Ліліана Гентош: Видавцям книжки «Два царства» не вдасться очорнити митрополита Шептицького

9 листопада 2016 р.

732561_1_w_590Нещодавно у рамках святкування ювілею відновлення структур РКЦ в Україні відбулася презентація книжки «Два царства» авторства єпископа Станіславівського (1904-1945 рр.) блаж. Григорія Хомишина. Ця праця викликала двояку реакцію і навіть підозри щодо авторства. Неоднозначно були сприйняті і передмови до неї авторства о. Ігоря Пелехатого (УГКЦ), проф. Володимира Осадчого і єп. Мар’яна Бучека (РКЦ).

Проаналізувати цю працю і дати оцінку закидам, які висловлені у книжці «Два царства», ми попросили відому дослідницю історії УГКЦ першої половини ХХ ст. д-ра Ліліану ГЕНТОШ. До минулорічного ювілею митрополита Андрея Шептицького вона видала фундаментальну працю «Митрополит Шептицький 1923-1939. Випробування ідеалів». А перед тим — іншу свою монографію: «Ватикан і виклики модерності», де представлено період понтифікату Папи Бенедикта XV (1914-1922) і українсько-польсько-ватиканські стосунки того часу. Пані Ліліана детально ознайомилася з книжкою «Два царства», а тому їй не можна закинути “не читала, але вважаю”. Вже з перших слів розмови було зрозуміло: дослідницю це видання обурило.

— Рік тому відбулися святкування ювілею Митрополита Андрея Шептицького. А нещодавно презентували книжку блаженного єпископа Григорія Хомишина, яка стала своєрідним ножем в спину пам’яті митрополита. Що Вас найбільше вразило в цій книжці?

— Якщо не заторкати зміст цієї книги, то мене насамперед вразила лексика передмов. Я нічого більш наближеного до речей, які публікували в радянський час, ще не бачила. Ця річ дуже нас наближує до пропагандистських матеріалів у стилі Галана. Лексика, маніпулятивні прийоми, намагання словесно зневажити чи принизити, такі засоби використовуються в двох передмовах видання “Два царства”, авторами котрих є о. І. Пелехатий та проф. В. Осадчий. Наприклад, пишучи про співробітників Конгрегації для Східних Церков, використано такі вислови як “платний інформатор митрополита Шептицького”, або “фаворит” такого-то. Фактично в передмовах, використовуються ненаукові засоби висловлення думки і прийоми писання. Також, автори покликаючись на праці інших науковців, часто виривають з контексту їх думки і ними підкріплюють свої, абсолютно протилежні до авторових, висновки. Звичайно, в наукових публікаціях не можна робити такі маніпуляції з текстом іншого автора. Це виглядає на свідоме введення в оману читачів.

До радянських пропагандистських матеріалів наближають видання і деякі коментарі упорядників. Маю на увазі коментар про те, що дідо митрополита Олександр Фредро хворів на сифіліс і це, нібито, могло вплинути на душевне здоров’я митрополита Шептицького. Це справді прийом, який характерний для радянської пропаганди, який використовували для морального приниження особистості.

— Перед нами книжка спогадів, щоденника — чи що це?

— Перед нами видання рукопису, котрий, як стверджують упорядники, є авторства єпископа Григорія Хомишина. З передмов розуміємо, що єпископ мав намір писати спогади, але написав тільки їх частину в центрі якої митрополит Шептицький і його діяльність щодо реформування обряду ГКЦ. Перш за все для мене, як для науковця, важливим є питання автентичності рукопису. На жаль, не було проведено аналізу рукопису, наприклад на предмет автентичності та втручань інших осіб. Незрозумілим є місце і обставини зберігання рукопису. Інформація упорядників викликає більше запитань, ніж подає відповідей, зокрема, покликання на особу і авторитет, покійного єпископа Софрона Дмитерка. Загалом, сам текст також може багато розповісти про автора — тому його потрібно аналізувати і краще на основі рукопису.

Якщо ми приймемо, що автором тексту є єпископ Хомишин, то важливим питанням є точний час і обставини постання рукопису. Упорядники не дають вичерпної відповіді. Моя думка, що навіть поверховий аналіз тексту говорить про великий емоційний зрив, надрив автора і його дуже швидке, прискорене писання тексту, можливо, відсутність саморедакції тощо. Цілком можливо, що все це писалось за екстремальних обставин воєнного часу (1942-1943), а може й відразу повоєнного (1944-1945). Ми не знаємо, де зберігався рукопис і чи не був він писаний на замовлення третьої сторони — початок тексту є втраченим. Версія упорядників звучить загалом радше казково, особливо для дослідників, що вивчають документи військового часу або 1940-1950-х років.

