Олесь Янчук: Націоналіст — слово, що несе лише позитив

25 листопада 2016 р.

ОЛЕСЬ ЯНЧУК БІЛЯ МЕМОРІАЛУ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ, ВАШИНГТОН, КВІТЕНЬ 2016 Р

ОЛЕСЬ ЯНЧУК БІЛЯ МЕМОРІАЛУ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ, ВАШИНГТОН, КВІТЕНЬ 2016 Р

Відомий український режисер — про зйомки «Голоду-33», проблеми Національної кіностудії, особистість Симона Петлюри та свою першу вишиванку

Двадцять п’ять років тому в столичному Палаці культури «Україна» відбулася прем’єра фільму «Голод-33» маловідомого тоді молодого режисера Олеся Янчука. Це була його перша повнометражна картина. Ще не існувало слова Голодомор, не було ухвалено закон, що кваліфікує голод 1932-33 років як геноід українського народу, проте після прем’єри Олесь Янчук якщо й не прокинувся знаменитим, то його ім’я запам’ятали. Хвалили та лаяли наступні фільми, які він примудрявся знімати, коли вітчизняний «кінопотяг» зазнав аварії: «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей». Причому, був сам собі не тільки режисером, але й продюсером.

Невдовзі після Майдану Олесь Янчук прийняв неспокійне господарство, його призначили генеральним директором Національної кіностудії імені Олександра Довженка, яке, щоправда, він знав непогано, оскільки пропрацював до того часу на студії три десятка років. У його директорському кабінеті й відбулася наша розмова. Осягнути неосяжне неможливо, але ми намагалися нічого не впустити.

ЗЙОМКИ «ГОЛОДУ-33» — БЕЗ ЛЕГЕНД ТА ДОМИСЛIВ

— Олесю, ви розпочали роботу над фільмом «Голод-33» ще тоді, коли існував Радянський Союз, і трагедія Голодомору просто замовчувалася. Про неї боялися говорити навіть свідки, що дивом вижили. Чому обрали для дебюту в ігровому кіно таку складну й мало досліджену на той час тему?

— Дійсно, робота над фільмом розпочалася ще 1990-го року. Розквіт перебудови — література звільнилася від цензури, з’явилися публікації про сталінські репресії, навмисне організований голод в Україні, що забрав мільйони життів етнічних українців. Цей факт мене вразив, і я навіть не як режисер, а як громадянин своєї країни подумав, оскільки він так зачепив і шокував мене, необхідно, щоб про ці трагічні сторінки історії України дізналося якомога більше людей. Почав збирати матеріал про Голодомор, якого у той час було не так багато, переважно західні джерела. Випадково прочитав повість «Жовтий Князь» (мені її «позичив» Лесь Танюк), написану українським письменником, блискучим поетом Василем Баркою, який після Другої світової війни жив у еміграіі, в США. Вона мене вразила. Через деякий час я поїхав у перше закордонне відрядження, пов’язане із проектом, до Америки. І моя добра знайома художник-фотограф Таня Д’Авіньйон познайомила мене із Баркою. Я розповів йому про свої наміри, ми розмовляли чотири години, після чого він подарував мені новенький примірник своєї книги з благословенним написом, що дозволяє її екранізувати. Було написано нову версію сценарію (до цього сценаристом був Сергій Дяченко, але то зовсім інша історія), і ми розпочали роботу. Був, повторюся, 1990-й рік, і я не припускав, що через рік розвалиться Радянський Союз …

Цікаво, до речі: коли ми розпочали монтаж фільму, трапився путч 1991 року. Пригадую, як старші колеги співчутливо говорили мені у коридорі кіностудії, мовляв, бачиш, як все обернулося — потрібно було думати, які теми обирати … Не знаю, звідки у мене тієї миті була така впевненість, але я посміхнувся і сказав :: «Все буде добре!». І дійсно, через кілька днів Україна заявила про свою незалежність. Ви пам’ятаєте, який був тими днями всенародний підйом?! На хвилі патріотичних емоцій у мене виникла ідея показати «Голод-33» по телебаченню, щоб його побачила велика аудиторія. Це було непросто. Ще існував кінопрокат, й усі фільми спочатку повинні були демонструватися в кінотеатрах. Пам’ятаю, коли ми знімали деякі епізоди на Полтавщині (там було багато забутих богом старих сіл, що абсолютно відповідають реаліям 30-років), і літні люди, які пережили Голодомор, хоча й розуміли, що ми знімаємо не документальне, а художнє кіно, боялися говорити на камеру про ті страшні часи. Лише у приватних бесідах розповідали, що їм довелося пережити й нарікали, що картину нашу вони все одно не побачать — раніше хоч у сільських клубах кіно крутили, а зараз вони все закриті … Мені ж дуже хотілося, щоб вони подивилися фільм.

