Влад Троїцький: Нічого не зрозумів, але мені сподобалося – це чудовий відгук

18 листопада 2016 р.

13463Театральний режисер і керівник ГОГОЛЬFEST – про «др-р-р-р-р-р» і «чух-чух-чух» як основні способи реформування культурної галузі

Здавалося б, куди вже далі, але Влад Троїцький продовжує нарощувати темп. На цьогорічному ГОГОЛЬFEST він представив одразу три великі проекти, причому величезного, якщо так можна сказати, динамічного діапазону: оглушливі, як по звуку, так і візуально, оперу-цирк «Вавилон», створену у співпраці з об’єднанням «Нова опера», і цирк-кабаре «Баби Babylon» з Dakh Daughters, і, нібито на противагу їм, медитативно-тиху «кінетичну виставу» «… але вітер…». Після прем’єри цих проектів на випробувальному полігоні фестивалю традиційно йдуть покази на різних концертних та театральних майданчиках – як в Україні, так за її межами. Найближчий в черзі – «… але вітер …», який можна подивитися 18 і 19 листопада в Центрі Довженка. Перед спектаклем ми зустрілися в Владом, щоб поговорити про Біблію, про прихисток від інформаційного трешу, про безсилля міністрів культури та на інші вічні теми.

– Я сам не був на прем’єрі «… але вітер …», і перед інтерв’ю вирішив почитати пресу про виставу. Нагуглив одну (!) повноцінну рецензію. Тебе засмучує той факт, що майже немає критики?

Чесно кажучи, я з приводу свого мистецтва особливо в інтернет не лажу. Ну… просто у нас не так багато місця, де можна щось пристойне написати.

– У такій великій країні.

Так, у такій великій країні. Тут проблема ширша. Що або хто є етичним стрижнем у нашому суспільстві? Кого слухати? Я не кажу, що діячі мистецтва – суцільно праведники. Ні. Але все-таки через серце щирого художника пропускається якась іскра. Якесь нецинічне висловлювання. Ну не слухати ж політиків, прости Господи, чи телевізор! Ні, саме культура дає людям розуміння, що таке почуття власної гідності. І можливість подумати над питаннями: хто я? що таке моє місто? що таке моя країна? Можна, звичайно, трясучи шароварами, голосити про трипільську культуру та розповідати, який ми талановитий народ. Так, талановитий, але покажіть мені, що з нинішньої нашої культури є безумовним внеском у культуру світову? Можна пишатися Софією Київською, або Врубелем, та чим завгодно, але яке відношення маєш конкретно ти до всього цього? І коли запитуєш про нинішню, сучасну гордість нашої культури, то навіть інтелігенція розгублюється. Згадують Ліну Костенко, хтось – Андруховича, хтось – Жадана, почали говорити про Сильвестрова. Але це так мало для 40-мільйонної країни, що якось навіть ніяково. Взагалі в країні немає жодного місця, яке пов’язане з відчуттям і баченням майбутнього. Колись цю функцію частково виконували PinchukArtCentre, «Майстер Клас» Жені Уткіна. Але це все приватні ініціативи. А де держава?

Прем’єра «…але вітер…» на ГОГОЛЬFEST-2016.

– У тебе за плечима ціла історія спроб зробити щось у співпраці з державою – в музичному театрі на Подолі, на студії Довженка і т.д. – спроб, судячи з усього, невдалих. Ти досі сподіваєшся щось зробити в цьому напрямку, досі віриш у це? Ще рік тому ти мені говорив про це з оптимізмом.

Чи є у мене довіра до держави? Немає. А «довіра», якщо розбирати семантику цього слова – це «до віри». Тож віри в державу у мене тим більше немає. Але є віра в здорові сили в соціумі. Їх небагато, не варто плекати ілюзії, мовляв, Україна переповнена креативними людьми. Але, що важливо, після Майдану дійсно збільшилася кількість таких людей – патріотів, які при цьому нічого від держави не чекають, їм не властивий патерналізм, вони не інфантильні. Вони проростають такими квіточками-грибочками, але їх не багато. І у них немає місця сили. Простору, де їх зусилля можна було б закумулювати. Ну, в якійсь мірі цю функцію виконує ГF, але 10 днів резиденції на рік – замало.

