Олег Шинкаренко: Я писав свій роман про роботів разом із роботами

8 листопада 2016 р.

13308Цю книгу я побачила на стенді видавництва «Люта справа» на Запорізькій книжковій толоці. Натовп, калейдоскоп облич, тисячі книг. Однак пристрасть до продукції деяких видавництв дозволяє орієнтуватися в цьому океані, і ми з нею не розминулися – з новинкою видавництва «Люта справа» «Перші українські роботи».

«Перші українські роботи» продовжують традицію настільки глибоку, що про неї неможливо не згадати, хоча б тільки прочитавши назву. Починаючи з Ґолема, героя легенд темного європейського минулого, і закінчуючи, наприклад, «шейпістами» і «механістами» кіберпанківської «Схизматриці» Брюса Стерлінга, роботи супроводжували людство, будучи невід’ємною частиною самоідентифікації. Хіба не Інший вічно потрібен людині, щоб зрозуміти, хто вона сама? Тема велика, щоб не сказати нескінченна. І, звичайно, рано чи пізно вона повинна була бути проговорена українською.

Зрозуміло, автор, який говорить про роботів, ґолемів, андроїдів, кіборгів, і так далі, і тому подібне, говорить насамперед про людей. Як і перший роман Олега Шинкаренка «Кагарлик», «Перших українських роботів» можна було б поставити на полицю з табличкою «Соціальна сатира».

Якби в самій речовині прози Шинкаренка не було чогось ще, що виходить за рамки жанру. Подібно до Густава Майрінка, Шинкаренко малює картину поступової роботизації людей, змучених вічним абсурдом навколишнього життя, тільки бродять вони не містичною Прагою ХІХ століття, а футуристичним антиутопічним Києвом.

 

 

Сам термін «робот» був придуманий десь в 1920 році братом автора класичної п’єси-антиутопії «R.U.R.» Карела Чапека Йозефом, який під час Другої світової помер від тифу в фашистському концтаборі Берґен-Бельзен. Звісно, Карелу пощастило більше: він помер у 1938-му, і роботи з гестапо з’явилися за ним тоді, коли він був уже в найкращому зі світів. Отже, кошмарне майбутнє виявилося набагато ближче до авторів терміна «робот».

Ось і Київ у далекому майбутньому, в якому відбуваються події роману, здається дуже знайомим. Так, рівень абсурду вище, однак «гібридна війна с Росією все ще триває». Різниця в тому, що «…дві ворогуючі країни домовилися і, аби уникнути людських жертв, відправляють на лінію зіткнення лише роботів».

Роман «Перші українські роботи» запам’ятовується – пульсує живою кров’ю (автора, звичайно), постійно відрощує нові сюжетні щупальця. В ньому є і секс з роботами, і всесвітня змова, і теракти, і вибухи, і зловісні клоуни, і роботи, схожі на людей, і люди, яких від роботів не відрізнити – все це приголомшує затишний внутрішній світ читача і тягне  за собою. Герої Олега Шинкаренка, незалежно від того, люди вони чи роботи, ніби страждають легкою формою аутизму, але при цьому тебе не залишає відчуття, що це твої друзі і знайомі. Просто автор змінив кут твого зору, здається, переналаштував твою особисту оптику надовго. Можливо, назавжди.

Про це та про багато іншого ми і поговорили із самим Олегом Шинкаренком.

  • Із задоволенням проковтнула роман. Однак навіть більше, ніж герої і сюжет, мене приваблює тональність роману, у вашому викладі весь цей сюрреалізм здається абсолютно нормальним. У зв’язку з цим хотілося запитати про ваші літературні пристрасті.

Мої літературні смаки дуже швидко змінюються, тому можна казати лише про те, що я читав останнім часом. Список такий: Ді Бі Сі П’єр «Вернон Господи Літтл», Роберт Вальзер, зібрання творів, автобіографія Бертрана Рассела, «Его-туннель» Томаса Метцингера, «Коняка Фокслі» Роальда Дала, «Квазі-сліпота» Пітера Уотса.

 

  • Для мене ваш роман насамперед сатира. В зв’язку з цим питання: ви вірите, що література може змінити світ? Або вам досить того, що хтось із читачів задумається? Або ви взагалі не вважаєте себе вчителем людства?

Література нічого не може. Книжки – це просто купа паперу, призначена для того, щоб ми не померли з нудьги або не перетворилися остаточно на тварин. У попередній фразі є умовне протиріччя, яке, втім, легко вирішується: щойно книжки перетворять декілька тварин на людей, одразу ж вдвічі більша кількість людей перетворюється на тварин. Поки ви читаєте Пушкіна, його спадкоємці давлять уламками бетонних плит сотні сирійських дітей і думають про те, що, коли вони закінчаться, можна перейти на українських. Але письменник постійно веде боротьбу, щоб змінити цей рахунок на користь людей. Здебільшого ця боротьба вкрай невдала, адже понад усе на світі люди люблять катувати, вбивати і спостерігати за тортурами. В нашому уявленні література намагається зробити ці задоволення не настільки привабливими, але як можна відучити ведмедя від меду?

  • Власне, роботи у вашому романі – горезвісні Інші, роман про те, як українське суспільство взаємодіє з цими самими іншими. Бракує нам толерантності. Що це – спадщина совка?