Що важливо: у ті роки продюсерського кіна практично не існувало, але ми знімали свою картину не за державні кошти. Це була принципова позиція — зробити «Голод-33» за народні гроші. На наш заклик відгукнулися не тільки жителі України, але й співвітчизники зі Сполучених Штатів Америки, Канади.

На наш рахунок часто приходили дуже скромні переводи на п’ять-десять рублів, іноді навіть у конвертах надсилали скромні суми. Але найголовніше — ділилися спогадами; деякі неможливо було читати без сліз … Ми переконалися, як багато людей вболівають за те, щоб нашу картину було знято. І водночас зрозуміли — будуть потрібні роки, щоб зібрати потрібну для виробництва суму. Допоміг випадок. Мені порадили звернутися до одного комерційного банку (вони тільки-но почали з’являтися в країні). Я поїхав до Ужгорода з дивною для банкірів пропозицією підтримати кінопроект. Спочатку мені сказали, що потрапив не за адресою. Тоді я попросив 20-хвилинну аудієнцію, і за цей час переконав керівництво банку допомогти нам. Ми отримали кредит — мільйон рублів, нечувані на той час гроші! Ще не було інфляції, і автомобіль коштував всього лише п’ять тисяч! .. А коли ми зняли стрічку й керівництво банку подивилося фільм, глава холдингу сказав мені: «Непотрібно повертати борг, зробіть так, щоб фільм побачила вся Україна».

«Голод-33» показали на телеканалі «УТ-1» (інших каналів тоді не було) 30 листопада 1991 року, напередодні Всеукраїнського референдуму, на якому ми голосували за незалежність України і за її першого Президента. Резонанс перевершив усі очікування! Фільм подивилася практично вся країна. Наступного дня у газеті The New York Times написали, що картина підняла процентне число голосів за незалежність України. Мені навіть приходили листи з подякою за фільм такого змісту: «Мій дідусь — старий комуніст, переконував усіх у необхідності повернення Радянського Союзу, а подивившись фільм, змінив свою думку!» (Сміється).


ФІЛЬМ «ГОЛОД-33» ЗНЯТИЙ О. ЯНЧУКОМ ЗА МОТИВАМИ ПОВІСТІ ВАСИЛЯ БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ». ЦЕ БУЛА ПЕРША ХУДОЖНЯ СТРІЧКА, ЯКА РОЗКРИВАЛА ЗЛОЧИНИ СТАЛІНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕСЯ ЯНЧУКА

Ми знімали «Голод-33» на чорно-білу плівку, а-ля документ. Не тому, що не було кольорової. Упевнений, в кольорі картина програла б. Фарби з’являються тільки у спогадах головного героя фільму хлопчика Андрійка. Всі інші епізоди подано в максимально реалістичній манері, й хоча у стрічці немає жодного хронікально-документального кадру, навіть деякі шановані мною колеги запитували, де ми знайшли таку жорстку хроніку (наприклад, коли з платформи скидають до ями трупи, і прямо на них котяться величезні колоди) … Я вже не кажу про телебачення. Неодноразово у сюжетах на річницю Голодомору телеканали використовували фрагменти фільму, видаючи їх за документально зняті кадри …


ОДЕРЖАННЯ ГОЛОВНОГО ПРИЗУ ІМЕНІ АНРІ ЛАНГУА В ПАРИЖІ ЗА ФІЛЬМ ГОЛОД 33

— «Голод-33», напевно, найтитулованіший з ваших фільмів, який знають і цінують не тільки в Україні, а й за кордоном. Але коли я вивчала його історію, мене здивувало, що акторка Галина Сулима, виконавиця головної жіночої ролі, що стала жертовним і гордим символом багатостраждальної, приниженої більшовицьким режимом країни, навіть не заслужена артистка України? ..

