Юрій Винничук: Поезія належить молодості, а хто пише після 35 – впадає у глибокий маразм

25 червня 2016 р.

https://i0.wp.com/static.ukrinform.com/photos/2016_06/thumb_files/1080_600_1466698746-7915.jpgМій співбесідник – прозаїк, літературознавець, публіцист, двічі лауреат премії “Книга року ВВС”. Спілкуємося в одній із кав’ярень середмістя Тернополя. На столі – два бокали сухого білого вина Molino Real з урожаю 1999 року, виробленого на півночі Іспанії, в Галісії. Поруч – філіжанки кави “Американо” з молоком, штрудлі по-тернопільськи. Жартуємо, що Галіція – крайня північно-західна провінція Іспанії, як і західна частина України – Галичина, де теж люблять каву, щоправда, сухі вина у нас, особливо “Мускат білий”, господарі переважно виробляють не в промислових масштабах.

На інтерв’ю для Укрінформу Юрій Винничук погодився легко, фактично, спонтанно, одразу ж після своєї презентації нового роману “Аптекар”. Тож, зрозуміло, розмову починаю саме з цієї книжкової новинки, що викликала резонанс не тільки серед шанувальників творчості Юрія Винничука.

– Пане Юрію, зауважив, що під час презентації ви жодного разу не сказали присутнім, що мовляв, “Аптекар” настільки цікава книга, що читач обов’язково мусить її придбати і прочитати, аби дізнатися для себе багато таких речей, яких він ніколи не знав.

– Розумієте, у чому справа, можливо це буде і дивно, але я, передусім, пишу для себе, бо мені це цікаво. І коли вже стається так, що читачу подобається те, що я пишу, то це для мене дуже приємно, тішуся з цього. Ніколи не закликаю читати мої книжки, це просто смішно було б. Читач сам все відчуває, розуміє і робить свій вибір.

– Схоже на те, що коли говоримо про “Аптекаря”, то тут читач уже зробив свій вибір. Адже Ваша книга стала одним із переможців Всеукраїнського рейтингу “Книжка року” (2015). Чому такий інтерес до написаного у цій книзі? У ній ви на деякий час відправляєте читача із нашого часу до подій 1646-48 років, у часи Хмельницького, у тодішній Львів, де органічно співіснують історичні та вигадані персонажі, які вміло плетуть інтриги, утворюють любовні трикутники, одним слово, живуть багатогранним життям, яке виявляється, цікаве і для нас. Чому саме це все ви показуєте у своїй книзі? Взагалі, як виник задум роману?

– Справа у тому, що у ті “дрімучі”, 70-80 роки, коли я не мав де публікуватися, завжди щось писав. У мене є кілька розпочатих романів, які я ніяк не можу закінчити. У тому числі, вже була якась частина написаного про львівського ката. А вже пізніше, після того, як було видано “Танго смерті”, я переглядав списки студентів-українців, які навчалися у європейських університетах XVI -XVIII століть. Цікавився, яким чином вони себе іменували. Так ось, хтось писав – рутенос, інший – роксоланос, але й були такі, хто писав – українець. І це дуже важливо, бо, наприклад, росіяни кажуть, що українці як такі, з’явилися тільки на початку 20-го століття, як самоусвідомлена нація, а до того ніхто ні про яких українців не чув. Навіть у Солженіцина є теза, що мовляв, українців вигадала австрійська розвідка, аби насолити росіянам і тому подібне. І от, коли я переглядав ті списки, то одного з тих студенів вирішив зробити героєм свого майбутнього роману. І то все якось було спроектовано на ті нотатки про львівського ката, так і пішла робота над новим романом.

– Завжди дивуюся вашому вмінню детально описати картини того чи іншого історичного відтинку, що дозволяє читачу ніби “пірнути” у минуле. Звідки такі деталізовані, образні описи тогочасся?

– Передусім, скажу, що мені було цікаво писати цей роман, адже я досліджував невідомі для себе терени. Це і медицина XVII століття, і нотатки про катівське ремесло. Багато сидів у польських бібліотеках, читав “Лондон. Біографія” Пітера Акройда.

– Але це ж Лондон?

