Станіслав Кульчицький: Дерадянізація пов’язана не так із декомунізацією, як із дерусифікацією

21 листопада 2016 р.

4bЧому зі здобуттям незалежності наша держава не перестала бути радянською? Коли українці нарешті позбудуться совкового спадку в головах і побачать Європу в себе вдома? І чи витримають вони в нинішньому двобої з Росією? Про це в інтерв’ю Тижню відомого вітчизняного історика Станіслава Кульчицького.

Нині часто чути термін «декомунізація». Водночас ми почали звикати й до слова «дерадянізація». Це синоніми?

— Мабуть, багатьом здається, що синоніми, але не мені. Я сказав би так: існують три терміни, якими позначають нижчий, середній і вищий ступені розуміння того, що сталося з усіма нами у ХХ столітті: десталінізація, декомунізація і дерадянізація. Вони були поширені в різні часи саме в такому порядку. Це означає, що ми прогресуємо в розумінні недавнього минулого.

Хто це — ми? Політики, політологи, історики? Ті, хто народився в СРСР, чи ті, хто спостерігав із Заходу за подіями в нашій колишній державі?

— У кожної професії, у кожного спостерігача всередині чи назовні існують свої рамки, що заважають побачити феномен комунізму (я називаю його комуносоціалізмом) як цілісне явище. Коли задуматись, який фах чи яке становище в системі або поза нею давали перевагу під час виявлення суті комуносоціалізму, то доведеться, мабуть, сказати про народженого в Україні історика.

Вводячи в дискурс поняття десталінізації, дозвольте нагадати: було дві різні десталінізації, пов’язані з іменами Микити Хрущова та Міхаіла Ґорбачова. Про яку з них мова, якщо ви пов’язуєте десталінізацію із двома іншими поняттями: декомунізацією та дерадянізацією?

— Як я щойно сказав, ці три поняття позначають різну глибину розуміння минулого. У часи Ґорбачова ми стали розумнішими, а тому цілком слушно назвали те, що відбулося за Хрущова, десталінізацією. А в той період такого терміна ще не існувало. Тоді боролися з «культом особи».

Ви стверджуєте, що всі перелічені поняття позначають різний ступінь осмислення минулого. Зміст трьох понять, поміж яких ми заблукали, ніби поміж трьох сосон, теж різний?

— Так, це не зовсім синоніми. Комплекс дій, окреслених від 2014 року під знаком дерадянізації, був інший, ніж дії, розпочаті Ґорбачовим під знаком декомунізації. Дії Хрущова, спрямовані на боротьбу з «культом особи», теж специфічні. Але зверніть увагу: після 2014 року декомунізація та дерадянізація зливаються в нашій свідомості в єдине ціле. Так само після 1988-го майже синонімічними поняттями стали декомунізація і десталінізація. Нарешті, після 1956-го синонімом десталінізації виявилася зручніша для розуміння широких мас боротьба з «культом особи».

До речі, «останньому романтикові» Микиті Хрущову, який щиро вірив у перемогу комунізму, не примарилося б навіть у страхітливому сні, що його боротьба з «культом особи» — це різновид декомунізації. Так само Ґорбачову, який завдяки повноваженням та авторитету генсека наполіг на конституційній реформі 1988 року, не спадало на думку, що він пиляє сучок, на якому сидить. Нагадаю, що ця реформа забезпечувала, як тоді висловлювалися, «повновладдя Рад», тобто позбавляла КПРС статусу державної партії. На диктатурі компартійної верхівки була зав’язана вся радянська імперія (союзні республіки та країни Центрально-Східної Європи). Зникнення диктатури розвалило її і послужило відправною точкою для виходу процесу дерадянізації на перший із його завершальних етапів.

Остання репліка вражає. Ви стверджуєте, що розпад Радянського Союзу, тобто подія вже чвертьвікової давності, є тільки початком завершального етапу в подоланні радянізації. Коли ж дерадянізація втратить свою актуальність?

— На швидкість дерадянізації можна впливати, це зрозуміло. Існує безліч випадків, коли щирі комуністи — а ідея комунізму захоплююча й благородна — стають переконаними противниками комунізму. Сам такий… Проте в масштабі поколінь кардинальних змін бути не може. Піддане радянізації покоління повинне відійти, нема ради.

