит на книжки, тому видавці готові більше ризикувати і навіть конкурувати між собою. Бувають такі ситуації, що один видавець хоче придбати права на якусь певну книгу і дізнається, що хтось уже теж зацікавився. Отже, є конкуренція, а раніше такого і близько не було. Якщо ми поїдемо, наприклад, до Британії, зайдемо в книгарню і побачимо там їхній бестселер, то цілком імовірно, що ця книга з’явиться і в українському перекладі незабаром.

Активно перекладають і класику сьогодні. Ця прогалина заповнюється. Тому ми можемо говорити про певний перекладацький бум, який почався ще минулого року.

Якщо говорити про якість перекладів, то донедавна були проблеми. Недарма з’явився такий тег #непозбувнабентега. За ним стоять конкретні історії перекладів, які з’явилися на ринку. Одна історія пов’язана із видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» і книгою Ферранте (Елена Ферранте – італійська письменниця. – «Главком»). Читачка написала відгук, що переклад неякісний, і видавництво вилучило цей наклад і попросило вибачення у своїх читачів. Це був прецедент. Потім була інша історія із перекладом книги «Маг» Фаулза. Читачка написала про те, що читати це неможливо, що вживаються такі звороти, що пересічному читачеві будуть незрозумілі. Це спричинило цілу хвилю дискусій з приводу того, що таке переклад, що це за робота і як вона має оплачуватися. Наступне питання – робота редактора видавництва, який теж працює із текстом. Це дуже добре, що точаться дискусії. Видавці будуть уважнішими, читачі можуть побачити, що впливають на процес. Це також стосується питання вибору паперу, на якому друкується книжка, дизайну тощо.

Я ще хочу звернути увагу на те, що в Україні розцвіла ніша нон-фікшн. Якщо подивитися на асортимент книгарень, то можна помітити, що такої літератури побільшало в рази. Це і біографічна література, і література, пов’язана з психологією, як досягти власного успіху, як працювати над собою. Це вказує на те, що є попит. В Україні є нове покоління людей, для яких така література є мотиваційною. Хоча є один мінус. Мало ще таких книжок, написаних українськими авторами.

Тетяна Терен

Тетяна Терен

Російська пропаганда стверджує, що в Україні немає власних авторів, а якщо і є, то їх твори низької якості…

Це старий стереотип, який тягнеться з початку 90-х. Насправді досвід показує зовсім інше. За рахунок перерваної традиції, складного періоду радянщини все одно спостерігається певний вибух художньої літератури. У нас багато авторів і жанрів, у яких вони працюють. А в російській літературі такого спостерігається значно менше.

Книжкові премії розставили свої акценти. Наприклад, премію 2016 року «Книга року» ВВС у дорослій номінації отримало «Забуття» Тані Малярчук. Це роман про історичного героя, але у ньому присутня й сучасна лінія. У свою чергу критики сайту «Літакцент» дали цій книзі антипремію «Золота булька». Але це теж привертає увагу до твору. Свою критику вони аргументують тим, що до книги були певні очікування, але вона себе не виправдала. Ця ситуація загострює проблему із критикою. Бо «Золота булька» порушила питання, хто такий український критик, що ми критикуємо, а що ні.

Водночас премія «Літакцент» першу премію присудила книзі «Помирана» Тараса Антиповича. Це одна із найважливіших книг минулого року. Дехто там бачить події на сході України. Це роман-антиутопія. Тарас працює в цьому жанрі давно. У цьому тексті дуже добре показано стереотипи й шаблони мислення людей і до чого можуть призводити ці шаблони. Текст надзвичайно важкий, але Тарас залишає позитивний слід, можливість позитивного вирішення. І так само «Літакцент» відзначив премією поезію Сергія Жадана «Тамплієри». Ця книга давно вийшла, але вона так само актуальна. Це по-своєму навіть арт-бук, бо там є ілюстрації художника Олександра Ройтбурда.

