Голос із-за кордону: про українські книги, сепаратистів і озброєний народ

12 листопада 2016 р.

744501Три українських митця-письменника з різних куточків Європи розповідають про життя за кордоном, діляться досвідом і спостереженнями, розмірковують про сучасні проблеми української книги і про те, чим література може зарадити у війні на Донбасі.

Дехто поспішає застерегти, що в інших країнах вистачає своїх творчих особистостей, тому не всім вдається втиснутися у цей культурний простір і відвоювати читача, а тим більше зацікавити нашою літературою. Тому слід бути винахідливими, щоб знайти місце під сонцем.

“Якби сепаратисти змалку вчили правдиву історію своєї землі, то нізащо не пустили б на неї окупантів”

Анна Багряна – київська поетеса, прозаїк, перекладач і драматург, а віднедавна ще й художниця. Автор відомих романів “Дошкуляка”, “Етимологія крові” та багатьох інших. Вже сім років мешкає на Балканах і разом з чоловіком – болгарським поетом Димитром Христовим – пропагує українську літературу за кордоном.

Чому ви переїхали за кордон?

Вийшла заміж за Димитра Христова. 6 років ми прожили в Македонії, бо він був директором Болгарського культурного центру в Скоп’є. Рік тому переїхали до Болгарії. Влітку ми з донечкою живемо в Україні у моїх батьків.

Анна Багряна – більше письменник, перекладач чи художниця?

Письменник. Перекладацтво для мене зараз – це радше робота, якою заробляю на життя, бо з гонорарів за власні твори жити нереально. Проте мені ця робота подобається, адже я займаюся перекладами художніх текстів. А малювати почала нещодавно, після того, як стала мамою. Малювання для мене – захоплення, своєрідний відпочинок для душі. За ці два роки вже встигла проілюструвати близько десятка книжок – для дітей і дорослих, мені це теж цікаво.

У європейських містах знають наших авторів?

Можу говорити лише про Балкани, насамперед – про Македонію і Болгарію. Відверто кажучи, знають про наших письменників тут дуже мало. Із класиків у кращому випадку згадують Тараса Шевченка та Лесю Українку, із сучасних – тих авторів, які приїздять на різні літературні фестивалі або ж самі заявляють про себе у цих країнах.

У місцевих книгарнях можна знайти книги українських письменників?

Майже неможливо. Ми з чоловіком намагаємося пропагувати українську літературуру в Болгарії, як можемо (Димитр перекладає з української). Видали антологію “Нова українська поезія” (32 сучасні поети), поетичну збірку Василя Слапчука “Крилатий чоловік”, збірки інших українських поетів. Ці книжки продаються в окремих софійських книгарнях. Але книжковий ринок тут розвинений слабо, тому з комерційної точки зору ці проекти невигідні. А грантів на пропаганду (переклад і видання) української літератури закородоном наша держава не пропонує. Все робиться на власній ініціативі перекладачів і окремих видавців, іноді – із залученням коштів спонсорів чи й самих авторів.

Як зараз справи з перекладами?

З перекладами української літератури – складно, бо ніхто не хоче їх фінансувати. В Македонії цим опікується міністерство культури. В Україні, на жаль, цим ніхто не займається.

Де вам комфортніше працювати – в Україні чи Болгарії?

Працювати творчо (писати, перекладати, малювати) мені краще закордоном, бо коли приїжджаю в Україну, в мене на творчу роботу майже не залишається вільного часу. В Україні займаюся реалізацією своєї творчості – проводжу презентації нових книжок, зустрічі з читачами, школярами, студентами, беру участь у різних культурно-мистецьких та громадських проектах, відвідую творчі зустрічі колег, спілкуюся з рідними і друзями. Тобто веду досить активне життя, намагаючись викластися по максимуму – на цілий рік вперед. У Болгарії мені легше ізолюватися від зовнішнього світу й поринути у творчість.

Чи є різниця між сучасним українським та іноземним письменником?

Іноземні письменники бувають дуже різними. Власне, як і наші, українські. Тому дуже важко порівнювати. Все залежить від конкретного автора, конкретних творів і тих обставин, у яких живе автор.

На вашу думку, що потрібно змінити на законодавчому рівні, щоби поліпшити ситуацію з книгою в Україні?