Можна грубо розрахувати, коли дерадянізація перестане бути актуальною. Візьмімо за таку відмітку конституційну реформу 1988 року і для симетрії — стан суспільства на 2018-й. Зміна поколінь відбувається кожні два десятиліття. Це означає, що суспільство завжди складатиметься з дідів, батьків і дітей. Можна не враховувати прошарки прадідів та правнуків. Отже, суспільство 2018‑го — це 30-річні (1988 року народження), 50-річні (1968-го) і 70-річні (1948-го). Тобто маємо два радянські покоління. Це відповідь на цілу низку запитань. Наприклад, чому реформи йдуть дуже повільно? Чому на виборах часом панує гречка або 500-гривневі купюри? Чому захлинаються Майдани? Радянізація — це насамперед не ідеологія. Ідеологія стала мертвою вже в часи Лєоніда Брєжнєва. Радянізація — це прищеплені звички до патерналізму на ментальному рівні.

Зробімо тепер розрахунок на одне радянське і два пострадянські покоління. Я ці останні генерації називаю майданними. Це 2038-й, коли суспільство складатиметься із 30-річних (2008 року народження), 50-річних (1988-го) і 70-річних (1968-го). На останнє радянське покоління пенсійного віку потужно впливатимуть два майданні. Тоді ми житимемо так, як нині живуть у тій Європі, котру в радянські часи називали Західною.

Тільки у 2038-му?! Ні, це базовий розрахунок. Треба враховувати лаг у 10–15 років. На дитину, народжену в 1973–1978-му, наслідки конституційної реформи 1988-го вже потужно впливали. Це вільні вибори народних депутатів СРСР у 1989 році, І з’їзд народних депутатів й Андрєй Сахаров на трибуні. Це вибори 1990-го до Верховної Ради УРСР і Декларація про державний суверенітет України. Це 1991 рік й Акт проголошення незалежності України. Отже, знімаємо ці 10–15 років із 2038-го. Одержуємо 2023–2028-й. Нині маємо 2016 рік, до омріяних дат залишається не так багато! Прадіди не доживуть, але явна більшість сучасного суспільства побачить Європу в себе вдома. За однієї умови: якщо витримаємо двобій із путінською Росією.

У кількох словах ви розкрили суть конституційної реформи. Відчутно, що надаєте їй доленосного значення. Чому?

— У розроблених під керівництвом Володимира В’ятровича законах про декомунізацію період радянського тоталітаризму було продовжено аж до 1991 року. Це дуже засмутило й образило Асоціацію народних депутатів України. У березні 1990‑го, коли нардепи першого скликання зібрались у залі Верховної Ради, вони почувалися повновладними представниками суверенного українського народу. І в цьому не помилялися.

Абсолютна, самодержавна, по суті, влада компартійного керівництва над державою і суспільством зникла в 1988-му, хоча кілька сотень членів ЦК КПРС і депутатів Верховної Ради СРСР цього не розуміли, коли схвалювали висунуту Міхаілом Ґорбачовим із подачі Алєксандра Яковлєва ідею «повновладдя Рад». Усі вони були радянськими людьми в третьому поколінні. І так звиклися з оманливою конституційною формою влади, що вже не відчували, як «працює» її диктаторська сутність. Через три місяці ми святкуватимемо 100-літній ювілей падіння самодержавства, і повинні зрозуміти, як виник тоталітаризм радянського зразка. Тим більше що в сусідній Росії вже готуються вішати локшину на вуха власному населенню й закордонним «корисним ідіотам» (вислів Лєніна).

