Олесь Задніпровський: Ми наїлися російських серіалів, де їхній спецназ перемагає всіх, а українця виставляють або дурним хохлом, або зрадником

30 жовтня 2016 р.

64e8fa0-1500-yarosh-11Розмова з  актором Олесем Задніпровським про український кінематограф, участь наших хлопців у фільмі «Волинь» і колекцію шабель.

“На лінії життя” — так називається серіал власного виробництва телеканалу “Україна”. У багатосерійному проекті зіграли українські актори. У центрі події — військовий госпіталь. Одну з головних ролей у серіалі — добру і щиру людину, патріота, лікаря з великої літери Тараса Петровича – зіграв народний артист України Олесь Задніпровський (на фото).

— Ви зіграли багато ролей не лише у театрі, а й у кіно. У серіалі “На лінії життя” ваш герой — лікар Тарас Пет­рович. Який він?

— Це — український патріот, котрий на тлі тих важких випробувань, які випали на долю України, бере на себе відповідальність за життя своїх співгромадян. Це не просто людина в халаті, яка подає репліки. Мені дуже сподобався цей персонаж і те, як виписаний його характер. Для збагачення образу мені дозволяли дописувати свої репліки, які, на мій погляд, більш характерні для українського персонажа. Наприклад, ми додавали різні українські приказки. Знаєте, коли людина нервує чи хвилюється, мій персонаж переходить на суто українські образні вирази, які розряджають ситуацію.

— Що було найважче на зйомках?

— Я ніколи не тримав у руках скальпеля. І хоча розумів, що це не по-справжньому, все одно з лоба стікав піт. Оцей перший рух, коли потрібно зробити надріз, я неймовірно хвилювався. Хоча знаю по своїй професії, що тільки поганий актор не хвилюється перед виходом на майданчик чи сцену. Думаю, так само й хороший лікар, коли він бачить людину, яка страждає.

— Кілька років тому ви казали, що українське кіно було знищене. Яка ситуація з українським кінематографом зараз? Адже один з останніх знакових фільмів, у якому ви знімались, – «Іван Сила». Стрічку демонструють на фестивалях, вона має гарні відгуки. Що вам особисто сподобалося у цій картині?

— Це один із перших повністю україномовних фільмів. Мені сподобалось, що там усі актори, незалежно від національності, говорять українською. Цей фільм про  знаменитого українського Кротона, як його тоді називали, ототожнюючи зі знаменитим силачем давньої Греції Мілоном Кротонським. Це — пізнавальний і повчальний фільм не тільки для мене, а й для багатьох тисяч глядачів. Я отримав задоволення не тільки акторське, а ще й як громадянин. Ця стрічка – як навчальний посібник для тих, хто не знає родзинок власної історії.

— У Польщі нещодавно вийшов фільм «Волинь», який усі називають антиукраїнським. У цій стрічці зіграло багато українських акторів зі Львова і Тернополя.

— Я чув, але,  на жаль, не бачив ще цього фільму.

— Як ви розцінюєте участь українських акторів у фільмі про так звану «волинську різню»?

— Для мене прикладом у даному випадку є Богдан Сильвестрович Ступка, який зіграв Богдана Хмельницького у фільмі Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Він тоді, як я особисто від нього чув, суттєво змінив сценарій, що стосувалося ролі Богдана Хмельницького. Тому що є польське трактування, є українське, а є правда історії. Звичайно, роман Сенкевича, за яким було знятий фільм, має певну польську шовіністичну тенденційність. Я вважаю, що все залежить від віри режисера в актора. Якщо актор, як особистість, говорить, що це треба змінити чи переакцентувати, і режисер на це йде, досягається певного консенсусу, щоби історичне тло, як кажуть, було правдивим. Навіть якщо це польський фільм, він все одно повинен виражати погляд іншої сторони, якусь золоту середину, щоб ніхто потім не казав, що тут домінує тільки українська тема, або, навпаки, польська. Треба досягати золотої середини, розповідати чесно і достойно, тоді цей фільм буде цікавий не тільки нашим двом націям, а ще й французам, італійцям, німцям, та кому завгодно. Так само, мабуть, і з фільмом про Волинь. Наші українські актори можуть зніматись у таких фільмах, але все залежить від того, кого вони гратимуть. Вони мають сказати, що не будуть грати потвор, нелюдів, які вирізають поляків цілими селами. Насправді, вбивали ж з обох боків. До того ж не треба забувати, що це була українська земля, і поляки на той час воювали на наших теренах. Тобто люди боролись не тільки за власне життя, за власну гідність, а ще й за власну землю. Якщо це й була різанина, то це була різанина на власній землі. Це все залежить від актора і від його громадянської позиції. Якщо актор бачить, що не може змінити сценарію, не може вплинути на режисера, якщо йому доведеться бути просто виконавчою маріонеткою, тоді, звичайно, варто відмовитись від такої ролі.