Безумовно, мають бути якісь закони про підтримку української книги – наприклад, про запровадження мінімальних податків для українських видавців, про закупівлю книжок для обласних та районних бібліотек, про державні гранти на окремі видання, про популяризацію української книжки серед населення. Також має бути якийсь закон про підтримку книгорозповсюдження, бо це теж залишається проблемою, попри те, що зараз все більшої популярності набувають інтернет-книгарні. Дуже важливо, щоб такі закони в нас були, але ще важливіше, щоб вони виконувалися на практиці.

В Україні більше половини населення не читає взагалі. А ще є українські емігранти, які, можливо, і хочуть, але не мають змоги читати українське. Як змінити ситуацію?

Зараз вже існує кілька видавництв, які спеціалізуються саме на виданні електронних книг. Ці книги продаються в інтернеті і їх можна придбати з будь-якого куточка світу. Зручно і вигідно, адже вони є в кілька разів дешевшими від паперових, не потребують спеціального транспортування і не займають простір у помешканні. Тому для того, хто любить і хоче читати твори українських письменників – це якраз не проблема. А от пропагувати нашу літературу серед населення, звісно, необхідно.

Письменник Андрій Курков вважає, що український автор може бути успішним тільки тоді, коли видається за кордоном. Ви поділяєте цю думку?

Залежить, у якій саме країні і якою мовою. Якщо у Франції, Німеччині, Великобританії – то, може, і так. На Балканах це неможливо. Бо український ринок у порівнянні з їхніми ринками – в кілька разів більший і потужніший. Інша справа, коли тобі вдається виграти якийсь грант, хоча і це не факт, що ти станеш успішним. Я знаю випадки, коли книги відомих українських письменників були видані в балканських країнах завдяки грантам, при цьому жоден примірник за 5-7 років так і не продався, бо ніхто не знає цих авторів на Балканах і ніхто не займається їхньою популяризацією. А взагалі поняття “успішність” в літературі є досить відносним. Не завжди успішність письменника вимірюється високими гонорарами, особливо – коли йдеться про поезію та інші некомерційні жанри.

Яким чином можна допомогти літерою роззброїти людей на Донбасі? Мова не лише про сепаратистів, а й наших воїнів, які повертаються у мирне життя зі зброєю…

Очевидно, мають бути відповідні художні тексти, які зможуть у цьому допомогти. Насамперед – тексти історичного характеру. Треба постійно нагадувати людям про різні сторінки нашої історії – і про трагічні, і про героїчні. Тоді наші воїни знатимуть, заради чого вони воюють. А якщо ці тексти зможуть дійти і до сепаратистів – ще краще, може, нарешті і в їхніх головах щось проясниться. Адже якби вони змалку вчили правдиву історію своєї землі, то нізащо б не пустили на неї російських окупантів.

“Уряд, який довіряє народові, не боїться зброї в його руках”

Любомир T. Винник – українсько-швейцарський журналіст, письменник, фотограф, художник та картуніст. Більшу частину життя провів за кордоном і став там своїм. Його роботи виставлялися на багатьох міжнародних виставках. Пише публіцистичні і художні твори для німецьких і українських видань. Автор книги афоризмів та дефініцій українською мовою “За крок від Содому” та еротичних новел “У затінку Венери”. Письменник аналізує досвід Швейцарії не лише у літературному руслі, але й політичному і розмірковує, яким чином його може перейняти Україна.

Чому вирішили переїхати за кордон?

Це просто пояснити: колись я виїхав не з України, а з Радянського Союзу, в якому відчував себе, як у величезній клітці народів. Також хотів побачити світ, а радянські громадяни такої можливості не мали. Тому поставив все на одну карту: виїду, або закінчу життя в Ґулазі. Вдалось перше, хоч і саме це рішення мало не коштувало мені життя.

Ви встигли пожити як в Україні, так і в інших країнах, чи відрізняється ставлення до творчої людини у нас і за кордоном?

