Валерій Пекар: «Нічого не вийшло» — це перебільшення

21 листопада 2016 р.

13331107_10205377394068995_5978182030937524009_nОдин з найвідоміших лобістів змін, Валерій Пекар, називає головні перемоги і поразки українців і пояснює, що має зробити активна більшість, аби проект Україна відбувся

21 листопада 2013 року розпочався Євромайдан – третій в новітній історії країни і найбільший за масштабом та наслідками громадянський протест. Відомий громадський діяч, підприємець, співзасновник громадянської платформи Нова країна, член Національної ради реформ та викладач Києво-Могилянської (kmbs) та Львівської (LvBS) бінес-шкіл Валерій Пекар на прохання НВ підводить підсумки перших трьох років після Революції Гідності.

— Чи маємо ми у третю річницю Євромайдану констатувати, що у нас знову нічого не вийшло? 

— «Нічого не вийшло» — це явне перебільшення. Так, ми програли цей тайм, але не з нульовим рахунком. Я вірю, що ключові зміни, які були зроблені, — прозорі закупівлі, відкриті реєстри, електронні декларації, патрульна поліція, НАБУ, прозорий бюджет, фінансова децентралізація, реформа ринку газу із відмовою від російського імпорту, запуск судової реформи, модернізація армії тощо — є незворотними. Водночас відбулася найважливіша зміна — зміна у суспільній свідомості. Контроль влади, громадянська активність, добровільний поклик на захист країни, прискіплива увага суспільства до роботи уряду, парламенту, президента і судів перетворилися із прерогативи нечисленних активістів, із маргінального заняття на важливу частину життя мільйонів людей. І це точно незворотно.

Ми мусимо назавжди розпрощатися із дитячою казочкою про те, що добро перемагає зло у рішучому остаточному двобої. Дорослий погляд полягає у тому, що, за словами Ґете, «лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них». Рішучого двобою не буде, і навіть після проміжної перемоги не можна розслабитися і повернутися до звичайного життя, як це зробили українці після Помаранчевої революції. Основна відмінність 2014 року від 2005-го — ми не пішли додому у своїх справах. І це запорука остаточної перемоги.

У ці дні ми підбиваємо підсумки трьох років суспільної трансформації. Попри розчарування і нездійснені мрії, Україна вийшла з небуття, в якому перебувала 20 років, і помаленьку вирушила у свій шлях із середньовіччя до сучасності. Цей шлях не буде легким, але він незворотній. 

Якщо повернутися до того, що у нас не вийшло — то чому і, звісно, хто винен?

— Прийнято вважати, що причина наших поразок полягає у тому, що при владі опинилися носії старих цінностей, які, звичайно, не мають політичної волі до кардинальних змін. Але як вони там опинилися? Їх вибрав народ, переважна частина якого живе цінностями стабільності і порядку, чекає турботи від тих, хто згори, толерує корупцію та не готова взяти на себе відповідальність за власне життя. Зрозуміло, що реформи несумісні зі стабільністю, корупція та очікування добра згори несумісні з громадянською відповідальністю.

Треба розуміти, що в усіх Майданах разом узятих, в усіх волонтерських, добровольчих та реформаторських рухах сумарно брало участь десь 15-20% населення. Ця активна меншість і визначає вектор розвитку країни, напрямок нашого руху. Натомість пасивна більшість визначає його темп. Не змінивши цей баланс, не перетягнувши на наш бік хоча би ще 10% із пасивної більшості, ми не зможемо підвищити темп руху. Нам треба перемикати нашу коробку передач на наступну, бо інакше швидше не поїдемо.

Неуспіх реформ має низку об’єктивних та суб’єктивних причин. Тут і бажання одних груп максимально контролювати процес, і прагнення їхніх опонентів зробити все ідеально, втрачаючи дорогоцінний темп, і спротив середньої ланки бюрократії. 

Як не дивно, серед об’єктивних причин є наша відданість демократичним цінностям, що призводить до розтягування процедур та присутності в парламенті явних ворогів української державності, бо вони представляють власний електорат. Тут і прорахунки та особисті амбіції нових політиків. Френсіс Фукуяма вчив нас поменше використовувати словосполучення «політична воля». Коли спільний тиск західних партнерів та українського громадянського суспільства стає достатньо високим, перемога невідворотна. Власне, як кажуть, коаліція за реформи у нас — це не якісь партії в парламенті, а громадські організації, західні посольства та МВФ.


13331107_10205377394068995_5978182030937524009_n

Фото: Фейсбук Валерія Пекаря

— Чи не виникало у вас думки за ці три роки, що Україні вже не вдасться наздогнати у розвитку своїх західних сусідів і треба змиритися і тішитися з того, що маємо?