Російська революція перетворила підданих царя на громадян, але вони залишалися повноцінними громадянами недовго. Після розгону Установчих зборів більшовиками в січні 1918 року революція зійшла нанівець і в Росії утвердилася диктатура червоних вождів. Із третьої спроби наприкінці 1919-го ця диктатура утвердилась і в Україні. Її громадяни стали господарями своєї долі тільки після вільних виборів 1990 року, проведених на підставі конституційної реформи 1988-го. Проте незалежною в 1991-му стала радянська Україна, і цим усе сказано. Громадяни її залишалися радянськими людьми й були схожі на сліпих кошенят. Треба було чекати, коли в уже незалежній Україні почне народжуватися громадянське суспільство. Коли воно виявиться спроможним спочатку на Помаранчеву революцію, а потім на Революцію гідності. Коли воно зможе впливати на свою долю без різких рухів, еволюційним способом. Коли відбудеться та зміна поколінь, про яку вже йшлося.

Іще одне уточнювальне запитання з приводу вже сказаного. Мене шокувала ваша побіжна ремарка: «…ідея комунізму захоплююча і благородна». Ви переконані в цьому?

— До деяких суто теоретичних термінів ми ставимося з огидою через пов’язані з ними дії, а інші, хоч і споріднені, викликають симпатію. Ось одна з таких пар: націонал-соціалізм і націонал-комунізм. Німецькі націонал-соціалісти виявилися злочинцями й наповнили свою теорію злочинним змістом. Натомість український націонал-комунізм сприймаємо схвально.

Міжнародний колектив під керівництвом Стефана Куртуа написав «Чорну книгу комунізму» з підзаголовком «Злочини, терор, репресії. 95 мільйонів жертв», яку потім переклали багатьма мовами. Ставлення до «наукового» комунізму визначають ці жертви. Зовсім інше воно в нас до утопічного комунізму — благородної, хоч і нездійсненної мрії про соціальну справедливість. Подивимось, однак, що писав 26-річний Фрідріх Енґельс: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед — людське серце». У 27-річному віці він разом із Карлом Марксом написав «Маніфест комуністичної партії», який обидва охарактеризували як маніфест наукового комунізму. Проте комунізм основоположників марксизму виявився такою самою утопією, як і всі попередні. Не їхня вина, що спочатку в Росії, а потім і в інших країнах почали втілювати цю утопію в життя залізом і кров’ю, з десятками мільйонів жертв.

Радянські люди ставилися до марксизму-лєнінізму як до об’єктивної реальності. А насправді він був суцільним лєнінізмом із додатком однієї фрази з «Маніфесту комуністичної партії». Ось ця ключова фраза: «Комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Ці слова сподобалися Владіміру Лєніну, він зрозумів, що за їх допомогою зможе доповнити план встановлення політичної диктатури своєї партії диктатурою економічною, варто лише націоналізувати (інший термін такого змісту «усуспільнити») засоби виробництва.

Фундаментальною помилкою комуністів-утопістів була переконаність у тому, що можна ліквідувати приватну власність, тобто відносини між людьми, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням засобами виробництва, які склалися після виникнення класового суспільства. Ліквідувати можна тільки приватного власника, і тоді його власність переходить до іншого, теж приватного. Державна власність бачиться колективною власністю держави, але вона перебуває у володінні, користуванні й розпорядженні конкретних державних службовців різного рангу. У радянській державі з максимальною централізацією влади функція володіння ресурсами зосереджувалась у членів політбюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) — КПРС. Ці люди не були власниками газет, заводів і пароплавів, але розподіляли ресурси між фондами нагромадження і споживання, містом і селом, експортом і внутрішнім споживанням тощо.
У «Маніфесті комуністичної партії» Маркс та Енґельс доводили, що можуть існувати диктатура пролетаріату й загальнонародна, тобто суспільна, власність. Усе це суцільна утопія. Такі спільноти, як клас, народ, суспільство, нація, не мають внутрішньої структури й не можуть діяти узгоджено. Узгоджено діють такі спільноти, як партія, держава, церква, тобто спільноти з ієрархічною структурою. Це розумів Лєнін. Свою формулу влади, яка спиралася на феномен рад, він знайшов іще під час революції 1905 року.

У чому суть лєнінської формули влади?

