Антон Дацко: У візку в наш фехтувальний зал без сторонньої допомоги потрапити неможливо

22 жовтня 2016 р.

datsko-6cc58fd8e3e9cd8aee93dd18f1374c48Паралімпійський чемпіон Ріо – про секрети своїх перемог.

Не солідна колекція нагород є візитівкою паралімпійського чемпіона Ріо, багаторазового чемпіона світу та Європи з фехтування у візках Антона Дацка. Його широка усмішка і завжди хороший настрій магнітом притягують фотографів, приятелів та навіть звичайних перехожих. Під час цього інтерв’ю двоє туристів зупинилися біля нас, аби відповісти на усмішку Антона. Постояли хвильку, прислухаючись до розмови. Присіли поруч, аби не пропустити жодного слова з розповіді чемпіона. А коли диктофон було вимкнено, продовжили уже своє імпровізоване інтерв’ю самотужки.

— Ріо – це вже мої треті Паралімпійські ігри, – усміхнувся Антон. – Перед вильотом до Бразилії ми хвилювалися, як ніколи. До нашого паралімпійського центру надходили листи, в яких нас лякали: мовляв, у них там страшенна криза, грошей зовсім не залишилося, і в країні панує кримінал. Але насправді нас зустріла зовсім інша Бразилія. Дивовижна природа, сучасний, світового рівня аеропорт і гостинні господарі. Так, Бразилія – це країна контрастів. Я помітив разючі відмінності у різних районах Ріо-де-Жанейро, де добротний життєвий уклад поєднується з безпросвітним жебрацтвом.

У паралімпійських селищах Лондона та Пекіна побут був більш продуманим. Проте більше ніде у світі немає таких щирих людей, як бразильці. Вони неорганізовані, щоправда. І цим мені весь час нагадували нас, україн­ців (усміхається). Кожного змагального дня на трибунах було дуже багато глядачів, які підтримували усіх і кожного. Тому змагатися було напрочуд легко, я не відчував якогось тиску чи хвилювання. Фехтував на піднесенні, і вже у першому своєму турнірі став чемпіоном. Мене вітали з усіх боків, навіть незнайомі люди. Це ще більше надихало мене.

— Який поєдинок у змаганнях шаблістів видався найважчим?

— З моїм давнім і найбільш принциповим суперником, поляком Гжегожем Плутою. Того дня ми змагалися на рівних. У “пульці” я поступився йому 4:5. Та при цьому відчув: якщо жереб знову зведе нас в “олімпійці”, я зможу дати йому бій. У турі прямого вибування у мене наче виросли крила і всю скутість як рукою зняло. Усіх своїх опонентів переміг з величезною перевагою. Навіть француз Марк Кратер, який завдав мені дев’яти ударів, не міг похитнути мою упевненість і рішучість.

— Завдяки чому ваша перевага над суперниками була такою разючою?

— Усе залежить від підготовки і спарингу. Мені пощастило готуватися у серйозній компанії. Основним моїм спаринг-партнером був і залишається Андрій Демчук, який став чемпіоном у класі А (у цій категорії змагаються спортсмени з меншими фізичними обмеженнями). Тобто я тренувався з кращим і сильнішим фехтувальником. Це дає принципово інші відчуття поєдинку, а значить, і перевагу над подібними до мене суперниками.

У нас чудова група: Андрій Демчук, Валерій Галій, Наталка Морквич і я стали друзями не лише на доріжці. Цією четвіркою ми й проводимо усі спаринги. Зважаючи на те, що у нас лише одна платформа для фехтування, цього достатньо. Єдиний, кому бракує навантаження, це Андрій Демчук. Він сильніший за всіх нас, тож йому необхідні спаринги з рівноцінними опонентами. Хорошим спаринг-партнером для усіх нас є Пилип Колесников, який фехтує за збірну, змагається серед здорових спортсменів. Він нам дуже допоміг при підготовці до Ріо.

— Вас вважали одним із фаворитів і в паралімпійському турнірі рапіристів. Та, на жаль, тільки дев’яте місце. Що вам того дня не вдалося?

— Я поступився молодому китайському хлопцю Яньке Фену. Він дебютант Паралімпіади. Та якщо на доріжці перед тобою представник Піднебесної, його попередній досвід не має значення. За цю країну не виступають посереднього класу майстри. Там дуже потужна фехтувальна школа для людей з обмеженими можливостями. А цей хлопець, знаю, вже багато років удосконалюється у фехтуванні. Того сезону ми не раз перетиналися на доріжці. Бувало, я йому поступався. Потім зумів перелаштуватися і навчився його перемагати. Навіть у Ріо у попередньому турі я переміг Фена 5:3. Тож коли жереб звів нас в “олімпійці”, я подумав: «Звичайно, китайця неможливо недооцінювати. Але ж я щойно його переміг. Значить, на сьогодні я сильніший». Та усе склалося за іншим сценарієм. Фен потужно розпочав цей двобій, і я не зумів переламати його хід. Він був кращим протягом всього поєдинку і не підпустив мене близько до себе (6:15). Вочевидь, у рапірних поєдинках, де потрібно було фіксувати кожен укол (на відміну від шабельних ударів, де достатньо просто торкнутися клинком суперника), я був не готовий перемагати.

