Олег Базар: Мене не цікавлять позиції всіх сторін, плював я на них

21 жовтня 2016 р.
i75_articleimage_119889«Мене цікавить зрозуміло написана історія — що відбувається, чому й навіщо. Все», — каже головний редактор lb.ua, беручи участь в опитуванні «Детектора медіа»

«Детектор медіа» продовжує опитувати колег щодо найгарячіших проблем українських медіа. На наші запитання вже відповіли Олексій Бобровников, Тетяна Даниленко, Настя Станко, Наталія Соколенко, Роман Бочкала, Катерина Коберник, Отар Довженко, Леонід Швець, Наталка Гуменюк, Ольга Калиновська, Анастасія Магазова, Олександр Крамаренко, Олена Лунькова, Олег Базар.

Із Олегом Базаром поговорили про лайкозалежність, відсутність бекґраунду в молодих журналістів і розпорошеність медійників по власних міні-тусовочках.

«Журналісти — як золоті рибки. Інформація тримається п’ять хвилин»

— Ви головний редактор видання, яке дуже багато пише про політику. Які теми в наших медіа викривлюються, замовчуються, подаються не так, як треба?

— Ми дуже мало помічаємо того, що відбувається поза межами Києва. Це основна проблема всіх українських медіа. Політика обмежується трикутником «Верховна Рада — Адміністрація Президента — уряд» і офісами п’яти-шести політичних партій. Те, що відбувається поза межами Києва, дострілює сюди тільки тоді, коли якась резонансна подія або великий скандал. Однак системного висвітлення процесів у регіонах, на жаль, немає.

Прикро, бо політика все більше зміщуватиметься в регіони. По-перше, через децентралізацію регіони й тамтешні еліти ставатимуть самостійнішими. По-друге, в суспільства є велика втома від чинних політиків, які не змінюються двадцять років, і є запит на нові обличчя. Вони приходитимуть, сподіваюся, не з київської тусовки, не з медіатусовки, а з регіонів. Можливо, мери успішних міст, молоді яскраві регіональні лідери.

— Як ви цю проблему вирішуєте у своєму виданні?

— Коли я кажу, що це проблема, маю на увазі й наше видання. Намагаємося стежити, але не можу сказати, що в нас є система. Тримати мережу регіональних кореспондентів — дорого. Для всіх. Відносно невеликий штат ще має «Дзеркало тижня» по ключових регіонах. У нас є свої дочірні проекти у Дніпрі, є партнерський проект у Харкові…

— Ви кажете про трикутник «Рада — Президент — уряд», грошей на мережу немає. Що тоді робити?

— Якби я знав відповідь, уже би це зробив. Є певний набір якісних видань у регіонах, інформації яких я довіряю. Беремо інформацію від них, намагаємося шукати цікавих авторів із регіонів, активістів, щоб вони хоча би писали для нас блоги. Це бодай трохи знімає інформаційний дефіцит.

Нещодавно змінювали голову Херсонської облради. Там доволі неоднозначна ситуація. Але більшість медіа її не помітили. Подумаєш, змінили голову облради. А область стратегічно важлива, межує з окупованим Кримом. Та й цікаві персонажі прийшли до влади, м’яко кажучи.

— Окрім сконцентрованості політичної журналістики на Києві, які ще є проблеми?

— Та вся українська журналістика — одна велика суцільна проблема. Є біда в сенсі професійної підготовки кадрів. І є величезна проблема — розрив поколінь. Немає тяглості. Раніше за темою стежили, розвивали впродовж тривалого часу. Тепер приходить багато молоді, яка не знає й не цікавиться тим, що було в державі десять років тому. Скажімо, є проблема, яка тягнеться п’ять-десять років, а для них вона виникла сьогодні. Велика проблема — глибина висвітлення тем. Редакції інтернет-ЗМІ невеликі, немає можливості кидати десятьох журналістів на одну важливу тему. Все це від бідності.

— Ви редактор, через вас проходить величезна кількість текстів.