Належить підкреслити, що за кордоном, хоч це мені звучить смішно, бо Швайцарія стала для мене другою Батьківщиною, живу більшу частину життя. Власне, написав нову автобіографічну книжку німецькою мовою, про відрізок життя довжиною 16 років, 6 місяців і 4 дні. Стільки жив мій коханий песик-такса Наполеон. Мова в книзі про наше спільне життя за ці роки. Спогади про успіхи і радості, також і чимало гірких ударів, про щоденну боротьбу за пережиття в оточенні, яке до долі людини цілковито байдуже. Українці сприймають Швейцарію передусім категоріями добробуту, що живеться тут, як в Ельдорадо, без проблем, а навіть без хворіб. Не розуміють, що життя за так званим кордоном, це – фронтальне зіткнення з цілковито іншим менталітетом автохтонів та їх діаметрально іншим поглядом на світ та явища, і, що люди заможні гірші від убогих. Краще заробляють іноземці, які прибувають сюди тільки з метою заробляти гроші і виконують другорядні роботи: будівельники, ремісники, прибиральниці тощо. Важче є тим, які зараховують себе до людей творчих чи інтелектуалів. Перед ними лежить терниста дорога їх не визнання, не надавання їм шансу чи можливостей, бо, адже, всі багаті, а через це й, буцімто, кращі нації, вважають, що своїх власних творчих людей вже мають вдосталь. Чужі їм не потрібні. Здобути визнання чи бодай звернути на себе увагу, як людини творчої вкрай складно. Це – як гризти бетон. Тому творчий успіх вдається тільки рідко якомусь прибульцеві.

У Швейцарії знають українських письменників?

Загально можу тільки зазначити, що у Швайцарії напевно на 99% ніхто нічого про українських письменників не знає. Що стосується мене, як члена Спілки письменників Швейцарії, то мене знають, як письменника свого, зрештою пишу передусім німецькою мовою.

У місцевих книгарнях можна знайти книги наших авторів?

Українська література у наших книгарнях – це рідкісна річ. Колись бачив “Кобзар” та “Хіба ревуть воли, як ясла повні” німецькою мовою. Може тепер продають щось Андруховича, бо він сюди часто приїжджає і переважно перебуває у товаристві ліваків. Але я особисто його творів у книгарнях ще не бачив.

Вважається, що за кордоном українська спільнота дуже згуртована. Чи допомагаєте ви митцям-початківцям з України?

Найбільше згуртованими є, як я чув, спільноти українців за океаном. Коли я на початку 1970-х років прибув до Швейцарії, існувало тут вже УТШ – Українське Товариство Швейцарії. Нараховувало воно щось з 30-40 здебільшо дуже старших осіб, діяльність яких обмежувалась до зустрічей один-два рази на рік у церкві, а потім спільна трапеза і “Ще не вмерла..” Деякі з них були досить заможними, але я, котрий боровся з початковими матеріальними і творчими проблемами в цій країні, їх не цікавив. Тому й незабаром перестав до них ходити. На відміну від УТШ, теперішня діаспора – це переважно російськомовні жінки з України, які вийшли тут заміж. Я допоміг кільком молодим митцям з України, наприклад, пошуками замовника для вітражів чи організацією виступів. Але це не були діаспоряни.

У Європі ви досягнули значного успіху. Якби залишилися на Батьківщині, це було б можливо?

Я не знаю, чи це справжній успіх, оскільки вважаю, що далеко не все зреалізував, що мав з ідей в голові. Чи це на літературному, журналістському чи мистецькому полі. Байдужість чи небажання автохтонів дати мені довготривалі творчі можливості, поглинули левову частину мого життя і енергії на подолання все нових і нових буденних перешкод і негараздів. Так, як мав до цього часу понад 60 мистецьких виставок, так, я написав сотні публіцистичних статей і репортажів для німецькомовних газет, також зробив тисячі фотографій для преси з 36-ти країн світу і видав за останні 5 років 5 книжок… І все ж вважаю, що зробив ще надто мало. А як було б в Україні? Не знаю, але думаю, що й там не було б легше осягнути ще чогось більшого.

На вашу думку, Україна у своїх реформах рухається у правильному напрямку? І що із досвіду, наприклад, Швейцарії їй можна було б перейняти?

Щиро кажучи, я так точно на тих реформах не знаюся. Тут діє, мабуть, звичайна сила інерції країни, у якій живу: що в ній діється – відноситься безпосередньо до мене, тому справи Швеййцарії мені все ж ближчі, як України, хоч її доля мені зовсім не байдужа. До того ж, з усього що там діється, я просто не розумію речей, які заперечують простій логіці. Ось приклад: Україна утримує дипломатичні відносини з Москвою, тобто з агресором, який загарбав частину її території. Такого у світі ніде не було і нема. Національна гордість жодної країни світу цього б не дозволила. Але ось Україна пішла на це. Тобто згодилась з окупацією. Цього не тямлю. А досвід маленької Швеййцарії відомий: вона не пішла на жодні сумнівні угоди навіть тоді, коли під час Другої світової війни була оточена нацистськими арміями, які 7 років грозили в будь-яку хвилю перейти кордон. Населення Швеййцарії виказало максимум Wehrwillen – тобто бажання до самооборони, не дивлячись на втрати. І тодішній Путін – Гітлер, не відважився на такий крок.

