Антуан Аржаковський: Сьогодні точиться війна за спадок святого князя Володимира між Росією і Україною

6 листопада 2016 р.

articleimages_64934_aa_focus_wУ рамках роботи Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості у жовтні 2016 року в Києві відбулася лекція «Переосмислення православної традиції і довіри до майбутнього» французького історика і богослова, професора, доктора історичних наук Антуана АРЖАКОВСЬКОГО (Константинопольський Патріархат). Однією з ключових тез лекції було переконання в необхідності церковних реформ. Це послужило приводом для більш детальної розмови — не тільки про церковну реформу і православні кризи, а й про війну на Донбасі, уніональні проекти на території України і новий церковний гуманізм.

Антуан Аржаковський — керівник досліджень в Collègedes Bernardins (Париж), засновник і директор адміністративної ради Інституту екуменічних студій УКУ, автор ряду книг з історії православ’я, українсько-російських відносин («розбрат України з Росією: стратегії виходу з піке») і підготовки Всеправославного собору (двотомник «В очікуванні Всеправославного собору»).

— У нас вважають за краще не говоритипро реформу Церкви. Ви прихильник реформи в Церкві. За якими ознаками Ви розпізнаєте кризу в Церкві, яка змушує всіх нас — клір, єпископат, мирян — зайнятися реформами?

— Криза в Православній Церкві виникла давно, і я не перший, хто про це говорить. І в останні роки з’явилося загальне усвідомлення, що ця криза справді існує. Це особливо стало очевидним в останні місяці підготовки Всеправославного собору. Коли в січні без будь-яких повідомлень православного люду з розкладу Всеправославного собору було прибрано декілька питань. Коли в період проведення собору стало зрозуміло, що конфлікт між Москвою і Константинополем настільки значний, що не зможуть бути присутніми всі православні Церкви.

Підготовка до Всеправославного собору все-таки була подією для 200 млн. православних християн у світі. Всі мали доступ до інформації про цю подію, і всім стало зрозуміло: наскільки ж глибокою має бути криза, якщо сьогодні всі православні Церкви навіть не можуть узгодити прості речі! Якщо 30 років тому обговорювалося 50 питань, то сьогодні в розкладі їх залишилося тільки 6!

— Решту питань не вдалося врегулювати?

— Не вдалося. Навіть такі питання, стосовно яких був консенсус, наприклад, дата Пасхи. Так що сьогодні всі розуміють, що криза у нас є.

Є три головних види кризи, якщо говорити не про скандали, а про системні помилки.

Перше — це як ми втілюємо в життя нашу соборність, як ми реалізуємо наше міжцерковне життя. Ми завжди говоримо про те, що соборність і собори — це наша особливість. Насправді ми не можемо зібрати Всеправославний собор вже більше, ніж 300 років, з часу Ясського собору 1642 року, проведеного Петром Могилою. І навіть коли Патріарх Константинопольський наполягає на необхідності проведення такого собору, це не вдається, бо існує криза лідерства: хто є першим серед рівних? Москва вважає, що це не Константинополь, вона вже заявляла в 2013 році, що Патріарх Константинопольський — «це не Римський Папа», тому вона «не поважатиме Константинополь у тій ролі, в якій він себепредставляє». Але Патріарх Константинополя не позиціонує своєї ролі на зразок римських пап після XIII століття. Він бачить себе швидше в образі намісника апостола Петра перших століть християнства.

Існує й багато інших непорозумінь: тема діаспори, конфлікт між Церквами, які не можуть дійти згоди, кому належить собор у Ніцці. Або, наприклад, конфлікт Антіохії і Єрусалиму через малесеньку церкву в Катарі, яку відвідує кількадесят парафіян. Хіба це може бути причиною, через яку Антіохія вирішила не приїжджати на Всеправославний собор? Це свідчить про відсутність у нас правильної еклезіологічної системи, вона не працює. Проблема авторитету Церкви і соборності.

Друга криза — богословсько-політична. Ще у 20-ті роки минулого століття багато писалося про те, що цезаропапізм більше не працює. І він більше не може бути ключем до розуміння відносин між державою і Церквою, де цар займається тілами, а Патріарх займається душами, і що Патріарх набагато вищий за ступенем важливості, оскільки душа вічна, а тіло смертне. Це те, що ми називаємо симфонією. Адже православний люд і досі вважає, що це повинно бути нашим еклезіологічним розумінням політики, правильним ставленням до політики.

— А якщо держава антагоністично налаштована до Церкви? Як можна відкинути, переглянути цей принцип симфонії?

