Юрій Чебан: У Ріо після півфіналу я не побачив себе у списку фіналістів. Треба було подавати протест. А наш головний тренер… поїхав геть

28 жовтня 2016 р.

cheban-02a65bd4a01145927e5ded63e565dc3dЧерез такі дії наставника збірної України веслувальник не на жарт розлютився… І виграв своє друге олімпійське «золото»!

Єдиний в олімпійській історії дворазовий чемпіон Ігор (2012, 2016) з веслування у каное-одиночці на 200 м розповів про те, що Олімпіади люблять тих, хто ризикує. А також про те, чому в їхньому бездоганному дуеті з тренером В’ячеславом Сорокіним третій може виявитися зайвим.

— Юрію, чим займається спортсмен після найважливішої в його житті перемоги?

— Трішки тренуюся, підтримую форму. Адже ще досі не відомо, які дистанції залишаться олімпійськими на наступні чотири роки, а які ні. Долю дистанцій, а разом з ними і веслувальників, Міжнародна федерація веслування на байдарках і каное вирішить на початку листопада. Уже відомо, що 200-метрівки у чоловічій програмі не буде. Можливо, спринтери змагатимуться на 500 м. А можливо, у Токіо-2020 у нас взагалі не буде спринтерської дистанції, і “на відкуп” нам дадуть 1000 м. Чи впровадять щось таке, чого раніше взагалі не було. Залишити 500 м було би правильно: більшість спринтерів зможе призвичаїтися до нової дистанції. В іншому випадку спринтери всього світу поставлять весло у кут і завершать кар’єру. Лише одиниці можуть однаково успішно змагатися у спринті та на стаєрських дистанціях.

— А якщо буде лише один варіант перегонів на 500 м, у двійці, підете на це?

— Виступати у двійці – значить ділити відповідальність з напарником. Коли ти схибив, то абсолютно точно знаєш, хто в усьому винен, і немає спокуси перенести провину на іншого. Усвідомлюєш, що треба робити, аби поліпшити результат. А напарника ти ніколи не можеш контро­лювати 24 години на добу, не можеш передбачити його дії та вгадати фізичний стан. Бездоганний напарник має бути подібним до тебе за технічними характеристиками (як Тарас Міщук та Дмитро Янчук, які мають схожий гребок), та на 100% виконувати всі накази тренера… Якщо у мене не залишиться вибору, я таки спробую двійку. У нас, в Україні, багато хороших хлопців, які можуть скласти мені гідну конкуренцію. На спільному зборі можна випробувати різні варіанти. Обрати напарника – те саме, що зібрати механізм з окремих деталей. Вони повин­ні ідеально пасувати одна до одної.

Цього року на чемпіонаті України ми з Андрієм Рибачком стали чемпіонами у перегонах двійок на 200 м. До того у нас було лише три спільні тренування. Результат був не найкращий: на чемпіонатах Європи чи світу ми з такими секундами не пробилися б до фіналу. Та якщо цілеспрямовано тренуватися, усе може скластися. Але в Рибачка уже є напарник, Юрій Вандюк, який цього року став чемпіоном світу серед юнаків. У двійці ці хлопці показували хороші результати. Тож не бачу сенсу розбивати чужий екіпаж.

— Ви не можете контролювати напарника. А який рівень самоконтролю повинен бути у спортсмена, який повертався з перемогами з двох Олімпіад поспіль?

— Я пройшов уже чотири Олімпіади і вже трішки розуміюся на тому, що добре, а що погано. Спортсмени, які стоять лишень на початку цього шляху, не завжди усвідомлюють, що найголовніша мета вимагає пов­ної віддачі і навіть жертовності. У період підготовки до Ігор бажання існують для того, аби від них відмовлятися. Потрібно відкинуте все, що може стати перешкодою на шляху до результату.

Як на мене, напарники в екіпажі повинні зростати разом. Після кожного тренування я тонко відчуваю, як вплинуло на мій організм навантаження, і що воно дало. Але та сама робота на різних людей впливає інакше. Комусь на тренуванні потрібно пройти десять відрізків по 1000 м, а іншому для ідентичного ефекту достатньо буде і двох. Тобто далеко не факт, що мої навантаження підійдуть напарнику. До того ж у наших умовах я ніколи не дізнаюся його реакції на роботу. Задля цього повинні працювати цілі наукові бригади. У нас же все базується на відчуттях, інтуїції. Нам з тренером варто подивитися один одному в очі, і наставнику вже зрозуміло, чи готовий я сьогодні викладатися на всі сто. Навряд чи зі сторонньою людиною, яка прийде в нашу команду, у мене буде такий самий зв’язок.

— Ви вже давно працюєте з В’ячеславом Сорокіним?