– Але участь держави необхідна? Без неї ніяк?

Розумієш … Навіть коли ти спілкуєшся з європейськими інституціями, перевагу вони віддають проектам, в яких бере участь держава. Їх уявлення про Україну дещо помилкове: вони вважають, що участь держави передбачає якусь стабільність. Що якщо сьогодні сказали «to be» і підписалися на 7 років, то через 2,5 роки воно вже має працювати. А у нас все не зовсім так. Тут нема з ким домовлятися: «верхні» чиновники від культури змінюються з інтервалом приблизно раз на рік. І для кожного наступного попередній – це «злочинна влада», і треба проводити повну ревізію його «злочинного надбання». Тому головна функція чиновників другого ешелону – в жодному разі, за жодних обставин нічого не робити. Щоб наступний міністр не звинуватив їх як посібників «злочинної влади».

– Фігура начальника Мінкульту якось впливає на ситуацію? Яка роль особистості в цій історії?

Практично ні. Якби це мало значення, тоді мало б сенс рухати на цей пост людину-драйвера, людину-борця. В Україні вже майже всі романтики-реформатори зістрибнули з цього поїзда. Він вже давно стоїть в глухому куті, а наші командири зображують звук руху – «чух-чух-чух!» (сміється). Давайте, мовляв, разом розгойдувати – тільки не сильно, щоб не «Шатун», а так, щоб була ілюзія руху. «Реформи йдуть, армія вже є, економіка на підйомі, чух-чух-чух!». І в такій ситуації будь-який реформатор, в тому числі міністр культури, – це як дитина, яку в супермаркеті посадили у візок з кабіною машинки, дали в руки кермо – без мотора, без педалей. Він там собі «др-р-р-р-р-р!» – гуде, але йому тільки здається, що це він рулить – насправді його везе тато, куди вважає за потрібне. А потім в певний момент: «Все, приїхали, вилазь».

– Повернемося до «…але вітер…». Розкажи про «кінетичний спектакль». Як він був придуманий?

Дуже дивно придуманий. Коли ми готувалися до Atlas Weekend, у нас було всього 3 дні, щоб придумати інсталяцію. Було літо, і я сказав: давайте купимо китайських вентиляторів і повісимо поліетилен. І ось ми розвісили його по колу, включили, це все літає, дихає, гойдається. Я зайшов туди ввечері, була вже тиша, і я як «втикнув» у все це! – абсолютно дивовижний світ безперервного руху, шуму і тиші одночасно. А пізніше прибилися дивовижні дівчата Катя і Оля – лялькарки, і Микита Скоморохов, актор «Даху», їх однокурсник. Вони експериментували, було ще незрозуміло, що з цього вийде. А потім я вирішив, що не треба жодних текстів, треба просто розповісти такі метафоричні історії про кохання, зустріч, самоту, розставання, війну, надію. І вийшла така, мені здається, красива вистава.

– Часто доводиться чути такі відгуки про твої, та й не тільки твої, роботи: «Нічого не зрозумів, але мені сподобалося!». Як ти до цього ставишся?

Чудово. Прекрасний відгук. Взагалі мені цікаві глядачі або дуже компетентні, або їх повна протилежність – «чиста дошка», які «дивляться серцем». З компетентними глядачами у нас туго, тому що дуже мало людей у нас бачили хороший театр – немає «полиці вибору». Тож мене влаштовують глядачі наївні, але підготовлені – якщо вони надивилися пристойного кіно, послухали пристойну музику, почитали пристойні книги, то свідомість готова до діалогу. Я вважаю, що мистецтво, театр зокрема, має задавати питання. Якщо у людини виник емоційний імпульс, і при цьому «я нічого не зрозумів, але хочу зрозуміти» – це добре. Йому захочеться розібратися, що ж це таке – те, що йому сподобалося.

 

– Наступний ГF називатиметься «Ковчег». Чому?

Треба відштовхнутися від того, що таке Потоп у нинішні часи, такі безславні. Потоп – це треш-інформація, яка зжирає мізки, заганяє в ступор, капсулює тебе в твоїх комплексах, фрустраціях та іншому лайні, робить тебе абсолютно маніпульованою істотою. Тоді що таке Ковчег у цьому Потопі, де те місце порятунку, як його зробити, і що взяти до цього Ковчегу? Ось ці питання хотілося б задати. По-друге, Ковчег – це ще і набір правил.