Ви, напевно, слідкуєте за ситуацією на сході України. На ваш погляд, яким чином можна допомогти літературою, словом роззброїти людей на Донбасі?

Я не певний, чи за допомогою слова, тобто літератури, було б можливим когось на Донбасі роззброїти. Хоча дуже добру справу роблять молоді українські активісти, котрі збирають літературу, книги й відвозять їх на Донбас в бібліотеки та школи. Зрештою, не зброя вбиває, тільки люди, які її застосовують. Про все вирішує голова і те, що в ній є. А що солдати АТО повертаються додому зі зброєю, не бачу у цьому нічого злого. Живу, адже, у країні, де у кожній хаті є зброя, службова і приватна. І хоч і сам маю два карабіни в хаті, ще досі з них ні в нікого не стріляв, лише на стрільбищах. Зброя у хаті кожного громадянина належить до столітніх традицій Швейцарії і, власне, цю традицію мали б перебрати українці. Тоді б не мусіли чекати на чужі і непевні гарантії безпеки, а самі себе захищали б. Між іншим, жодний уряд, який довіряє своєму народові, не боїться народу зі зброєю в руках.

“Хороша книга – це і вітаміни, і цілющі ліки для зрушеної війною психіки”

Леся Олендій – львівська журналістка, публіцистка і письменниця, яка вже шостий рік мешкає в Італії. Автор книги “Mia Italia”, низки оповідань, одне з яких увійшло до збірки “Львів. Кава. Любов”. Письменниця любить подорожувати і захоплюється декупажем. Вона ділиться спостереженнями про життя української книги за кордоном і розповідає цікаві історії.

Італія вже стала для вас другою домівкою?

Після першого року проживання в Італії мені видавалося, що ця країна стане другою домівкою. Усвідомлення хибності суджень приходить з часом. Зараз хибною вважаю й власну думку про те, що домівок буває багато.

Чим більше відкривала для себе Італію, тим чіткіше окреслювалося розуміння, що попри певні зручності європейського устрою, домівка була і назавжди залишатиметься для мене одна – батьківська, в Україні. Тільки у батьківському помешканні почуваюся по-справжньому вдома. У ній зігріває кожен, знайомий мені з дитинства, предмет. Про один з них я написала у своєму есеї “Фрески”:

“…на стіні моєї кімнати у батьківській квартирі й нині висить багато десятиліть тому вишитий маминими руками на тоненькому полотні загальнознаний портрет дядька Шевченка у каракулевій шапці. Дивиться на мене своїм суворим поглядом з-під густих брів. У дорослому віці я навчилася з ним розмовляти: “Не треба аж так строго, Тарасе! Я ж знаю, що нам було б про що поговорити: про Україну, літературу, мистецтво, сучасні тенденції в моді. Цьогоріч Твого чорного каракулевого кожуха можна було б замінити на… чорне пальто з каракулевим димчасто-сірим коміром. А може б тобі сподобалася шуба з вовка? Ти ж любив гарне вбрання. Певна, тобі б припали до серця творчість українських сучасників – поетеси Ліни Костенко і картини художника Івана Марчука. Іван Марчук – один із Твоїх численних шанувальників. Він, як і Ти – особливий. Марчук створив “Шевченкіану”, що нараховує 42 картини циклу “Голос моєї душі”. Ти мріяв про хату в Каневі. А він мріє про власний музей, бо має так багато намальованих картин, що для них ні простору майстерні, ні стін не вистарчає”. Найтяжчою була б наша розмова про Батьківщину, її спалені і сплюндровані східні землі, загарбницьки відтятий Крим. Скільки років минуло, а ніби нічого й не змінилося. Росія й далі шматує чужі території, вбиваючи її захисників”.

Усе решта, поза батьківською домівкою, для мене лиш місця проживання.

Чи не бракує вам Батьківщини для створення нових сюжетів?

Сюжети черпаю виключно з власної фантазії, вплітаючи в них знане, прочитане, вигадане, побачене, свої почуття. Мені не потрібно знаходитися в конкретному місці у той час, коли я про нього пишу. Я можу перебувати у батьківській квартирі в Україні і описувати історичні села Франції, які відвідувала. Чи в італійському помешканні, у той час як із моїми героями щось відбуватиметься в добре знаному мені українському Львові, ніколи не відвідуваних грузинському Тбілісі чи у фінляндському Кілпісярві.