Фактично, це ні щоденник, ні спогади. Це є роздуми на тему. Плюс там є деякі включення документів чи витяги з особистого листування Хомишина та Шептицького, є витяг з листа митрополита до єпископа ГКЦ в Америці Констянтина Богачевського. Тобто фактично книжка — це твір із назвою “Два Царства”, де одне царство — Боже, а інші — світське. Автор каже, що власне митрополит Шептицький жив і діяв під впливом “міра”, тобто світу, що він був людиною світу.

— А чи це справді твір авторства Хомишина?

Ліліана Гентош— Дійсно, постає питання автентичності цього документу. Наприклад, без вивчення рукопису і з’ясування згаданих питань не можна стверджувати, що це є твір єп. Хомишина, але й не можна відкинути це. Тому що цей текст не був переданий до архіву, він не пройшов автентифікації, вивчення істориками. Оцінка документу на автентичність — це дуже важлива справа. Тобто перед остаточною публікацією цей документ не було вивчено і досліджено належним чином. Я так зрозуміла, що вивчали текст тільки о. Пелехатий та Осадчий.

— Перейдемо до об’єкту книжки. Відомо, що між Хомишиним і Шептицьким відносини були напруженими. Поясніть, будь ласка, якими були відмінності у поглядах Хомишина і Шептицького, зокрема, щодо літургійної реформи в ГКЦ?

— Єпископ Хомишин великою мірою завдячує своєму призначенню на єпископство саме митрополиту Шептицькому, який вважав його достойним єпископського сану і рекомендував Римській курії призначити його на Станіславівського єпископа. Проте в листі-рекомендації митрополит зазначив усі позитивні і негативні якості Хомишина, зокрема з негативних — нетерпимість, нетолерантність, невміння мати доброзичливі відносини з оточуючими, його не завжди потрібну строгість із семінаристами. Але Шептицький його підтримував, а сам єпископ Хомишин дуже часто звертався до митрополита за порадою. Проте з кінця 20-х років ХХ століття ситуація різко починає змінюватися, їхні стосунках під впливом обставин і деяких людей, зокрема Осипа Назарука, різко погіршуються.

Єпископ Хомишин був людиною досить консервативних поглядів, що відображалося в його ставленні до реформування обряду ГКЦ. Цю Церкву він бачив як таку, що має намагатися наблизитися до Церкви латинського обряду. Він вважав, що ГКЦ має переймати багато обрядів з РКЦ, а візантійський обряд вважав за такий, що віддаляє, відокремлює від традиції, спадщини Вселенської Церкви. Він не погоджувався з активною суспільною позицією Церкви. Наприклад, він думав, що все, що зробив митрополит для створення Національного музею, розвитку українського мистецтва, шкільництва, не має вартості, є непотрібним. Мовляв Церква тим не має займатися, бо працюючи над цим, Шептицький не служив вповні своїй Церкві. На думку Хомишина, єпископи мали би бути такі, які були в першій половині ХІХ столітті, тобто займалися виключно церковними справами. Натомість на думку Шептицького, єпископи та священики мали би дбати про різні сторони життя своєї пастви, про їхній культурний рівень, освіту та економічний стан, та соціальні проблеми.

Крім цього, єп. Хомишин вважав, що Церкви повинна дотримуватися не просто аполітичних поглядів, а Церква, її діяльність повинна бути субординована світській владі, як про це каже традиційне католицьке вчення. З одного боку Церква повинна бути вища від світської влади, а з іншого боку — сприймати і не противитися рішенням цієї ж світської влади, бо всяка влада від Бога. А митрополит був іншої точки зору, про що кажуть його пастирські послання: Церква не повинна противитися владі, проте коли діяльність та методи влади ідуть врозріз із християнським вченням, засадами, то віруючі і Церква не є зобов’язані виконувати розпорядження цієї світської влади. І це переосмислення в Католицькій Церкві відбулося в роки Другої світової війни.

— Ви у своїх книжках наводите приклад, коли Шептицький не пхався до політики, не належав до жодних партій, водночас Хомишин навіть створив власну партію. Але той самий Хомишин закидає Шептицькому його “заполітизованість”. Потім Хомишин звинувачує Шептицького в підтримці націоналістів, хоч відомо, що це насправді не було так. Ці звинувачення також звучать у передмові книжки.

