Роман Бондарчук: Нашу картину варто було б подивитися новій поліції

15 вересня 2016 р.

14192109_1102700946472206_5469494921558640638_n-1Цього року рішення Національного Оскарівського комітету було вельми несподіваним. Змагатися за статуетку Американської кіноакадемії поїде документальна картина «Українські шерифи» молодого режисера Романа Бондарчука. І це попри те, що перемогу фільм виборов у таких важкоатлетів ігрового кіно, як «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка та «Пісня пісень» Єви Нейман.

Втім, стрічка Романа Бондарчука уже стала глядацьким хітом цього літа. Її показували у широкому прокаті під час проекту DOCU/ХІТ в кінотеатрах семи українських міст. «Українські шерифи» також здобули одну з найпрестижніших нагород – спеціальний приз журі кінофоруму Європи IDFA та Гран-прі на Міжнародному фестивалі документального кіно у Гдині «Docs against gravity». Картина розповідає про самоорганізацію громади в складний для країни час. Шерифи зі Старої Збур’ївки, не чекаючи приїзду міліції, допомагають односельцям вирішувати їхні щоденні проблеми. Тема херсонського села не полишає Романа Бондарчука й сьогодні. До грудня режисер зніматиме в степах на Півдні нову картину «Вулкан», де діють земляки «Українських шерифів». Втім, нова картина вже буде ігрова, хоча режисер не бачить її особливих відмінностей з документальним кіно, адже всі ці історії йому подарувало реальне життя.

– Романе, ви сподівалися, що вашу картину висунуть на «Оскар» від України, адже, зазвичай, це привілей художніх, а не документальних фільмів?

– Звісно, ми не сиділи і не очікували, тримаючи кулаки. Бо не сподівалися, що виберуть документальний фільм. Тому я приємно вражений.  Я люблю документальні фільми, тож радію, що вони стають популярними,  нарівно з художнім кіно.

 

 51qztfc1weu

– А як виникла ідея знімати «Українських шерифів», адже у вас на нього пішло 4 роки життя?

– Це нормальний термін, бо на документальні фільми буває потрібно і сім років, і навіть більше. Це питання форми. Нам хотілося зняти картину, де не було б інтерв’ю або закадрових текстів. Ми прагнули, аби розповідь трималася на прямих епізодах, а в кадр потрапляли лише переконливі шматки життя. А вже з них складався цілісний  сюжет. Нам не хотілося кадрів на кшталт – хтось запитує героїв: що ви будете робити? Що зараз відбулося? Тому нам довелося прожити поруч з ними певний час, наговоритися досхочу, дізнатися про їхні звички, і про те, чим вони займаються регулярно. А вже потім полювати за яскравими епізодами, щоб добре це зняти, і змонтувати так, аби глядач усе зрозумів без закадрового тексту. Тому на це пішло справді багато часу.

– Ви знімали на Херсонщині. Як знайшли це місце – Стару Збур’ївку?

– Я сам з Херсона. А в цьому селі, де ми знімали, є дача батьків Даші Аверченко – продюсера і сценариста картини. Тут ми й зустріли своїх героїв. А якщо розгорнуто розповідати, то напередодні ми знімали серію коротких фільмів «Нові герої». І одним із них був сільський голова Віктор Маруняк, який на той час був справжнім героєм – не давав районним начальникам дерибанити місцеві землі. Він писав заяви в прокуратуру та міліцію. Але вороги йому підкинули «хабар», щоб  мати привід «закрити». І тоді все село піднялося на захист свого голови. Ця історія мене вразила, і я почав знімати документальне кіно, як люди відстоювали свого очільника. Так відбулося наше знайомство, і так я дізнався про шерифів.  В цьому селі щодня щось траплялося, тож  люди телефонували односельцям з проханням про допомогу. А глядачам, зазвичай, подобаються детективи і поліцейські історії. Це все разом надихнуло мене створити документальну картину про життя українських шерифів. У нас з ними швидко зав’язалися приятельські стосунки. Було цікаво разом пити каву, слухати їхні міфологізовані уявлення про світ, спостерігати за їхнім бурхливим життям, тому ми просто потонули у цьому матеріалі.

 1080_600_1472659621-6082-foto-sergej-gudak-ukrinform

– Цей фільм вже показували навіть новоствореним поліцейським. Вже маєте перші їхні відгуки?

– Відгуків ще не маю. Але побачити новим поліцейським нашу картину точно варто. У мене є великі запитання до переатестації міліції і взагалі до цієї реформи. Бо в регіонах не відбулося заміна старої міліції на нову поліцію. В відділках залишилися ті самі обличчя. Що нині відбувається, коли нашій людині на селі потрібно викликати міліцію? Вона цього не робить, бо рівень довіри нульовий. Замість приїхати на виклик, в міліції зазвичай починають скаржитись на відсутність бензину, просять заплатити за пальне. А коли ж приїжджають, то починають вибивати гроші – з того, хто викликав – на бензин, а проти кого викликали – за те, щоб не дати заяві ходу. А потім з почуттям виконаного обов’язку міліція їде собі на базу. А шерифи – то місцеві жителі, сусіди, колеги по роботі. Тому саме їх на селі викликають у критичних ситуаціях, бо вони ніколи не чинять неподобств, характерних для міліціянтів. У спільноти є розуміння – для чого працюють шерифи на селі. Я вважаю, що муніципальна поліція й має бути з місцевих жителів. Бо приїжджі не будуть так включатися й розуміти ситуацію на місцях.