— «Голод-33», дійсно, живе щасливим життям. Його перша нагорода — Гран-прі на Першому всеукраїнському кінофестивалі, який відбувся у листопаді 91-го. Були й інші призи та дипломи. Картину кілька разів купувало польське й австралійське телебачення. Вона брала участь у декількох кінофестивалях в Америці — у Нью-Йорку, Вашингтоні та Лос-Анджелісі. Крім того, у нью-йоркському кінотеатрі Film Forum «Голод-33» був у прокаті три тижні й отримав високу оцінку преси. Про нього писали The New York Times, Time Magazine, New York Post. Це було приємно, оскільки такі поважні видання читають в усьому світі. Звичайно, з гордістю згадую Париж, Венсенський кінофестиваль. Конкуренти у мене були серйозні — картини Альфреда Гічкока, наприклад. Серед призерів у різних номінаціях виявилися відомі кінорежисери, чудова французька акторка Анук Еме. А «Голод-33» отримав головну нагороду фестивалю — приз Анрі Ланглуа. До речі, ми були першими лауреатами зі Східної Європи. Тож гріх скаржитися.

Щодо акторки Галини Сулими, напевно, це дійсно несправедливо, але кандидатури на здобуття звання представляє або Союз кінематографістів України, або організація, де працює артист.

«ЗАХОПЛЕННЯ ІСТОРІЄЮ ПЕРЕДАЛОСЯ МЕНI НА ГЕНЕТИЧНОМУ РІВНІ»

— Усі ваші подальші проекти також були історичними. «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені », героєм якого став Степан Бандера. «Нескорений» — про Романа Шухевича. «Залізна сотня» — історія про бійців УПА. «Владика Андрей» — зріз життя митрополита УГКЦ Андрея Шептицького .. Потім — перерва в роботі на довгих вісім років, і зараз ви знову вирішили розповісти про долю реальної, неоднозначної особистості — Симона Петлюри. Історія — жорстко окреслене коло ваших професійних інтересів?

— Я справді завжди захоплювався історією. Напевно, тому що моя мама Анна Никифорівна була дуже хорошим викладачем історії, і навіть хотіла, щоб я пішов по її слідами. Я ж ще у школі зацікавився кіно, у мене була аматорська 8-міліметрова плівкова кінокамера, ми навіть знімали детективи (я сам проявляв плівку!), влаштовували прем’єри у школі. Щоправда, потім мене занесло на факультет журналістики. Я провчився рік у Національному університеті імені Тараса Шевченка, й пішов звідти. І вступив на кінорежисерський факультет до інституту імені Карпенка-Карого.

Усі свої фільми завжди робив щиро. І теми брав тільки ті, які мене по-справжньому хвилювали. Щобільше, розумів, що до конкретних знань можу підключити творчу фантазію, оскільки в нашій професії існує поняття «художня правда». Наприклад, мій новий проект називається «Таємний щоденник Симона Петлюри». Реального щоденника не існувало, але відомо, що Петлюра деякий час працював журналістом. Ось ми зі сценаристами Михайлом Шаєвичем та Олександром Шевченком і припустили, що він цілком міг вести якісь записи. Сценарій побудовано драматургічно так, що завдяки щоденнику ми можемо переміщатися з одного місця до іншого. Це і є принцип художньої правди в ігровому кіні.

НЕЗНАЙОМИЙ ТА РЕАЛЬНИЙ СИМОН ПЕТЛЮРА

— Що стане головною лінією у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри»?

— З одного боку, це — історія людини, про яку сьогодні відомо мало правди і в Україні, й у світі. Перед радянськими пропагандистами стояло завдання зробити з Петлюри жорстокого погромника, хижака, яким можна і дітей, і цілі народи залякати. Я ж досліджував його біографію (на написання сценарію ми витратили шість років) і можу довести, що це не так. Під час збору матеріалів, коригувалися версії сценарію. Їх було не менше дев’яти. З іншого боку, це — історія конкретної непересічної особистості, яка жила в добу становлення нації, самоідентифікації громадян, що зараз є надзвичайно актуальним. Оскільки ситуація у світі тих років дуже нагадує нинішню. Українська Народна Республіка (УНР), що сміливо заявила про себе, проіснувала дуже короткий час. Сьогодні відомі об’єктивні причини, через які вона не вистояла … І потім Україна стала частиною Радянського Союзу.

— Любовну лінію у фільмі передбачено?

— У сценарії прописані характери дружини Петлюри, його дочки. Але акцент все-таки ми робимо на його життя в екстремальних ситуаціях — в Україні та еміграції, де він і знайшов смерть у віці 47 років. Симон Петлюра був єдиним, хто давав надію на повернення незалежної України. Коли Петлюру знищили, почала зникати й ідея повернення незалежності нашій країні.