— Щодо націоналістів, то мені неодноразово доводиться чути, навіть на наукових конференціях, що Шептицький підтримував ОУН. Ні, навпаки, він критикував їхні методи боротьби! Якщо хтось прочитає чотири томи щоденників Євгена Онацького, де є багато листів Коновальця, Сціборського та інших, то ця людина побачить наскільки керівництво ОУН критично і негативно ставилися до митрополита Андрея. Також там написано про перемовини, які вели з митрополитом, і про його, Шептицького, негативна відповідь Проводу українських націоналістів. Більше того, Шептицький навіть намагався поборювати ОУНівців. Наприклад, митрополит став співвласником популярного часопису “Новий час”, щоб до певної міри впливати на зміст цього часопису і не допустити впливу на нього ОУН.

— Але поза тим також відомо, що Шептицький мав досить непогані контакти з деякими націоналістами, наприклад — з Андрієм Мельником. Він, зокрема, очолив рух Католицька акція української молоді (КАУМ), що викликало обурення з боку молодого проводу українських націоналістів, які вважали цю організацію антинаціоналістичною і пропольською. Навіщо митрополиту було брати на свій бік таких людей, як Андрій Мельник?

— З того, що я бачила в документах, то між митрополитом і Андрієм Мельником була історія взаємовідносин задовго до їхньої співпраці у такому форматі. Мельник спочатку був інженером лісничого господарства митрополита. Після ув’язнення на початку 1920-х він не міг повернутися до роботи у прикордонній з Румунією зоні, тому митрополит надав йому можливість працювати в адміністрації митрополичих столових дібр. Але він фактично виконував ті самі обов’язки інженера лісничого господарства. Є спогади, що коли Мельник був у тюрмі, то митрополит прислав йому дуже гарний набір шахів.

Андрій Мельник належав до більш поміркованого відламу націоналістів, а також був людиною віруючою. Шептицький, напевне, хотів, щоб на чолі КАУМ була саме така людина: популярна серед української дуже патріотично налаштованої молоді і віруюча. Навіть можна побачити з протоколів засідання цієї організації, що коли був присутній Мельник, то засідання завжди починали з молитви. Звичайно, ОУН була негативно налаштована до цієї організації та до здвигу “Українська молодь Христові” в 1933 р., і навіть поширювали таку інформацію, що це є пропольська організація. А поляки, у свою чергу, казали, що це є підпільна ОУНівська організація.

— У той же час треба наголосити, що Мельник був одним із провідників українських націоналістів, а ці непорозуміння між ОУН і КАУМ могли в подальшому вплинути на загальний розкол між націоналістами.

— Але якщо ми говоримо про контакти митрополита з Мельником, то треба зауважити, що Шептицький ніколи не підтримував насильницьких та терористичних методів боротьби. Тому коли виникає питання про підтримку Шептицьким ОУН, то відповідь однозначна — ні. А коли ми говоримо про стосунки з Мельником, то слід розуміти, що мовиться про особистий контакт, який стосується виключно організації та діяльності КАУМ.

Я може ще повернуся до націоналізму. У митрополита є такі слова, що не можна відкидати націоналістів, а треба провадити з ними діалог. Митрополит вважав, що радикальний націоналізм був видом тогочасної єресі та видом поганства. Однак, він думав, що потрібно намагатися впливати різними способами на прихильників націоналізму для того, щоб відволікати їх від радикалізму. Відкритість до діалогу, толерантність, намагання зрозуміти і в жоден спосіб не нав’язувати були важливими засадами діяльності митрополита Андрея.

— Тобто Шептицький завжди, навіть у таких світських, політичних справах, у першу чергу виступав як душпастир. Повертаючись до книжки, то ми вже зазначили, що основні розбіжності поглядів Шептицького і Хомишина щодо майбутнього Церкви полягали в тому, що перший бачив її у візантійській традиції, а другий — у подальшій латинізації. У чому ж насправді полягала провізантійська позиція Шептицького?

— Для митрополита майбутнє ГКЦ було пов’язане з тим, наскільки ця Церква зможе внести у своє життя і в свою діяльність зміни, які дадуть їй змогу вижити. У багатьох листах він висловлював тривогу щодо майбутнього УГКЦ, особливо це стосується 1930-40-х років — наступ атеїзму, більшовизму, фашизму та масонства. Усі ці рухи були антикатолицькими і небезпечними. Митрополит вважав, що в ХХ столітті УГКЦ має перейти до змін, запустити процес перезавантаження, за допомогою якого можна буде зберегти своє унікальне обличчя та стати важливим компонентом Вселенської Церкви.