– Так, це книжка про життя Лондона, але у ній ідеться про той час, що і в моєму “Аптекарі”, і про Львів, тут є певна тотожність. Хотілося описати це місто зі своїми звуками, фарбами, запахами, емоціями, переживаннями, побутовими подробицями. Скажімо, “Танго смерті”, це одна справа. Я вже жив у ті часи, про які там ідеться – це спогади батьків, родичів, живих свідків тих подій. Тому й писалося, у деякій мірі, легко. З “Аптекарем” було важче, потрібно було перечитати великий масив літератури, архівних документів, у тому числі й тих, які стосуються не тільки Львова, але й інших європейських середньовічних міст. Бо часто мандрівники у своїх щоденниках Львів порівнювали з окремими містами Європи, наприклад, із Венецією. Ось так і відтворював середньовічне життя міста. І це все було для мене дуже цікаво.

– Як би це делікатно сказати, але чи не здається вам, що роман дещо, при всій своїй інтризі й непередбачуваності сюжетної канви, має певний відтінок, не те що “сірого”, але похмурого…

– А я це й не приховую. Зрозуміло, роман похмуріший від попередніх, бо зображає не зовсім естетичні речі. Але він не історичний, а написаний на історичному тлі, адже там є і “чорт”, і “відьма”.

– Була необхідність ввести таких “персонажів”?

– Коли в романі немає таких, як ви кажете, фантасмагоричних персонажів, то він не буде сповна відображати картину того часу. Адже люди тоді у це все вірили. Вивчав хроніки старого Львова, то там видно, що йдеться і про добрих, і про злих духів.

– Тобто, це був світ тогочасних людей?

– Саме так. От, коли козаки взяли в облогу Львів, то всі жителі “побачили” у небі Святого Івана з Дуклі, який благословив Львів і зупинив атаку козаків. І це не було марево якоїсь однієї людини, це всі описували, вірили, що дійсно це все бачили.

Або ж знову таки, під час львівської облоги у місцевій катедрі нібито “молилися” покійні єпископи за порятунок Львова. Більше того, їх “бачили” і описали у хроніках.

А в Польщі, наприклад, ви не повірите, ще наприкінці дев’ятнадятого століття навіть видавалась “Газета метафізична”, яка закликала читачів надсилати історії про духів. І народ надсилав.То як я міг змалювати моїх героїв без цього всього тла, середовища, світу, в якому вони тоді жили?

– А чи не забагато у романі “гіпернатуралізму”, опису речей, як кажуть, “не для слабкодухих”?

– Є певна картина життя зі своїми приємними і неприємними для нас речами. Я хотів показати Львів того часу таким, яким він був, використовуючи і, можливо, для когось привабливі чи непривабливі описи. Зрештою, пригадайте “Парфумера” Зюскінда. А що, там нема трупів, бруду, смороду того середовища, в якому народився герой оповіді? Усе це там є.

– Як на мене, “Аптекар” – певною мірою енциклопедія середньовічної львівської медицини, знахарства, міського устрою, торгівлі, судочинства. Чи не здається, вам, що читачу важко розрізнити, де історична правда, а де художній вимисел?

– Відверто вам кажу, коли пишу, у мене багато сумнівів, часом мучуся зі всім тим. Розумієте, є правда історична, а є правда роману. І досить часто правда роману перемагає. От зараз “Аптекаря” перекладають на Заході. Так ось, не думаю, що німці будуть сумніватися у тому, що річка Полтва була судноплавною, і там навіть були пірати. Бо їхнє уявлення про Україну дуже ефемерне. Тому будь-яка вигадка для багатьох може звучати як історичний факт.

– Чи матиме “Аптекар” продовження? Принаймні, цього хочеться тим, хто його вже прочитав.

– Одразу скажу, що “Аптекар” недокінчений, буде ще й друга частина. Перша закінчується тим, що починається повстання Богдана Хмельницького, і козацькі війська підходять до Львова.

– Узагалі, ви відразу визначаєте долю свого героя, його, так би мовити, “фатум”, чи змінюєте життєву історію безпосередньо під час написання книги?