На цей рік також заявлено багато книг. Якщо більшість орієнтується на прозу і всі чекають романів, то скажу, що очікується нова проза від Жадана, Любка Дереша, буде також довгоочікуваний роман філософа Володимира Ярмоленка. Він уперше презентуватиме свій прозовий текст «Ловець океанів». Я радила б на неї звернути увагу. А на осінь обіцяють роман Наталки Сняданко про Василя Вишиваного. За анонсами можемо робити висновок, що історична тематика буде присутня й цього року.

Так само збережеться тенденція і з нон-фікшн. Видавництво «Основи» видасть альбом про радянські мозаїки, які декомунізували. Також буде цікавою серія фотокниг видавництва «Родовід».

На одній з прес-конференцій, присвяченій останній «Коронації слова» (літературний конкурс для письменників-початківців. – «Главком»), Андрій Кокотюха «проїхався» по тих номінантах, які подали свої рукопити в жанрі детективу, а він саме цю категорію оцінював. Він сказав, що «такого дна він ще не бачив». Проблема графоманства є?

Усе відносно. Цікаво було стежити за нашими соцмережами, коли обговорювався серіал за книгою Володимира Лиса «Століття Якова». Маємо нову тенденцію співпраці між кіно та літературою. І мені хотілося б, аби найближчими роками це активізувалося. І от частинка цієї спільноти, котра обговорювала серіал, була проти того, як подає сценарно сюжет Андрій Кокотюха, тобто як він працює з літературними образами. Тому, повторюся, це все відносно. Графоманія – це невід’ємна частина будь-якого творчого процесу. Але її сплеску немає. Чому? Тому що у нас уже давно є ринкові відносини. І видавці все ж хочуть отримати прибуток, зробити книгу, яка буде успішною та популярною, і це допомагає видавати хороші тексти з хорошим дизайном. Тому у слабких текстів дуже мало шансів з’явитися на полицях. І конкурси дають можливість комусь сильнішому далі розвиватися.

В інтерв’ю «Главкому» Ярослава Кравченко, засновниця «Дикого театру», стверджує, що «глядач некритичний. Він аплодує стоячи після будь-якої вистави». Ситуація і з читацькою аудиторією така ж?

Видавці мають видати такий продукт, який купуватимуть, а ми маємо купувати те, що нам сподобається. За цим усім стоять ринкові умови. Література має бути всяка і різна, для різних приводів, у різних жанрах. Адже комусь захочеться почитати в потязі, у черзі, а комусь треба дійсно гарну високу літературу. І в Україні видається література дуже різна. Був період, коли говорили, що не видається масова література, і вона теж з’являється сьогодні. І «Коронація слова» спрямована на масову аудиторію. А є видавництва, наприклад видавництво Жупанського, яке перекладає нобелівських лауреатів. Це зовсім інший рівень.

Який сегмент літератури тримає першість?

Можу сказати, що дитяча книжка залишалася і залишається лідером. Окрім того, як я вже згадувала, швидко розвивається сегмент нон-фікшн.

Дитячих авторів побільшало?

Звичайно, з’являються нові обличчя. Премія ВВС визнала найкращою дитячою письменницею Галину Ткачук. Премію «Літакцент» другий рік виборює книга-картинка, у якій важливий не лише текст, а й ілюстрація, – «Зубр шукає гніздо» Оксани Були.

Тенденції останніх двох років свідчать про те, що потрошку заповнюється ніша літератури для підлітків. Там і Оксана Лущевська, і Ольга Купріян, і Сергій Грибін. Спочатку були перекладні книжки для підлітків, а нині починають з’являтися книжки українських авторів.

Питання мови. Якою пишуть українські письменники? І якою мовою видавці готові видавати книги, зважаючи на комерційний зиск?

