Віталій Портников: Світом правлять тенденції, а не люди

14 липня 2016 р.

i75_ArticleImage_116804Фактично перший український журналіст-міжнародник Віталій Портников одразу погодився дати мені інтерв’ю. Та дізнавшись тему розмови, риторично поцікавився, де я бачив в Україні міжнародну журналістику? А проте вона існує. В якій формі — Віталій розповів мені за чашкою чаю в одному з центральних закладів Києва

— Віталію, з будь-якої міжнародної політичної події у вас завжди є свій фаховий коментар. Як вам вдається знати все?

— Я не думаю, що знаю все. Мені просто здається, що я беруся за теми, в яких я можу вважати себе фахівцем і за якими я стежу десятиріччями. Я можу, звісно, випустити країну з поля зору на кілька місяців чи на кілька років, але загалом я уявляю собі, як ця країна розвивалася, які в неї були політичні обставини, якими були її головні, так би мовити, гравці на політичній сцені, якими є засоби масової інформації, чи можна їм довіряти. Чесно кажучи, останні роки я не займаюся колишньою Югославією, але займався нею фактично з 12–13 років і до сорока.

Отже, вам завжди були цікаві міжнародні події?

— Звісно. Зі шкільних років я читав югославські газети. Навіть якщо тепер я не є ретельним фахівцем із хорватської, чи словенської, чи македонської політики, я можу відновити ці уявлення, якщо просто займуся реферуванням газет, інформаційних стрічок. Я зможу зрозуміти закономірності. Якщо я закономірностей не розумію, то не пишу. Дуже часто буває, що людина, яка розуміє закономірності загального характеру, краще усвідомлює те, що відбувається, ніж та, що опинилася всередині самих подій. Це залежить виключно від рівня аналітичного мислення й загального уявлення. Коли ми вважаємо, що можна скласти собі уявлення про країну, виключно читаючи газети, — це маячня. Насправді потрібно читати літературу. Ти не можеш собі уявити колишньої Югославії без творів Іво Андріча, або Мирослава Крлежа, або Франце Прешерна. Ти не можеш уявити Польщі без Ґомбровіча, без Хвіна чи без багатьох інших польських письменників.

Наприклад, я угорською політикою безпосередньо не займаюся, про Угорщину не пишу, не планую писати найближчого тижня чи навіть місяця, але зараз я читаю величезну (десь під 800 сторінок) біографію Віктора Орбана. Я вважаю, що для мене це важливо, якщо хочу розуміти певні закономірності угорської політики, за якими не встиг простежити за ці 20–25 років.

Коли я заходжу до якихось книгарень у країнах, мовою яких не можу читати, в мене є величезне розчарування. Тому що я усвідомлюю, що ось я не прочитаю біографії Віллі Брандта, яка мені була потрібна. А ось я не прочитаю великої політичної біографії Салазара чи Каетану, яка вийшла тільки португальською. Без такого розуміння неможливо собі навіть уявити, як Україна розвиватиметься.

Ви казали, що ніколи не хотіли стати журналістом, але підписуєтеся журналістом із поваги до фаху, який опанували. То ким ви хотіли стати?

— Я хотів бути Віталієм Портниковим. Я хотів бути особистістю, хотів бути людиною, що розвивається, що стежить за світом, що цікава своїм співрозмовникам. Я й досі не вважаю, що маю бути журналістом, я вірю в те, що можу писати прозові твори, і сподіваюся, що наступного року видам повість. І я певен, що я здатен писати вірші. Писав у дитинстві вірші й тепер пишу. Мені здається, що просто зараз я пишу краще. Ніколи не хочу видавати нічого, що не є професійним.

А професійним журналістом я можу бути, або аналітиком. Я це обрав собі як заняття. Тут нічого такого дивного немає.

Поговорімо про стан міжнародної журналістики в Україні. Якби ми мали певний ресурсний потенціал, що могло би змінитися?

— Ми з вами живемо в країні, в якій до 1991 року не було ніякої міжнародної журналістики. Взагалі ніякої. В нас не було власних кореспондентів за кордоном. У нас не було власних статей на закордонну тематику. Причому під закордоном я маю на увазі навіть кордон Української РСР. Навіть новини з Росії, чи з Білорусі, чи з Азербайджану ми отримували за посередництвом російських, тобто московських джерел інформації. Вся українська журналістика закінчувалася на хуторі Михайлівському. І на Чопі.

Я був першим в історії української преси кореспондентом за кордоном, узагалі першим. Ви навіть не уявляєте, яка це була неймовірна зміна. Не в моєму житті, а, я би сказав, у журналістиці. Вперше міжнародну програму ми зробили на телеканалі СТБ з Миколою Вереснем і Ростиславом Хотиним. Це було взагалі вперше, коли ми почали самі говорити про міжнародні події. З цієї програми виросла українська міжнародна журналістика. Вся! Й викладацька частина, яка до сьогодні репрезентована Тарасом Петрівим та Євгеном Федченком, останній був нашим спадкоємцем у програмі «Вікна в світ», і репортерська частина також.

Але виникає запитання: наскільки це було важливо аудиторії? Я не впевнений. Тоді, коли це було, в перші роки незалежності, це було щось нове, цим цікавилися саме як новим телевізійним продуктом, але казати, що українцям була цікава закордонна інформація… Вони до неї просто не звикли або ж звикли до неї в московській інтерпретації. Ще й досі багато наших із вами колег читають московські стрічки й московські ресурси й за ними уявляють собі світ. Тому що вони не знають іноземних мов, просто не хочуть цікавитися тим, як світ сприймається в іншій мовній реальності.

Існує чимало країн у Європі, в яких немає великого запиту на міжнародну інформацію. В Росії він є, тому що в Росії завжди були, скажімо, амбіції. В Німеччини він є, у Франції є, але це країни з колишніми імперськими амбіціями.