— Чотири роки тому у Лондоні ви зупинилися за крок до вершини п’єдесталу. Які спогади залишила по собі та Паралімпіада?

— На той час я був уже досвідченим спортсменом і мав усі шанси на медаль як у фехтуванні на рапірах, так і на шаблях: посідав першу сходинку світового рейтингу у цих видах зброї. На шаблі відверто не склалося: не міг зібратися, багато помилявся і отримував штрафні удари. А на рапірі зумів утримати концентрацію. Лишень наприкінці забракло витривалості. Я поступився У Даоліню (у Ріо він став другим). Тому лише «срібло».

У Ріо я так мріяв про ще одну медаль – саме у рапірному турнірі. Не через власні амбіції. Річ у тім, що моя тренер, Світлана Колесникова, сама рапіристка. А я її дуже люблю, і хотів у такий спосіб зробити їй приємне. Та на жаль…

— Яким був ваш перший паралімпійський досвід – Ігри в Пекіні?

— Це був основний переломний момент у моїй спортивній кар’єрі. Незадовго до того ми побували на чемпіонаті світу в Турині – перших змаганнях, які проходили на одній арені разом зі спортсменами-олімпійцями. Тож уперше свідками наших змагань стала велика аудиторія. А в Пекіні паралімпійці відчули увагу чи не всього суспільства – мільйонів глядачів, преси, влади. Коли довкола такий ажіотаж, ти понад усе хочеш перемогти саме на цих змаганнях, на очах цілого світу. Тоді, у Пекіні, я став лише сьомим. Та додому летів із чіткою мотивацією – тренуватися і вдосконалюватися, аби наступного разу стати паралімпійським чемпіоном.

Те, що я можу бути першим, я зрозумів ще далекого 2005-го. Тоді на своєму дебютному чемпіонаті Європи я переміг легендарного угорця Пала Секереша і став у підсумку бронзовим призером. Пал є олімпійським чемпіоном Сеула-1988 у фехтуванні на рапірах у командному турнірі. Коли він серйозно травмувався і змушений був пересісти в інвалідний візок, продовжив кар’єру у паралімпійському спорті. Ту перемогу я й досі вважаю найважливішою в житті. Коли згадую її, навіть тепер відчуваю всю гаму тих емоцій. Тоді я сказав собі: «Якщо я переміг такого серйозного суперника, значить, можу перемогти будь-кого». І повірив у це.

— З того часу фехтування зазнало відчутних змін. Скільки часу вам тепер необхідно для підготовки?

— Якщо відверто, тренуватися потрібно і хотілось би частіше. На кожне тренування мені доводиться добиратися з Буська. Та приїхати – ще не означає потрапити на тренування. У наш невеличкий зал у напівпідвалі у візку не так вже й просто заїхати. Без сторонньої допомоги просто неможливо. Готуючись до Паралімпійських ігор, я приїздив на тренування щодня. Багато грошей витратив на бензин. Це було необхідно: звичний режим роботи, тренування тричі на тиждень, не дали би очікуваного результату. Усім нам страшенно хотілось би тренуватися частіше. Та обставини не дозволяють.

— І ви, і Андрій Демчук уже не раз зізнавалися у теплих почуттях до Світлани Колесникової…

— Передусім Світлана Миколаївна хороший тренер. Коли тренер – жінка, вочевидь, є певні складнощі, адже жінки завжди такі емоційні (усміхається). Та після співпраці з тренерами-чоловіками, прагматичними і холоднокровними, починаєш помічати і цінувати всі принади жіночої опіки. Світлана Колесникова напрочуд чуйна. Не лише співпереживає, а й намагається вникнути у всі проблеми своїх підопічних. Це людина з великим серцем. До нас ставиться, наче до власних дітей. У тому, чого усі ми досягли, левова частка її заслуги.

— Як сталося, що ви змушені пересуватися в інвалідному візку?

— Усе в житті стається не просто так. Можливо, я пішов не в той бік, і мені на долю випало таке випробування. Мені було 16. І одного дня чомусь заманулося нарвати горіхів з дерева, яке росло на закритій території заводу неподалік мого будинку. Виліз я на дерево. А там тягнулася лінія електропередач… Отямився вже внизу. З того часу не відчуваю ніг. З такою травмою хребта неможливо стати на ноги. Хоча у лікарні реабілітолог дав мені надію. «Тобі потрібно займатися фізичними вправами, – сказав він. – Тільки так ти зможеш повноцінно жити. Більш того, при правильних заняттях можна відновитися і знову ходити своїми двома». На ноги, на жаль, не став. Та, попри це, доволі швидко призвичаївся до нового способу життя. Почав брати участь в рекреаційних іграх і зрозумів, що спорт – це чудова нагода рухатися і підтримувати позитивний настрій і бадьорий дух.

Фото з архіву Антона Дацка.

 

 

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s