Звичайно, у цьому питанні краще звернутися до статистики і запитати у видавців. Але мені здається, що українською готові видавати. Певна річ, є російськомовні автори, які пишуть і видають свої тексти російською. Вони з ринку не зникли. Але натомість ми маємо цікаві прецеденти: книги російськомовних авторів вийшли або вийдуть українською.

Україна останні роки пережила чимало подій. Кон’юнктурні книги поширені сьогодні?

Цього поменшало. У перший рік після Майдану було надзвичайно багато таких видань, альбомів, збірок, які дублювали одне одного. Мені здається, що зараз ці теми поступово переходять у книжки. Я вже згадувала книгу Тараса Антиповича «Помирана». Здавалося б, ця книга зовсім не про ці події, але ми знаходимо там паралелі. Теми та стереотипи, про які пише автор, могли лежати в основі наших подій.

Повернімося до питання української критики. Про що свідчить поява таких антипремій, як «Золота булька»? Чи потрібно критикувати своїх?

Так, ця антипремія викликала дуже бурхливі обговорення в соціальних мережах. Бо виходить якась розбіжність між «Книгою року» ВВС і цією антипремією. І там, і там є певні аргументи членів журі. І були навіть такі відгуки, що «Золоту бульку» треба скасувати і заборонити, мовляв, критики зводять особисті рахунки. Але мені здається, що критика розвивається, хоча їй навіть складніше розвиватися, аніж видавничій справі. Бо в критиці немає коштів, щоб її розвивати, це дуже низькооплачувана робота в медіа. Хоча треба констатувати, що у нас є хороші автори і кількість рецензій у медіа збільшується. Ми можемо говорити уже про створення певних платформ, яким ми можемо довіряти. Наприклад, сайти «Читомо», «Літакцент». Але це вузькі майданчики, не для широкої аудиторії, бо читач поза Києвом не знає про них.

На телебаченні взагалі відсутня літературна та книжкова тематика. Популяризація читання в медіа мінімальна.

Між іншим, зараз з’являються так звані буктьюбери. Це люди, які оглядають на YouTube якісь книжки. Я особисто натрапляла на п’ятьох таких критиків, оглядачів.

Я вважаю, що критикувати потрібно, потрібно називати імена. Так, є люди, які не критикують інших людей зі свого кола. А є критики інших поглядів. Я стежу за роботою Євгена Стасіневича. У нього є правило: він не має авторитетів і друзів у літературі, він просто робить свою роботу.

З літератури можна жити?

Так, в Україні є приклади таких письменників, які зробили письменництво своєю професією. Їх не так багато, але вони є. Це і Андрій Курков, і Оксана Забужко, і Сергій Жадан. Інші письменники займаються суміжними професіями з літературою, наприклад пишуть сценарії. Ми вже згадували Андрія Кокотюху. У цій ситуації головне, що є конкуренція між видавництвами, і видавці ладні заплатити більший гонорар та роялті, аби тільки надрукувати автора. Тому є надія, що більше письменників зможе приділяти більше уваги саме літературі.

Ви зазначили, що в Україні немає поки що промоції книги на державному рівні. І свої надії ви покладаєте на майбутній Інститут книги. Буде ще одна структура, де бюрократія все поховає?

Звичайно, є такі ризики. І здається, що Держкомтелерадіо незадоволене появою такої інституції, бо є дублювання якихось функцій. Але Держкомтелерадіо існує вже багато років і вони теж мали б популяризувати літературу і читання. Можливо, якісь кроки вони й роблять, але ми їх не завжди помічаємо. Хочеться сподіватися, що щось з Інституту книги може бути. Все залежить від фінансування. Поки що, наскільки мені відомо, на Інститут закладено невеликі гроші. Тому ми знову повертаємося до питання, коли на найвищому рівні з’явиться розуміння, що книга – це важливо для безпеки країни. Адже культура – частина державної безпеки. А література – це питання ідентичності…

 

 

 

Розмовляли Наталія Малиновська Станіслав Груздєв

 

 

Джерело: Главком

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s