Оксана Сироїд: Історія із львівським сміттям – це терор Адміністрації президента проти львів’ян (повна розмова)

23 Листопада 2016 р.

39_mainМинулого тижня «Самопоміч» відмовилась голосувати у Верховній Раді, допоки в сесійній залі не буде розглянуто питання притягнення до відповідальності представника Опозиційного блоку Вадима Новинського. Це рішення, як пояснили у фракції, є протестом проти «політичної корупції та кругової поруки» у парламенті та черговим закликом взагалі скасувати депутатську недоторканність. Окрім того, представники «Самопомочі» повідомили, що збирають підписи за відставку генерального прокурора Юрія Луценка.

Політсила мера Львова Андрія Садового, яка після виборів у 2014 році увійшла в правлячу коаліцію, сьогодні в жорсткій опозиції до чинної влади. Віце-спікер ВР Оксана Сироїд, висунута «Самопоміччю», вважає, що проти лідера політсили «державна машина влаштувала терор». «Сміттєва криза», яку популярний мер не може здолати вже котрий місяць, виявилася лише першим ударом. Нині команда Садового записує у пасив затримання прокуратурою одного з підлеглих мера та обшуки у міськраді. Сироїд вважає: розробники кампаній, спрямованих проти «Самопомочі», сидять на Банковій.

Із пані віце-спікером «Главком» зустрівся у її кабінеті у Верховній Раді. Стіни приймальні прикрашені роботами художниці Влади Ралко із зображеннями сокир…

https://www.instagram.com/p/BMjl1AEgrw_/embed/captioned/?v=7

«Картини не мої. Я взяла їх у товариша в користування, – пояснює Сироїд. – Взагалі, моя улюблена картина Влади Ралко – «Перемир’я», написана в 2014 році. Але люди лякаються її, кажуть, вона надто агресивна. Тому в кабінеті повісила її роботу «Край неба палає». Коли треба було приймати рішення, що ж повісити у приймальній, не знайшла нічого кращого, чим можна було б доповнити Владу – тільки Владою. Тому зупинилася на цих чотирьох сокирах… Тут є певний символізм, у тому числі воєнний. Відчувається певна напруга, загроза… Це був той настрій, із яким ми всі сюди прийшли» (йдеться про 2014 рік, коли «Самопоміч» уперше потрапила до парламенту. – «Главком»).

З яким настроєм ви читали декларації ваших колег по сесійній залі? Читачі «Главкома», наприклад, в опитуванні «Які емоції викликав у вас попередній перегляд декларацій українських чиновників?» обрали переважно «злість» та «відчай».

Те, що я побачила, для мене не стало здивуванням. За багатьма з цих людей я спостерігаю вже дуже багато років. Я прийшла в це приміщення вперше в 1996-му (у 1996 році Сироїд була помічником-консультантом народного депутата Ігоря Юхновського. – «Главком»). І я знала про них набагато більше, ніж інші громадяни. З іншого боку, я побачила, що є немала кількість тих, хто веде стриманий, відповідний спосіб життя. Для мене це добрий показник. У будь-якому випадку те, що декларування відбулося, – це дуже добре. Ми перевіримо, наскільки люди були тими деклараціями розчаровані і роздратовані, на наступних виборів. Мені цікаво, скільки з тих, хто задекларував мільйони готівкою, опиняться в наступному парламенті?

Тобто вас хвилює питання, чи голосуватимуть знову люди «за гречку»?

Саме так. Це одне питання. І друге – це новий виборчий закон. Ви подивіться на мажоритарників і їхні статки. Кого ці люди представляють: своїх виборців чи бізнесові інтереси?

Списочники теж нерідко цим грішать.

Так. Але у мажоритарників це дуже показово. Мажоритарник – це, як правило, латифундист, великий власник, бізнесмен з якогось регіону.

Та я не особливо вникала в усі декларації. Дивилася тільки, на що звертали увагу журналісти. Насправді, ця надмірна розкіш – це убогість, біда в головах. Політик не може купатися в розкоші, бо він представляє інтереси своїх людей.

Депутат Юрій Дерев’янко подав законопроект «Про розширення сфери фінансового контролю…», яким передбачається е-декларування для громадських активістів. Є шанси, що це буде втілено у життя?

Наскільки мені відомо, ініціатор законопроекту має намір його допрацювати. Сподіваюсь, що в такій редакції, в якій було запропоновано, його не буде розглянуто і прийнято, бо це банальна помста депутатів, які пережили сором. Вони показали всі свої принади, подивилися на себе в дзеркало, їм стало соромно, і вони не знайшли нічого кращого, як помститися громадським активістам.

Так, ми маємо йти до того, щоб одного дня всі українці декларували свої статки. Але для цього ми маємо пройти певний шлях. Потрібно зробити єдиний реєстр фізосіб, зробити прозору податкову адміністрацію.

