Андрій Орликовський: Тренер навчає ученицю перемагати, а потім вона виходить заміж. І тренером чемпіонки стає її чоловік

14 жовтня 2016 р.

0011-9691ea79207951981e8249434d36e4d9Старший тренер жіночої збірної України з фехтування на шпагах Андрій Орликовський аналізує причини невдач своїх підопічних у Ріо-де-Жанейро. А також пояснює, чому в Україні дівчат тренувати краще, ніж хлопців.

 — Яна Шемякіна свою поразку на Іграх у Ріо пояснила тим, що фехтувала не на піку форми. Чому?

— Більшість часу Яна тренується у Києві, у свого особистого тренера й чоловіка Олега Лопатенка. Я ж працював з Яною лише під час загальних зборів. Спортсменці такого рівня старший тренер може лише давати рекомендації. Готуватися до Олімпіади в Лондоні мені було простіше: Яна працювала у Львові, і я міг контролювати, коли варто збільшити навантаження, а коли дати відпочинок, на які змагання варто поїхати, а які пропустити. На шляху до Лондона Яна час від часу була серед призерів етапів Кубка світу. Через чотири роки якась невидима ниточка була обірвана, і Шемякіна втратила свої позиції.

Перехід від одного тренера до іншого завжди є важким процесом. Не кажу, що я – супертренер. Просто добре знаю її фехтування, адже і сам колись фехтував французькою ручкою. А кожен спосіб фехтування має свої нюанси. За чотири роки фехтування Яни зазнало змін. У цьому можна переконатися, порівнюючи відео поєдинків: які саме дії на той час приносили їй успіх, і чому вона цього не робить тепер. Ми з нею неодноразово спілкувалися на цю тему. «Яно, чому ти цього не робиш?» — запитував я. «Я боюся», — зізнавалася вона. Яна втратила прийоми, які не так давно робила автоматично. Можливо, титул олімпійської чемпіонки тиснув на неї, і вона боялася програти. У Ріо у поєдинку з Нозомі Сато Яна не зробила жодної з тих дій, завдяки яким на чемпіонаті світу подарувала команді перемогу над Японією, нівелювавши відставання у п’ять пунктів і завдавши вирішального уколу.

— Ви вже визначили причини поразок у Ріо?

— Олімпіаду з дівчатами ще не обговорювали. Днями у нас розпочинається перший збір, підготовка до кубкового етапу в Естонії. Ось тепер, коли всі емоції вже вщухли, шукатимемо причини поразок. Можливо, Яна проаналізувала поразку з особистим тренером. Він супроводжував її на зборах. Уболівав із трибун і на Іграх у Лондоні. А ось у Ріо в команді місця для нього, на жаль, не знайшлося. Та що казати, на фехтувальній базі української збірної у Кончі-Заспі у нас немає навіть власного залу! Рапіристи на зборі  тренуватимуться у залі для боксу, ми ж, мабуть, наступатимемо на п’яти дзюдоїстам. Це неправильно в принципі.

Я не намагаюся перетягнути ковдру до Львова, хоча у нас є хороші умови для тренувань. Я за те, аби збори проходили у різних містах, де є нормальні фехтувальні зали. На таких зборах разом зі збірною мають можливість тренуватися місцеві спортсмени, рівнятися на лідерів. А у Кончу-Заспу не можуть приїхати навіть київські фехтувальники. Усе тому, що на 15 осіб там у нас лише три-чотири доріжки. А це катастрофічно мало навіть для самої збірної.

Оскільки протягом сезону в особистій першості дівчата зірок з неба не хапали, головну ставку ми робили на командні змагання. Та вже у першій зустрічі з відвертими аутсайдерками, бразилійками, я помітив, якими скутими були наші шпажистки. Господинь помосту українки таки перемогли – на класі. А з китаянками, лідерками світового рейтингу, такий номер не пройшов. У плюс відфехтувала лише третій номер команди, Ксеня Пантелєєва. Вона ж і зрівняла рахунок, дозволивши своїм більш досвідченим подругам по команді розпочати зустріч з чистого листа. Та Шемякіна з Кривицькою цим не скористалися. Перед командним турніром ми провели невеличкі внутрішні збори. Дівчата хвилювалися, чи витримає тиск п’яти кілець Ксеня. Заспокоювали її усіма силами, підбадьорювали і надихали. Та на доріжці сталося усе з точністю до навпаки. Яна фехтувала без притаманного їй вогню. Олені Кривицькій забракло впевненості. У командних зустрічах потрібно вміти боротися «за себе і за того хлопця». А вона боїться пропустити. І навіть коли ситуація критична і потрібно якомога швидше самій створювати моменти для атак, Олена продовжує фехтувати на збереження рахунку. Ніяк не наважиться взяти на себе лідерство, хоча до Ріо летіла лідеркою національного рейтингу.

