Василь Станкович: Якщо у нас народжуватимуться такі самородки, як Харлан чи Орликовський, українське фехтування неможливо буде знищити

13 січня 2017 р.

stankovich-0e3d8f41836c78dab673432a8b26f515Після багатьох років роботи за кордоном легендарний фехтувальник Василь Станкович повернувся в Україну.

Свій 70-літній рубіж Василь Станкович, п’ятиразовий чемпіон світу з фехтування на рапірах і дворазовий срібний призер Олімпійських ігор у командному турнірі (1968, 1972), відзначив поверненням додому. Близько двадцяти років український фехтмейстер навчав кувейтських підопічних і підводив до п’єдесталів пошани угорських вихованців. А останні дванадцять років уже у власному фехтувальному клубі Maestro Fencing Club передавав знання учням у США. Та усі блага цивілізацій, переконаний Василь Станкович, не до порівняння із затишком невеличкого села на Закарпатті, де на нього чекали батьківська оселя і друзі дитинства.

— Повернулися додому назавжди?

— Так. Чому? Набридло працювати у тому шаленому темпі. Було за щастя, коли доводилося навчати фехтування «лише» десять годин. Зазвичай 12−13 – і так щодня. Тому без зайвих сентиментів закрив свій клуб і сів на літак до України. Ми з дружиною давно готувалися повертатися додому. Нас утримували сумніви, чи зможе донька самостійно жити у Штатах. Та Марія вступила до Технологічного інституту Нью-Джерсі на факультет внутрішнього й зовнішнього дизайну, провчилася рік і запевнила нас, що є самостійною людиною. Вона виступає за збірну команду свого вишу з фехтування, за це їй платять стипендію.

— Мріє стати чемпіонкою світу, як її батько?

— Ні. Не горить вона фехтуванням, не готова заради спорту відмовитися від усього іншого. Це ми могли по три тренування на день проводити. А у них лишень одне, і те з натяжкою. Зрештою, умови навчання в американської молоді інші: програма насичена, вчитися потрібно значно серйозніше. Я працював в українських вишах і знаю, як навчаються наші студенти… У США таке не проходить. В умовах, які диктують американські університети, піднятися на спортивний Олімп можуть лише одиниці. З інституту, де вчиться Маша, ціла команда спортсменів змушена була взяти академвідпустку, — аби нормально підготуватися до Олімпійських ігор.

— Коли саме прийняли рішення полишити роботу в клубі, який самі ж і заснували?

— Ще дванадцять років тому, коли тільки організовував власний клуб, я знав, що повернуся додому. Мріяв зробити це навіть раніше. Але спочатку на рік відтермінував від’їзд, потім ще на один. Гроші — така гидка штука, щоразу засмоктують усе глибше… У клубі у нас було кілька груп: початківців, майстрів і вікових спортсменів. У молоді мета одна: зарекомендувати себе на змаганнях і отримати грант на безкоштовне або частково оплачуване навчання у виші (в середньому річне навчання коштує понад 50 тисяч доларів). У мене таких вихованців було дванадцять. Для Америки це солідний показник. Особливо якщо зважати, що навчальні заклади мають можливість запрошувати до себе на навчання хороших зарубіжних спортсменів. А річних ставок для спортсменів лише шість.

— Спортсмени, які досягли найвищих вершин, часто мріють продовжити кар’єру у своїх учнях. У вас не було бажання виховати чемпіонів світу?

— Було. І воно втілилося ще в Україні. Після завершення спортивної кар’єри я тривалий час працював тренером збірної СРСР, а згодом України. Коли 1984-го ми прийняли команду Радянського Союзу, вона була сьомою у світі. Та до Олімпіади-1988 у Сеулі ми так підвели хлопців, що вони стали чемпіонами. Наступного року за інерцією виграли ще й чемпіонат світу. А потім… нас розігнали. Союз почав розвалюватися, і було не до спорту. Якийсь час я ще попрацював в Україні. Та коли ми не мали у що вдягнути своїх підопічних, не  могли видати їм зброю і вивезти на змагання, вирішив поїхати працювати у людські умови – до Угорщини. З нашими фахівцями угорці охоче підписували контракти. А коли у клубі мої учні почали перемагати на європейських першостях серед кадетів та юніорів, мене запросили очолити угорську збірну. Рада тренерів зібралася у залі подивитися, як я даю індивідуальний урок. Колеги сіли півколом, а я з учнем готувався до виходу на доріжку. І тут повз нас пролітала муха. Я рефлекторно збив її клинком. Усе, що потім відбувалося у нас на доріжці, угорців більше не цікавило (сміється).

Угорські рапіристи в особистому й командному заліку стали чемпіонами Європи. Ні до нашої співпраці, ні після неї їм так і не вдалося повторити того результату.  За методикою, яку я приніс у збірну Угорщини, там працюють і дотепер… Далі помандрував до Кувейту. Там мені запропонували чотирирічний контракт і нереальні гроші. Та ті роки я вважаю відірваними і викинутими.

— Чому?