Кого б у першу чергу, окрім чиновників, мало б торкнутися е-декларування?

Зараз узагалі нічого не треба зачіпати. Люди, які побачили ці статки, перебувають у шоковому стані. Політики теж спантеличені від того, що вже не можна вдавати, що вони вдавали раніше. Треба, аби ми всі трохи з цим прожили, аби люди усвідомили, хто є їхніми обранцями, зрозуміли, як вони надалі хочуть їх контролювати, чи хочуть їх далі обирати… Можливо, хтось після декларування вирішить, що більше не хоче лишатися в політиці, що це не його спосіб життя. Через певний час можна повертатися до розмов, хто б мав що декларувати.

Зараз можна говорити про розширення в одному напрямку. Всі кандидати на виборах – президента, Верховної Ради, місцевих рад – теж мають подавати е-декларації. Люди повинні бачити, що має кожен з кандидатів.

«Це наша сумна реальність: голос має ціну в кеші»

Ви зазначили, що депутати пережили сором. Але, чесно кажучи, склалося враження, що сором був хіба що на ранок першого дня після публікації декларацій, коли в кулуарах Верховної Ради деякі з ваших колег тікали від журналістів. До вечора того дня всі «герої е-декларування» порозбігались, і парламенту знову не вистачало голосів для прийняття рішень…

То такий є парламент. Це не можна вилікувати лише соромом. Це треба лікувати по-іншому. Рішення мають прийматися більшістю з присутніх. Потрібно внести відповідні зміни до Конституції, і я це кажу цілком серйозно. Що далі, то більше ми бачимо, що 226 голосів як умова для прийняття рішення, котрі записані в Конституції, шкодять роботі парламенту. Тому що, по-перше, це є диктатура більшості. Бо немає значення, що хоче меншість. В кого є 226 – той має все. Крім того, це породжує політичну корупцію. Бо коли треба 226, ціна голосу зростає. На жаль, це наша сумна реальність: голос має ціну в кеші.

Яку саме?

Ціни коливаються. Беруть і вроздріб, і оптом.

Ходять чутки, що коли розглядалося питання зняття недоторканності з Клюєва, то ще на комітеті за голос (проти зняття недоторканності. – «Главком») пропонували кілька сотень тисяч доларів. Коли йшлося про призначення генпрокурора в парламенті, то були такі, що просили за свій голос і по мільйону.

Вам чи іншим депутатам «Самопомочі» скільки і за що пропонували?

Мені, на щастя, нічого не пропонували. Щодо інших – не знаю.

Але умову про 226 голосів з Конституції треба прибрати, рішення потрібно приймати більшістю з присутніх, як у всіх демократичних парламентах. Варто подивитись на німецький Бундестаг, на польський Сейм, чи на Вестмінстер. Там у залі сидить набагато менше людей, ніж у нас, але вони приймають рішення. Сидить 50 осіб – отже, 50 приймають рішення: 26 проголосувало «за», все, рішення прийнято. А хто не прийшов, то його проблеми. Ми маємо на це вийти. Тоді у нас не буде блокування рішень.

Чи щось дала боротьба із прогульниками, яка полягала в урізанні зарплат та публікаціях прізвищ у «Голосі України»?

Законотворення – далеко не перша функція депутатів. Це міф, неправильно сформоване розуміння, що депутати мають лише сидіти в залі і тиснути на кнопки. Таке можуть робити добре дресировані песики. Бо тут не треба великої науки, щоб за секунди встигнути натиснути на кнопку. Головна робота парламентаря як представника народу – контролювати уряд, як він збирає, витрачає гроші, як працює військо, податкова адміністрація. А законодавча функція є похідною: подивилися, що погано працюють збройні сили – подумали, як покращити. А в нас контролем не займається ніхто взагалі. Всі тільки творять якісь закони. А потім ми навіть не знаємо, працюють ті закони чи ні.

А як починаємо контролювати, це викликає страшенний спротив.

«Це проблема, що ми не маємо керівника апарату»

Депутати сьогодні також скаржаться на непрозору бухгалтерію парламенту. «Главком» писав про витрати апарату ВР понад 70 мільйонів гривень на закупівлю тисячі комп’ютерів, яких досі не бачили народні депутати, фантомів-водіїв з депутатської автобази і таке інше. Чи ви вникаєте в ці проблеми?

Апарат і всі господарські служби підпорядковані голові ВР. На жаль, кошторису Ради ми не маємо. Сподіваюсь, отримаємо кошторис на наступний рік разом із бюджетом. Без цього документа складно про щось говорити.