— Ми бачимо, що ця система (симфонія — Т.Д.) не працює. Чому? Тому що Церква, займаючись тільки «душевними» питаннями, стала немічною у відношенні до держави, вона стала її рабинею. І це вже давно. А в Росії вже з XVII століття Російська Церква не могла чинити опору Петру Великому. Тому симфонія не працює. Це, на жаль, дало трагічні результати в ХХ столітті, коли сама православна Церква сильно постраждала від того, що не була вільною і не мала можливостей реагувати на дії держави.

— Але ж Російська Церква пристосувалася до ситуації — виникло так зване сергіанство.

— Вона пристосувалася, але як! Пристосувалася на основі політичного богослов’я часів Євсевія Кесарійського, який вважав, що кесар є головним і єдиним представником Бога на землі, єдиним посередником (див., наприклад, «Життя блаженного василевса Костянтина» — Т.Д.). І це було виправданням позиції митрополита (згодом Патріарха) Сергія у відношенні до Сталіна. Мовляв, так, звичайно, це не ідеальна держава, але ми повинні так робити, і апостол Павло говорить, що потрібно молитися за державу і т.д.

А насправді таке політичне богослов’я не є православним. Православне розуміння політики в глибокому сенсі набагато більш есхатологічне — це коли Церква є передчуттям Царства Божого на землі. Це коли Церква є місцем, яке готує Царство Боже на землі політично, доктринально і з огляду зцілення.

— Але в такому випадку ця есхатологічність вступає в конкуренцію з державою. Тому що у держави більш нагальні потреби, наприклад, потрібні солдати для воєн…

— Есхатологічне розуміння — це коли Церква бачить ситуацію з кінця, з приходу Царства Божого на землі. Що особистість— це головне. Що мир — це головне. Якщо думати про політичне богослов’я на цій есхатологічної основі, то тоді неможливо виправдати агресивну війну, війну проти міжнародного права і т.д. Але можна, звичайно, благословити оборонну війну. Якщо в основі лежить принцип гідності особистості, значить, потрібно захистити саме особистість. А тоді і православна Церква, і католицька, й інші змогли б виправдати можливість захистити свою країну. Це та правдива позиція, яку Церква займає в таких конфліктах. І це те, що трапилося під час Майдану, коли кілька Церков сказали: так, потрібно боротися проти корупції, потрібно боротися за гідність людини.

— Але багато хто в Церкві вважає, що будь-яка боротьба проти зла — неправославна. Що людина повинна прийняти все погане, що їй випадає в житті, зі смиренням, і не чинити опір нічому.

— Це неправославно, це точно! Православна віра заснована на істині, і тому брехня не може увійти в православні доктрини і в православний праксис.

— У Московському Патріархаті таке буває часто: для чого чинити опір приходові російських військ? Значить, така воля Божа. Чи може бути воля Божа на агресію?

— А тут я хочу додати, що крім еклезіологічної і політичної, є ще й третя сторона кризи — духовна. Адже наша духовність, наше багатство — це «Добротолюбіє», це ісихазм. У XVIII столітті була реформа, пов’язана з філокалічним рухом, коли на Афоні надрукували «Добротолюбіє». Але вже в XIX столітті у Росії все змінилося, і тоді з’явилася так звана молитва Оптинських старців. Я категорично проти цієї молитви, тому що Бог є любов, і Бог не може погодитися на зло, яке з’явилося протягом мого дня. І Бог Сам бере все страждання і все насильство світу на Себе, зійшовши на хрест — це головна істина християнства. І Він дав свободу людині, щоб перетворювати світ, наближати його до Царства Божого на землі. Тому наша відповідальність — не бути фаталістами.

— Тобто,непротивленння злу — це віддаляння головної мети — наближення Царства Божого на землі?

— Правильно. А молитва Оптинських старців — це сакралізація фаталізму. Фаталізм — це релігія долі, коли нічого не потрібно робити. Це — не християнство.

— Це буддизм?

— Так, це певною мірою буддизм, і в індуїзмі є поняття долі, що все закономірно, і все треба прийняти і не реагувати. А в християнстві є ідея, що ми були створені за образом і подобою Божою. Це означає, що у нас така свобода, яка дає можливість реагувати.

І духовна частина кризи православної свідомості полягає в хибному розумінні духовності «Добротолюбія». Це коли ти думаєш, що Бог посилає тобі зло. Це головна річ, якої не розуміють православні. І це те, що виправдовує фаталізм — релігію долі. Ні, православне християнство — це творча, боголюдська релігія любові.