— Чекати і наздоганяти, кажуть, це дві найнеприємніші речі. Сьогодні весь світ переживає епідемію футурошоку: люди бажають повернутися у старий добрий час, коли дерева були зеленішими, гарна професія давала стабільний добробут, а мігранти жили собі десь на іншому кінці світу. Сьогодні технологічна революція обіцяє зникнення сотень професій і втрату роботи сотнями мільйонів людей. В таких умовах Україна має дивитися у своє власне майбутнє, а не наслідувати сусідів. Ми мусимо намріяти собі Україну майбутнього, зі своїм власним місцем у світовому розподілі праці, у світовій системі безпеки, зі своєю власною універсальною культурною пропозицією, зрозумілою і бажаною для інших. Виробити власний проект майбутнього, адже той, хто такого проекту не має, стає лише ресурсом для того, в кого є. І втілити цей проект.

Існує два основних шляхи модернізації. Умовно назвемо їх європейським та азійським. Європейський шлях є довгим і поступовим: нові цінності втілюються у нові соціальні практики, поволі виростають нові соціальні інституції, врешті накопичена енергія проривається революціями, і, дивіться, за якісь 300-400 років маємо модерні країни. Азійський шлях, вже згаданий, є іншим — сильна держава каже громадянам: «будете жити по-новому», і слухняні громадяни виконують наказ, занурюючись у нові соціальні практики, а за одне покоління з того всього зворотнім ходом змінюються цінності суспільства. 

Нам не підходить ні те, ні те. В нас немає 300 років, бо за одне покоління немодерна Україна просто зникне зі світової мапи, вона не встоїть проти викликів. І в нас немає ані сильної держави (навпаки, держава очолює процес деградації), ані слухняних громадян. Що в нас є? Три важливі речі. По-перше, активне громадянське суспільство, якого не мали ні європейці 300-річної давнини, ні слухняні азіати 30-річної давнини. Додайте сюди історичну пам’ять про міські віча старої Русі, Запорізьку Січ та батька Махна — традиція сильного суспільства проти слабкої влади. Такі речі впливають потужніше, ніж ми думаємо. По-друге, сучасні технології. Ми перша країна, яка проходить модернізацію за наявності Фейсбука та Твітера, живого потокового відео та систем колективної роботи, і це створює абсолютно нову соціальну реальність. По-третє, традиція ідентичності, окремішності від «руського міра», адже страх є сильним мотиватором. Ми боїмося, що, якщо ми здамося, то у нас буде таке, як у них, і це мотивує.

Це новий сценарій модернізації, але я не назвав би його українським шляхом, адже за нами цим шляхом пройдуть десятки країн, що зараз ревно й уважно дивляться, чи в нас вийде. Ми мусимо показати їм цей шлях.

Успішність модернізації не є обов’язковою, адже лише десь 30 з гаком країн світу це зробили. Звичайними скоріше є відсталість, злидні, корупція та безпросвітність. Модернізація — це завжди злам звичайного, і перемога не гарантована. Доля не визначена наперед, часом все залежить від зусиль буквально декількох людей, які не здалися і переважили терези на наш бік, перетягнули канат. Наші стартові умови непогані: стара система майже зруйнована, олігархи слабкі через низькі світові ціни, Захід нас підтримує (хоча не розуміє, чому їхній тягар мусить бути більший за наш), нове вже активно проявляється. Як ми скористаємося історичною можливістю, це вже залежить від нас.

Згадаймо про пасивну більшість. Тих, хто не бачить війни. Тих, хто їздить відпочивати до Криму. Тих, хто продовжує дивитися російські серіали, слухати шансон та читати «Вести». Тих, хто ностальгічно згадує Радянський Союз. Тих, хто готовий повірити будь-яким популістам, купитися на їхню обіцянку швидко дати всім все й задарма. Тих, хто голосує за гречку. Тих, хто боїться, що Путін нападе, і прагне миру з «братнім народом» за будь-яку ціну. Доля країни ще не вирішена остаточно. Ця маса здатна повернути все назад, на найближчих виборах. І знову буде мир і «братерство», засилля російських олігархів і російської культури, і знову накази віддаватимуться у Кремлі. 

Але значна частина українців не примириться з таким вибором. Ті, хто воював. Ті, хто втратив близьких. Ті, хто витравив із себе раба. Ті, хто пам’ятає своїх дідів, що загинули у боротьбі з нацизмом чи комунізмом. Ті, хто вимушено залишив свій дім, втративши майже все. Ті, хто копіткою працею створив щось своє і не готовий віддавати чужинцю. А значить, не буде миру і братерства в такий спосіб. Значить, довгостроково для нас є лише два сценарії — дуже поганий і дуже хороший. Умовно кажучи, або війна всіх проти всіх на сирійський манер, або економічний і культурний прорив за південнокорейським зразком. Серединки для нас нема.