Тут я кілька разів намагалася отримати певну інформацію (ще за попереднього керівника апарату), але, на жаль, мене до неї не допускали. Це також проблема, що ми не маємо керівника апарату, ми маємо виконувача обов’язків (Петро Боднар. – «Главком»). Це без прив’язки до особистості. Знайти і призначити сьогодні керівника апарату складно, бо тривалий час ця посада була залежною більше від Банкової, ніж від самої Ради.

Коли тут був керівник апарату, ще призначений парламентом (Валентин Зайчук. – «Главком»), то у мене були деякі випадки… Я питала: а чого з’явився оцей законопроект? Відповідь була: мені сказали з адміністрації. Або ж: а чому отакий-то проект досі не зареєстровано? Відповідь: а ще на Банковій не узгодили.

Тобто подані депутатами законопроекти насправді узгоджувались на Банковій? Чи є таке зараз?

І таке було. І був випадок, коли я реєструвала законопроект про судоустрій і статус суддів, президент фактично попри вимоги регламенту зареєстрував свій проект за іншим номером. Хоча це мав бути альтернативний законопроект, бо він мав той самий предмет регулювання.

Таких випадків було багато. Зараз їх менше – треба віддати належне. Але спокуса час від часу, я так розумію, з’являється. Треба це пережити. Обрати нового керівника апарату, призначити його через парламент, але вже із розумінням, що це має бути не «чиясь» людина. Щоби потім, коли прийде нове скликання, цю людину не намагалися вижити з роботи.

Зараз в апараті є молоді люди, які, я вважаю, могли б претендувати на цю посаду.

Хто саме?

Боронь боже, не скажу, щоб людям не нашкодити. Це мої власні міркування.

Які прогнози щодо ухвалення бюджету на наступний рік?

Важко передбачати. Ми вже маємо проект бюджету в останній редакції. У нас, у фракції «Самопомочі», були свої вимоги до бюджету.

Що є принциповим для «Самопомочі»?

Кілька речей. Передусім не можна нарощувати видатки на державне управління, збільшувати їх на відсоток більший, аніж зростає дохідна частина. Друге – потрібно збільшувати і соціальні виплати щонайменше на отой відсоток зростання.

Ми також переконані, що доки в країні не буде єдиного реєстру фізичних осіб, ми не зможемо мати ефективної пенсійної, податкової, митної чи будь-якої іншої системи. Сьогодні ми маємо по всій країні щонайменше мільйон «мертвих душ» у Пенсійному фонді. І без цього реєстру ми їх не вичислимо. А мільйон мертвих душ – це мільярд у грошовому еквіваленті. Ми маємо неефективні пенсійні виплати, на адміністрування Пенсійного фонду витрачаємо занадто багато грошей. Якщо робити це через банківські платежі, буде набагато дешевше. Ми маємо систему пільгових пенсій, і також не знаємо достеменно, скільки людей які пенсії отримують і скільки з тих пенсіонерів, які вийшли на пенсію в 45 років, сьогодні працюють, і чи потрібні їм ті виплати. Крім того, як відомо, облгази отримали компенсацію за газ, який вони не витратили. Чому так сталося? Бо ми не маємо цієї адресності, єдиного реєстру, який би дозволив прив’язати субсидії до конкретної людини. Сьогодні компенсація за субсидії здійснюється за середнім, а не реальним споживанням.

І є, звичайно, критичні речі, які стосуються оборонного комплексу, про що ми вже говорили. Це величезні суми. У нас на безпеку і оборону разом буде понад 100 мільярдів гривень наступного року. Плюс ми повинні нарощувати витрати, мусимо посилювати армію. Треба й тут посилювати контроль.

І були у нас вимоги щодо прозорості роботи митниці. Там заховані величезні потенційні надходження. Можна отримати ще один такий обсяг митних надходжень, як маємо.

До того ж треба ще захистити міста. В проекті бюджету ми побачили загрози – це додаткове навантаження на місцеві бюджети у вигляді комунальних виплат, яких не було минулого року. Це така прихована економія держбюджету – просто перекинули на місцеві бюджети. Але для міст це означає зменшення вдвічі їхнього бюджету розвитку.

«Не думаю, що ми чимось розчарували свого виборця»

Яку участь ви берете у партійному житті «Самопомочі»?

Я є членом політради та членом проводу політичної партії. Спілкуюся з осередками. Є можливість – їжджу в регіони.

Як оцінюєте сьогодні сили «Самопомочі»? Визнаєте, що рейтинг посипався?

Ой, а ви бачили, що зараз партія «За життя» є прохідною? 5% деякі соціологічні компанії їм дають. А багато ви людей знаєте з цієї партії? Мабуть, як і я, – двох. Бо більше їх немає.

Це абсурд цих рейтингів. Я розумію, що люди розчаровані фактично всіма політичними силами, які сьогодні представлені в парламенті.

Чим конкретно ви розчарували свого виборця?