— Бог же реагує на зло, він карає, запобігає, руйнує тих, хто творить зло — руйнує міста і країни … Значить, і ми повинні реагувати, брати приклад? Але на такому ж принципі побудованаросійська ментальність, і коли вони почули, що нібито на сході України зло, то людей треба захистити. І хоч вони скористалися неправдивою інформацією, виходить, що порив був такий самий, правильний — захистити жертв, людей похилого віку і дітей, яких нібито кривдить українська влада. Чим можуть виправдатися ці люди? Вони помилково сприйняли якусь інформацію, що хтось страждає, і кинулися на допомогу.

— Що сказати тим людям на Донбасі, які володіють неправдивою інформацією про те, що Україна не хоче, щоб вони могли жити спокійно, говорити по-російськи і т.д.? Вони дійсно захищаються. Але тут потрібно зрозуміти, чому вони отримали неправдиву інформацію. А тому що був момент, коли в перші дні після Майдану в лютому український уряд заборонив російську мову (як регіональну — Т.Д.). А через 5 днів цю ідею скасували і погодилися, що Україна є країною, де кожна область може користуватися іншою мовою. Тут слід було просто перевірити факти. Це, я б уже сказав, не богословські питання, а швидше журналістські. Щоб приймати правильне рішення, слід мати добру інформацію. Я погоджуюсь, що це нелегко.

Якщо повернутися до криз православної свідомості, то сьогодні ці питання є дуже гострими. Це було видно не тільки на соборі на Криті. Це видно і у нас у Франції. 17-18 жовтня до нас мав приїхати президент Путін разом з Патріархом Кирилом, щоб відкрити нову церкву в Парижі недалеко від Ейфелевої вежі (цей візит скасували — Т.Д.). Ця подія знову показує, що й на Заході православ’я також розділене. Тому що Константинопольська Церква, наприклад, не розуміє, навіщо Московський Патріархат витрачає 130 млн євро, щоб відкрити це представництво, тоді як є маса православних церков в Парижі і в передмістях Парижа, де старі люди вже вимирають. І це саме була можливість молитися разом.

Так що кризу видно кожного дня.

— Тобто, Ви вважаєте, що якщо відкладати розв’язання цих криз, то ті самі моделі працюватимуть все менше й менше, а натомість гальмуватимуть все більше?

— Звичайно! Це дуже добре видно в Росії: у Москві менше 2% людей регулярно ходять до церкви. Я вже не згадую про церкви в Канаді, де, на жаль, є скандали з педофілією і т.д. Я не кажу вже про Близький Схід, де мусульмани переслідують християн, тому що християни не можуть між собою об’єднатися, навіть заради спільної молитви до Христа в неділю. Так що це не може тривати довго, це точно. Це очевидно.

— Хто може організувати таку реформу? Чи існують взагалі якісь загальноцерковні механізми для реформи? Адже ми бачили, наскільки важко деякі Церкви сприймають навіть дуже м’які формулювання щодо того ж екуменізму.

— Потрібні загальна освіта і робота з медіа, з журналістами. У Львові в рамках «Екуменічного Соціального Тижня» відбулася зустріч Українського християнського екуменічного товариства. Коли президент Порошенко каже: «Потрібна єдина київська Церква, як це зробити?» — Ми відповіли: «Потрібно дати людям більше знань». Це не якісь складні знання зі сфери ерудиції. Просто треба, щоб в Україні знали правду про минуле. Правду про псевдособор у Львові 1946 року. Правду про Флорентійський собор 1439 року. Адже зараз у звичайній православній семінарії вчать, що Флорентійський собор був псевдособором. Але це був справжній собор. І більше того: в історії не було таких соборів, щоб і імператор, і Папа Римський, і сотні єпископів — грецьких, слов’янських, латинських, — були разом і об’єдналися навколо однієї віри. Так, це була одна віра і одна Євхаристійна чаша. Історики можуть це довести. І в рамках нашого «Екуменічного Соціального Тижня» ми представили український переклад книги Жозефа Гіла «Флорентійський собор», яка вийшла у видавництві УКУ. Це дуже точна історична книга, в якій детально розповідається про те, що сталося. Там показано, що досі, з канонічної точки зору, цей собор не вважається скасованим, незважаючи на те, що в 1484 році, вже під тиском султана, Патріарх Константинопольський разом з менш ніж 10 єпископами Антіохійської, Олександрійської та Єрусалимської церков сказали, що вони більше не вважають Флорентійський собор вселенським.

— Ферраро-Флорентійський собор планувався як вселенський?