— У революції 1905 року вперше й незалежно від будь-яких партій з’явилися ради як форма політичної організації робітничого класу під час загального страйку. Лєнін висунув перед робітничим класом гасло «Вся влада Радам!» (більшовики завжди писали це слово з прописної літери) і поставив завдання організувати систему рад в усіх ланках адміністративно-територіального поділу. На пропозицію організаційно об’єднати ради з партією більшовиків він відреагував негативно, але більшовики мусили заволодіти ними, викинувши конкурентів — представників інших політичних партій і залишивши тільки тих безпартійних депутатів, які їм співчували. Унаслідок цього партія більшовиків починала існувати у двох різних іпостасях. По-перше, як політсила, що здійснювала під прикриттям продуманої основоположниками марксизму й позбавленої реального змісту «диктатури пролетаріату» свою диктатуру. А точні­ше, диктатуру своїх вождів (з огляду на закладений у партійне будівництво принцип «демократичного централізму», тобто абсолютного підпорядкування нижчих в ієрархії інстанцій вищим). По-друге, як ради, що мали вагомі управлінські функції, але були позбавлені функцій диктатури, тобто політичного значення. Це було справді геніальне рішення, завдяки якому створювалася міцна влада, пов’язана з народною товщею і водночас цілком незалежна від народу. Потрібна була лише тверда переконаність у тому, що більшовики спроможні витіснити інші партії з рад і перетворити останні на додаткову форму свого існування. Ту форму, для якої через три десятиліття Іосіф Сталін винайшов своє визначення: «блок комуністів і безпартійних».

Лєнін був переконаний, що більшовики здатні викинути з радянського гнізда решту партій, і не помилявся. Ради були народними організаціями в країні з максимально напруженим соціальним протистоянням. Народившись у ситуації гострої класової боротьби, вони не шукали варіантів класового миру. А більшовики були єдиною із соціалістичних, тобто пов’язаних із пригнобленими народними масами, політичних партій, яка стояла на екстремістській платформі «Маніфесту комуністичної партії». Ситуативні й доктринальні екстремісти мали знайти одні одних.

Завдяки вашому опису лєнінської формули влади стає зрозумілішою конституційна реформа Ґорбачова, яка характеризувалася двома словами: «пов­новладдя Рад». Справді, усунення органічного зв’язку між радянськими органами влади й КПРС відсунуло партію на політичні загумінки. Та, попри все, перші вільні вибори 1990 року віддали владу тим-таки комуністам. Що в Росії (де їх очолив Боріс Єльцин), що в Україні (під керівництвом Леоніда Кравчука). Чому Ґорбачов не передбачив такого повороту подій?

— Він, слава Богу, ще живий і міг би відповісти. Показово, однак, що у своїх численних мемуарах Міхаіл Сєрґєєвіч не згадував ні зв’язку радянських і партійних органів влади, ні політичних наслідків, спричинених його розривом. Під час перебудови Ґорбачов задовольнився тим, що обрався на З’їзді народних депутатів президентом СРСР, залишаючись генеральним секретарем ЦК вже напівмертвої КПРС. У мемуарах Алєксандра Яковлєва я теж не знайшов роздумів щодо заміни лєнінської формули влади формулою «пов­новладдя Рад».

Найближче оточення Ґорбачова надто пізно зрозуміло, у який капкан потрапила КПРС, коли контрольовані її парткомами вибори до радянських органів влади стали вільними. І після перших таких виборів воно зійшлось у двобої з Єльциним у Москві та з керівниками власної партії в столицях національних республік, які стали носіями суверенної влади завдяки волі народу. Гекачепісти програли цей двобій. Залишаючись радянською, Україна стала незалежною, і тільки тоді в ній розпочався повільний і нерішучий процес дерадянізації.

Чи варто звинувачувати виборців у тому, що вони допустили перетворення України з радянської на олігархічну республіку? Адже вони були радянськими людьми у третьому поколінні…

Три покоління під політичною та економічною диктатурою партії Лєніна — Сталіна — це довго. Не дивно, що дерадянізація рухалася черепашачою ходою. У західних областях України радянська влада нищила людей або спотворювала їхні душі впродовж двох поколінь. Це теж багато, але все-таки там і тільки там після перших вільних виборів 1990 року виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

Протиставленням другого і третього покоління радянських людей ви фактично відповіли на ще не озвучене запитання: чому та частина колишньої радянської імперії, яку називали Центрально-Східною Європою, уже перебуває в ЄС і НАТО? Ці країни радянізувалися не три, а два покоління, і контроль Кремля над ними був слабший, ніж над союзними республіками. Україна залишилася поза межами об’єднаної Європи, сам на сам із РФ. Ви зробили оптимістичний прогноз стосовно нашого майбутнього, але уточнили: якщо витримаємо двобій із Росією. Чи витримаємо?

