Вахтанг Кіпіані: Я вклав у свою колекцію кілька квартир

23 серпня 2016 р.

51qztfc1weuНапередодні Дня Незалежності «Детектор медіа» поспілкувався з істориком, журналістом і колекціонером української преси про зібраний ним архів українських видань

Понад 30 тисяч найменувань газет і журналів — таку несамовиту кількість за 32 роки зібрав історик, журналіст, телеведучий, викладач, засновник «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані. Захоплення, з яким він розповідає про свою колекцію, й точність, із якою пам’ятає історію здобуття майже кожного екземпляру, промовисто свідчить: пан Кіпіані міг би дістати потрібне видання навіть з-під землі. А якщо порахувати ті гроші, що колекціонер витратив на архів, каже, можна було б купити декілька квартир у Києві.

У пошуках скарбів української преси Вахтанг Кіпіані об’їздив віддалені села та всі обласні центри України, відвідав Росію, країни Балтії, Європу, Америку. Ці пошуки поєднував із роботою, щоб найцінніші зразки унікальних періодичних видань та книжок не були втрачені, а в українських дослідників були матеріали для вивчення своєї спадщини.

Приватну колекцію пан Кіпіані зберігав удома, частково — в підвалі Києво-Могилянської академії, видавництві «Дух і Літера». Втім, майже два роки тому колекціонер вирішив поділитися своїми надбаннями й заснував, як він сам каже, такий собі приклад відкритого громадського приватного музею — Музей-архів преси. Перший і єдиний в Україні, один із небагатьох у світі. На базі зібраної в музеї колекції пан Кіпіані влаштовує тематичні виставки, про останню — «Газетну Незалежність» — днями писав «Детектор медіа».

На відкритті цієї виставки й відбулася наша розмова з газетним колекціонером. В інтерв’ю Вахтанга Кіпіані читайте про те, як нехтування владою формуванням власного архіву веде до програшу іншим державам та як колекціонер ледь не залишився без однієї з перлин архіву — першого номера першої газети українською мовою — «Зорі Галицької».

Пане Вахтанже, які позитивні зміни трапилися з Музеєм-архівом преси за час його існування?

– Головна позитивна зміна полягає в тому, що він поступово входить у свідомість людей, яким це потрібно. Тобто кафедр і факультетів журналістики, журналістів-практиків, юних журналістів або науковців, які працюють як журналістикознавці. Тепер багато людей, більше, ніж два роки тому, по-перше, знають, що я збираю періодику, по-друге, що в мене в колекції є багато видань, корисних для їхніх викладацьких, історичних чи творчих потреб.

За цей час я, напевно, на 30 % збільшив обсяг власне газет. Раніше це була суто приватна річ, коробки та стоси зберігалися в мене. А тепер вони відкриті, будь-яка людина може прийти подивитися. І через деякий час мені, зазвичай, приходить поштою пакунок або хтось приносить кілограми видань. Тобто все, що я зібрав, тепер ніби не належить мені, воно належить всім. І можна сказати, що кількість нових видань щомісяця зростає доволі суттєво.

У мене звірка газет не закінчена. Я називаю це число — 30 тисяч найменувань, тому що воно найбільше відповідає кількості. Точного числа не назву, тому що повністю наразі пройшов від «А» до «Н», а от від «Н» до «Я» десь 20–30 % ще не описані, потрібно звіряти: оця газета в мене може бути, а може й не бути.

В одному інтерв’ю ви зазначили, що плануєте звернутися до офіційної інституції з пропозицією про співпрацю з музеєм — перевірити, чи будується держава, чи так само залишилася бюрократичною.

– Я говорив із багатьма представниками влади — комунальної, міської, центральної. Але навіть ті, які позитивно налаштовані, нічого не можуть або не хочуть зробити. А хто хоче, той помагає. Наприклад, є люди, які привозять видання з закордону. Вчора я був у Львові, й людина, мені невідома, через іншу невідому людину з «Пласту» передала 30 книжок. Це реальна допомога. Без усіляких меморандумів та угод. Є люди, які дали приміщення для музею, люди, які безкоштовно зробили меблі. Державної підтримки в нас немає. За два роки жоден державний чиновник, політик не був у музеї — ані з Міністерства культури, ну нізвідки.