— А він і був вселенським! Єдність Церков прийняли усі — імператор, Папа Римський, весь єпископат — латинський, слов’янський і грецький (крім Марка Ефеського). Митрополит Ісидор з Києва теж прийняв унію. І щоб скасувати рішення цього собору, потрібен інший собор того ж рівня. І досі такого собору не було. Тому фактично, з канонічної точки зору, Церкви не розділені.

— Тобто, Константинополь визнає Флорентійський собор як один із спільних соборів? Який його статус? Адже в Російській Церкві значна частина пропаганди і конкуренції будується на протистоянні з католиками . І для них зараз виправдання Флорентійського собору може стати приводом до розриву.

— Якраз це важливе питання. Київська митрополія була на соборі і прийняла його. Коли митрополит Ісидор вернувся до Києва, всі були дуже задоволені. І тільки коли він поїхав до Москви, його посадили до в’язниці. Тому що для Московської Церкви, яка народжувалася тоді, в XV столітті, пріоритетною була не єдність з Римом, а самостійність, автокефальність стосовно Візантії. Ось чому вони не прийняли об’єднавчий собор. Тоді як для Києва автокефальність відносно Константинополя, незважаючи на всі спроби її набути, була чи не найголовнішим завданням. А от єдність з Римом було пріоритетною — бо тоді Україна була частиною польсько-литовської держави.

І з цього моменту з’являються дві нації, які зробили два різних вибори відносно одного хрещення князя Володимира. Одна нація, з якої в XVI столітті з’явиться Україна, якраз прийняла Флорентійський собор. Інша нація, яка з’являється починаючи з періоду правління Івана Грозного, каже, що її вірність хрещенню князя Володимира — це її автокефальність, незалежність від греків.

І люди мають розуміти, що є дві різні ідентичності, пов’язані з одним хрещенням, дві різні його інтерпретації. Це розуміння може зняти постійну напругу між Московським Патріархатом, Київським Патріархатом і Греко-Католицькою Церквою. Крім того, українці повинні знати, що поділ між Церквами в Україні насправді настав лише після Вестфальської угоди 1648 року, де з’являється нація-держава як нова модель суверенітету. До того були інші моделі, де могла існувати одна країна і дві віри (завдяки Нантському едиктові 1589 р. чи Люблінській унії 1569 р).

Ще в 1630-і роки митрополит Петро Могила пише Папі Римському про те, що «у нас одна віра, наша Церква прийняла Флорентійський собор, я не бачу головних догматичних проблем з Римською Церквою». Ту ж позицію займав і митрополит Йосип Рутський, уніатський єпископ у Києві: «те спільне, що є у мене з митрополитом Могилою, сильніше, ніж наші розділення». Це і є екуменічною позицією Київської Церкви.

Тобто, Київська Церква відіграє величезну роль в екуменічному русі, тому що це єдина Церква, яка перебувала в сопричасті і з Римом, і з Константинополем до кінця XVI століття. Тоді як на Заході, якщо ви запитаєте римо-католиків, то у них розділення з греками починається з XI століття, і мало хто знає про Флорентійський собор. Тоді як Україна є основою цієї ідентичності.

— На лекції Ви згадували про Грецію, що там склалася ненормальна ситуація, яку Ви назвали «шизофренічним підходом». Про що йдеться? Чому в Греції така криза?

— Греція переживає серйозну економічну кризу, і це пов’язано з тим, що там велика корупція. У Грецію було скеровано багато фінансів з Євросоюзу, і європейські чиновники недостатньо проконтролювали, як використовуються ці гроші. Але головна проблема — що Елладська Церква не змогла критикувати цю корупцію. Більш того, сама Церква була частиною цієї системи і дуже збагатилася від об’єднання Греції з Європейським Союзом в 1981 році. І це нелогічно, коли, з одного боку, Грецька Церква говорить, що, за канонічним правом, за «Підаліоном», Захід єретичний, і якщо католик хоче стати православним, слід його перехрестити. Або, як пише Христос Яннарас, Захід — це декадентство, і тільки еллінізм є цивілізацією. А з іншого боку, Церква говорить: «Туристи, приходьте, євро, приходьте, все це нам дуже корисно». Тут є невідповідність.

— Тобто, католиків критикувати можна, а державу, яка загрузла в корупції, не можна?

— Німеччина, наприклад, це країна, яку називають католицькою або протестантською. Не можна отримувати гроші від європейських країн і розвиватися завдяки цьому, завдяки туризму, а з іншого боку, говорити, що «ні, ми цього не любимо». Це якийсь деколлаж, одне для внутрішнього користування, інше для зовнішнього, і це схоже на шизофренію.