– Назва «Українські шерифи» – це як натяк на те, з чого починалася американська муніципальна поліція?

– Справді, це натяк на український Дикий Південь. Але назва ця виникла не спонтанно. Ще при Вікторові Ющенко була започаткована програма «Сільський шериф». В Центрах зайнятості  відкрилися курси громадських помічників дільничих інспекторів. Але після експериментального періоду, коли закінчилися гроші,  програма була згорнута. Однак Володя Рудьковський, який був призначений молодшим шерифом, залишився на селі. І в інших селах теж відбувалося щось подібне. Ці хлопці так себе й називають – шерифи. Тож назва «Українські шерифи» пішла з цієї експериментальної програми.

 13076865_1047281725337108_3170930133972674793_n

– Такий хронікальний метод створення картини – це заслуга ваших вчителів, які навчали професії режисера?

– Мій педагог – Юрій Іллєнко. Але я вважаю, що сьогодні ділити кіно на окремі жанри: ігрове чи документальне, не зовсім правильно. Я спеціально не вчився на документаліста. Просто на створення мого дипломного фільму у інституту не було грошей. Тому довелося поїхати в Херсон, взявши тільки камеру та плівку. Ми збирали реальні життєві історії, а потім тих персонажів, про яких розповідалося в цих історіях, знімали в фільмах. Утворився такий гібрид документального й ігрового кіно. Мені цей експеримент сподобався.  А оскільки фінансування все ніяк не розпочиналося, через що  можливості знімати ігрове кіно не було, я продовжував працювати над  документальними фільми. І от лише  тепер знімаю  художній фільм, але на 80 відсотків списаний з біографії реальної людини. Ми живемо в надзвичайно цікаві переломні часи і треба їх фіксувати …

– Сценарист «Українських шерифів» Дарья Аверченко. Але як можна було написати сценарій, не знаючи, що очікує на героїв того чи іншого дня?

– Насправді це дуже складна й довга аналітична робота. Треба було виокремити коло історій, навколо яких ми будемо зосереджуватися. Взяти інтерв’ю в кожного з персонажів, розібратися в їхній особистості, лініях життя, і тому, куди ці лінії можуть завести. В процесі зйомок ми назбирали 150 годин матеріалу. І все це потрібно було проаналізувати і звести докупи. Це все кропітка командна робота. Борис Петер у нас записаний як звукорежисер, але це абсолютно рівноцінна творча одиниця, бо ми працювали гуртом, не розділяючи обов’язків. Адже в документальному кіно дуже важлива саме командна робота.

– Ваші герої уже бачили кіно про себе?

– В Херсоні була прем’єра. Також ми возили наших героїв – жителів Старої Збур’ївки Голопристанського району Віктора Кривобородька, Володимира Рудьковського і Віктора Маруняка на показ у Прагу. Вони були запрошені на  міжнародний фестивалі Prague, Czech Republic Jeden svet / One World. Там вони побачили себе уперше.

 13931441_1122893547749935_1367572299_o

– Як шерифи  сприйняли себе на великому екрані?

– Були схвильовані, але картину сприйняли добре, казали, що то справді відображено їхнє життя. Було вже три покази, і на всіх наші шерифи були присутні. Для мене це дуже гарний знак: значить подобається.

– Розкажіть, який фільм ви нині знімаєте.

– Це ігрове кіно, як я вже казав. Назва «Вулкан». У нас 4 основні герої і дуже багато епізодичних персонажів. Ми їх знаходимо тут на місці, бо знімаємо знову ж в Херсонській області. Влаштували справжній кастинг, і люди, які хотіли потрапити в кіно, дістали цей шанс. Цей фільм – знову ж дослідження Дикого Півдня.  Історія розповідає про чоловіка середнього віку, киянина, який переживає кризу середнього віку. Його нортує те, що він нічого гідного  у своєму житті не зробив. Якось в дорозі на південь його машина заглохла у  херсонських степах. Так він занурився в місцеві порядки, познайомився з мешканцями Півдня, розчинився в цьому соціумі, і залишився тут жити. Наш фільм про землю  та її силу. Головну роль грає Сергій Степанченко, молодий актор. Це його дебют в кіно.

– Хто вас фінансує?

– Це ко-продукція при підтримці Держкіно. Фільм буде готовий до показу вже весною 2017 року.

 

 

Розмовляли Ліліана Фесенко, Людмила Українка. Київ

Фото: project20406.tilda.ws; первое фото: надано режисером / cultprostir.ua.

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Бондарчук Роман

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s