Та, як би там не було, добре вже те, що наші актори не знімаються  зараз у російських фільмах, тому що це просто кричуща брехня. Ми вже наїлися їхніх серіалів, де російський спецназ перемагає всіх, а українець завжди показаний або дурним хохлом, або зрадником. Цього вже досить. Мені дуже хотілося б, щоби наші польські колеги не пішли таким хибним шляхом, бо я розумію, що він легший і, як кажуть, працює на їхню касу. Тому що у кожного з нас є своя національна хвора тема, своя болюча пам’ять, особливо у пострадянських країнах, і поляки повин­ні це розуміти. Бо переносити свій історичний біль на сьогодення, на екран, мені здається, це не той варіант.

Для мене у цьому плані є прикладом фільм мого колеги і друга Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма». Коли Ахтем знімав про свій народ, про вигнання татар з рідної землі, він говорив про злочини режиму, а не про злочини російського народу проти татарського. Розумієте? Це позиція, яку я шаную і рекомендую всім, – дивитися на історію власного народу під об’єктивною призмою, а не звинувачувати певний народ і всю націю. Ми теж були заручниками комуністичної системи, ми страждали, а тепер це переросло у війну з Росією, у ненависть до всього російського народу.

— За радянських часів ви зіграли у багатьох російських фільмах, чи зараз приймаєте російські пропозиції?

— Ні! Категорично не приймаю.

— Абсолютно ніякі?

— Ніякі. Остання моя робота з росіянами – це спільний українсько-російський проект «Останній яничар», який знімали в Україні. У результаті він був заборонений до показу в Україні, я його подивився за кордоном. Я зміг себе побачити у цьому фільмі, коли був на відпочинку в Іспанії.

— Ви актор у третьому поколінні. Ваші батьки –  відомі актори, зрозуміло,  ваше дитинство минуло за лаш­тунками театру. Ви з дитинства знали, що станете актором?

— Так. Дідусь і бабуся – актори, тато і мама – актори, і я теж актор.

— Чи, може, ви мріяли бути олімпійським чемпіоном з плавання? Адже у шестирічному віці ви почали серйозно займатися цим видом спорту.

— На той час, коли я йшов дитинкою, точніше, коли мене мама за руку привела до басейну, це переросло у захоп­лення всього життя. Стихія води: басейн, потім річка, потім море – це любов на все життя до стихії моря. Може, це навіть вплинуло потім і на акторську діяльність, тому що це завжди романтика. Море – це романтика, це простір, це політ фантазії, який дуже допомагав мені у роботі. Людям, які займаються плаванням або веслуванням (бо я ще й веслуванням займався, де отримав кандидата в майстри спорту з академічного веслування), це дуже допомагає потім у професії актора, тому що це зміцнює легені, і коли мені доводиться читати довгий монолог, це допомагає тримати діафрагмою повітря.

— В якому віці ви вперше вийшли на театральну сцену?

— На театральну сцену, як не дивно, я вийшов тільки після закінчення театрального інституту. Я не був тією дитиною, яку  батьки прагнуть запхати на сцену правдами і неправдами вже з дитсадкового віку, як, ото знаєте, – «Юні таланти» чи «Юні голоси». Мене це оминуло. Навіть коли в театрі було потрібно, щоб у якомусь епізоді на сцену вийшла дитина, мої батьки цього не допускали, тому що знали, як це може скалічити характер дитини: спочатку вона стає маленькою зіркою, а потім вона незадіяна, незатребувана, почувається покинутою, в неї зламана система координат, самосвідомості, і ця дитина швидко перетворюється на старичка ще у вісімнадцять років. Ми знаємо безліч таких прикладів дітей-акторів, наприклад, як Макколей Калкін, який знявся в «Один вдома» у дитинстві, а потім, коли став дорослим, вже нікому не потрібен. Отож я вийшов на сцену, коли вже мав диплом актора.