Я не думаю, що ми розчарували свого виборця. Люди, які обирали нас свідомо, залишились. Але згадайте, коли «Самопоміч» ішла на вибори в 2014 році, у нас був рейтинг менше 2%. Проголосувало за нас врешті 12%. Хтось з тих людей нам повірив, а хтось, може, проголосував за нас від безвиході. Ми добросовісно працювали весь цей час, щоб змінити державу так, як говорили від початку. Може, ми не все знали, не все вміли. Зрештою у нас лише 26 голосів із 226 необхідних для прийняття рішення. Нас немає в уряді – ми не можемо відповідати за рішення, які уряд приймає.

Вибачте, але від урядових посад ви свого часу самі відмовились.

Ви жартуєте. Подивіться, хто формує уряди в нормальних державах. Партія, яка перемогла на виборах і може забезпечити більшість голосів у парламенті. Якщо в тебе немає голосів, як ти можеш формувати уряд? Хто буде за твоє рішення голосувати? Це просто здоровий глузд.

Як позначається на партії «сміттєвий скандал» у Львові? Садового конкретно засипало.

Те, як працює державна машина у Львові, – це терор. «Самопоміч» виявилася єдиною політичною силою в парламенті, яка не має олігархічної залежності. Через це є бажання знищити «Самопоміч». Це якийсь український політичний канібалізм: нищити своїх. Але тим, що «Самопоміч» робила, відстоюючи незалежність, українську Конституцію, не допустивши голосування за особливий статус, об’їхавши фактично всі ключові столиці і пояснивши і в Вашингтоні, і в Лондоні, і в Брюсселі, і в Парижі всі загрози, ми допомагали президенту і уряду мати час для того, щоб щось робити тут. Натомість чим нам завдячують? Нас щоразу намагаються дискредитувати і знищити.

Те, що відбувається із львівським сміттям, – це терор Адміністрації президента проти львів’ян. Зараз скандал став наче тихішим, але ще триває. Та в заручниках – місто, не міський голова. Багато містян зрозуміли, що тут реальне сміття ні до чого, що справа виключно у політичному смітті, що це – інструмент політичного тиску на міського голову. І люди до цього дійшли досить швидко – десь тиждень на третій після початку цієї кампанії.

Передовсім це все відбувається через позицію політичної сили в парламенті. Друга причина – це бажання дискредитувати не стільки Садового, скільки успіх Львова. Бо успішний Львів став об’єктом, напевно, заздрощів. Як це так, що є місто, яке розвивається, де росте промисловість, ІТ, там хочуть жити люди, купують собі помешкання? Третя причина – і це також треба брати до уваги – це намагання дестабілізувати ситуацію на заході України. Це така, як ми це звикли називати, «картинка для Кремля». Комусь треба показати, що і там не все так добре. Розраховували, що через сміття і платних протестувальників вдасться зробити заворушення в місті. На щастя, це не вдалося.

«Чому купівля мною шкарпеток так усіх зацікавила?»

Часто сьогодні спілкуєтесь із Садовим?

Доволі часто.

З яких питань? Він впливає на прийняття фракцією рішень?

Позицію фракції ми обговорюємо лише з фракцією. Часом Андрій Іванович приїжджає на зустріч із фракцією. Це буває не так часто, бо він вважає – і це правильно – що пріоритетом для нього є місто. Але ми спілкуємося ще в форматі політради партії. Спілкуємося, коли зустрічається провід партії, на з’їздах. Досить часто ми спілкуємося телефоном. З різних питань. Буває, треба порадитись чи за результатами поїздок інформацію передати.

Ваш і голови фракції «Самопоміч» у Київраді Сергія Гусовського резонансний візит до церкви «Відродження» у партії обговорювали?

Скандал, який було роздмухано довкола цього, – це спроба дискредитації. Тому що захід відбувся 8 травня, а топ-новиною це стало у липні, впродовж саме того тижня, коли я була у відрядженні за кордоном.

Це не був захід саме «Відродження» як такий. Це був благодійний концерт до Дня примирення 8 травня. Мене на цей захід запросили протестантські церкви, з якими я, хоч і є греко-католиком, спілкуюся давно. Там було 10 тисяч людей. І мене на той благодійний концерт запросили, аби я щось сказала тим людям. І я говорила, власне, про загрозу виборів на Донбасі. Це єдине, заради чого я йшла, і це те, що я говорила. Але, на жаль, на моєму місці хотіли бути інші люди, а їх туди не покликали. Це була така помста.

Хто ж хотів виступити перед тією аудиторією?

Якщо серйозно, протестантським церквам погрожували через те, що вони спілкуються зі мною, і вимагали від них припинити це спілкування. І після того як вони відмовилися, власне, з’явився цей сюжет.

Хто погрожував?