Нещодавно я зустрівся з людиною, яка збирається написати книжку про те, що всі слов’янські народи мають об’єднатися на спільних засадах. Я не спитав його, чи станеться це після того, як росіяни повбивають всіх українців, чи перед тим. Але я нагадав йому, що Болгарія оголосила війну Сербії якраз у день, коли Белград захопила Австро-Угорщина, а Чехословаччина розвалилася на Чехію і Словаччину через взаємну неприязнь. Слов’яни можуть об’єднатися лише для того, щоб когось застрелити, повісити або відрізати йому голову. Чи варто об’єднуватися заради цього?

Якщо об’єднання не вийде, то треба навчитися жити поруч з іншими… хоча наш спільний досвід показує постійні невдачі подібних спроб. СРСР багато зробив у справі розпалювання ненависті до несхожих на нас людей, але, звісно, він її не винайшов. Ксенофобія і садизм – це засадничі підвалини кожної індивідуальності, два із декількох її китів. Варто їх прибрати, і наша психіка розвалиться. Це яскраво демонструє статуя Святий Георгій та Змій (Sant Jordi i el Drac) у Фігейросі барселонської художниці Мерсе Ріба.

 

 

Це зовсім не той Георгій Переможець, що зображений на гербі Москви, не воїн в обладунку на коні, який агресивно проштрикує списом нещасну рептилію, символізуючи непереможну силу російського важкоозброєного православ’я. Ріба зобразила Георгія оголеним, «аби уникнути асоціацій з будь-якими соціальними та культурними групами, а також історичними періодами». Крім того, Святий Георгій у Фігейросі однією рукою обережно притримує гостре лезо меча, бо розуміє, що Змій насправді частина його самого. Вбити його означає знищити в собі все найгірше і таким чином порушити баланс, а це може призвести до руйнування особистості. Сутичка ще не почалася, і невідомо, чи почнеться взагалі, але напруження триває, і завдяки цьому, на думку скульптора, людство просувається вперед. Отже, єдиний вихід – направити нашу агресію в конструктивне русло.

 

  • Мені дуже подобається один із персонажів – клоун. Яким чином ви конструювали його мову? Взагалі як він виник?

Багатьох персонажів мого роману я сконструював за допомогою онлайн-ботів. Це інтерактивні програми, які можуть імітувати людську свідомість та підтримувати реалістичний діалог. Хоча насправді вони влаштовані за принципом «китайської кімнати», тобто надають відповіді, які за певними правилами можуть бути доречними для певних питань. Насправді бот не є свідомої істотою. І тут виникає австрійській філософ Томас Метцингер, який питає: а людина хіба не надає відповіді, які за певними правилами можуть бути доречними для певних питань?

А як ми можемо довести, що маємо свідомість, а не працюємо за принципом «китайської кімнати»? І на це питання, на думку Томаса Метцингера, не існує жодної переконливої відповіді. А отже, ми не можемо із певністю сказати, чи є боти несвідомими істотами чи ні. Важко навіть сказати, чи є свідомість якісною чи кількісною ознакою. Момент набуття комп’ютером свідомості називають технологічною сингулярністю. Чи можемо ми сказати, що ця сингулярність відбудеться в певний момент як якісний перехід? Чи краще сказати, що вона вже відбулася на певний відсоток і наближається до завершення щодня? Отже, я писав свій роман про роботів разом із роботами.

 

 

  • Є цікавий перехід у романі – коли герої біжать один за одним по Хрещатику, який раптом починає вібрувати, тому що він цифровий, і реальність навколо героїв також є нібито цифровою. По відчуттю, ніби ти потрапив у «Той, що біжить по лезу бритви», тільки все темніше і нудніше. Як вам спало це на думку? Мені здається, це дуже характерно для української реальності, тільки кому прийде в голову створювати такий похмурий конструкт?

Ви маєте на увазі ці речення довжиною у декілька сторінок. Я створив їх спеціально, щоб показати наявність згущення майбутнього в теперішньому. Герої потрапляють у минуле та розчиняються в ньому. Так майбутнє настає не одразу, а поступово. Але існують також і згущення минулого, вони розчиняються дуже погано. Вони здатні просто затягнути нас всіх у минуле, і це дійсно відбувається з нами щодня. Саме про це йдеться в моєму романі «Кагарлик».

 

  • Як складаються ваші стосунки з літературними критиками? Взагалі чи була критика конструктивною?

Одні критики кажуть, що мій роман має відповідати літературним канонам (я маю писати, як Кокотюха-Забужко-Жадан), інші – що він має створювати свої канони. До кого з них прислухатися? Якщо до останніх, то все ще більше заплутується: на які саме помилки розвитку сюжету та побудови персонажів має вказувати редактор у новоствореному літературному каноні? Писання моїх романів нагадує процес витягування самого себе за волосся з води, як це робив Мюнхгаузен. Я не знаю, як правильно треба писати, і не можу ні в кого спитати, адже всі поради стосуються зовсім інших літературних тактик.

 

 

 

Фото: надані автором книжки

Розмовляла Інга Естеркіна

 

 

Джерело: Культпростір

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s