Звісно, я не був би проти, якби ця колекція стала частиною Національного архівного фонду, треба тільки знайти модель. І її маю запропонувати не я, в мене є інша робота, я працюю журналістом. Але держава повинна думати: «Є така колекція, важливо, щоб вона не зникла». Бо я нікому не зобов’язаний, можу цю колекцію спалити, подарувати, продати. Зрештою, це буде безвідповідально, але колекція моя, що хочу, те й роблю. Звісно, того, що я сказав вище, не станеться, але держава повинна показати свою зацікавленість у збереженні цих видань.

Ви свого часу акцентували, що бібліотеки та сховища мають величезні архіви, але не використовують їх у просвітницькій діяльності. Якою має бути ця діяльність?

– Не можна давати поради державним установам, тому що в них є своя логіка існування. Скажу, що днями в одній дуже відомій державній установі на вході я побачив, що лежить шматок ватману — стінна газета кінця 80-х років з оригінальними фотографіями, що існувала в одному примірнику. Я запитав, що вона тут робить. «А ми будемо викидати». Це державна установа, яка має зберігати пам’ять, це її ключове, єдине завдання, й вони збираються її викидати. Я запитав, чи можу забрати її. «Та беріть». Оце приклад, як чинять деякі наші колеги, які державою вповноважені, яким платяться зарплати. Окей, вашій установі ця стінна газета не за профілем, віддайте її іншій.

Я вважаю, що це злочин. Я зіткнувся з маргінальним прикладом, а скільки таких буде, коли я не побачу? Скільки з них чекає на смітник? Тому я думаю, що держава повинна призначати на відповідальні посади, які зберігають пам’ять — в архіви, музеї — людей, що хочуть зберегти цю спадщину, які внутрішньо вмотивовані максимально зібрати. Бо я більшу частину своєї колекції, особливо самвидаву, вибачте, не в кіоску купував, а знайшов у людей.

Думаю, що в держави є значно більші можливості, щоб відряджати експедиції в Канаду, де тонни українських газет, яких немає в архівах, викидаються. І дублетів немає. Йдеться про видання, без яких ви як дослідник не зможете в Києві написати курсову роботу й мусите будете шукати грант, добродія або відкладати гроші, щоб їхати дослідити. Тому держава має стати модератором збереження і збирання газетно-журнально-книжкових скарбів для України.

А які офіційні установи мають цим опікуватися?

– Система Державного архіву, насамперед. Але не заборонено й правильно було б, щоби цим займалися провідні університети. На Заході університети є не тільки навчальними, але й академічними, дослідницькими установами. Якщо є величезний архів в Університеті Гувера, в тому ж Стенфордському університеті, чому цим не можуть займатися українські виші? І чому, наприклад, деякі люди (історичні постаті!) продають або дарують свої архіви на Захід? Університет Гувера володіє колекціями українського самвидаву, ветеранів ОУН УПА, щоденникових записів людей із України. Тому що людям не спало на думку залишити, бо вони бояться, що прийде черговий Табачник і будуть вилучати, викрадати, продавати, списувати.

Коли немає держави, ми починаємо програвати змагання іншим державам. Це не тільки на фронті. Якщо Росія збирає навколо себе «русский мир», а ми не формуємо «українського світу» — ми програємо. Росія як імперія, а Польща як колишня метрополія Західної України володіє прекрасними архівами. Якщо ми не зберемо своїх, то будемо програвати, бо наш дослідник буде їхати в Польщу, Америку чи в Росію й ним маніпулюватимуть — дадуть оцей папірець, а не цей; але якщо доробки, зокрема, тоталітарного періоду, будуть у київському, львівському, харківському архівах, то в умовах відкритого до них доступу ми зможемо досліджувати це тут швидше, дешевше, якісніше.