Не буду казати. Але причина була у тому, що вони спілкувалися із «Самопоміччю». Це не жарт. Комусь хочеться маніпулювати, мабуть, прихожанами церков. Кому? Мені казали, що підготовка і розкручування цього сюжету – це спільна робота СБУ і Адміністрації президента.

Після іншого міні-скандалу – із інтернет-шопінгом під час парламентського засідання – ви вже обережніше користуєтеся планшетом у Верховній Раді? Пам’ятаєте про пильних журналістів на балконі?

Я ніколи нічого такого не роблю з планшетом, щоб мені треба було за це переживати. Я розумію, що коли я читаю закон або новини, то це нікого не цікавить, нікого не збуджує. А от коли ти намагаєшся купити собі через інтернет щось – інша історія. Хоча я не знаю, чому навколо цього виник такий ажіотаж? Чому купівля мною шкарпеток так усіх зацікавила?

Можливо, тому що ви це робили в робочий час?
Оксана Сироїд під час засідання Верховної Ради «шопиться» в Інтернеті (фото: Богдан Бартаков, Facebook)

Оксана Сироїд під час засідання Верховної Ради «шопиться» в Інтернеті (фото: Богдан Бартаков, Facebook)

У мене робочий час триває 16–18 годин на добу. Я тут, у Верховній Раді, завжди вже о восьмій ранку. Додому приходжу за північ. І у зв’язку зі зміною кліматичних умов я не мала часу купити шкарпетки. Фізично. Бо це треба в робочий час вийти до магазину, чого я собі дозволити не можу. Я не вважаю, що я зробила щось непристойне. Навпаки, вважаю, що це нормально, коли людина користується інтернетом для того, щоб купити собі шкарпетки.

Нещодавно ми мали розмову зі спікеркою швейцарського парламенту Крістою Марквальдер. Вона розповіла, що одного разу журналісти сфотографували в залі депутата, який чи то позіхав, чи щось таке робив. Фото було опубліковано. І після того вона одноосібно заборонила (там спікер має право на такі рішення) фотографувати депутатів у такий спосіб, що не стосується діяльності парламентарів, але може їх дискредитувати. І журналісти прислухались. А у нас у більшості випадків фотографують і показують те, що жодним чином не свідчить про роботу парламентаря: годинники, сумочки, планшети, СМСки…

Ну, вибачте, є такі СМСки, які ой як стосуються українців, бо є свідченням чи корупції, чи махінацій, в яких народні обранці беруть участь.

Так, але у нас це стало вже самоціллю: показати, щоб показати. Напевно, треба трошки по-іншому до цього ставитися. У мене немає бажання комусь щось забороняти, та хочеться, щоб журналісти показували й роботу. Але я відкрита: все, що сфотографуєте, – все ваше.

Що відбувається з реформуванням роботи Верховної Ради за рекомендаціями плану екс-президента Європарламенту Пета Кокса? Чому загальмувався цей процес?

Там справді були добрі пропозиції, які дозволяли б ефективніше використовувати час роботи парламенту і робили б три пленарних тижні. Але якраз проти цього й виступили депутати-мажоритарники, які звикли два тижні проводити не в Києві.

Частину цих змін, сподіваюсь, вдасться прийняти для парламенту наступного скликання, а частину, можливо, і для цього парламенту. Наприклад, щодо п’ятниці. Її можна використати повноцінно як дебати з урядом. Ну що це сьогодні у нас за «година запитань до уряду»? Це ні про що: дві лекції від міністрів і потім якісь непов’язані між собою запитання. А дебати з урядом, знову ж таки в демократичних парламентах, розпочинають роботу парламенту. Тобто дебати мали б бути або в понеділок по обіді, або у вівторок зранку. І вони мали б тривати певний час, який би дозволяв ставити тематичні запитання.

Як це працює в Британії чи інших європейських країнах? Є фракції, котрі не входять до коаліції. Вони мають можливість поставити тематичні запитання. Це дозволяє концентруватися на предметі, це правдиві дебати. І ці питання стосуються, як правило, дуже конкретних речей, а не філософських. А у нас зазвичай це філософські розповіді міністрів: як вони все добре роблять. А мало б бути: конкретне запитання – конкретна відповідь. І це також форма парламентського контролю.

«Є дві трагедії – Іловайськ і Дебальцеве. Люди досі не знають, що там сталося»

Коли буде ухвалено закон про тимчасові слідчі комісії?

Було б дуже цінним отримати нарешті закон про тимчасові спеціальні комісії. Без цього інструменту парламенту не існує, жодного. Це інструмент роботи не лише опозиції, це, в принципі, інструмент парламенту. У суспільстві природно виникає багато проблем і питань, під які в тих самих парламентах демократичних країн створюються окремі комітети, туди можуть входити депутати, які вже є членами різних комітетів. Це дозволяє працювати над певними речами прицільно.

Про це говорять давно. Але немає результату.