— У групу до В’ячеслава Сорокіна я прийшов п’ятнадцять років тому. Тоді в одеському клубі «Хімік» у нього було близько двадцяти підопічних. У нас по-різному життя складалося. Дівчатка усі уже заміж повиходили. З тієї групи я залишився один. У спорті лише зрідка трап­ляється, коли спортсмен і тренер знаходять один одного. Нам пощастило. Сорокін – тренер жорсткий та небагатослівний. Однією фразою може пояснити, куди тобі слід іти і що там робити. Він – військовий у відставці, колись за Союзу тренував спортроту. Тож говорить, як ріже… В’ячеслав Михайлович і сьогодні використовує “совкову” систему підготовки спортсменів. Але у стару школу вносить сучасні методики тренування, які використовують провідні країни світу. У радянському спорті був величезний потік спортсменів. І в збірній була боротьба на виживання. Там ніхто не “парився” щодо можливостей та почуттів спортсменів. Тренери давали усім граничне навантаження, не цікавлячись індивідуальними особливостями підопічних. Двоє зі сотні, які виживали, могли виграти будь-які змагання, часто з рекордними результатами. Це називали системою природного відбору. Деякі тренери і досі так працюють. Та у секціях веслування тепер кожен спортсмен – на вагу золота. Тож робити такий природний відсів було би недоречно. Тому Михалич з роками змінив свій підхід на користь спортсменів. Тепер плекає підопічних, наче рідкісну рослину, аби максимально розкрити їхній талант.

— В одному інтерв’ю ви зізналися, що тренувати вас почала мама – через те, що жоден тренер не хотів брати вас до себе в групу. Чому?

— Мама привела мене на веслування, посадила в човен і почала мене тренувати. Вона колись займалася веслуванням. Та в неї не було необхідних знань, як вивести спортсмена на найвищий рівень. Тож почала шукати найкращого і найдосвідченішого тренера. На той час я майже нічого не вмів. Не дивно, що хороші тренери не хотіли борсатися з новачком. На новенького потрібно витратити років п’ять, а то й усі десять. Більшість тренерів воліють брати досвідчених спортсменів, і на солідній базі виховувати чемпіонів. Сорокін також не хотів брати мене до себе. Та чомусь взяв. І результати прийшли блискавично. Уже на другий рік нашої спільної роботи я став чемпіоном України серед юнаків. А ще через рік ми поїхали до Афін, на мої перші Олімпійські ігри. Мені тоді було лише сімнадцять.

— Звідки у вас з’явилася ця риса – перемагати, коли усе довкола проти вас?

— Кожен з нас народжується з певним індивідуальним набором якостей. Але в колективі, в умовах конкуренції, можна загартувати навіть найслабші з них. А коли тебе ще й час від часу опускають обличчям у багнюку… З головним тренером збірної Олексієм Мотовим у мене почали виникати непорозуміння ще минулого року, коли я невдало виступив на ліцензійному чемпіонаті світу. З того часу почалися наїзди – не лише на мене, а й на мого наставника, заслуженого тренера трьох країн, якого поважають у багатьох веслувальних державах. Я звик до такого ставлення до себе. А ось безпідставні образи тренера пережити не міг. І став діяти активно, аби позбавити Мотова впливу на нашу підготовку. Та він ще більше почав чудити. Відібрав у мене спочатку спаринг-партнерів, пояснюючи це браком коштів. Потім лікаря. Щомісяця обрізав фінансування нашої підготовки. А у Ріо Мотов робив усе можливе, аби наша команда провалилася. На Олімпіаді після півфіналу, коли я не побачив свого прізвища у списку фіналістів, треба було терміново подавати протест. А головний тренер збірної мовчки розвернувся та поїхав геть. Моя справа врешті-решт владналася. Але інші наші веслувальники можуть «подякувати» Мотову за те, що залишилися без нагород. Наша команда мала об’єктивні підстави розраховувати на п’ять медалей.

— Виходить, злість через дії головного тренера збірної стала поштовхом до перемоги в олімпійському фіналі…

— Так, цей подразник подіяв. Але це не панацея для перемог на Олімпіаді (сміється). Ігри виграють хорошою підготовленістю та моральною стійкістю.

Перед фіналом я відчував, що повинен зачепитися за призове місце. Та перегони такі непередбачувані. «Усе складеться, як карта ляже», – кажемо ми. Перемогти може не найсильніший, а той, хто потрапить у своєрідний резонанс. Це вдалося мені. Хоча суперники у мене були потужні. Це видно навіть із фотофінішу: нас розділили найменші частки секунди. Мені поталанило – я ризикнув і переміг. Зробив старт на межі фолу, разом із командою судді. Ще б мізерна частка секунди, і я застряг би у воротах, а електроніка зафіксувала би фальстарт. У мене не було іншого виходу: суперники на дистанції були сильнішими і почувалися впевненіше.

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s