— Тому що роботи у мене насправді не було. Ну не хочуть кувейтці тренуватися! За контрактом я мав працювати з п’ятої до восьмої. Найголовнішим моїм обов’язком було прийти на роботу і відімкнути зал, чекаючи на відвідувачів. Та їх практично не було. У тій країні молоді чоловіки з жиру бісяться. Коли у кувейтській сім’ї народжується хлопчик, держава з першого дня кладе на його банківський рахунок певну суму (залежить від того, до якої “касти” належить сім’я, найменше – 150 доларів на місяць). Коли хлопцю виповнюється 18, він отримує доступ до цього рахунку. Купує найдорожчу машину, яку наступного дня розбиває. І так, поки не навчиться їздити.

У тих умовах мені вдавалося заманити до залу дітей. Але 14-річних підлітків фехтування уже не цікавило. Найбільшою розвагою у них було ходити на пляж і дивитися, як купаються європейські жінки. Я не витримав. Уже починав розмовляти з самим собою. Тому за півроку до завершення контракту попередив роботодавців, що припиняю співпрацю. І подався до Америки, де можна було нормально жити і працювати. Як це робили хлопці, з якими я колись фехтував в одній команді. Друзі вже давно запрошували до себе. І отримавши робочу візу, я полетів за океан.

— У США учнів, мабуть, не доводилося довго шукати…

— Це спортивна країна. У мене було чимало підопічних, за віком старших за мене. Фехтування доступне для всіх – малих і старих, високих, маленьких, гладких і худих. Цей вид здобув популярність у світі навіть серед людей з фізичними вадами. А географія фехтування суттєво розширилася завдяки нашим тренерам (двоє з них, Михайло Петін та Семен Гершов, увійшли до Залу слави США). Останній чемпіонат США зібрав на доріжках 3800 учасників! І це фехтували лише ті, хто пройшов відбір у своїх клубах, містах і регіонах. Сьогодні конкурувати з американцями можуть росіяни. Україна кілька медальок вкраде, заметушаться французи з італійцями. Та що буде завтра? На юніорській першості світу американські фехтувальники «відірвали» сім медалей. У них є наші тренери та всі умови для підготовки. Зламалася зброя? Не біда. Ось у шафі є інша. І полетіти на змагання на інший край Землі для американців не проблема. Українці ж перемагають завдяки тренерам-ентузіастам, які ще залишилися у країні, та власному фанатизму. Утім, якщо у нас надалі народжуватимуться такі самородки, як Ольга Харлан чи Андрій Орликовський, українське фехтування неможливо буде знищити.

— Як часто згадуєте власні перемоги?

— Я не живу минулим. Перемоги забуваються, гострі відчуття тріумфу з роками стираються… З давніх часів чомусь найбільше запам’яталися поразки. Одна й досі гризе мене. За всю командну першість Олімпійських ігор 1976 року я програв лише один двобій. А команда залишилася на четвертому місці. У півфіналі ми поступилися німцям, а у «бронзовій» зустрічі – французам… На тій Олімпіаді я був у найкращій своїй формі. В особистому заліку пройшов до фіналу, але через суддівську помилку залишився без нагороди (у ті часи шестеро учасників фіналу змагалися за коловою системою). Якби мені дозволили тоді перемогти Фабіо Даль Дзотто, я би взяв участь у перебої за «золото». А так чемпіоном став француз. Мені ж дісталася «дерев’яна» медаль.

А найкумеднішою стала наша командна перемога на чемпіонаті світу-1973 у Франції. Мені як найкращому командному бійцю (я тоді за весь турнір не програв жодного поєдинку) вручили десятилітрову пляшку шампанського. Ну як таку двадцятикілограмову «ляльку» (у мене є фото, де я тримаю ту пляшку, наче дитину) везти до Львова? Тож ми з хлопцями запросили дівочу команду і відкоркували шампанське. Наступного ранку ніхто з нас не вийшов з номера. На щастя, чемпіонат уже завершився.

У Франції якось весело фехтувалося. Одного разу на турнірі Ромеля, який мав статус етапу Кубка світу, я вилетів з першого кола. Засмутився, пішов у роздягальню і вдягнув костюм з краваткою – це ж був сам Париж. Та проходячи повз зал, почув власне прізвище: мене викликали на доріжку. Виявилося, виводячи протокол, суддя помилився. А коли результати перевірили, з’ясувалося, що я таки пройшов до наступного туру. Арбітр, побачивши мене при параді й у краватці, аж зблід. А отямившись, крикнув, аби через три хвилини я був на доріжці зі зброєю. Найсмішніше, що я став переможцем турніру. У ті часи не було суперника, з яким я боявся фехтувати. Я прагнув боротьби, у мене взагалі страху не було.

— А коли з’явився страх?

— Коли в автівці, набитій пасажирами, відмовили гальма. Це сталося у рідному Закарпатті років двадцять тому. Та обійшлося, вирулив. Тепер через багато років знову повернувся у Нову Давидку, де жили мої батьки. Де я навчався у школі. Де й досі залишилися мої хороші друзі, з якими ми купалися у річці і ганяли м’яча. Усе, як колись. Ось тільки фехтувального спорядження вдома немає. Коли вирішив, що настав час зачохлити зброю, зібрав усе, що мав, у фехтувальну сумку. І віддав її хорошому приятелю Беляєву зі словами: «Бери і назад мені ні в якому разі не віддавай. Навіть якщо проситиму і молитиму».

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s