Валерія Чорней: Моя література – це нотування зворушень

8 листопада 2016 р

img_4594«Це книга про два види сердець: одне вміє глибоко бачити свою націю та, зокрема, через мистецтво перетворювати її у безсмертний, непереможний національний міф. А інше серце осліпло, ніколи не вміло витворювати своєї країни», – зі сльозами на очах під час інтерв’ю говорить письменниця та журналістка Валерія Чорней, яка завітала до Івано-Франківська з презентацією свого дебютного роману «Яблуко в Тайстрі».

Роман-феєрія майже на півтисячі сторінок не був запланованим: письменниця просто нотувала свої потрясіння від життя протягом 13-ти років і не здогадувалася, що записи стануть книгою. «Коли я відчуваю дуже сильне, високовольтне зворушення – одразу нотую це»,намагається пояснити Валерія.

Авторка каже, що це не лише біль від горя, але й те, що доводилося багато бачити за десять років у журналістиці: дівчина мандрувала українськими селами, спілкувалася з людьми та готувала репортажі для газет. А ще Валерія глибоко переживає світ мистецької фотографії та творчість Марії Приймаченко.

Більше про багатогранну особистість, написання книги, внутрішні переживання та зворушення від світу – читайте у сьогоднішній розмові з Валерією Чорней.

Валеріє, які у тебе враження від Івано-Франківська?

– Коли я серед ночі вийшла з потяга, у Франківську був добрячий приморозок. Але у мене було тепле відчуття, що я приїхала додому. Це відчуття базувалася на енергетиці міста. Я, як гуцулка, дуже тонко відчуваю енергетику у людині, місті, просторі. Мене зустрів дуже ввічливий таксист, котрий з усмішкою та щирою радістю відповідав на всі мої досить допитливі запитання. А потім ще й прокатав безкоштовно центральними франківськими вулицями. Таке відношення чудово показує обличчя міста. А перша прогулянка подарувала відчуття спокою, тут навіть не страшно заблукати (думкою чи кроками).
А вже наступного дня я була зачарована тим, які прогресивні люди живуть у вашому місті. У якому закладі я би не була, там збиралися для обговорення проектів талановиті цікаві люди. А ще в жодному з інших міст я не куштувала такої смачної їжі. І коли я з цими відчуттями виходжу на вулиці Івано-Франківська й бачу охайний простір та відкриті погляди людей, коли на ровері їздить усміхнений Тарас Прохасько, а відома художниця та фотограф Христина Стринадюк змальовує навколишній простір, коли у книгарні «Під лиликом» кожного в холодну погоду частують дорогим чаєм, коли з розмов навколо чується обговорення креативних проектів, я кожною клітиночкою відчуваю, як закохуюся в прогресивний Івано-Франківськ.

Розкажи про книгу. З чого почалося написання книги? Коли ти взялася за першого аркуша?

– У мене в житті ніколи не було чіткого усвідомлення того, що я пишу книгу. Є такі люди, котрі від емоцій можуть заспівати посеред вулиці, їхня душа розривається, це дуже велике зворушення від світу. Моє письмо – це мій спів, моє дихання. І ось коли я відчуваю це дуже сильне високовольтне потрясіння, одразу нотую це. Нотатки, які стали основою книги, писалися протягом 13-ти років, процес творіння тексту із сюжетом забрав 13 місяців.
Так, моя література – це нотування зворушень. Я не видушую із себе творчість, це було б дуже сумно. Я пишу повільно, а потім ще й настоюю слова. Тим більше, що кожне слово в “Яблуці в тайстрі” виписано у жанрі “примітивізму”.

Що підштовхнуло тебе до написання книги?

– Втрата батька та переосмислення страху втрати країни. Але фактично книга народжувалася у моїй душі усе життя. Адже “Яблуко в тайстрі” – це переосмислення мого гуцульського етнічного коріння, сили народного мистецтва, долі країни. А присвячений твір пам’яті мого батька, який був карпатським різьбярем. Відтак, це книга про два види сердець: одне вміє глибоко бачити свою націю та, зокрема, через мистецтво перетворювати її у безсмертний, непереможний національний міф. А інше серце осліпло, ніколи не вміло витворювати своєї країни. Написана книга у жанрі роману-містерії.

У 2011 році я вже майже завершила роботу над «Яблуком у Тайстрі», перетворила його у повноцінну книгу із сюжетом. А далі, аж до 2015-го, розпочався переломний момент у моєму творчому шляху. Я закрила книгу і почала переосмислювати все те, що занотувала. Колись я пообіцяла татові, якщо витворю певний твір, закрию його на декілька років, а потім відкрию і прочитаю свіжими очима. Ці три роки я не могла написати жодного слова, через це я ніби не була жива. Я кожного дня просила, щоб Господь дав мені слова. Це був складний період для мене: я не могла писати, а тільки мовчки переосмислювати та переживати усе те, що написала. Одного ранку у мене сталося прозріння і я взяла відпустку на роботі. Тоді я від ранку до ночі писала вісім тижнів поспіль і в моїй книзі з’явився пошук чарівного червоного яблука, чого у першому варіанті не було.

 

– Що найбільше надихає?

