Ольга Веснянка про «мову ворожнечі»: Освітні заходи для медійників і медійниць не завадять

24 січня 2017 р.

i75_articleimage_1224932016 рік приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однією з найдражливіших тем стала мова ворожнечі у ЗМІ

На жаль, тут більше міфів, емоцій і небажання чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. «Детектор медіа» вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.

У першій частині опитування на запитання нашої редакції вже відповіли Ірина Виртосу, Богдан Червак і Отар Довженко. У другій — Валерій Іванов, Григорій Шверк та Ліна Кущ, у третій — Наталія Виговська, Олексій Панич та Ольга Жмурко. Крім того, голова аналітичного департаменту Центру контент-аналізу Артем Захарченко навів дані щодо обсягів мови ворожнечі в українських ЗМІ.

У завершальній частині опитування свої відповіді надає журналістка, правозахисниця та тренерка Ольга Веснянка.

Як ви вважаєте, чи є правильне розуміння терміну «мова ворожнечі» в середовищі політиків і журналістів? Які найпоширеніші, на ваш погляд, помилки в трактуванні цього поняття?

Скористаюся визначенням, яке подають колеги по роботі в Коаліції з протидії дискримінації, а саме Центр «Соціальна дія»: «Мова ворожнечі — це всі види висловлювань, котрі поширюють, розпалюють, підтримують або виправдовують расову ненависть, ксенофобію, антисемітизм, та інші форми ненависті (примітка: в тому числі гомофобію), викликані нетерпимістю». Погоджуюся й зі словами директорки Ромської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження» Ольги Жмурко, що йдеться про висловлювання на адресу представників/иць тих чи інших груп, зазвичай вразливих, меншин. І аж ніяк не якась надумана «мова війни», як часом можна почути. Буває, трапляється в популярних блогерів і блогерок обурення закликами уникати мови ворожнечі. Вони припускають, що це нібито про російську агресію й висвітлення військових дій в Україні.

Як ви думаєте, чи використовують питання про мову ворожнечі в політичних цілях? Якщо так, то як?

Так, мову ворожнечі використовують у політичних цілях, у так званих політичних дискусіях, часом несвідомо, але щоби потурати певній аудиторії. Вислови, що хтось —  винятково через місце проживання, етнічне походження чи релігійну приналежність —  «сидить на шиї», «привів війну», «генетично-ментально інший», «через них усі біди», «захопили владу і телеканали в країні», «несправжні патріоти», зазвичай резонансні, приносять чимало переглядів, лайків, коментарів, а то й голосів чи підтримки людей, які пестують свої шори.

Мова ворожнечі може бути публічною чи приватною. Публічна — це, звісно, заяви, вислови публічних осіб. Таке номінують і, бува, відзначають у номінації «Язик мій — ворог мій» антипремії «Дискримінатор року». Так, 2016-го номінували керівників МВС, які пов’язували у своїй риториці злочинність із переселенцями/-ками. Та «переміг» таки народний депутат Антон Геращенко за коментар в одному з видань щодо політикині Надії Савченко: він публічно порадив їй вийти заміж і займатися дітьми, а не політикою.

Така мова ворожнечі небезпечна тим, що провокує дискримінацію. На підставі подібних упереджень хтось може не взяти на роботу переселенку винятково через її статус, хтось заважатиме жінкам робити кар’єру чи працювати в органах влади. Та не лише це. Часом публічна мова ворожнечі, що міститься в матеріалах ЗМІ, може спровокувати й напад, побиття.

Два роки тому на «Дискримінаторі року» відзначили власника аквапарку в Ужгороді колишнього мера Ужгорода Сергія Ратушняка. Тоді адміністрація ужгородського аквапарку відмовила студентам-іноземцям у відпочинку. Сергій Ратушняк сказав, що так піклується про здоров’я мешканців міста, не пускаючи «сифілісну і туберкульозну циганоту краю і всього світу». А рівно рік тому, в січні 2016 року, начальник департаменту протидії наркозлочинності МВС України Ілля Ківа опублікував пост у фейсбуку, де вказав етнічне походження підозрюваних, розмістив їхнє фото.

Це зветься «етнічний профайлінг» і такого варто уникати й у кримінальній хроніці. А ось днями колега, громадський діяч Ярослав Мінкін, який живе і працює в Івано-Франківську, звертає увагу, що в досить популярному ЗМІ виходить матеріал, у якому теж зазначають етнічне походження в кримінальному контексті. Уявіть собі повідомлення про злочини, чи військові дії, чи воєнні злочини, в яких би детально описували етнічне походження злочинців чи бойовиків. Як це? «Чоловік, у якого тато білорус, мама українка з польським корінням, пограбував мешканців Дніпра»? Дивно? Ображає? Хочеться відповісти, не всі українці такі? Чому ж тоді можна побачити такі узагальнення в ЗМІ? Наприклад, я бачила: «Беженцы (?) грабят банкоматы в Запорожье». Ішлося про один випадок і підозрюваного, який раніше жив на Луганщині. То якою буде реакція суспільства? Схильна припустити, що упередження щодо тих, хто переїхав, посиляться.

Думаю, роль ЗМІ — давати належну оцінку таким публічним висловлюванням. І саме таку солідарну реакцію помічаю все більше. Рада, що можливість оцінити дискримінаційні висловлювання є на «Громадському радіо», виходять і матеріали на ці теми, й до студії запрошують фахівців і фахівчинь чи активістів та активісток із середовища вразливих груп. Сама готую щотижня разом із колегою Федором Кондуром подкаст на ромську тематику, ромський проект Chiriklo. 20 січня колега з «Радіо Свобода» запросила на ефір обговорити дискримінаційні висловлювання публічних осіб. Зокрема, й нещодавній виступ Олега Ляшка та слова голови Антикорупційної прокуратури Назара Холодницького.

Як, на ваш погляд, змінилася ситуація з використанням мови ворожнечі в українських ЗМІ за 2016 рік? Її стало більше або менше на сторінках преси, в радіо- і телеефірах, інтернет-виданнях? Чи зменшилося використання мови ворожнечі саме журналістами, а не героями матеріалів? Якщо так, то що на це вплинуло? Журналісти й редактори стали більше дотримуватися стандартів, стали освіченішими в питанні вибору лексики? Або ж висвітлення конфліктно чутливих груп, яких стосувалася мова ворожнечі, відійшло на другий план? Або, на ваш погляд, є інша причина?

Чи стало більше чи менше мови ворожнечі у ЗМІ — без досліджень сказати важко.

Водночас у часи, коли йде війна, багато людей переїхали й не мають досить грошей, живуть украй бідно, дуже легко на когось перекласти провину, розізлитися, знайти цапа-відбувайла. Про це говорили мені й дільнічні, які слухали курс «Толерантність і недискримінація в роботі поліції», про такі настрої свідчить і антиромський погром у Лощинівці та конфлікт, що нині намагаються залагодити у Шелудьківці на Харківщині.

Тож освітні заходи для медійників і медійниць не завадять. Адже журналісти й журналістки не впали з неба, а так само формувалися під впливом стереотипів, мають власні упередження. Ще добре, коли є хоч такий-сякий інструмент впливу на редакції, які не бачать проблеми в мові ненависті. Рада, що утворилася Незалежна медійна рада, хай це й громадський орган, та все ж скаржитися туди можна й варто, як і на сексизм у рекламі до Індустріального гендерного комітету з питань реклами.

Фото — Ольга Закревська

 

 

 

Розмовляла Катерина Толокольнікова

 

 

Джерело: ДМ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s