Тому виникає питання оцифрування. Все, що є в мене цінного, намагаюсь оцифрувати в першу чергу, але навіть із моїм архівом це робота на роки. Ясно, що Вернадка (Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) або Державний архів можуть десятиліттями це оцифровувати, хоча мають робити швидше. Те, що висить на сайтах, наприклад, тієї самої бібліотеки Вернадського — це сльози при тих ресурсах, що в них є.

Рік тому ви казали, що вже почали оцифровувати колекції Музею-архіву преси. На якому етапі цей процес?

– Він триває дуже повільно, тому що спирається на волонтерів. Це нічого не коштує, але забирає набагато більше часу, ніж якби це була індустріальна робота з десятої ранку до шостої вечора. До того ж кількість волонтерів, що може віддавати свій час, щоразу зменшується. Спочатку їх було десять, тепер це одиниці. Я навіть не скажу, що 1 % усієї колекції оцифровано. Хоча це вже дуже багато — десятки тисяч сторінок.

Чи ви як колекціонер відчуваєте конкуренцію з профільними установами, коли «полюєте» на те чи інше видання?

– Не бачу жодної конкуренції, щоб я приходив до когось і казав: «А подаруйте мені підшивку газети», а мені відповіли, мовляв: «Пробачте, до нас зверталися з бібліотеки й просили передати їм». Із таким взагалі ніколи не стикався. У 99 % випадків, коли я приходив до людей, які володіли певними коробками, течками, я був першим і єдиним, хто до них звертався. Тому в мене є унікальні екземпляри.

От нещодавно до мене через Фейсбук звернулася людина зі Львова, в неї батько давно помер і залишилися газети, хотіла мені віддати. Їй на думку не спало віднести в бібліотеку, архів. Разом із тими газетами потрапив один зошит, який виявився рукописом — невідомим науці текстом про національну героїню Олю Бесараб, закатовану в 10-х роках поляками, спогадами, які написала про неї рідна сестра. Це маленька наукова сенсація. Звісно, ми передрукуємо й оприлюднимо цю річ, вона буде відомою дослідникам, а потім рукопис я передам Державному архіву. Це те, що має зберігатися вічно в держави, але люди не довіряють і не знають про її активність. Зрештою, якщо я активний зі своїм ресурсом, то держава не йде в жодне порівняння. Дуже часто там працюють хороші люди, але кожен із них просто ходить на роботу з дев’ятої до шостої, це не дає прориву і втрачаються величезні скарби.

В Музею є дублетний фонд — подвійні примірники, які можна обмінювати, продавати, дарувати. Чи співпрацюєте ви з іншими подібними закордонними музеями?

– У світі дуже мало музеїв преси. Є в Німеччині, Китаї та ще деяких країнах. Я працюю з академічними установами, університетами, які досліджують Радянський Союз або пострадянський простір. Час від часу вони до мене звертаються, коли їм потрібне якесь конкретне число. Коли воно в мене є в одному примірнику, я роблю копію. Іноді я віддаю деякі матеріали на обмін, але це стосується тільки дублетного фонду. Ясна річ, що основний фонд не розбазарюється. Співпрацюю з Києво-Могилянською академією. Є багато видань, які мені не потрібні, або цінні видання іноземними мовами: італійською, німецькою, — передаю їх у Могилянку. Також періодику й книжки передаю в Український католицький університет. Фактично я виконую роль хабу, який розподіляє потоки видань — ось мені подарували тридцять книжок, із них двадцяти в мене немає, а десять є, відповідно, там є кілька дуже цінних книжок, які я передаю в бібліотеки, музеї.