– Пишу таким чином, що не знаю, що далі буде. Бо мені по-іншому не буде цікаво. Можливо, це дивно і смішно, але так воно є насправді. Переконався, що ті речі, які дуже довго і ніби добре обдумав, я їх ніколи так і не написав. Бо вже знав, що воно буде, і то мені абсолютно нецікаво.

– А чому так стається?

– Може, це від того, що я більше читач, ніж письменник. Тому, вважаю, має бути цікаво, перш за все, мені, а тоді вже більша вірогідність, що буде цікаво і читачам. Цей процес у мене часто стихійний. От зараз я завершив частину нового роману. “Клуб сімейного дозвілля” запропонував написати колективний роман, де першу частину написав Жадан, другу – я, а далі – Курков, Карпа, Фоззі, Кокотюха та інші письменники. Кожен пише по сорок тисяч знаків. Мені дістався період, про який ідеться у романі – тридцяті-сорокові роки минулого століття. Я все це здав у видавництво, але зупинитися вже не міг і пишу далі. Ось так виникають і живуть персонажі, сюжети…

– А якщо повернутися до ваших перших книг, то як ви ставитеся зараз до того, колишнього Юрія Винничука і теперішнього?

– Був якийсь період, юнацький, коли я писав різні там речі, які не мали жодного шансу на публікацію. Я навіть маю три книжки “про мене, коханого” – “Діви ночі”, “Весняні ігри в осінніх садах” та “Груші в тісті”. Я там описав деякі свої пригоди, бо так уже сталося, що у мене життя видалося досить насиченим.

Але якось так вийшло, що деякі з цих книг відігравали та й зараз відіграють роль певного психологічного посібника. Бо там, наприклад, описано, що робити, коли втрачаєш коханого чи кохану, і як вийти з того стресу. Пригадую, як на одній із презентацій до мене підійшла гарна дівчина і сказала, що я їй просто врятував життя. У неї була дуже складна ситуація, але прочитала мою книгу і змінила свій стан. Порада: не треба відмовлятися, коли кличуть на здибанки, навіть із тим, хто тобі не подобається, бо у нього є друзі, а в тих друзів є теж друзі, коло розширюється, і можна зустріти того, хто вам потрібен.

– А от, бувало так, що описна в книжці історія у вашому житті зіграла злий жарт?

– Буває так, що все, про що колись писав, іноді збувається. Розумієте, коли пишу, я себе не стримую ні в чому. Не раз кажу і юним літераторам: пишіть відверто і не соромтеся нічого.

– Попри процес писання, як знаходите час на читання, самі ж кажете, що ви “більше читач, ніж письменник”?

– Якось знаходжу… А переважно читаю зарубіжну літературу – в польських і чеських перекладах, намагаюся менше читати російськомовної, бо вона на мене “тисне”, і я потім, коли пишу, виловлюю у своїх текстах різні словесні “блохи”. А чеська і польська літератури абсолютно не агресивні, то я часто в Польщі та Чехії, коли там буваю, купую їхні книжки. Також передплачую журнали типу “Всесвіту”, які виходять у Польщі та Чехії. А з українських письменників я читаю тих, кого й усі. Та їх не так і багато, таких письменників. Це – Жадан, Забужко, Андрухович, Прохасько, Іздрик…

– А яка книга для вас є особливою, яку вважаєте шедевром?

– Таких є книг багато. Наприклад, переклади Миколи Лукаша – “Декамерон”, “Гаргантюа та Пантагрюель”, це ті книжки, які час від часу перечитую, купаючись у цій розкішній мові, підзаряджаючись ними. Але я люблю середньовічну літературу в гарних перекладах, просто кайфую, читаю окремими порціями, як ніби чай ковтками п’ю. Все це настроєве, наче у такі хвилини підключаюся до якогось акумулятора.

– Часто у ваших книгах є гумористичні моменти, ви їх самі вигадуєте, чи десь вони траплялися у житті?

– Я коли пишу, сам часто сміюся. Бо ж правду кажуть, якщо письменник не проронив сльози у трагічних епізодах своєї книги, то й читач не заплаче. Не можна якось відсторонено писати, адже твої герої тобі близькі, ти часом зливаєшся з ними, думаєш, так як вони, живеш їхнім життям, переживаєш їхні емоції.