І нинішня ситуація «болота» не довго триватиме, адже інституційна спроможність старої держави падає, а виклики зростають. Одного дня ці криві перетнуться, і знову доведеться простим людям закривати ці виклики собою.

— Що нам вдалося на сьогоднішній день, де ви спостерігаєте позитивну динаміку?

— Я згадав ще у першому питанні низку найбільш успішних реформ. Але цей список не є вичерпним: майже всі реформи стартували, просто йдуть надзвичайно повільно. Неправда, що реформ нема. Правда, що реформи зроблені лише у першій, підготовчій частині, яку не можна показати народові, бо нема чого показувати. Люди побачать реформи тоді, коли вони будуть втілені, коли із нових законів та постанов перетворяться на реалії життя. А втілити реформи можуть лише самі люди, бо більше нема кому (наприклад, до головного лікаря місцевої лікарні, чи до завуча школи, чи до місцевої ради ніколи не дотягнуться міністерства чи Адміністрація Президента, зміни там можливі лише під тиском знизу). Виявляється замкнене коло. І вийти із нього можна лише активізацією людей — пропагандою реформ, громадянською освітою, створенням дієвих мереж. Ось чому так важливі ініціативи громадянської освіти на кшталт Відкритого університету Майдану та різноманітні антикорупційні рухи на місцях, що об’єднують людей у містах і містечках заради конкретних практичних речей, які можна зробити вже зараз.

Наш відчай викликаний не тим, що нема реформ, а тим, що порушені «правила техніки безпеки при роботі з революціями». Революція, особливо така багаторівнева, як наша (економічна модернізаційна, національно-визвольна та ціннісно-ментальна водночас), — це висока соціальна напруга. А при роботі з високою напругою треба дотримуватись правил техніки безпеки і не намагатися умовити 380 В, що вони неправі, а ви праві. І перше правило техніки безпеки — представники старого режиму мусять сидіти у тюрмі разом з тими поплічниками, хто винний у насильстві. Друге правило техніки безпеки — нових людей в уряді та в політичній системі мусить ставати щоразу більше, а не менше.

— Якби вас особисто попросили запропонувати три кроки для реформування України, що б ви назвали?

— Можна говорити про найважливіші реформи, і я тоді назвав би чотири. Реформу державної служби, бо без нових людей просто нема кому робити всі інші реформи. Судову реформу, аби в країні з’явилася справедливість і тим самим знизилася соціальна напруга, став прийнятним інвестиційний клімат. Податково-бюджетно-пенсійну реформу (ці три речі взаємопов’язані), щоб запустити економічне зростання та прибрати корупцію. І, нарешті, виборчу реформу, яка єдина не зрушила з місця, попри обіцянки політиків та чіткий запис у коаліційній угоді. Нам потрібно привести у політику нових людей, і краще зробити це через вибори, ніж через насилля. Без ротації політичних еліт ми нікуди далі не рушимо, і це розуміє кожен пересічний українець.

Якщо ж говорити про практичні кроки, то нам конче необхідна нова об’єднана політична сила, яка дасть альтернативу. Без цього дочасні вибори приведуть до влади популістів та реваншистів. Поки що особисті амбіції та ідеологічні розбіжності не дозволяють створити такий великий рух, яким свого часу була польська Солідарність чи литовський Саюдіс, чи Народний рух України кінця 80-х — початку 90-х. Нам потрібне об’єднання всіх добропорядних громадян за політичне оновлення, а потім вже, після перемоги, можна пересваритися та розбігтися по ідеологічних напрямках.

Із практичних речей, які потрібно витискати із нинішньої політичної еліти, першим є незалежний антикорупційний суд. Він передбачений новим законодавством, і лише такий суд в комплекті з вже існуючими НАБУ та спеціальною антикорупційною прокуратурою зможе повернути відчуття справедливості і знизити соціальну напругу.

— Два роки тому українці вірили, що країну врятують іноземці, потім, що молодь, далі, що бойові комбати, потім Надія Савченко. Зараз, здається, вже ніхто ні в що і нікому не вірить. А ви? 

— Чомусь ніхто не підходить на роль українського месії. Ба більше, середній строк життя чергового «кандидата у месії» скоротився з декількох місяців до декількох тижнів. Захоплення швидко наростає і швидко розсіюється. І це гарний привід замислитися, чи не час вже припинити шукати «месію». Час одноосібних народних лідерів вже минув, та й не підходить ця модель для українців, які ніколи не мали над собою власного самодержця. Нині час колективного лідерства, і це ще одна цікава особливість української революції.