Грецька Церква як Православна Церква не прийняла сучасність. Вона досі навіть в іконописі не дотримується перспективи. Вони вважають, що перспектива в мистецтві — це вже секулярність. А мені здається, що неможливо повернутися в середньовіччя. Як Святий Дух діє в Церкві? Він хоче, щоб ми взяли найкраще від минулого — чи все від минулого? Звичайно, в гуманізмі були помилки, і в секуляризмі величезні помилки. Але слід взяти найкраще від минулого, і в тому числі від періоду Просвітництва, щоб підготувати новий синтез між середньовіччям, яке було більш символістським, і модерними часом, який дав перлину — свободу совісті як основу європейської цивілізації.

Зараз дуже цікавий період: мені здається, ми повинні шукати разом новий християнський гуманізм. Головна проблема в тому, що в 90-і роки комунізм розвалився. А що пропонує Захід? Дуже часто це ультралібералізм. І я розумію, чому колишнім і сьогоднішнім чекістам легко говорити: «Дивіться, Захід — це несправедливе суспільство, це секуляризоване суспільство, вони навіть забули про Бога» і т.д. І тут же пропонують повернутися до феодально-мафіозної системи. Мені здається, це повинно стати нашою спільною справою — реформувати не тільки Православну Церкву, але й сучасну цивілізацію, і екуменічним способом запропонувати новий гуманізм, де особистість є основою юриспруденції, основою права. Це величезне завдання.

— А чи володіє Церква таким авторитетом в сучасному секулярному суспільстві, щоб воно прийняло її позицію щодо гуманізму? Тому що вважається, що Церква і гуманізм — взагалі протилежні явища. Церква протестує проти прав людини, принаймні, на пострадянському просторі.

— Це неправда! Під час Майдану багато православних, католики і протестанти туди прийшли, щоб захистити гідність і права людини, право вибору. Так що мені здається, що якраз для нас це приклад, того що європейська культура дуже сильно присутня тут, і вона може бути основою для нового гуманізму, духовного гуманізму, відкритого гуманізму, особливо у відношенні до мігрантів.

Тут нам потрібне нове визначення держави. Держава, яка не має особистість як мету — це держава, яка втрачає авторитет. І тоді великий успіх починають мати популісти, як зараз у Франції і в інших західних країнах, так і в тих же Сполучених Штатах з цим Трампом. Держава втрачає авторитет, якщо не пропонує перспективи, заснованої на цінностях, якщо держава цим не живе.

У школі у Франції я жодного разу не чув про Бога. Коли я вчився, з першого класу до докторату, ніколи не говорили про Бога. Ця система руйнується зараз. І поки все не повністю зруйнувалося, потрібно розробити нові принципи гуманізму, заснованого на унікальності гідності людини.

Криза Церкви і криза суспільства: де причина і де наслідок? Криза з суспільства переходить у Церкву, чи навпаки?

— Як історик, я бачу, що первісно криза, на жаль, церковна. Це наші «напів’єресі», які завели нас у глухий кут, де ми знаходимося зараз. І після Другої світової війни секулярне суспільство нам сказало: «Ці ваші богословсько-політичні битви на тему «хто єдиний спадкоємець імперії Карла Великого» — просто дурниці, бо імператор не є єдиним посередником між Богом і людиною. Так що ми відкинули цей старий дискурс і вирішили побудувати новий вид суверенітету».

— Це теж відгомін симфонії? Криза цього принципу призвела до того, що люди відкинули його, але відкинули разом із Церквою, яка його активно просувала. Як наслідок було багато «воєн за спадок Карла Великого» як за сакральний символ.

— Так. А сьогодні точиться війна за спадок святого князя Володимира між Росією і Україною. Це та сама богословсько-політична проблема. Це помилковий вираз християнського розуміння поділу між царством кесаря і Царством Бога. Ісус Христос не говорив, що потрібно повністю розділити царство Бога і царство кесаря. Найкращий приклад — це коли Христос говорить доПилата, що той не отримав би авторитету, своєї влади, якби не Бог.

Так що так, симфонія не працює, симфонія — це була катастрофа. Це те, що привело нас до страшних трагедій і світових воєн. Християнське розуміння відносин між Церквою і державою має бути символічним, есхатологічним і антиномічним. Потрібна нова система відносин: і поділ, і співпраця між Церквою і державою в ім’я загального блага і захисту гідності кожної людини.

 

 

 

 

Розмовляла Тетяна Деркач

 

 

Джерело: РІСУ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s