Олександр Назаров про фільм «Громадського»: Справжнє життя випливає через твої справжні переживання

16 січня 2017 р.

i75_articleimage_122230Співавтор документальної стрічки про переселенців зі сходу України — про колективну роботу над фільмом і теми, які вдалося розкрити

Роботу над документальним фільмом «Як вдома» журналісти «Громадського телебачення» розпочали в лютому минулого року. Основними авторами проекту є Ангеліна Карякіна (на фото), Олександр Назаров, а також Анастасія Канарьова й Богдан Кінащук. Особливістю виробництва стала співпраця з Фундацією Томсона: консультантом виступив представник фонду Девід Хендс, який допомагав «Громадському» в рамках проекту «Голос місцевих ЗМІ: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліків», що реалізується в Україні за підтримки ЄС.

Своїх героїв теледокументалісти знайшли в київському Театрі переселенця, на сцені якого замість вистав за участі акторів ставлять сповіді людей, які пережили війну. Втім, авторів фільму зацікавила не так ця мистецька складова, як самі учасники театру та історії їхнього нового життя у столиці. Вийшли вони, за словами Олександра Назарова, такими, що надихають. Тележурналісти роздивилися, з чого складається пересічний день переселенців і які питання їх турбують. Серед останніх, наприклад, і оформлення документів на отримання спадщини, і амбіції записати перший альбом старовинних українських пісень. «Як вдома» — корисний внесок у взаємопорозуміння сходу і заходу України.

Про пріоритети роботи над фільмом і взагалі в кіно нам розповів репортер, член програмної ради «Громадського телебачення» Олександр Назаров.

«Помовчати й подумати над тим, що ти побачив»

Олександре, в одній зі сцен постановки Театру переселенця, фрагменти якої увійшли до фільму, «акторів» просять помовчати, уявити, що вони набрали в рот води… Що стоїть за цим епізодом?

— Коли хочеш розібратися в ситуації, краще помовчати й подумати над тим, що ти побачив. І це стосується не лише переселенців: ми не пояснювали окремо історію кожного з них. І це має спонукати глядача десь щось собі згадати після перегляду фільму, помовчати й подумати.

«Дивина» на допрем’єрному показі фільму в кінотеатрі «Київ» 7 грудня

Це була одна з наших цілей — зруйнувати стереотипи про переселенців. Для мене особисто це було відкриттям, що там є такі давні українські традиції, що їх зберігає колектив творчості «Дивина». Я сам із Західної України родом, завжди вважав, що за Дніпром зовсім інша Україна.

Кадр із фільму: Олег

Не зовсім типовими є й інші герої фільму — прогресивний молодик Олег і Наталя Миколаївна, літня жінка, готова починати на новому місці нову справу.

— Театр, який об’єднав цих людей, має для них терапевтичну місію чи суто культурну?

— Насамперед це терапевтичний ефект: тут можна проговорити свої психологічні травми. Крім того, що учасники театру діляться своїм наболілим, вони ще й знайомляться, знаходять людей, які переживали подібні ситуації в житті. Це як клуб, сім’я. Ну і третій ефект — можливість розповісти свої історії з перших вуст тим, хто не був на сході.

Вхід на заходи театру вільний, і кожен може сам скласти враження про переселенців і, можливо, змінити своє ставлення до них.

— Наскільки типові саме такі історії переселенців, як у вашому фільмі? Зі ЗМІ склалося враження, що загалом картинка не така інтелігентна. На початку воєнних дій на сході України були повідомлення про людей, які приїздять до Києва й не знають, до кого звернутися — стоять під магазинами і просять купити їм хліба…

— Це як подивитися. Перед цим фільмом ми знімали серію коротких репортажів про переселенців по всій Україні. Це були історії успіху людей, які так само оселилися в тимчасових місцях проживання під Харковом — у модульних будинках.

Як ми бачили, люди, які не закриваються в собі та в цих поселеннях, а відкриті до зустрічей, часто знаходять нові можливості. А люди, які розглядали цю ситуацію як тимчасове місце перебування, так і поставили своє життя на умовну паузу в очікуванні чогось. За два роки в їхньому житті нічого не змінилося: не зав’язалися нові контакти, не з’явився новий бізнес.