— Чи відомі вже  кандидатури акторів на основні ролі?

— Зараз проходить кастинг. Імена акторів, які приходять на нього, на разі називати не буду. Скажу лише, що багато хто з них —твідомі українські артисти. Плюс — у них ще є і портретна схожість зі своїми героями. Я завжди приділяю цьому нюансу велику увагу. А в нашому проекті буде чимало цікавих персонажів — Симон Петлюра, Володимир Винниченко, перший Президент України Михайло Грушевський, Григорій Котовський, убивця Петлюри Самуїл Шварцбард (він також емігрант, до речі, як і Петлюра).

— Чи можете Ви назвати себе українським націоналістом?

— У моєму розумінні, націоналіст — це людина, яка любить свою країну, культуру, історію, традиції. От і все. Я не розумію людей, які, вживаючи слово «націоналізм», роблять його синонімом «нацизму». Це абсолютно невірно. Наша країна багатонаціональна, що чудово. Якщо як приклад для наслідування брати іншу багатонаціональну державу, нехай це будуть Сполучені Штати Америки. Там живуть практично всі нації світу. І ми бачимо результат їхніх спільних дій, і знаємо, як вони ставляться до своєї країни. Тому, «націоналіст» для мене — слово, що несе лише позитив.

БАГАТСТВО ТА ЗЛИДНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ

— «Таємний щоденник Симона Петлюри» буде зніматися на Національній кіностудії імені Олександра Довженка, і цей факт втішає. Оскільки останніми роками павільйони студії часто бувають порожні. На сьогоднішній день, вже понад два із половиною роки, ви керуєте студією. Чи можете пояснити, чому на найстарішому, потужному кінопідприємстві країни склалася така катастрофічна ситуація?

— Сьогодні на кіностудії в роботі (крім нашого фільму) ще два проекти. Режисер Аліна Хорошилова знімає дебют «Ілюзія». Олеся Моргунець робить повнометражну картину «Казка про гроші» за сценарієм Віктора Греся. Вона кілька років тому дебютувала коротким метром «Віолончель». І це, між іншим, був останній проект виробництва кіностудії 2013-го року. Відтоді й донедавна на студії дійсно нічого не знімалося.

— Чому?

— Якщо говорити коротко, раніше Національна кіностудія виконувала державні замовлення, які держава й фінансувала. Потім стало популярним продюсерське кіно, почали проводитися пітчинги у Держкіні щодо захисту проектів. І кіностудію поставили в одну чергу на отримання фінансування з приватними продакшн. Мало того, перший етап пітчингу проходить при закритому таємному голосуванні, на другий вже можуть приходити всі охочі. Однак практика показує, що основні питання про виділення фінансування того чи іншого проекту вирішуються саме під час першого туру. На мій погляд, коли йдеться про розподіл грошей платників податків, жодних таємниць бути не може. Процедура голосування має бути абсолютно прозорою.


ОЛЕСЬ ЯНЧУК ТА ФРАНЦУЗЬКИЙ КІНОКРИТИК УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ЛЮБОМИР ГОСЕЙКО, ПАРИЖ, ЛИСТОПАД 2013 Р.

Я сам неодноразово бував продюсером власних фільмів, і лише одного разу, коли знімав «Владику Андрея» і зрозумів, що не зможу самостійно зібрати необхідну для виробництва картини суму, звернувся за підтримкою до Міністерства культури України (тоді ще не існувало Держкіна). Мені допомогли. Я ціную це донині. Однак зараз у нашій країні з’явилася ціла армія незалежних продюсерів, й усі вони чомусь претендують на бюджетні кошти. Я ж упевнений, що в цій ситуації мають бути певні обмеження. Наприклад, у країні існують приватні охоронні фірми, і є українська національна поліція. Відкрито безліч приватних арт-галерей, але гордість України — Національний художній музей …

Мене дивує позиція Міністерства культури України й Державного агентства з питань кіно, які заявляють, що у Національної кіностудії імені Довженка немає пріоритетів перед іншими конкурсантами. Чому тоді не проводяться конкурси на постановки вистав у Національній опері України, або в національних драматичних театрах — імені Івана Франка та Лесі Українки?..

Так не має бути в державі, яка розуміє, що культура та мистецтво — зброя у боротьбі за незалежність. Важлива зброя! Усі пам’ятають крилату фразу Вінстона Черчилля, його відповідь на прохання скоротити витрати на культуру на користь армії: «А за що ж ми тоді воюємо?» Золоті слова.