На думку Шептицького, УГКЦ має вигідно використати ті моменти, які були закладені в процесі її створення — мова йде про візантійську традицію. Він ратував за переосмислення грецької традиції, візантійської духовності та вважав, що УГКЦ тільки збагатиться від того, що набуде чіткого лиця — Церкви католицької, але з яскраво вираженою східною традицією. Саме з цією метою абсолютно поступово митрополит починає запускати програму змін, цю програму також підтримувала Конгрегація для Східних Церков в Римі. Це реформування не передбачало повернення до синодального обряду, не мало на увазі скасування унії і приєднання до православ’я і аж ніяким чином не було передбачувало русифікації, як стверджують автор і упорядники “Двох царств”. У цій книзі, можливо, зо 20 разів було сказано, що Шептицький був русофілом і хотів підпорядкування українців Росії.

У книзі “Два царства” є ще й інші тези, котрі виглядають зовсім невірогідними. Так, автор передмови о. Пелехатий слідом за автором “Двох царств” пише про те, що у 1920-1923 рр. митрополит подорожував Європою і Америкою, щоб реалізовувати свої “російські проекти”. Що тут можна сказати. Виглядає, щоб не писали і друкували науковці про діяльність митрополита на підтримку української справи в час, коли він перебував закордоном у 1920-1923 рр., — це все не має жодного значення для упорядників книги “Два царства”. Фактично, цілковито заперечується праці відомих авторів: проф. Клячко, о. А. Бабяка, о. Маквея, проф. Мруза чи й мої праці. Упорядники не вважають за доцільне використовувати праці інших науковців, коли вони суперечать писанням рукопису “Два царства”. Фактично текст “Два царства” упорядники вважають абсолютною істиною або, як пише, Осадчий “голосом пророка України”. Я, правда, не змогла зрозуміти, що пророкував цей голос. Хоч упорядники сугерують, що Львівський собор 1946 р.

Шептицькому було вкрай важливо, щоб УГКЦ мала власне виразне обличчя і мала сили вистояти перед різними можливими несприятливими розвитками історичного чи суспільного плану. Ми маємо розуміти, що саме за часів митрополита Шептицького ГКЦ починає активно набувати українського характеру, літургійною мовою стає українська, яка наближена до сучасної української. У ті ж роки в Римі видають нові богослужебні книги. Чому саме в Римі? Бо у Львові це стало неможливим через незгоду єпископів Коциловського та Хомишина. До речі, цим обрядом і цими книжками ми користуємося до тепер. Тобто мусимо розуміти, що якби ті реформи були недолугими та некомпетентними, як вважав автор “Двох царств”, і упорядники, то напевно б вони не протривали стільки часу. Єпископ Хомишин вважав їх вкрай шкідливими і такими, що призведуть до загибелі ГКЦ. Виявилося, що завдяки саме тим обрядовим реформам митрополита та його діяльності загалом УГКЦ отримала певний запас міцності, що дозволив пережити радянські переслідування, перетривати в катакомбах, а також зберегти окрему структуру ГКЦ в діаспорі.

Ліліана Гентош

— Ще одне питання — політика польської влади на Волині. Напередодні війни там виникли погроми українських храмів. Власне митрополит Андрей критикував польську владу за це.

— На той момент Шептицький вступив у конфлікт не тільки з Польщею, але й з певними колами Римської курії. Справа в тім, що в червні 1938 року була підписана ватикано-польська угода, яка мала б вирішити питання, які не врегулював конкордат 1925 року. Питання, яке зовсім не зачепив конкордат, було питанням поунійної спадщини, яка була власністю ГКЦ до знищення цієї Церкви на територіях, які відійшли до Російської імперії в кінці XVIII ст. А коли у ХІХ ст. на території Російської імперії була знищена ГКЦ, її майно перейшло до РПЦ.