— Відповідаючи на це запитання, потрібно повернутися до «наукового» комунізму Маркса й Енґельса вже після того, як ми розібралися з лєнінською формулою влади. Основоположники марксизму помилялися, коли стверджували, що є можливими диктатура пролетаріату й загальнонародна власність. Проте мали рацію, доводячи, що в ході революції можна здійснити «експропріацію експропріаторів». Партія більшовиків здійснила її і встановила свою політичну диктатуру під личиною диктатури пролетаріату, а також економічну диктатуру в оманливому вигляді загальнонародної власності. Коли ми кажемо, що в Росії, а потім і в інших країнах залізом та кров’ю втілювали в життя комуністичну утопію, то це не означає, що утопія у вигляді диктатури пролетаріату й загальнонародної власності була реалізована. Утопія завжди утопія. Була реалізована лєнінська формула влади, тобто диктатура, яка не мала нічого спільного з мріями основоположників марксизму. Лєнін використав ідею марксизму, щоб експропріювати суспільство й установити владу, адекватну багатовіковій російській традиції. Коли ми говоримо про комуністичне будівництво в СРСР, то треба розуміти, що воно не було реалізацією мрії основоположників марксизму про суспільство з розподілом матеріальних і культурних благ за потребами. Результатом комуністичного будівництва став римейк соціаль­но-економічного й суспільно-політичного ладу, «оспіваного» Міхаілом Лєрмонтовим у короткій убивчій строфі:

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, послушный им народ.

Чекісти обійшлися без блакитних мундирів, раби стали панами, а ті пани, які не втратили життя, — неповноцінними громадянами без права голосу, тобто позбавленцями. Російська імперія збереглась у нових формах, але з попередньою суттю. Російську революцію загубили контрреволюціонери з протилежних за ідеологією таборів: білих та червоних. Вони ж таки знищили або ідейно занапастили українських революціонерів.

Росія, яка тоді під червоними, а тепер під триколірними прапорами не перестала бути імперіалістичною державою, випромінює загрозу. Україна теж становила б загрозу для правлячих кіл РФ, якби ввійшла в коло європейських країн. Відповідь на запитання, чи витримаємо двобій із Росією, дуже проста. Якщо впродовж трьох років витримували тиск ворога, який зняв маску з приязною посмішкою і показав своє істинне обличчя, то витримуватимемо й надалі.

Деякі ваші тези незвичні й потребують детальної аргументації. Чи можна її знайти у вас у монографіях?

— 2013 року «Темпора» видала мою працю «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» у трьох книгах. До 100-річчя Лютневої революції в Росії воно видає завершальну книжку «Україна на зламі. Успіхи і труднощі дерадянізації (1988–2016)». Це розповідь про те, як наше суспільство розпорядилося суверенними правами, набутими внаслідок конституційної реформи 1988 року. У книжці показано, наскільки складним і болючим був і залишається процес трансформації радянської України в демократичну республіку.

І на завершення: як відбувалася ваша особиста дерадянізація?

— Як і решта радянських людей третього покоління, я не почувався сліпим кошеням, хоча був ним. Довелося пройти через три світоглядні зсу­­ви. Перший припав на період боротьби з «культом особи». Другий, найрадикальніший, відбувся в роки перебудови, коли я почав «розгризати» ретельно замаскований сталінський злочин, наслідком якого став Голодомор. Третій зсув був зумовлений російською військовою агресією. Вихований на російській культурі, із рідною російською мовою, хоч і без краплі російської крові, я остаточно позбавився ілюзій щодо Росії. Зрозумів, що дерадянізація пов’язана не так із декомунізацією, як із дерусифікацією.

 

 

 

Розмовляв Роман Малко

 

 

Джерело: УТ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s