І ще. Кіностудія імені Олександра Довженка (раніше вона називалася Київська кінофабрика) існує вже 88 років, з 1928 року. Оскільки вона носить статус національної, значить, повинна знаходитися під захистом держави. Щоб студія стала конкурентною, насамперед необхідно невідкладно провести її модернізацію, і нехай надалі її матеріально-технічною базою користуються усі. І незалежні продюсери зокрема. Адже у нас функціонують п’ять кінознімальних павільйонів, один із них, як відомо, — найбільший в Європі. Коли я став директором студії (31 березня 2014-го року — Авт.), у нас не працював бутафорський цех — зараз ми його відновили. Не існувало костюмерної ділянки — був банальний склад одягу. Сьогодні ж кожен день із цього складу беруться костюми (деяким із них по 60 і більше років), які дбайливо реставрують, і більшість із них вже в чудовому стані. Існує лінійка антикварних автомобілів — і легкові, і вантажівки. Навіть танк часів Другої світової війни стоїть, і він на ходу. Зброї — понад тисячу одиниць різних часів. Все в робочому стані. Можна без перебільшення сказати, що Національна кіностудія — клондайк для кінематографістів. Потрібно тільки регулярно вкладати певні гроші у цю власність, щоб підтримувати її в дієздатному стані.

— Чи ви отримуєте сьогодні  якісь кошти від держави?

— Ні-чо-го. Взагалі нічого.

— А як виживаєте? Адже тільки зарплату двом сотням співробітників необхідно регулярно нараховувати, не кажу вже про ті проблеми, про які ви розповіли?

— Студія — госпрозрахункова організація. Єдине, чому ми тримаємося на плаву — надаємо профільні послуги для окремих кінопроектів і телевізійних шоу, які знімають на нашій території. Але це не ті гроші, яких вистачило б на нове сучасне обладнання або оновлення матеріально-технічної бази студії. А вони нам конче необхідні , адже деякі студійні будови — ровесники кіностудії, 1928 року народження, і підлягають ремонту. План модернізації студії було зроблено, до речі, вже два роки тому, але коли ми представили його керівництву, отримали коротку відповідь: «Грошей немає».

— Яка мінімальна сума необхідна для того, щоб Національна кіностудія почала відповідати своєму статусу?

— Будучи реалістами й підрахувавши необхідний мінімум (за курсом 25 гривень за долар), ми отримали суму — 202 мільйонів гривень. Для порівняння (нехай і не популярного сьогодні, але наочного) наведу приклад. Коли після анексії Криму Микита Михалков приїхав на Ялтинську кіностудію, він сказав, що передусім необхідно повернути студію до державної  власності, націоналізувавши її, і провести модернізацію. Було названо суму155 мільйонів доларів … Хоча Ялтинська кіностудія набагато менша за нашу.

Свого часу уряд тієї самої  Росії виділив 154 мільйона доларів на оновлення «Мосфильма», який був приблизно в такому самоу стані, що й кіностудія імені Довженка. Нині «Мосфильм» вже не бере грошей у держави, він абсолютно самодостатній — надає послуги іншим кіностудіям, заробляє гроші, знімає фільми й телесеріали. Сьогодні, коли ми програємо інформаційну війну, нам просто необхідно якісне і різножанрове українське кіно. І глядачі цього хочуть …

— Прокатний успіх фільму «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка є тому підтвердженням … Ви говорите абсолютно очевидні речі, і я бачу, як хвилюєтеся, розповідаючи про проблеми студії, але одна думка не полишає мене у спокої: навіщо було потрібно вам, цілком успішному режисерові, що знімає, звалювати собі на плечі такий тягар як керівництво Національною кіностудією?

— Річ у тому, що я працюю на студії вже 32 роки. Знав її і в кращі, і в гірші часи. Прийшов сюди після інституту, був асистентом режисера, режисером. Навіть знімаючи проекти як незалежний продюсер, користувався послугами рідної кіностудії. Бо розумів, що навіть таким чином підтримую її існування. Адже я знаю можливості студії, а вони величезні. Бачу, в якому стані вона опинилася за останні 25 років, щобільше, володію інформацією, що її хотіли штучно збанкрутити.

— Через землю, на якій вона розташована?