Деякі римо-католицькі єпископи у міжвоєнний період вважали, що це майно мають передати РКЦ. Однак не все було так просто, бо існували православні громади Холмщини, Підляшшя, Волині, які були насильно переведені з греко-католиків у православ’я рішенням Синоду РПЦ. Під майном слід розуміти не тільки храми, а й парафіяльні будинки, парохії, кладовища, парафіяльні школи та наділи землі. Отже, цей документ мав би вирішити, що з того майна має перейти до РКЦ, що — державі за відшкодування, а що буде власністю тих православних парохій. Цю угоду прописали так, що її можна було по-різному трактувати. В Польському сеймі українські депутати виступили проти цієї угоди, і вони були єдиними, хто скритикував її. Українські депутати — Луцький та С. Баран, вважали, що усе майно має перейти до православних українців, бо це справді надбання їх громад. Звичайно, коли у населення відбирали майно, то був супротив. А у відповідь було насильство з боку польської влади, зокрема, зумисні підпали храмів. Є різні дані, але приблизно 102 українські храми було спалено поляками. Вони вважали, що одного храму може вистачити на декілька сіл. Це, звичайно, було варварством — спалювати храми у державі, яка позиціонувала себе християнською.

Насправді ще питання, чи були тоді при владі християни в Польщі, адже багато було соціалістів. Ця історія також дуже важлива для розуміння того, що відбувалося на Волині до і під час Другої світової війни. Андрей Шептицький тоді закликав виступати проти насильства, проти вбивств євреїв. Але, зокрема, сьогодні митрополиту закидають безліч провин, навіть те, що він ледь не винен у “Волинській різні”. Це звучить з боку римо-католицького єпископа у передмові до цієї книжки… Чи є якесь логічне пояснення цього?

— Тяжко знайти якісь речі, які б робили митрополита відповідальним за Волинську трагедію. Дійсно, це була велика трагедія і ми повинні розуміти, які жертви понесло польське населення, яке мешкало там. Тобто це був братовбивчий конфлікт, який був спровокований політичними силами, які відстоювали радикальні позиції і говорили про етнічно чисті території. ОУН, як і польські чи інші націоналісти, утверджували ідею чистоти нації, та говорила про зверхність нації понад усім — Церквою, загальнолюдськими правами.

— З іншого боку, ми мали таке ж з боку польських радикальних кіл…

— Так, оця національна нетерпимість призвела до дуже антагоністичних відносин між українцями та поляками. Багато непорозумінь, які можна було вирішити шляхом розумного політичного діалогу в Варшаві у 1920-30-х роках, не були вирішені. Однак, коли розпочалася Друга світова війна найбільш впливова українська партія, УНДО, закликала українців стати на оборону Польської держави, так само це зробив митрополит Шептицький. Тому що якими б конфліктними не були відносини, але на той момент Польща також була їхньою державою, яка гарантувала їм певний набір свобод, були зловживання, але й були певні права. У цей момент ГКЦ та Шептицький, українські політики поміркованих поглядів показали своє ставлення до Польської держави і польського народу.

На мою думку, будь-які закиди у бік митрополита Шептицького щодо його причетності до Волинської трагедії є просто безпідставними і нелогічними. Більше того — митрополит усе життя невтомно працював задля українсько-польського порозуміння, задля діалогу між українцями та поляками. Ми знаємо з книги проф. Тожецького про те, як митрополит хотів порозуміння між українським та польським підпіллям, він намагався полагодити зустрічі у 1941-42 роках між представниками обидвох сторін. Для нього було важливо, щоб цей діалог ніколи не припинявся, тому те, що сталося у 1943 році на Волині, без сумніву, було трагічною подією і для нього. Для митрополита це була також особиста трагедія, бо доля польського народу була йому дуже близькою.

Думаю, що вплив митрополита на тих молодих українців, котрі були прихильниками радикального націоналізму та у великій мірі ще більше зрадикалізувалися під час війни, був незначним. Його слова про дотримання П’ятої заповіді та про милосердя до ближнього знаходили зрозуміння далеко не в усіх. Дегуманізуючий вплив як нацистської ідеології, так і самих дій німецького окупаційного режиму був дуже великим і значним як на українське, так і на польське населення. Беззаконність, відсутність державних інституцій, анархія та бандитизм були щоденною нормою існування, і в такій ситуації слова католицького архиєпископа мали небагато сили, не могли призвести до кардинальних змін. Він намагався взивати до сумління і закликав дотримуватися заповідей Божих та чинити милосердно. Ці Божі істини митрополит пропагував невтомно і не можна йому робити закид, що в пастирських посланнях він не говорив конкретно про євреїв чи поляків, чи українців, тобто не адресував свої слова до конкретної ситуації та конкретної національної групи.

Ліліана Гентош

Завершуючи розмову, хочу повернутися до початків діяльності митрополита Андрея Шептицького. Спочатку його не сприймали українці як голову ГКЦ, оскільки вважали, що він як поляк почне полонізувати їхню Церкву. Потім усе сталося навпаки — поляки почали трактувати його діяльність як зраду польській нації. Як тут бути?