Цю ідею не підтримує президент. Це дивно. Бо якщо президент вірить, що все робить добре для своєї держави, якщо він переконаний, що уряд, який він підтримує, також усе робить добре для своєї держави, то чого він має боятися тимчасових слідчих комісій? Слідча комісія – це ж не трійка НКВС, яка має свавільно когось тягнути на розправу.

От є дві трагедії – Іловайськ і Дебальцеве. Люди досі не знають, що там сталося. Це ганьба для парламенту, що він не може створити слідчої комісії, аби просто показати людям, що відбулося. Є багато інших прикладів. Майдан. Ми за два роки не спромоглися створити слідчу комісію з розстрілу людей на Майдані. Це саботується найбільшими фракціями.

У першій частині розмови ми зачепили тему контролю парламентом уряду. Ви зазначили, що як тільки Верховна Рада починає контролювати ту чи іншу сферу, з її боку виникає спротив…

Так. Для прикладу, ми зараз розпочали парламентський контроль за сектором безпеки і оборони…

І що вже виявили в цьому секторі?

Вважається ж, що сектор безпеки і оборони – це недоторканне середовище, не можна туди лізти, це – священна корова. Щойно ти туди заходиш, одразу починають говорити, що ти хочеш нашкодити українській армії. А насправді під державною таємницею приховується величезна корупція.

Генерал, колишній командувач військ НАТО в Європі Філіп Брідлав колись сказав, що армія починається з гідності солдатів. Солдат повинен мати, чим воювати, знати, як воювати, і розуміти, за що він воює. Проводячи наш невеличкий моніторинг, ми хотіли подивитись, як виглядає український солдат. Що він їсть? У що він одягнений? Де беруться ця їжа і цей одяг? Яку він має аптечку? Яку зброю? Яке технічне оснащення? В яких умовах живе? Якщо солдат не матиме всього цього, він буде принижений, не мотивований захищати свою землю. А мотивований солдат – це, напевно, найбільше, що нам зараз потрібно.

Що ми побачили? Солдати у нас є фаховими, вони мають, на жаль, унікальний досвід, бо пережили сухопутну війну в центрі Європи. Так вже давно ніхто не воює. Їхні навички сьогодні є унікальними. Але, до прикладу, вони досі не мають нормальної форми. Так, вона краща, ніж була будь-коли за 25 років. Але її все одно не хочуть носити, а носять вживану німецьку чи американську. Бо у нашій взимку холодно, влітку душно, вона синтетична. То нащо ми випускаємо форму, яку ніхто не хоче носити? Та сама ситуація із взуттям.

Є питання стосовно проживання. Уявіть, хлопці виходять на ротацію з передової, і замість того, щоб поселити їх у нормальних умовах, у казармах, де вони зможуть помитися і виспатися, їх селять у чистому полі в наметах. Хіба це ротація? Вони живуть в умовах гірших, ніж на передовій, бо там у них хоч є бліндажі. Ми дізналися в одній з бригад, що відремонтувати три казарми буде коштувати 20 мільйонів гривень. За два роки не знайшлося 20 мільйонів гривень, аби відремонтувати три казарми? Чому вони не були на це виділені?

Таких речей багато. Я вже не кажу про те, що втрачено шпиталь, який американці виділили Україні. Це була відверта недбалість, зловживання з боку директора департаменту Міноборони (з лютого 2015 року директором військово-медичного департаменту є Андрій Верба. – «Главком»). Шпиталь за $7,6 мільйона було просто знищено. У той час як хлопці помирали, бо бракувало екстреної медичної допомоги.

У 2015 році американці подарували українській армії унікальний польовий шпиталь. Та в зону бойових дій він так і не потрапив, заживши слави «шпиталю-примари». Його розмістили на відстані 80 км від лінії фронту. В червні цього року журналіст Олександр Курбатов повідомив, що у шпиталі залишилось обладнання лише на $2,3 мільйона. «Десь загубився його вміст на $5,3 мільйона, – зазначив він. – Ось чому його так глибоко ховали в тилу і не везли туди поранених».
Нещодавно Оксана Сироїд розповіла, що разом із колегами по фракції Тарасом Пастухом, Оленою Сотник, Романом Семенухою їздила в зону АТО. Як виявилося, відповідно до журналу пацієнтів, більшість хворих, які пройшли через шпиталь, лікувалися він грипу, гастритів та побутових дрібних травм, а не від бойових поранень. Навантаження на шпиталь становило приблизно 15 пацієнтів на місяць. По суті, передовий американський хірургічний мобільний шпиталь використовувався як медичний пункт.

«Я хочу знати, скільки коштує український танк»

Із озброєнням ситуація краща?