Я колись бачив словенську газету «Вечір». Окрема її сторінка була присвячена міжнародним новинам, але загалом, окрема сторінка присвячена Італії, й окрема сторінка присвячена Австрії. Я б до цього ще додав би хорватську сторінку, але словенці настільки хотіли абстрагуватися від свого колишнього життя в Югославії, що вони цієї сторінки не зробили. Те, що вони розповідають найголовніше про події у своїх сусідів, — це правильний підхід. Для такої країни, як Словенія, і для такої країни, як Україна.

Ви спостерігаєте в світовій міжнародній журналістиці якісь тенденції?

— Мені здається, що світова міжнародна журналістика стає більш зосередженою на аналітичній складовій. А це взагалі відбувається в журналістиці як такій. Якщо сам президент чи прем’єр-міністр певної країни першим повідомляє про своє рішення чи про свою думку, що нам іще залишається, як не просто повідомляти про те, що він написав такий твіт? Наша роль як репортерів усе ж таки зменшується, але збільшується наша роль як коментаторів подій.

А якщо говорити про конвергенцію в інформаційній журналістиці?

— Ви кажете про речі, які, мені здається, є вже old news. У нас, на «Радіо Свобода», ми давно робимо радіо, інтернет-сайт і телекартинку водночас і в нас зараз немає думки, що ми можемо робити це якось інакше.

А що буде далі?

— Буде якесь розуміння, який продукт рекламно більш вдалий: конвергентний чи можна зосередитися на газетній складовій, чи десь можна зосередитися на телевізійній складовій.

От я нещодавно був у такій абсолютно інформаційно розвиненій країні Японії. Я думаю, що з погляду ґаджетів більш розвиненої країни навіть у світі немає. Але це культура друкованої преси. Тобто газети виходять величезними, десь 10-мільйоними накладами. Коли я прокидався в готелі, в мене вранці (о 7:00) вже був під дверима свіжий номер The Japan Times, а в моїх японських сусідів були номери Yomiuri або Asahi, тому що навіть рецепція в готелі стежила, хто якою мовою читає. Там вважається неприпустимим, якщо людина перед сніданком, за кавою, перед чаєм, не дай Боже, не може взяти й розгорнути газету…

З ким із світових лідерів ви хотіли б поговорити віч-на-віч?

— Мені б було дуже цікаво поговорити з Ангелою Меркель, тому що саме як політична особистість вона є для мене дуже цікава. Мені було би цікаво порозмовляти з президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим. Тому що я, так би мовити, провів із ним свої молоді роки за розмовами, й мені було би цікаво, як змінилася особистість, тому що я вже 20 років не спілкувався з ним. Нурсултан Абішович весь цей час працював президентом Казахстану. І я розумію, що це не могло на ньому не позначитися.

Про які цікаві випадки з вашої практики, пов’язані з міжнародною журналістикою, можете розказати?

— Для мене був дуже цікавий випадок, коли я вперше в житті акредитувався на велику міжнародну подію, на візит президента Сполучених Штатів Рональда Рейгана до Москви. Коли я прийшов до Міністерства закордонних справ Радянського Союзу, вже місяць минув, як закінчилася акредитація. Але люди, які працювали на акредитації, були етнічними українцями. Вони акредитували мене, тому що я був від української газети.

Які поради ви могли би дати молодим журналістам, котрі хотіли би стати міжнародниками? Як накопичити той базис, що для цього треба робити щодня?

— Просто ви багато читаєте, багато подорожуєте, вивчаєте мови, читаєте різними мовами джерела — книжкові, газетні, тепер, на щастя, є ще й інтернет-перекладачі. Якщо замість того, щоб читати грецькі видання, грецьких аналітиків, промови Ципраса, того, що справді сказано, ви будете читати Lenta.ru або навіть BBC, ви нічого не зрозумієте.

А якими мовами ви володієте?

— Я володію слов’янськими мовами, практично всіма, щоб читати. Володію англійською не так добре, як хотілось би.

Складається враження, що у вас дуже поміркована позиція щодо коментування нинішніх українських політичних подій.

— Я виконую функцію визначення тенденцій розвитку країни. Виходжу з історичної логіки. Не з того, чого мені хочеться, а з того, що буде насправді.

Така ж ситуація була під час Майдану. І перед Майданом, коли я казав представникам чинної влади, що закінчиться все дестабілізацією і крахом. Я радив оточенню Януковича пакувати валізи за рік чи два до Майдану. Всі з мене сміялися. Я вважаю, що світом узагалі керують тенденції, а не люди.

Звідки ви берете час, щоб давати студентам інтерв’ю?

— Я маю величезну кількість часу.

Як ви все встигаєте? Ви ж постійно пишете.

— Але я швидко пишу.

Це вже майстерність? Так?

— Ні, так завжди було. Я швидко пишу тому, що я ніколи не сідаю писати, поки не сформулюю думку. Я пишу текст упродовж 30 хвилин. Просто намагаюся писати не більше двох годин на день. Звісно, я готуюся до програм, проводжу зустрічі. Ходжу на виставки, зустрічаюся з людьми, ходжу в кіно. Я читаю, намагаюсь якось розвиватися.

В мене немає робочого дня як такого.

Для вас це як життя?

— Так. Воно просто триває. І я сподіваюся, воно завжди так триватиме.

Про автора:

Олександр Шевченко, студент 4-го курсу Інституту журналістики. В минулому — журналіст «Громадське UA». Спеціалізується на міжнародній журналістиці.

Фото – Фейсбук Віталія Портникова

Розмовляв Олександр Шевченко

Джерело: ДМ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Портников Віталій

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s