– Кілька слів про літературний діалог між молодими українськими письменниками та старшим поколінням. Яким вам бачиться майбутнє молодої української літератури, що її чекає, скажімо, через 10- 20 років?

– Скажу відверто, у нас літературного, позафестивального життя немає. Нема фахових журналів, не існує літературної критики.

У світі це виглядає інакше. Там усі недільні випуски газет мають вкладки про театр, кіно, літературу. Хоча у нас до Другої світової війни, особливо у Львові, таке практикувалося. Це і “Діло”, і “Наш час” – мали такі вкладки.

Нам здається, ніби у нас багато письменників. Насправді, це не так. Ось, наприклад, в Ісландії, де є 250 тисяч мешканців, там є 250 письменників, тобто один письменник на тисячу жителів. Скажімо, у Тернополі – 230 тисяч мешканців, та нема тут 230 письменників, немає. Хоча, зрозуміло, не йдеться про кількість, але все ж. А щодо молодої генерації, то постійно спілкуюся з молодими літераторами, маю навіть своє молодіжне середовище літераторів у Львові, зустрічаємось у “Дзизі”.

– Як же “пробитися” у світ молодим письменникам, як їм знайти дорогу до видавництва, яке б популяризувало їхні книги?

– Особисто я вже роками співпрацюю з “Фоліо”, там постійно чекають на мої твори. У мене там нема ніяких проблем. А щодо молодих, то треба пробувати через “Коронацію слова” чогось добиватися, бо коли виходиш у фінал, то до тебе самі видавці звертаються. Розумієте, коли автор успішний, то стосунки з видавцем доволі вигідні. Є певний, часом солідний, аванс, та й із продажу йдуть суми.

– А щодо поезії, щось вам зараз пишеться у цьому жанрі?

– Я писав вірші до 35 років. Бо вважаю, що поезія належить молодості, а хто пише після 35 – той впадає у глибокий маразм, це часто видно на прикладі деяких класиків, як вони писали, коли були молодими, – і що вони зараз пишуть, – це часто поза межами здорового глузду. Тому з поезією завершив давно. Але в моїх творах є дуже багато поезії, поетичні описи, окремі фрагменти. Так що я від цього не відійшов. Але часто дивуюся, коли добрі поети, які пишуть гарні вірші, не переходять на прозу.

– Пане Юрію, ви з тих людей, що не бояться висловлювити те, що думають. А не шкодуєте, що сказали щось, а тоді мали клопіт з цим усім?

– Не шкодую. Я мав десь до тридцяти судових позовів, що стосувалися деяких моїх публікацій. Бували навіть ситуації досить кумедні.

Пригадую, вже перед самим Майданом народний депутат Колесніченко, який втік у Крим, так ось, він колись із трибуни Верховної Ради ляпнув, що його батько згорів у танку. І всі почали сміятися, бо батько загинув у 1944-му, а Колесніченко народився у 1956-му. Як же це все сталося? Як таке може бути? І я написав, що очевидно, коли його батько йшов на фронт, то залишив свою цілющу живицю дружині і сказав, мовляв, як я загину, то використай, як має бути… От вона і сховала у підвалі, в холоді, щоб та штука не зіпсувалася, і забула про неї. Проходять роки, вона спускається у льох, вдаряється головою в одвірок і згадує про те, що колись заховала. Та й використала це – і народився Колесніченко з примороженими мізками. Думав, поможу людині у тій ситуації. А він образився і подав на мене в суд. Він виграв, ми подали апеляцію, виграли ми, а потім – Майдан, та й на цьому все закінчилося. Або ось, написав про тепер уже колишнього міністра Арбузова, що для того, аби побачити його обличчя, я мусів стулювати два телевізори разом. Теж дзвонили, попереджували, щоб подібного не було…

– Крім сарказму, іронії, гумору, мало який ваш твір обходиться без еротичних моментів…

– До еротичної літератури у нас дещо пригальмоване ставлення. Бо якщо зарубіжний письменник дозволяє собі якісь детальні описи чогось еротичного, то це нормально, а якщо український, то його можуть звинуватити у збоченстві чи в чомусь іншому. Про мене так і писали – “цей збоченець зі Львова…”. Так само й у фільмах. Деякі зарубжіні стрічки дивлюся недубльовані, бачу, що там багато нецензурних слів. Але дивний парадокс: вони матюкаються у фільмах, але не матюкаються в автобусах чи на вулиці, а в нас – навпаки. Так я не знаю що краще, мабуть, коли у фільмах.