Ми хотіли показати приклади, як людям знаходити нові можливості. І хоча все це йде не завжди рівно, ми намагалися концентруватися на позитиві. Його не вистачає й на телеекрані, але це потрібно, це мотивує.

«Історії відкривають нові джерела для натхнення»

— Чому взялися за цю тему? Чи є щось, що пов’язує персонально вас із Донбасом?

— Мене ні, але особисто мені це цікаво — розповідати історії, які можуть мотивувати. Завжди можна вибрати, на якому боці розповіді ти будеш концентруватися — на позитивному чи негативному. Завжди хочеться завершити хеппі-ендом, навіть якщо в середині це складна історія.

— То, може, вам до Голлівуду?:)

— Це питання не підходу, а психології людини. І Новий завіт, зрештою, теж хеппі-ендом закінчується.

Коли історії відкривають нові джерела для натхнення, хочеться й своє життя змінювати. Адже якщо ці герої в таких умовах можуть не те що виживати, а жити, творити…

— Як ви знайшли своїх героїв?

— Це був експеримент. Ми знали про цей театр і вирішили познайомитися з ним ближче. Усі наші герої з’являлися поступово. Першими були дівчата з «Дивини». На час зйомок вони якраз добирали матеріал для запису свого дебютного диску. Однак ми розуміли, що якщо сконцентруємося тільки на цій історії, це буде неповним зануренням у цей театр…

Наступний наш знайомий, актор театру Олег, — теж неординарна особистість. Щоби ближче «підійти» до нього, ми вирішили самі не знімати, натомість віддали камеру йому. Олег знімав себе сам. У цього 19-річного хлопця не зовсім класична історія. Він і раніше планував переїздити до Києва, просто, можливо, не назавжди або на коротший період. Тож встиг перевезти свою бібліотеку і колекцію капелюхів до того, як почалися обстріли його вулиці.

Доповнила це товариство Наталя Миколаївна. Вона пенсіонерка, теж вирішила переїхати і спробувати нові перспективи. Причому вона вирішила не просто шукати нову роботу, але реалізувати себе ще й творчо.

— Як розповідає Наталія Миколаївна, під час переїзду їй довелося залишити маму. Чи не хотілося приділити цьому драматичному моменту більшу увагу?

— Розгорнути історії ширше можливості не було: їхати з нашими героями на схід означало піддавати їх небезпеці. З її слів, вона не могла жити на території, яку окупували бандити. Мама не захотіла їхати, й залишилася там із сином, братом Наталії Миколаївни. Тобто вона не залишила її там саму. Мама Наталії Миколаївни померла ще до того, як ми почали знімати…

Кадр із фільму: Наталія Миколаївна

— Що вам вдалося дізнатися про колектив «Дивина»?

Його було засновано на базі Донецького національного університету, який після початку бойових дій переїхав до Вінниці. Відповідно, роз’їхалися й учасники «Дивини», серед яких кілька поколінь — і викладачі, й студенти.

Окрім дослідження фольклору, вони мали ціль змінити ставлення до людей зі сходу та стереотипне ставлення до української культури на Донбасі. Вони брали участь у культурних ініціативах, популяризували українські традиції… Разом із тим, самі бабусі, пісні яких вони записували, дивувалися, кому це може бути цікаво.

У Києві учасники «Дивини» організували свій осередок.

— Якими були ваші функції під час роботи над фільмом?

Я монтував, був режисером, режисером монтажу, також знімав. Насправді майже всі в нашій маленькій команді займалися всім. Кінцеву версію фільму зводив я та Ангеліна Карякіна.

«Вдалося знайти спільну мову з кожним»

— Чи достатньо було два-три місяці, щоби зрозуміти героїв?

— Це проблема всіх документалістів — бажання досліджувати об’єкт своєї історії завжди конфліктує з бюджетом та обставинами, в яких працюєш — у першу чергу це брак часу. Його справді надто мало, щоби наблизитися до цих людей, зануритися в їхнє життя. Адже герой не завжди готовий відразу впустити тебе в своє життя, зняти соціальну маску.