— На жаль, так.

— Чи є в нас достатній рівень explanatory journalism — журналістів, здатних не просто зібрати коментарі, а пояснити процеси?

— Із цим є проблема. Ані факультети журналістики, ані редакції не вчать. Ніби все правильно написано, але питання: для чого це написано? Усім молодим, які приходять до нас, я намагаюся пояснити одну просту річ: мене не цікавлять позиції всіх сторін, плював я на них. Мене цікавить зрозуміло написана історія — що відбувається, чому й навіщо. Все. А чи це буде коментар однієї сторони чи 25 — залежить від тебе, наскільки ти глибоко зануришся в тему. От беремо тему: фінансування партій із державного бюджету. Давайте: беремо коментар у БЮТ, БПП, ще там в когось — і все, тема зроблена? Ні, просто заявами політиків її не розкрити.

Нерозуміння бекґраунду в політичній журналістиці — теж велика проблема. Чимало журналістів — як золоті рибки. Інформація тримається в голові п’ять хвилин. Зробив — забув. Згадати контекст, суть проблеми далеко не кожен хоче. Чи не може. От читаю тексти молодих журналістів і бачу, що вони нічого не розуміють, навіть не хочуть витратити частку свого часу, щоби вивчити проблему, заглибитися в неї. Це все від небажання редакторів учити, а журналістів — учитися.

«Журналістика завжди була професією нарцисів, але Фейсбук це масштабує»

— Дозвольте запитати: а редактори хочуть учити?

— Не можу відповідати за всіх. Інколи хочеться, інколи не хочеться (сміється).

Велика проблема — Фейсбук, точніше, залежність від соцмереж. Лайкозалежність — страшна біда. Будь-яка політична спекуляція має в сотні, в тисячі лайків більше, ніж хороший, змістовний текст про медицину чи освіту. Відповідно, всі хочуть писати про політику, бо це класно, багато лайків, слава. А про медицину — ну кого це цікавить?

Друга, мабуть важливіша, проблема Фейсбуку — в голові багатьох колег він стає авторитетним джерелом інформації. Причому мова не про лише про очевидців. «Блогер такий-то вважає…», — ми ж часто бачимо таке у стрічках новин. А це новина? Інформація із соцмереж не перевіряється в принципі — раз умовний Вася Пупкін написав, так і є.

— І що з цим робити?

— Не знаю. Ми живемо в час, коли не зрозуміло, що буде завтра з нашою професією. Раніше було три канали інформації: телебачення, радіо і преса. Інтернет усе змішав в одне ціле.

Ми стали залежними від ґаджетів — тепер вони диктують формат. Нині люди читають в основному з телефона й ми так чи інакше змушені це враховувати при написанні текстів. Якщо раніше можна було писати хороші журнальні тексти на 15–20 тисяч знаків, то тепер більше двох тисяч знаків пересічний читач не читає.

Лонгріди всім подобаються, вони красиві, але їх читає неймовірно мала кількість людей: заголовок, підзаголовки, якісь фото, проглянули очима перший і останній абзаци — все. Ніхто не хоче про це говорити, але це правда. Ми бачимо по GoogleAnalytics глибинну статистику, що і як читає аудиторія. Вона сканує текст, але вдумливого читання стає все менше. Із маленького екрана важко читати текст на 30 тисяч знаків. Звідси й відеоформати.

Ми не знаємо, яким буде завтра базовий носій. А якщо завтра ним стануть Googleglass? Тоді інформацію доведеться подавати таким чином, щоб вона була комфортною для перегляду на окулярах. Зараз ми й журналісти, які прийдуть у журналістику за наступні кілька років — морські свинки. На нас гіганти типу Google і Facebook тестують способи й методи подачі інформації.

Значна частина активної молоді не виходить за межі Фейсбуку. Соцмережа, яка мала бути засобом комунікації між друзями, перетворилася на агрегат контенту. Не завжди якісного. Я дивлюся, скільки людей із вищою освітою постить «новини» зі сміттєвих бачків — волосся дибки стає. Але це наша проблема, що ми не змогли достукатися до людей, не можемо конкурувати зі сміттям.