Це взагалі складне питання, бо його закупівля повністю закрита державною таємницею. Дослідити, що ми замовляємо, чому саме це, не можна. В багатьох підрозділах на передовій немає двох однакових бойових машин чи двох однакових одиниць важкої зброї. Це злочин. Армія кожної держави в світі базується на уніфікації. Все має бути однакове, щоб воно було замінним, щоб його швидко можна було ремонтувати, щоб людям не доводилось опановувати техніку іншого характеру. Це планування на роки. Але чомусь досі в нас не так. Ми що, такі багаті, що можемо собі дозволити мати різну техніку? Хто приймає рішення, що ця техніка має бути саме такою, різною? Вважаю, за цим ховаються великі зловживання.

Для виправлення ситуації може бути кілька рішень. Перше – зняти гриф таємності з державних закупівель. З цін. Не треба розкривати інноваційні розробки та вузли. Вони мають бути закритими, при чому навіть не державною, а комерційною таємницею. Але кожен українець має право знати, скільки коштує український танк. Кожен американець знає, скільки коштує американський танк. Кожен ізраїльтянин знає, скільки коштує ізраїльський танк. Я хочу знати, скільки коштує український танк, бо він виготовляється за гроші українців. Скільки він коштує в Україні і за скільки ми його продаємо за кордон.

Ми також маємо нарешті розформувати «Укроборонпром». Це просто концерн глобальної корупції. Треба запровадити прозорий менеджмент, прозоре управління державними підприємствами, які, в тому числі, входять до «Укроборонпрому». Інакше ми далі будемо мати великі проблеми. У нас є «Укроборонпром», який об’єднує майже 140 підприємств, але за два роки ми не побудували новий патронний завод. Ми два роки у війні відстрілюємо патрони, виготовлені в 1943-му. У нас немає жодної нової патронної лінії. Один патронний завод був у Луганську – його вивезли росіяни. Чому ми не побудували патронної лінії? Це найпростіше, що можна зробити. Мені розповідають, щоб зробити це, треба домовитися.

З ким?

З людьми, які контролюють «Укроборонпром». Тільки вони можуть визначити, можна відкрити нове підприємство, яке буде виготовляти щось для оборонного замовлення, чи ні.

У жовтні посаду голови наглядової ради «Укроборонпрому» залишив депутат Пашинський…

Мені не кажуть, із ким потрібно йти домовлятися. Але не це важливо. Набагато важливіше, в принципі, прибрати цей ризик. Просто розформувати «Укроборонпром» і зробити прозоре управління з наглядовими радами підприємств, спільною радою директорів і радою конструкторів. Тоді не треба буде ні з ким іти домовлятися: конструктори прийматимуть рішення, що вони можуть робити, директори – чи вигідно це робити, наглядові ради – наскільки якісно і ефективно це робиться. Крім того, критично, щоб у системі закупівель для сектора безпеки і оборони не було посередників, «прокладок», яких так багато сьогодні і через які виводяться бюджетні кошти.

А уявіть, мало того, що це перебуває в рамках жорсткої вертикалі, одноосібного підпорядкування, так є ще й таємниця. Думаю, є багато людей, які готові використовувати переваги закритості в секторі оборони. Спротив буде йти передусім з Комітету ВР з питань безпеки і оборони. Вони просто не виконують тієї функції контролю, яку б мали виконувати. Отже, їх влаштовує наявний стан речей…

Треба розуміти, що членами НАТО ми зараз стати не можемо, але можемо стати частиною системи: зробити так, щоб аптечки українських солдатів, форма, їжа, озброєння відповідали стандартам НАТО. В наші підприємства оборонного комплексу зацікавлені вкладати гроші міжнародні інвестори. Та ці підприємства потрібно зробити прозорими в управлінні. Так працюють підприємства оборонних комплексів в усьому світі.

«Люблю, коли у нас усі «обдурюють Путіна». Я не збираюся в це бавитися»

Ви неодноразово казали, що законопроект про вибори на Донбасі напрацьований і вже перебуває в Адміністрації президента… Як саме він виписаний, вам відомо?

Я точно знаю, що він є. Не знаю, чи є він в адміністрації, чи, може, був і «пішов». Але я знаю, що є депутати, причетні до підготовки цього законопроекту. І, наскільки мені відомо, голова Комітету з питань правової політики і правосуддя (Руслан Князевич. – «Главком») вже і не заперечує, що долучений до процесу.

В якому вигляді цей документ є і чи він готовий, складно сказати. Я тільки знаю, що ведеться робота. Знаю, що була редакція, запропонована росіянами в Мінську. Та не знаю, чи була якась інша редакція. Але це абсурд. Ми зараз обговорюємо фактично процес законотворення, який мало того, що є закритим, так, виявляється, ще й робиться під тиском сторони, яка є агресором, окупувала частину території України. А наші міжнародні партнери з цим ще й погоджуються. Тотальний абсурд.