— І ви ж з першого разу не вступили до інституту?

— Так, з першого разу не вступив. Але, я готувався, рік провчився в інституті культури, а потім забрав документи, з великим скандалом, бо мене не хотіли відпускати, і з другої спроби все-таки вступив до театрального інституту, на курс до мого незабутнього вчителя – професора, народного артиста України  Анатолія Никифоровича Скибенка, за що я страшенно вдячний долі, тому що це великий педагог і великий актор театру ім. Франка.

— Наскільки я знаю, батькам про свої наміри ви не казали, коли перший раз йшли вступати до театрального?

— Не казав. Вони були на гастролях поза межами України, я самотужки пішов, як кажуть, і… Це, звичайно, стало для них неприємною несподіванкою. Якби ж не сказав і вступив, це інша справа, а тут облажався. Тато тоді казав:  «Не кажи гоп, поки не переїхав Чоп».

— Ваш син Назар і невістка Ірина недавно зіграли у серіалі «Останній москаль». Чи радиться з вами син щодо ролей, чи просить підказок? Чи, може, ви самі, на правах батька, його повчаєте?

— У театрі так, у театрі ми радимось, і часто, особливо, коли працюємо поруч і зустрічаємось на репетиціях. Отоді я маю таке право і він сам просить щось підказати, допомогти. Особливо, коли ми ще й партнери на сцені, наприклад, як у виставі «Великий комбінатор», де я граю Кісу Вороб’янинова, а він — Остапа Бендера, тобто в нас дует, тут я дозволяю собі підказати синові якісь речі. А що стосується кіно – це вже справа режисера. У кіно потрапляють після кастингу, і тут я ніяк не можу вплинути. Висловлювати свої зауваження можу тільки після перегляду матеріалу.

— Одним з ваших хобі є колекціонування зброї…

— На жаль, це хобі зараз не розвивається. Знаєте, як струмок після дощу великий, а без дощу висихає, так і в мене зараз, на жаль, така ситуація, що моя колекція зупинена. Для цього потрібен час і кошти, бо це ж не просто якийсь кусок металу. Я завжди намагався придбати річ, яка має певну біографію, може розповісти історію України. Для мене козацька шабля – це не тільки загострений шматок металу, це історія, певна святиня. Тому я дуже ретельно ставився завжди до вибору речей, які знаходжу чи купую. І тому сказати, що це колекція, навряд чи можна, це, швидше, намір створити щось велике, але поки що вона дуже уривчаста. У мене є п’ять-шість речей, які я дуже ціную, але не грошовим еквівалентом, для мене вони цінні своєю історією. Може, для когось – це шматок іржавого заліза, а для мене –  історія України.

— Ці колекційні речі ви самі купуєте, чи є подаровані?

— Є й подаровані. У мене є шабля, яку подарували козаки з Новокаховської паланки. Мій друг Юрій Властов там головний отаман. А я в них вважаюсь як радник з культури у козацькому війську. Я з честю зберігаю їхній дарунок. Тішився, коли мені на день народження подарували шаблю чорноморських козаків.

— А з закордону щось привозили?

— Так, привозив з Іспанії.

— Чи не мали проблем на кордоні?

— Ні, тому що ця річ не мала історичної цінності. Вона була оформлена просто, як річ, куплена у магазині, у мене був товарний чек. А що для мене ця річ означає насправді, це ж не обходить митників. Просто мені хотілося зберегти пам’ять про історію Іспанії. А тепер, коли я розповідаю друзям чи знайомим про подорож до Іспанії, я просто можу показати цю річ, як підтвердження, що таке толедські майстри і що таке толедська сталь. Це словосполучення – толедська сталь – як і дамаська сталь, має велике значення для тих людей, які на цьому розуміються. От, наприклад, козаки страшенно цінували такий метал і таку зброю. А я, як нащадок запорожців, теж дуже ціную речі, які були цінні для мого народу.

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s