Приміром, позавчора я був у Львові в Музеї визвольних змагань. Туди свого часу передав близько п’ятдесяти історичних книжок про ОУН УПА, які так само мені передали, але є дублі. Я це жартівливо називаю процесом перерозподілу добра: хтось робить добро для мене, я роблю добро далі й так формується коло людей, які зберігають спадщину. Треба збирати навіть ті матеріали, які видаються нам неважливими зараз, але в подальшому можуть знадобитися для розуміння того, ким ми є.

Зазвичай люди, які віддають вам свої архіви, усвідомлюють їхню цінність?

– Дехто вважає, що цінності не становить, кажуть, щоб я брав усе, що хочу. Але дарують не тільки тому, що не цінують, а й тому, що знають: якщо не я, то ніхто не забере — це буде зібрано в чорні пакети або здано в макулатуру. Десятки дарунків я маю. Мушу назвати двох людей. Перший — це отець Богдан Пушкар, греко-католицький священик із міста Бамберг у Баварії, передав дуже багато коробок із цінними виданнями. Другий — співупорядник проекту «Літопис УПА» Євген Штендера з Оттави, так само мені прислав декілька коробок дуже цінної колекції про визвольні змагання, про місію УПА за кордоном, він мені написав, що я можу від імені «Історичної правди» розпоряджатися цим спадком.

Чи багато видань вам доводилося купувати? Пам’ятаєте, яке обійшлося найдорожче?

– Дуже багато. Про найдорожче навіть не скажу зараз, неправильно без контексту сприймати такі речі. Звісно, якщо говорити про колекцію, то 90 % із неї куплено. Я вклав у цю колекцію кілька квартир. Одним словом, це великі гроші. Є випадки, коли я купую через те, що перший раз за 10–20 років трапляється якесь видання, якщо не куплю його за будь-які гроші, воно може ніколи більше не з’явитися.

Іноді безцінне видання може коштувати копійки. От я, наприклад, маю номер газети «Литаври», якої вийшло всього чотири номери, випускала її Олена Теліга. Коли побачив третій номер газети — він коштував копійки, але мав би коштувати в сто разів більше, адже ні до того, ні після того цієї газети не бачив.

Був такий випадок, коли мені привезли з Коломиї першу річну підшивку «Зорі Галицької» — першої української газети в історії — і в цій підшивці був перший номер першої газети в історії. Продавець назвав високу вартість, яку я не міг собі дозволити, але розмову почув мій знайомий — підприємець, не олігарх, він сам підійшов до продавця і за кілька хвилин приніс мені підшивку.

Іноді, буває, люди викуповують за моїм зверненням. Одного разу написав, що в Коломиї є підбірка книжок і періодики про Гуцульщину, велика й цінна. Я написав, що шукаю щедрого гуцула, який би викупив її, не обов’язково для Музею преси. Бо якщо колекціонери не можуть продати все одразу, вони продають шматками, тоді підшивка буде розділена на сотні екземплярів або просто викинута. Жоден гуцул не відгукнувся, але відгукнулася людина з Буковини, перерахувала мені гроші, мій друг привіз колекцію — дві унікальні діаспорні підшивки журналів про Гуцульщину, які виходили в Америці та Канаді, повні комплекти.

Хоча потім із Музею історії Гуцульщини звернулися, мовляв, неправильно, що колекція покинула Коломию. Я теж так вважаю. Чому ж музейники не піднялися, не гукнули адвокатів, професорів, владу, спокійно не скинулися по 100 гривень і не викупили цієї колекції? Якщо культурні люди Коломиї не змогли зібрати 10 тисяч гривень, а я зміг за три секунди в інтернеті, то це проблема цих людей. Більше того, не виключаю, що коли ми архів оцифруємо, я його поверну, але робити цього не зобов’язаний.

Дуже бракує відповідальних людей, які би розуміли, що документ, сьогодні покладений в архів, може мати ефект метелика й через сто років призведе до якихось відкриттів. Все, що можна, треба зібрати.

Фото: zik.ua

 

 

Розмовляла Єлизавета Сокуренко

 

 

Джерело: ДМ

Залишити коментар

Filed under Кіпіані Вахтанг

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s