Та при цьому потрібно пам’ятати, що суть журналістики не змінилася від першого журналіста й не зміниться, коли в землю піде останній. Я люблю розповідати це студентам: у нас дуже проста професія — ми говоримо з людьми й записуємо історії. Все! А носії — чи то папір, чи екран — то вторинне.

«Намагання сказати, що є дві сторони конфлікту

і “я дивлюся на них нейтрально” —

цинічна антигромадянська позиція, не журналістська»

— Які головні кейси в українській журналістиці впродовж останнього часу ви вважаєте важливими й чому?

— Дуже показовий кейс — дискусія навколо того, що ви й ваші колеги називають «мовою ворожнечі». Ця історія показала, що величезна частина журналістів не розуміє своєї професії, не розуміє, що бути журналістом не означає перестати бути громадянином своєї держави.

Частина українських медійників вважає, що журналісти в країні, де йде війна, можуть бути безсторонніми, що казати «наші» про Збройні сили України під час агресії Росії — неправильно, що це елемент мови ненависті. Для мене це звучить дико. Напевно, ми перша країна, де йде війна й де медіаспільноту закликають безсторонньо ставитися до проблем своєї країни. Американські, британські чи будь-які інші ЗМІ в ситуації війни, навіть якщо вона ведеться не в їхній країні, не уникають поняття «наші», «ворог» тощо.

— Якщо ми говоримо про мову ворожнечі, як журналісти повинні висвітлювати війну?

— Чесно. Не потрібно замовчувати якісь аспекти, які нам не особливо подобаються: є проблеми з законністю, алкоголем тощо. Але потрібно розуміти межу. Є наші, є держава Україна, яка веде війну, і є ворог. Намагання сказати, що є дві сторони конфлікту і «я дивлюся на них нейтрально» — цинічна антигромадянська позиція, і зовсім не журналістська. Так може висвітлювати конфлікт у Сомалі український журналіст чи події в Україні німецький журналіст, але не український журналіст в Україні. Є теми, про які не можна говорити, подача яких може завдати шкоди. Наприклад, якщо це військова таємниця чи інформація, яка може зашкодити обміну полонених. Такого типу речі в цей момент не можна оприлюднювати. Це не означає, що ми не маємо ними цікавитись. Але військова цензура не просто так придумана.

— А що стосується інформації штабу АТО, інших подібних структур, які повідомляють про кількість загиблих, обстріли тощо. Не один раз журналісти ловили їх на брехні.

— Безумовно, інформацію треба перевіряти, а він пана Лисенка — по кілька разів.

— Як змінилася політична журналістика за останній час?

— Зливів стало менше, як мені здається. Тому що суспільство перестало на них реагувати. Це наша дуже велика проблема. На те, що пишуть журналісти, ніхто не реагує. Я починав працювати при ранньому Кучмі. Вибачте, після хорошої публікації приходили з прокуратури: «По факту вашої публікації ми відкрили кримінальну справу». Вже давно не пам’ятаю такого. Перестали реагувати правоохоронці й суспільство. Больовий поріг настільки високий!

Недавно колеги з «Радіо Свобода» зробили матеріал про ці літаки, і що? І нічого. Хоча журналісти вказали на невідповідність деклараціям. Не чув, щоб НАБУ почало перевірку. І суспільство не реагує: «Ну відхопив собі 30 га, ну мать його…», «Ну має літак, ну хай літає…».

— Ви бачите в наших ЗМІ критику президента Порошенка?