– Біблійна тема в твоїх проектах – вже явно не випадковість: «Вавилон», IYOV, тепер «Ковчег».

Якщо запитати зараз молодих людей, чи знають вони про зміст цієї книги, то з’ясується, що Новий завіт – ще туди-сюди, а ось що стосується Старого, то тут – табула раса. Сенс для нас не в копанні в архаїці, а в тому, як образи, «меми» Біблії сполучаються з сучасним світом. Адже це не просто якісь потішні казки, це одна з тих книг, на яких ґрунтується європейська цивілізація. Але якщо раніше її транслятором і тлумачом була Церква, то зараз вона цю функцію втратила. І мистецтво, культура може бути таким транслятором. При цьому культура може бути простором цього самого Ковчега. За допомогою мистецтва ти створюєш якісь нові камертони, робиш відбір людей, які збігаються за деякими етичними і естетичними цінностями. І ось таку ковчегівську модель порятунку життя і її зародження ми пропонуємо на 10-річчя фестивалю.

– Про місце для ГF-2017 говорити ще рано?

Сподіваємося, що це буде «Платформа», але розглядаємо і варіанти діалогу з Мистецьким Арсеналом.

– Тебе не збентежила критика з приводу «хіпстеризації» ГF на «Платформі»? Про те, як поєднувалося сучасне мистецтво з вуличною їжею, барахолкою тощо.

Абсолютно не збентежила. Більш того, якщо ГF буде знову на «Платформі», я буду наполягати на тому, щоб барахолка була два вікенди, а не один, щоб їжі було більше і т.д. Я поважаю людей, які роблять цю їжу, цей хендмейд. Це ж не треш якийсь, не МакДональдз, це авторські висловлювання самостійних людей. І мені це подобається. З приводу так званої «комерціалізації»… Хочеться запитати кожного з цих прекраснодушних людей: ти на роботу ходиш безкоштовно чи за гроші? Так, безумовно, я вірю у волонтерство, це справа прекрасна, але це досить швидко закінчується. Утримання команди, оренда техніки, інфраструктура, прибирання, гонорари – хто за це заплатить?

– Протягом життя ГF накопичуються люди, які були в команді, а потім пішли з неї. І це пов’язано з якоюсь кількістю образ. Чому так відбувається? Хто винен – ти, вони, ситуація?

Це нормальний процес. Початок був романтичним, ГF взагалі спочатку робив власне «Дах» – ми самі ночами чистили той «Арсенал», це був реально важкий героїчний шлях. Потім романтизм минає, і кожен раз ти намагаєшся знайти ресурс. Нестабільність команди виникає тому, що у нас ніколи немає гарантії, що ГF точно буде в такому-то місці, з таким-то бюджетом і т.д. – цього не було жодного разу.

– Як ти дивишся на попередні роботи, в тому числі і зроблені у співпраці з «Новою оперою», – як на речі зроблені, на пройдений етап, чи як на щось, до чого ти за можливості повернешся, щоб реалізувати якомога повніше і ближче до задуму, поставити на сцені ще кілька разів?

Насправді IYOV пройшов вже досить багато разів. «Вавилон» ми зіграли два рази, зіграємо ще. «Коріолан»… ну, це була колективна робота – як перша ін’єкція, авантюра. Але вона була переконливою і красивою, я дуже радий, що у нас це було. І це пробудило хлопців і дівчат, вони відкрили для себе поле можливостей.

– «Баби Babylon» теж будете повторювати?

Так, і їх, і цирк-оперу «Вавилон» – у березні в Києві. А в Парижі 16 грудня покажемо кабаре «Terabac» – на основі музики Dakh Daughters, з дивовижними французькими цирковими акторами. В Парижі ця річ буде показана 21 раз, плюс потім у нас вже є договір про те, що ми будемо показувати її там по три місяці протягом трьох років.

 

 

 

Розмовляв Альберт Цукренко

Фото: cultprostir.ua, repor.to

 

 

 

Джерело: Культпростір

 

Залишити коментар

Filed under Троїцький Владислав

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s