Причини слід шукати у згуртованості всієї великої команди. У нас перед заключним збором усі сперечалися, хто у Ріо буде запасною. Кожен тренер мріє, аби його спортсменка стала учасницею Ігор. Претендентка на місце у команді Фейбі Бежура протягом сезону не провела жодної командної зустрічі на міжнародних турнірах. І навпаки, Анфіса Почкалова заслужила на це право протягом сезону і стала частиною колективу, який брав на себе відповідальність за результат. Олімпійський квартет необхідно сформувати за півроку до головного старту. І зміни у складі могли виникнути лише через травму якоїсь із учасниць. Тож навіщо було щось змінювати? У підсумку нічого і не змінилося. От тільки команду від цієї мишачої метушні почало помітно трусити. Деякі мої колеги демонструють свою недовіру до мене як до старшого тренера, попри те, що саме у командних змаганнях ми показали найкращий результат за останні п’ятнадцять років – третє місце на чемпіонаті світу і п’яте на першості континенту. У нас кожен сам собі авторитет. Ми щойно встигли зачепитися за Олімпіаду, як різноманітні чиновники, представники спортивних організацій уже почали ділити місця у команді і майбутні премії за можливі успіхи. Через це у збірній вилізли назовні усі внутрішні симпатії і антипатії, і доволі згуртований колектив перестав бути цілісним організмом.

— Якби у вас була можливість ще раз пройти цю Олімпіаду, що б ви змінили?

— Сів би за стіл перемовин з тренером Яни Олегом Лопатенком. Він насправді непогано працює. Однак не можна забирати те, що приносило користь. Мені так хотілося йому сказати: «У таких-от діях Яна завжди розвертала кисть ось так. По-іншому вона просто не відчуває зброї. Цей момент конче необхідно залишити». Я хотів, але не сказав. Нам потрібно було домовитися. Це добре, коли спортсмен має досвід роботи з іншими тренерами. Я Ксеню Пантелєєву, так само як Юлю Свистіль чи Анфісу Почкалову, при нагоді стимулюю брати уроки в Олега. Учнів не варто утримувати в одних руках, це не дозволить їм розвиватися. Усі тренери повинні працювати на єдиний результат. Тим паче, в Україні у нас не так уже й багато тренерів.

— Від тренерів, які працюють з жінками, неодноразово доводилося чути: це найбільш невдячна річ, яка може трапитися у тренерському житті. Погоджуєтеся з колегами?

— Ні, в жодному разі. Я би не поділяв учнів за статтю: шпага для всіх однієї довжини. Так, дівчатка з часом виходять заміж і, буває, покидають спорт. Але серед хлопців ситуація навіть гірша. У збірній фехтує стала четвірка. А де всі інші, які не зуміли пробитися до основного складу команди? Вони йдуть працювати. Адже ставка у команді мізерна, а їм потрібно годувати сім’ю. Недавно, коли ми їхали до Харкова на Кубок України, я розмовляв з Ксенею Пантелєєвою за життя: «Ви в основі збірної ще непогано можете заробити. А ось молоді тренери, майстри спорту, які після університету набирають у секції дітей, отримують лише 1800 гривень». У цей час зайшла провідниця. «Дівчино, вибачте за нескромне запитання, — кажу до неї. – Яка у вас освіта і зарплата?» У неї середня спеціальна освіта і зарплата 3500 гривень. То хто у нас піде працювати тренером? Таких Шемякіну, Нікішина чи Харлан потрібно ще знайти. У нас дітей та підлітків тренують фанати. Багато хто із сьогоднішніх тренерів повернувся у зал із бізнесу. Той самий Лопатенко, в якого, окрім Яни, є ще група учнів у ШВСМ. Чи Ернест Яцик, який готує малечу.

— Дві ваші учениці, Яна Шемякіна і Анфіса Почкалова, пішли до інших тренерів. Вам вдалося зберегти з ними теплі стосунки?

— З Яною у нас хороші стосунки, з Анфісою усе зовсім навпаки. Таке життя. Одні учні залишають тренера із вдячністю на все життя. Інші тримають образи. За кордоном втрачати учнів не так боляче: тренери отримують високу зарплату за саму роботу. На місце колишньої чемпіонки прийде інша. Стане вона першою, як її попередниця, значення не має. Виховати чемпіона – це особисті амбіції тренерів. У нас же зарплата напряму залежить від титулів вихованок. Ця ситуація типова для українського спорту: тренер навчає ученицю перемагати, а через надцять років у неї з’являється чоловік, який колись також займався цим видом спорту. І ось уже він є офіційним тренером чемпіонки…

Для тренера його група – це сім’я. Ти їздиш з ними на море, ходиш у кіно чи обговорюєш книжкові новинки, які вони прочитали. Старші допомагають тренеру з малими. Жартують з ними, сміються, виправляючи разом з тим помилки. Мабуть, себе згадують. А молоді спортсмени спостерігають за такими стосунками і прагнуть теж стати частиною цього колективу. Для тренера його учні – це життя, яке самим залом не обмежу­ється. У тренера і спортсмена один шлях. І якщо учень хоче стати чемпіоном, завдання тренера – допомогти йому в цьому, навіть якщо для перемог немає необхідних передумов…

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s