– Найбільше мене надихає, розриває на маленькі частини, коли я бачу людей з неймовірною добротою і глибокою простотою в очах. Я часто їжджу в села. На Буковині, здається, не залишилось жодного села, де б я не побувала. Я бачу людей своєї рідної країни, їхню працю, різьбярство, стару прекрасну хату із соняхами, я чую історії, вловлюю рух життєвої лінії, а інколи це прості слова, але усе розкриває інтонація у неймовірному ландшафті… Це ті моменти, які дуже зворушують і тоді я пишу.
Здається, після смерті тата та виходу зі свого гуцульського простору я стала немов оголений нерв. Так страшно може обтесати тільки горе та відсутність соняхів за моїм самотнім міським вікном.

– Ти гуцулка. Розкажи більше про своє село, про свій край. Що для тебе змінилося, коли ти переїхала жити до міста?

– Так, це моя магія. А ще усюди я бачу знаки. Пригадую перший Святий Вечір, коли вже не було тата. Зібралася вся родина, а стілець, де зазвичай сидів тато, стоїть порожнім. Це такий біль. Мені здавалося, що стіни в хаті падають, а повітря неможливо було відчути в легенях. Але тоді тато дав мені перший знак: я підняла тарілку з кутею, а під нею була жива божа корівка. Вісім років тата нема, а я досі у важливі моменти знаходжу божу корівку.
Я все життя чую голос мами у супроводі співу птахів. Я все життя відчуваю себе дуже маленькою, бо довкола ростуть дуже високі смереки. Йдучи вулицею, у селі кожна людина зі мною вітається та говорить до мене. Я все життя бачу посеред природи важку чесну працю щирих людей…
Перші два роки, відколи переїхала до міста, у мене було повне нерозуміння нового світу. Мені не вистачало сонця у людях та їхньої коштовної простоти. Коли ти йдеш дорогою міста дуже рідко хтось хоче до тебе заговорити, відповісти на твоє звернення, люди закриті. Незважаючи на це, мене як письменницю виліпило, боляче обтесало, вирізьбило саме старовинне місто. У Чернівцях я навчилася відкривати та пізнавати світ через інакшу людину. Погодься, ніколи би не було справжньої літератури, якби людина перебувала лише в казці та її життя не викинуло би в зовсім інший всесвіт.

– Чому ти обрали журналістський фах?

– Зараз я розумію, що все пішло від тата. Він завжди говорив до людей, мав при собі надзвичайно цікаві міфи. Тато багато подорожував світом. Він ніколи не писав, але він ніс історії через себе. Я бачила як ті історії красивим досвідом вишивали його душу. Зараз я розумію чому пішла в журналістику. Для мене немає більшого щастя, аніж дізнатися якусь цікаву історію та донести її до людей. Звичайно, журналістика – це не тільки красиві життєві історії, доводилося писати різне: страшне, важке, але в першу чергу, моя журналістика – це мандрівки селами. Чи хтось врятував лелеку, чи це історія українського героя, чи майстерня творця скрипок… Я пишу про це та й гостро відчуваю життя. В журналістиці я десять років, але у зв’язку із роботою над книгою я взяла тайм-аут на один рік. Цей рік я не звітувала на папері, але переживала значно більше цікавих сюжетів, ніж в роки роботи у редакції.

Хто з сучасних українських письменників тобі імпонує?

Останнім часом найбільше потрясіння у мене від поезії Мар’яни Савки. Подобається «Пора плодів і квітів» з її образами та легкістю. Я не могла б подумати, що поезія може так говорити, ніби хтось дивиться мені глибоко в очі та й поетично розповідає свою історію. Але завжди для мене важливо часто повертатися до Ліни Костенко.

Фото: Христина Стринадюк

Фото: Христина Стринадюк

– Що франківець може знайти для себе в книзі «Яблуко в Тайстрі»?

В першу чергу, можна буде побачити два світи: прекрасний світлий простір гуцульского селища. Народне та засипане сажею елітне місто Горб. Народне – це світ з людьми, які вміють бачити Сонячних Зайців та Сонячних Левів (центральні метафоричні образи у книзі Валерії, – автор). Це світ людей, які настільки люблять свою країну, що та казка відгомоном губиться по всій планеті. Це різьбярство, покручені дерева, неймовірні легенди, розмальовані хатини, які відкриваєш під спів ластівок. Це дівчинка, котра шукає чарівне червоне яблуко. А Горб – це сліпі серця, це тренди-бренди, еліта, політичні варіації… Що зробить ця дівчинка із цією загадкою про яблуко, у що перетворить і чи вдасться їй розігнати сажу, котрою вкривається місто?

«Яблуко в Тайстрі» – голосний моторошний вереск моєї душі чи тиха пекуча «всепропалююча» сльоза. Тим не менш, точно, чого немає у моїй книзі – це права на безнадію. Я думаю, що кожна людина, котра пам’ятає обійми своєї бабусі чи дідуся з гарячими долонями і гарними народними казками, коли ці обійми пахнули грушами, свіжоспеченим хлібом, казкою, мене зрозуміє і захоче пригадати дещо важливе. Особливо, якщо душу цієї людини вже встиг погризти морок самотності та страху за рідну країну.
 

Розмовляла Сніжана САМАНЧУК

 

 

 

Джерело: Вежа

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s