— Звичайно! Неодноразово до нас «у гості» приходили люди, які не дурні й не бідні, і «пропонували» побудувати нову кіностудію де-небудь за містом, а у цьому місці звести елітний мікрорайон, оскільки в цьому районі Києва — дорога земля, а це величезні прибутки.. Я відповідаю у таких випадках, що місце, де знаходиться Києво-Печерська Лавра, коштує ще дорожче, що будемо робити?! Прошу вибачення за пафос, але територія Наіональної кіностудії імені Довженка — намолене місце. Тут незвичайна аура, оскільки за роки її існування було зроблено понад 1200 фільмів, які прославили свого часу Україну на увесь світ. Тут знімали Олександр Довженко, Сергій Параджанов, Леонід Осика, брати Іллєнки, Іван Миколайчук, тут сьогодні працюють талановиті Роман Балаян, Віктор Гресь, В’ячеслав Криштофович, чиї фільми вивчають у кіноінститутах. Який же цинізм потрібно мати, щоб заявляти, що місце студії десь на узбіччі, а все, що знаходиться за адресою: проспект Перемоги, 44, потрібно знести бульдозером?! І знаменитий довженківський яблуневий сад (як чеховський вишневий!) зокрема? ..


В ДЕНЬ ВИШИВАНКИ З ЄВГЕНОМ НИЩУКОМ

Кіностудія — мій рідний дім, тому хочу не просто зберегти те, що ще збереглося, а й відродити її. Я неодноразово проводив екскурсії територією для державних службовців, які працюють у різних міністерствах, у Кабінеті міністрів, і всі кажуть, що необхідно підтримати, хто, якщо не ми … Після таких авансів постійно спілкуюся з ними телефоном, нагадую, надсилаю листи, а у відповідь — тиша. Всі обіцянки до сьогоднішнього дня залишаються обіцянками.

Упевнений, для того, щоб справа зрушила з мертвої точки, слід ухвалити окрему програму з відродження Національної кіностудії. У січні 2015 року в нас проходило виїзне засідання Кабінету міністрів України, яке ініціював віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. Були присутні представники п’яти міністерств, і саме тоді керівництво кіностудії запропонувало чіткий план модернізації і запровадження так званих податкових канікул на підприємстві. Створення тимчасової вільної економічної зони. Завдяки цьому в країні з’явилося б набагато більше українського кіноконтенту, який сьогодні такий необхідний.

МІЦНИЙ ТИЛ ОЛЕСЯ ЯНЧУКА

— Хочеться вірити, що все у вас вийде. Ви сповнені ідей, енергійні, у вас чимало однодумців та друзів, що було видно на святкуванні нещодавнього ювілею. Напевно ж, підбивали у день 60-річчя попередні підсумки? Спробуєте назвати три ключові події свого життя, без яких не відбувся б сьогоднішній Олесь Янчук?

— (Замислюється) Перше, напевно, моя поява на білому світі. Якби не сталося цієї події, ні з ким і нема про що було б сьогодні говорити. Друге: я вдало одружився (сміється). Моя дружина Раїса відчуває все, що відбувається зі мною в унісон, вона завжди підтримувала мене, ій у найскладніших життєвих ситуаціях особливо. До того ж вона — не акторка (сміється). Якби інакше, я опинився б у полоні зобов’язань перед дружиною-артисткою, потрібно було б шукати у сценаріях ролі і для неї. Існують, звичайно, приклади вдалих режисерсько-акторських шлюбів, для мене насамперед це Джульєтта Мазіна та Федеріко Фелліні. Їхня творчість залишиться на століття. Але це виняток із правил. До цього пункту (вони неподільні) я додав би появу дочки Вікторії, яку дуже люблю. І, звичайно, вдячний долі та своїй інтуїції, що обрав професію режисера і зміг реалізуватися у ній. Іншого життя просто не уявляю.

МАЛЕНЬКІ СЛАБКОСТІ СИЛЬНОЇ ЛЮДИНИ

— А я не уявляю вас у вишиванці. Ніколи не бачила, хоча, припускаю, що вона у вас є?

— (Пожвавлюється) Звичайно! І не одна. А перша, між іншим, з’явилася, коли мені виповнився рік. (Показує запрошення на ювілейний вечір). Це я. 1957-й рік. А це я сьогодні — і теж, як бачите, у вишиванці! Одягаю їх на свята — обов’язково на День незалежності та День вишиванки, а іноді просто за настроєм …

Розмовляла Ірина ГОРДЕЙЧУК, спеціально для «Дня»
Рубрика:
Газета:

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s