— Бачите, коли я читала “Два Царства”, то тут понад 10 разів (я вже потім припинила рахувати) повторюється звинувачення, що Шептицький, бувши графського роду, не розумів насправді свого рідного народу. Основна ідея цього твору така: Шептицький був польським графом, який прийшов на митрополичий престол ГКЦ, щоб її русифікувати.

— Абсурдність…

— Фактично цьому присвячений твір, більше ідей тут немає, тільки постійне повторення цієї першої. Тоді виникає питання, що він був досить неоднозначною особою: поляки його вважають зрадником, для українців він став замаскованим зрадником. Автор стверджує, що він свідомо вдавав з себе українського патріота, підтримував українські культурні і освітні установи, бо хотів, щоб українська паства пішла за ним і навернулась до російського православ’я. Мовляв, Україна мала бути частиною Великої Росії. Польські критики митрополита і тоді, і особливо сьогодні закидають йому те, що він став українським націоналістом і мріяв про Велику Україну, а через те, не зважав на польські страждання …

— Але ж Росія арештувала саме Шептицького, а не Хомишина!…

— Хомишин (чи той автор, який міг це написати) пояснює це тим, що Шептицький настільки був огидний Миколі ІІ, що його арештували. Дослідник Осадчий декілька разів публікував лист Шептицького до Миколи ІІ. Для порівняння, думаю, варто прочитати, що писав папа Пій ХІІ до Адольфа Гітлера. Просто все визначається контекстом.

У 1920-х роках почалися багатоголосі звинувачення митрополита в зрадництві з різних боків. Коли ж митрополит перебував у 1920-х роках закордоном, то єпископ Хомишин і його прихильники потрактували це закордонну діяльність митрополита як підготовку до навернення православних Росії на католицизм, а польські політичні еліти в той час і деякі польські вчені сьогодні — як зраду Польській державі, бо він захищав права українців Галичини, зокрема їхнє право на політичну та національну емансипацію. Тоді, у 1923 р., митрополита було затримано на польському кордоні і навіть обговорювали питання його засудження через нібито антипольську діяльність, бо він зустрічався з багатьма західними політиками з метою обговорення політичного статусу Східної Галичини.

— Тобто він намагався захистити права українців?

— Так. Він вважав, що якщо не може бути незалежної ЗУНР, то ці території мають бути під мандатом Ліги націй, а не Польщі…

— Але ще був дуже гострий конфлікт з місцевими римо-католиками…

— У 1921-23 роках починається просто брутальне цькування митрополита: затримання на кордоні, брудні публікації в пресі на його адресу… Йому вдається повернутися до Львова завдяки сприянню Апостольського престолу та рідного брата Станіслава, який на той час коротко був військовим міністром Польщі. Станіслав Шептицький дуже скоро відійшов від цієї посади, бо був у конфлікті з Пілсудським та його групою. У 1938 році польські політики знову підняли питання в сеймі про арешт А. Шептицького із звинуваченням у зраді.

А чи не є це ще однією спробою польської сторони дискредитувати Шептицького, зважаючи на те, що за підтримки польських кіл видано таку книгу, як “Два Царства”?

— Нині відбувається спроба протягнути у ХХІ століття ті чвари, які були у ХХ столітті, у тому незугарному вигляді, як це було тоді… Насправді час змінився і вже є багато досліджень про витоки тих конфліктів. Тим паче, коли сьогодні маємо багато точок дотику для порозуміння між поляками та українцями, я думаю, ця книжка насправді не досягне того, чого насправді від неї вимагається.

А по кому вона може вдарити у першу чергу?

— Я думаю, що основна мета — це очорнення митрополита Андрея. Але, як на мене, у першу чергу, ця книга може мати негативний наслідок для образу самого блаженного Григорія Хомишина. Бо у книжці є з його боку відкритий антисемітизм, очорнення Римського престолу, відкрите непідпорядкування рішенню папи Пія ХІ. Йому було заборонено поширювати його послання “Про Візантинізм”, а в цій книзі той документ було опубліковано. Тобто ця книга, у першу чергу, ставить питання про особу блаж. Григорія Хомишина, а не про особу митрополита Андрея Шептицького.

Чи це видання вплине на беатифікаційний процес митрополита? Не знаю, можливо. Але ті, хто провадить беатифікаційний процес, мусять підійти дуже розумно і дуже глибоко до аналізу документів і свідчень.

 

 

 

Розмовляв Тарас Антошевський

 

 

Джерело: РІСУ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s