Це один із двох фільмів, які ми зняли в рамках спільного проекту з Фондом Томсона. Зйомки іншого фільму — про переселенців із Криму — теж тривали три місяці. Ми мали ділити цей час із іншими історіями, з роботою в редакції.

— Чому ваші герої вам повірили? Як ви знайшли до них підхід?

Ми відразу їм сказали, що не намагатимемося прикрашати чи якимось способом змінювати ту реальність, яка є. Звісно, попередили, що буде монтаж, бо маємо донести ідею фільму до глядачів. Також вдалося знайти спільну мову з кожним. Олегу дали в руки камеру і сказали: твори. Під час зйомок учасників «Дивини» й Наталії Миколаївни ми намагалися мінімально привертати до себе увагу. Тобто працювала не знімальна група зі світлом, а найчастіше один відеограф. Я приходив, сідав у кутку й починав фільмувати… Так вдавалося показати справжні моменти їхнього життя, не змінювати реальності своєю присутністю.

«Унікальна колективна робота»

— Розкажіть детальніше про співпрацю з Фундацією Томсона.

— За умовами співпраці, фонд виступив консультантом фільму. Представник Фундації Девід Гендс походить із Кіпру, останнім часом мешкає у Британії. Але за час зйомок він став нашим справжнім другом, наставником. Він був занурений у матеріал настільки ж, наскільки й ми всі. Дуже багато допомагав.

— У чому саме?

— Постійно бомбардував запитаннями: «Чи ви справді вважаєте, що буде цікаво подивитися на цю історію під таким кутом?», «У чому насправді драма того чи іншого героя?», «Чи вистачає фільму динаміки?». Ми спілкувалися з Девідом щодо кожного етапу роботи над фільмом — від підготовки до зйомок.

— А що Девід сказав про фільм?

— Що в нього це перший подібний досвід — за такий короткий час зняти 45-хвилинний фільм. Він сказав, що це унікальна в його професійному житті колективна робота. Адже до створення фільму був залучений колектив «Громадського». Усі ми робили його у вільний час, кожен зробив свій внесок. Ця командна робота стала для нього приємною несподіванкою.

— Чим для вас цікаве кіно?

Документальне кіно цікаве хронікою. Коли подивишся поганий ігровий фільм, є відчуття, що ти втратив свій час. А навіть невдалий документальний фільм — це все одно можливість дізнатися про якусь частину реальності. І що більше часу ти маєш, щоби заглибитися в цю реальність, тим цікавіше. Було би класно займатися такою формою документування.

— На який досвід у документальному кіно ви орієнтуєтеся?

— Мені насамперед важливо, щоби погляд на те, що я знімаю, не був замиленим якимись форматами. Мій варіант розповіді — це коли ти дивишся на світ очима трирічної дитини.

У давнину перш ніж стати поетом, потрібно було вивчити чотири тисячі віршів сучасників і класиків, а потім усе це забути й написати по-своєму. От у мене так із документалістикою: щоби знімати щиро, весь бекґраунд потрібно забути й не орієнтуватися ні на що. Тільки тоді можна розповісти про те, що резонуватиме з собою. А це дуже важливо. Потрібно любити те, що ти знімаєш. Або ненавидіти. Справжнє життя випливає через твої справжні переживання.

— Що для вас означає успіх, досягнення мети в цій справі?

— Якщо те, що ми знімаємо тепер, буде цікавим і пізнавальним через сто років, це буде досягненням.

Олександр Назаров народився у місті Чорткові на Тернопільщині. Здобув ступінь магістра права в Київському національному економічному університеті. Є репортером «Громадського телебачення» від початку Революції гідності у 2013-му. Член програмної ради «Громадського телебачення».

Основні теми журналістських досліджень — події під час Революції гідності, анексії Криму та військового конфлікту на сході, ВПО, біженці, реабілітація військових.

Співавтор репортажів про переселенців «Вимушені» та режисер документальних фільмів про реінтеграцію військових до життя після війни «Абілітація».

 

 

 

Розмовляла Олена Коркодим

 

 

Джерело: ДМ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s