Вибори на Донбасі – це така «наполеглива порада» західних партнерів?

Щоразу, коли я перебуваю за кордоном або спілкуюся з нашими міжнародними партнерами, кажу їм: от уявіть, росіяни окупували частину вашої, наприклад, Бургундії (якщо з французами розмовляю), а потім прийшли до вас і кажуть, що треба прийняти нову Конституцію, а от вам ще й закон про вибори в Бургундії, щоб обраними там були лише «наші». Вони кажуть: це неможливо. Тобто у них це неможливо, а у нас – можливо?

Але паралельно з цим озвучуються меседжі, що закон про вибори – це ще не вибори.

Ну, так-так, давайте обдуримо Путіна. Я дуже це люблю, коли у нас усі «обдурюють Путіна». Я не збираюся в це бавитися, бо можна й державу одного дня втратити. Ця ж пастка замкнеться в один момент, ми й не зчуємося. Це вже все було в історії, починаючи від Батуринських дарів та Переяславської ради. Нічого не змінилося, росіяни завжди були однаковими в цьому плані. Все, що ми можемо робити, – просто стояти на своєму.

Я розумію, що багато кого з наших партнерів, можливо, навіть це дратує. Є великий комплекс у німців у їхньому спілкуванні з росіянами після Другої світової війни. Вони не можуть фізично сваритися з росіянами через цей комплекс. При цьому канцлер Німеччини Ангела Меркель доклала чимало зусиль, аби цей процес тримати на плаву, вона поклала туди фактично свій особистий політичний капітал. Але я також розумію, що для них важливий передусім інтерес Німеччини. Вони хочуть мати нормальні взаємини з Росією. І Україна в цьому випадку є фактором роздратування. Бо ж поки не було війни Росії проти України, вони ж нормально жили з Росією. І щоб повернутися до нормальних відносин з Росією, їм важливо що-небудь зробити з Україною. Я розумію їхній інтерес, але в нас є свій.

Вже частина німців починає це розуміти. Під час однієї з останніх поїздок німці мені казали: ви знаєте, це була наша помилка, що ми сприймали Україну через призму Росії.

І у Франції мені говорили: це наша відповідальність, бо після падіння Берлінської стіни ми взагалі вас покинули – нас крім Росії ніхто не цікавив. Але інші люди, в тому самому Парижі, представники державних організацій кажуть нам: а ми не віримо в Україну, нам Росія цікава, бо вона велика. Це реальність. Треба виходити з неї і будувати свій національний інтерес. Бо про нас ніхто не подбає.

«Щось із людьми стається, коли вони обіймають посаду президента»

Під час свого останнього виступу перед парламентом президент зазначив, що зміни до Конституції не на часі. Ви розумієте сьогодні, навіщо ж наприкінці серпня 2015 року відбулось голосування змін до Основного закону «на крові»?

Не розумію. Тобто я розумію, це було жорстоке переламування парламенту президентом. На жаль, це практика роботи будь-якого президента. Щось із людьми стається, коли вони обіймають цю посаду. Їм здається, що парламент – це не орган, з яким треба співпрацювати, а орган, над яким ти маєш бути начальником. Та це ніколи добре не закінчувалося для жодного президента.

Але тоді голосування за зміни до Конституції – то була помилка. До того ж ці зміни було сфальшовано. Це був не той текст, який розробила конституційна комісія. Його змінили за дві години до останнього засідання комісії, туди внесли «особливий статус» для Донбасу і надмірні повноваження президента із контролю за органами місцевого самоврядування. Приїхали представники Венеціанської комісії, все схвалили, не читаючи, тому що там був «особливий статус», а це все, що їм було треба. І конституційна комісія фактично повним складом його теж підтримала: окрім мене ніхто проти не виступив. Цей процес був дуже гидким від самого початку.

Це голосування стало переламним для «Самопомочі», адже після нього ви виключили з фракції кількох членів, які підтримали ці зміни.

Тоді фракція «Самопоміч» виключила зі свого складу п’ятьох депутатів, які підтримали у першому читанні зміни до Конституції щодо децентралізації: Ганну Гопко, Вікторію Пташник, Остапа Єднака, Павла Кишкаря та Віктора Кривенка.

Так, бо вони, бідні, були залежними, не змогли втримати позиції.

Залежними від чого чи від кого?

Від людей, котрі від них вимагали цього рішення.

Обережно ви висловлюєтеся.

Ви ж бачите, що люди, наприклад, зберегли свої посади. Хоча були обрані на них від «Самопомочі».

Певно, ви передусім про Ганну Гопко, яка й досі очолює комітет у закордонних справах.

Ну, бачите, немає ж голосів у парламенті на те, щоб її відкликати, більшість не приймає це рішення. А у нас лише 26 голосів.

 

 

Розмовляла Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото)

 

 

Джерело: Главком

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s