– От ми зараз смакуємо біле сухе вино. А що для вас алкоголь? Чи не є він стимулом для процесу творення?

– Алкоголь – джерело притлумлення натхнення. Часом склянку вина люблю випити. Іноді щось у творчому процесі гальмується, то я беру книжку і читаю, читаю, і воно проходить. Для мене розслаблення – це поїздка на море. Туди їздимо щороку. Переважно – у Хорватію. Дружина – за кермом “Тойоти”. Я не керую і не хочу, бо мав би купу різних завдань, а на це все потрібен час. Ще для мене відпочинок – це приготування їжі.

– Навіть так? Читаючи вашу книгу “Галицька кухня. Історія, рецепти та обличчя”, чомусь думав, що приготування страв – для вас це копіткий, складний і скрупульозний процес.

– От, я склав книгу кулінарних рецептів. По суті, все, що там є, я готую сам. Тобто, це книжка, перепущена через голову і шлунок. Як мають гості прийти, то готую і відповідну страву. А так – щось для сім’ї, то різне готую. Маю таку міні-пекарню, пляцки печу, хліб, палюшки роблю з картоплі й сиру. М’ясо запікаю з рисом…

– Такі знайомі ще з дитинства страви, відчувається галицько-волинська, тернопільська кухня.

– Так, мій тато з Лановецького району, з Бережанки на Тернопільщині, мама – з-під Кременця, з села Підлісне. Дід був в УПА. Ну а ми зараз із сім’єю живемо у власному будинку у Винниках, під Львовом.

– Як бачиться звідти, з Винників, що під Львовом, проблема Донбасу?

– Думаю, що нам Бог дав таке випробування. Звичайно, жертви – це біда, трагедії. Але це – нарешті нагода відірватися від Москви. Бо раніше багато хто не уявляв собі, як таке може бути, що ми житимемо окремо.

Але які ми брати? Це просто маразм! Ніде у світі не існує народів-братів. Переважно усі народи-сусіди між собою пересварені, десятиліттями існують взаємні претензії.

Але вірю, що все там, на сході закінчиться позитивно для України. Санкції щодо Росії роблять свою тиху справу, і рано чи пізно вони звідти ступляться. Тільки питання, що тоді з отим “добром” робити? Але я оптиміст. До речі, Майдан почався восени 2013 року, а “Український тиждень” ще за рік до цих подій попросив мене написати якусь сатиричну річ. Я і написав на дві сторінки таку п’єску “Останній бункер” – про останнє пристановище Януковича, коли народ захоплює Межигір’я, як вони втікають…

– Там, пам’ятаю, деякі з ваших персонажів вистрибують із вікна, але не розбиваються об землю, а перетворюються у бульки і злітають в небо й там, високо, беззвучно лускають…

– Саме так. І знаєте, мені дехто тоді, за менш як рік до подій на Майдані, казав: “Ну, що ти таке пишеш, яке повстання, які штурми, люди зневірилися, нічого цього не буде ніколи”. А я казав, що буде. Навіть заклався на ящик шампанського. І виграв.

– І на останок – про ще одну грань вашої творчості. Знаю, що ви відкриваєте для українського, зрештою, і світового загалу, забуті, малознані для сучасників імена наших письменників.

Готую збірник – любовну прозу початку двадцятого століття, туди теж увійдуть маловідомі твори українських письменників

– Так, я хочу так би мовити, воскресити деякі імена, бо цим чомусь мало хто у нас займається. Два томи видав про українських поетів, які загинули під час світових воєн і були розстріляні в сталінських таборах. Також видав товсту книгу “Невідоме “Розстріляне Відродження”, там твори письменників, яких раніше ніхто не видавав. Може там, на Небі, вони за мене помоляться, що я їх витягнув із забуття. Зараз готую любовну прозу початку двадцятого століття, туди теж увійдуть маловідомі твори українських письменників.

 

 

Розмовляв Олег Снітовський, Тернопіль

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Винничук Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s