— У себе — бачу. Я читав моніторинг VOX про те, що на телеканалах немає критики Порошенка. Охоче вірю. Помітна ця стратегія: Президент намагається уникати критики, а команда гаранта працює так, щоби Порошенко потрапляв лише в контекст позитивних новин. Навіть тих, до яких він не має стосунку. Скажімо, минулого тижня Петро Олексійович заявив, що зарплати вчителів зростуть на 30 %. Він же не має стосунку ні до Міносвіти, ні до системи бюджетного фінансування. Це прерогатива уряду й парламенту. Точно так само Петро Олексійович їздив відкривати метро в Харкові. Метро будували коштом міської громади. Чому стрічку їздив перерізати Президент, перетягуючи на себе частину позитиву? При цьому зауважте: він головнокомандувач, який не коментує особливо негативні ситуації на фронті. Коли були гарячі активні фази, він не дуже рвався їх коментувати, хоча це безпосередня компетенція головнокомандувача, на відміну від зарплат учителів і відкриття метро.

«Ми дуже сегментовані по тусовочках і кожен сам по собі»

— Які проблеми, на вашу думку, розділяють медіаспільноту?

— Тема «мови ненависті» категорично розділяє. Коли редактор фактично єдиного в Україні видання для журналістів каже, що не варто називати військових «нашими», бо це мінімізує наші шанси на діалог із Донбасом — мені важко бути на її боці. Нас це розділяє.

При цьому і нас дуже багато штучних тем для розділення: хто і з якого боку розповів про квартиру Лещенка, у ставленні до грузинських реформаторів… І це теж проблема Фейсбуку, який забирає багато часу й енергії в активної частини суспільства.

Людей дуже легко завести у «правильну» лінію дискусії, кілька вкидів, кілька ЛОМів («лидеров общественного мнения»). Ці ЛОМи починають бурхливо обговорювати, й народ побіг: «А-а-а-а-а…!». Що, квартира Лещенка — топ-тема? Її обговорювали більше тижня. Хтось цікавився, що в цей час було на фронті чи які рішення ухвалювали в Кабміні й ВР?

Цей шум не дає можливості вести справді важливі дискусії на професійну тему. Наприклад, Аваков заявив про презумпцію правоти поліцейського. Це значною мірою стосується й нас, журналістів. Ми перші, хто попаде під роздачу. Коли обирали міру запобіжного заходу для Заверухи, поліція не впускала журналістів у приміщенні суду, ще й  поштовхалися.

Ми давно перестали як цех реагувати на важливі проблеми професії. Проблема журналістського цеху — відсутність журналістського цеху. Ми дуже сегментовані по тусовочках, кожен сам по собі. Єдиним винятком є цех українських фотографів. Вони вже багато років вражають солідарністю. Я знаю, наскільки це внутрішньо позитивний цех. У ситуації з Муравським вони побачили, що ситуація б’є найперше по них, згуртувались і стояли до кінця. І довели свою правоту. І ще можна назвати купу подібних прикладів — як вони між собою синхронізуються, діляться новинами, ексклюзивами.

У нас же дика ситуація! У нас багато видань, які принципово не посилаються на інші видання. Колись мене це просто бісило, тепер уже не реагую. Коли одне поважне видання поставило нашу новину з посиланням: «як повідомляють ЗМІ». Як? Наші редактори знають: треба посилатися завжди й на всіх! Якщо видання не заслуговує на увагу — ми не даємо новини. Але треба поважати чужу працю! А таке от — на кожному кроці.

— Редактори видань між собою спілкуються?

— Спілкуються. Але постійної комунікації з обговоренням тем, проблем немає.

— А раніше була?

— Була більше. Я не готовий говорити за всіх, але мені здається, що раніше навіть усередині редакцій було більше обговорень. Якби люди, які визначають політику редакції, частіше між собою спілкувалися на виробничі теми, в багатьох виданнях проблем було би менше.

Давно думаю над тим, щоби створити алкоклуб, у якому зібрати 10–12 притомних людей по п’ятницях, і просто обмінюватися думками. Лобове скло запльоване в усіх. Підчищати його можна тільки у спілкуванні з колегами, а не за допомогою Фейсбуку. Щоби сказати колезі щось прямо, треба сказати в очі, а не писати у Фейсбуку.

Фото – Олексій Темченко

Розмовляла Ірина Андрейців

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s