Звичайно, є десятки та навіть сотні людей, яким я вірю. Це справжні реформатори з уряду, як міністри, так і заступники, які проявили себе крутими бійцями і послідовними доброчесними людьми (на жаль, переважна більшість з них вже пішла, але я певен, що одного дня всі вони повернуться, у другому таймі всі вони вийдуть на поле і заб’ють стільки, що перемога стане очевидною). Це представники «партії майбутнього» у парламенті та поза парламентом — вони є, і хай їх небагато, але це гарний приклад для наслідування. Це інноваційні підприємці, що створюють сьогодні завтрашнє економічне диво. Це наполегливі і нескорені бійці з корупцією і за реформи з ключових організацій громадянського суспільства. Це вояки нашої армії. Люди, які не здалися, не продалися, не зрадили своїх цінностей. Їх багато. Ніхто з них не тягне на «месію», бо їх не знають мільйони. Ба більше, ніхто з них не ідеальний, вони роблять помилки і на помилках вчаться. Але з цими людьми я пов’язую свою надію на майбутню перемогу, на всіх фронтах.

— Звичайний громадянин України — що він особисто може зробити для покращення країни і свого життя в ній?

— По-перше, самому приєднатися до місцевих мереж активної дії чи створити такі спільноти у своєму місті чи містечку: антикорупційні групи чи осередки громадянської освіти, активні церковні громади чи спільноти, що опікуються підлітковими організаціями та освітніми ініціативами або ж переселенцями тощо. Нові кооперативи та нові профспілки, місцеві економічні кластери чи інтелектуальні клуби, кому що до вподоби. Врешті, ОСББ, адже це найпростіша і найдоступніша форма громадянської активності. Головне — призвичаїтися щотижня віддавати свій час спільній справі, в яку віриш. Це змінить і власне сприйняття світу, і сприйняття інших людей. Власне, ми ж «країна-зроби-сам». 

По-друге, навчитися довіряти у таких мережах. Вчитися домовлятися, а не сперечатися. Вчитися чути один одного і призвичаїтися до розбіжностей. Захищати своїх, завжди. Звикнути витискати малі перемоги, але часто й регулярно.

По-третє, бути готовим вийти на вулицю за власні цінності, знову і знову. Майдану не буде. Не буде більше багатотижневого стояння. Стара політична еліта достатньо налякана, і хоча рука потягнеться до дубинки розігнати кількатисячну демонстрацію, але кількасот тисяч у критичний момент однією появою на вулицях поставлять крапку у спорі, хто сильніший. Цей момент неможливо передбачити, як і привід. Такі речі не робляться на замовлення. Але в той момент, коли грубо порушено норми справедливості (а така помилка обов’язково буде зроблена, бо картина світу згори виглядає сильно спотвореною), виникає непереборна хвиля. Ми це бачили, спостерігали, вивчали, були краплею того океану. Ще не вечір.

— Кожного разу за кордоном я подумки відзначаю, що у нас в країні краще, ніж у більш відомих, гарних та багатих сусідів. Ви багато подорожуєте і їздите по роботі. Можете назвати щось, що у нас краще, ніж «у них»?

— Це я до війни багато подорожував по роботі, які нині подорожі. Можна скільки завгодно порівнювати, але видно неозброєним оком, що ми інші. Україна з’явилася на фронтирі, на перехресті — між географічними зонами, між цивілізаціями, між різними частинами світу. На перехресті жити важко і не завжди приємно: ходять туди-сюди чужі люди, свистять протяги. Але такі реалії формують дуже специфічний народ — із надзвичайною толерантністю та вмінням примирювати суперечності, із звичкою відкладати остаточний вибір та надавати перевагу «і – і» над «або – або», але народ страшенно стійкий та нерозчинний в інших світах. Українці такі тому, що живуть тут, сформовані цими географічними та історичними реаліями.

Водночас нам є чому повчитися в інших. Принципам створення армії можна повчитися у Швейцарії. Люстрації треба повчитися у Чеської Республіки. Економічному прориву — у Південної Кореї та Чилі. Максимальній економічній свободі — у Канади та Австралії. Створенню інноваційної економіки — в Ізраїлю. Підтримці і захисту своєї культури — у Франції. Розумному використанню ресурсів — у скандинавських країн. Створенню сильного середнього бізнесу — у Німеччини. Використанню сучасних технологій — в Естонії. Список можна продовжувати і продовжувати.

Нам випала важлива роль першопрохідця новим шляхом модернізації, це цивілізаційний виклик. Не факт, що ми з ним впораємося. Але коли впораємося, то питання, чого ми можемо навчити інших, буде закрито. А сьогодні ми надто на переламі, на «розтяжці» між минулим і майбутнім, щоб можна було давати оцінки, які переживуть наступний рік.

Розмовляла Анастасія Береза

Джерело: НЧ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s