В Італії знають українських письменників? Якщо так, кого саме?

З певністю можу відповісти, що італійська літературна поетична громада знає українську поетесу, яку в Україні заслужено називають поетом від Бога, Світлану Костюк. Вірші пані Світлани перекладені на італійську мову. Минулого року в Неаполі її відзначили нагородою міжнародного літературного конкурсу “Між словом і вічністю”.

У жовтні минулого року в одній із найбільших книгарень Мілану Bookcity відбулася презентація книги “Солодка Даруся” Марії Матіос. Переклала роман професорка Флорентійського університету, славіст Франческа Фічі із видання, отриманого у подарунок від української колеги. А наприкінці травня цього року вже у Києві презентували італійський переклад. А чи відкрили вже італійці завдяки “Солодкій Дарусі” для себе українську письменницю – мені невідомо.

Чи можна у місцевих книгарнях знайти книги українських авторів?

Знаю цікавий випадок, що трапився в українському магазині міста Варезе, на півночі Італії. Там, поміж іншими товарами, виставлялися й книги української художниці і письменниці Марії Гайдай “Італійський період. Невигадані іммігрантські історії”. Однієї ночі в магазин пробралися злодії. Найбільшою їхньою здобиччю стали українські книги.

Де вам комфортніше працювати – в Україні чи в Італії?

Якщо маєте на увазі мою присутність на Батьківщині у той час, коли пишу, вона мені завжди дає хороше натхнення для писання. Часто працюю вночі, тому насправді для мене важлива не стільки країна, у якій поринаю в творчий процес, скільки атмосфера. Коли пишу, потребую тиші, супроводжуваної легким музичним фоном і відсутність будь-якого руху навколо. Якщо творчий процес триває удень, усамітнююся і вимикаю телефон. Іноді творчі думки виникають під час руху з одного пункту в інший. Тоді занотовую їх у телефонний записник.

Чим відрізняється ставлення до письменника в Україні і за кордоном?

Письменник – творча особистість чи в Україні, чи за кордоном. І це – незмінно. А ставлення однієї людини до іншої, незалежно, хто вона: письменник, соціальний працівник, продавець квітів чи механік – стан її власного розуму, вихованості і порядності. Не варто надміру ідеалізувати закордон у міжлюдських стосунках. Тут також існують підлість, заздрість та інші непривабливі риси характеру нерозумної homo sapiens.

На вашу думку, що потрібно змінити на законодавчому рівні, щоб поліпшити ситуацію з українською книгою в Україні?

Я вже шостий рік не живу в Україні і сім років знаходжуся поза роботою в українській журналістиці, тому нічого не знаю про українське книговидавниче законодавство.

За деякими дослідженнями в Україні більше половини населення не читає взагалі. А ще є українські емігранти, які, можливо, хочуть, але не мають змоги читати українське. Як можна вирішити цю проблему?

На мою думку, хто хоче читати, той завжди знайде спосіб як це зробити і де розшукати необхідну йому книгу. Якщо не вистарчає грошей на купівлю книг, їх можна віднайти в інтернеті. І українською мовою також.

Українці в Італії, які бажають читати, навіть за повної відсутності українських книг в магазинах, читають. Як? Хтось із знайомих їде у відпустку на Батьківщину і отримує замовлення привезти звідти конкретні книги. Особисто я для знайомої з Мілану тричі привозила. А потім поміж читаючими відбувається взаємообмін книгами – така собі бібліотека з рук у руки.

Андрій Курков вважає, що український письменник може бути успішним тільки, якщо видається за кордоном, ви поділяєте цю думку?

Видаватися за кордоном і, завдяки цьому, бути успішним в Україні чи видаватися за кордоном і бути успішним за кордоном? Андрій Курков знає про що говорить. Я ж не маю досвіду видання за кордоном і, відповідно, не маю досвіду відвойовування власного читача у своїх західних колег.

Ви слідкуєте за ситуацією на сході України? На вашу думку, яким чином можна допомогти літературою роззброїти людей на Донбасі?

Мені відомо, що окремі українські письменники здійснюють творчі поїздки на схід України. Вони возять у подарунок нашим воїнам, а також бібліотекам власні книги і книги своїх колег. І їм однаково раді як бібліотекарі, так і захисники Батьківщини. Хороша книга – це і вітаміни, і цілющі ліки для зрушеної війною психіки.

 

 

 

Джерело: 24

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s