Юрій Шевчук: Для мене українець – не той, хто має українську кров, а той, чиї дії зміцнюють українську державу

24 червня 2016 р.

Юрій ШЕВЧУК 55 років, мовознавець. Народився в містечку Володимирець на Рівненщині. Закінчив факультет ­омано-германської філології Київського університету імені Тараса Шевченка – ­дістав кваліфікацію перекладача з англійської мови та викладача англійської й французької. Здобув ступінь кандидата філологічних наук зі спеціальності ”германська філологія”, захистивши дисертацію на тему ”Архаїзація в англійській мові Великої Британії, ІХ–ХХ століття”. Викладав англійську на кафедрі іноземних мов Інституту інженерів водного господарства в Рівному. Під псевдонімом Лукаш Пентяр працював кореспондентом львівського тижневика ”Post-Поступ”, був нью-йоркським кореспондентом ”Радіо Свобода”. 1999 року переїхав до Канади, оселився в Торонто. Із перервами працює журналістом тижневика ”Міст” і перекладачем з української, польської й російської в Раді у справах імігрантів та втікачів. 2004-го став лектором української мови й культури на Департаменті слов’янських мов Колумбійського університету в Нью-Йорку, США. Веде початковий, середній та поглиблений курси української мови, а також курс ”Історія українського кінематографа” й ”Радянський, пострадянський, колоніальний, постколоніальний кінематограф”. Із 2014 року викладає українську також у Єльському університеті. У жовтні 2004-го заснував ”Український кіноклуб Колумбійського університету”, єдиний постійний форум українського кінематографа поза межами України http://www.columbia.edu/cu/ufc. Перекладач. Серед перекладів, зокрема, ”Ферма тварин” Джорджа Орвела, 1991-го та 2015-го, а також ”Історія України” Ореста Субтельного, 1991 рік. Вільно володіє англійською, російською, польською, читає й пише іспанською, італійською та французькою мовами. Найкращим відпочинком вважає подорожі. Живе у Нью-Йорку і Києві. НеодруженийТелебачення і кіно можуть змінювати цінності людини за дуже короткий період часу, – каже мовознавець Юрій ШевчукІз мовознавцем Юрієм Шевчуком сидимо недільного ранку за столиком на ґанку української кав’ярні-книгарні “Моя книжкова полиця” на вул. Пушкінській у Києві. Перед нами – графин води, зелений чай у чайнику і дві чашки.

Юрій напередодні повернувся до Києва з Італії.

– У подорожах відчуваю, що по-справжньому живу. Навіть у викладацькій роботі в престижному університеті в Нью-Йорку є своя рутина і запрограмованість – втрачаєш лік часу. А коли їдеш у подорож – раптом стаєш запам’ятовувати все. Змінюється система координат і відчуття часу. Польський режисер Кшиштоф Зануссі, з яким приятелюю, може на 5 годин прилетіти на відкриття Одеського кінофестивалю, а наступного дня читати лекцію в Осло. Людині восьмий десяток. Він мене надихає в цьому сенсі.

Юрій ШЕВЧУК 55 років, мовознавець. Народився в містечку Володимирець на Рівненщині. Закінчив факультет ­омано-германської філології Київського університету імені Тараса Шевченка – ­дістав кваліфікацію перекладача з англійської мови та викладача англійської й французької. Здобув ступінь кандидата філологічних наук зі спеціальності ”германська філологія”, захистивши дисертацію на тему ”Архаїзація в англійській мові Великої Британії, ІХ–ХХ століття”. Викладав англійську на кафедрі іноземних мов Інституту інженерів водного господарства в Рівному. Під псевдонімом Лукаш Пентяр працював кореспондентом львівського тижневика ”Post-Поступ”, був нью-йоркським кореспондентом ”Радіо Свобода”. 1999 року переїхав до Канади, оселився в Торонто. Із перервами працює журналістом тижневика ”Міст” і перекладачем з української, польської й російської в Раді у справах імігрантів та втікачів. 2004-го став лектором української мови й культури на Департаменті слов’янських мов Колумбійського університету в Нью-Йорку, США. Веде початковий, середній та поглиблений курси української мови, а також курс ”Історія українського кінематографа” й ”Радянський, пострадянський, колоніальний, постколоніальний кінематограф”. Із 2014 року викладає українську також у Єльському університеті. У жовтні 2004-го заснував ”Український кіноклуб Колумбійського університету”, єдиний постійний форум українського кінематографа поза межами України http://www.columbia.edu/cu/ufc. Перекладач. Серед перекладів, зокрема, ”Ферма тварин” Джорджа Орвела, 1991-го та 2015-го, а також ”Історія України” Ореста Субтельного, 1991 рік. Вільно володіє англійською, російською, польською, читає й пише іспанською, італійською та французькою мовами. Найкращим відпочинком вважає подорожі. Живе у Нью-Йорку і Києві. Неодружений

Часто буваєте в Україні?

– Раз на рік приїжджаю на вакації влітку. Протягом 22 років викладав у Гарварді українську мову. Потім у мене не стало студентів. Зараз глобальна тенденція: у світі українською мовою перестають цікавитися просто на очах. 1990 року, коли починав викладати, мав 18 студентів на курсі, а закінчив – одним. Раніше у Гарварді було чотири курси української мови, на кожному по 16–18 студентів. Зараз – тільки один – “Українська для читання”. Тому в Гарварді викладати перестав. Тепер там бракує студентів навіть для їхнього штатного викладача.

Невже ставлення до української мови не змінилося після двох революцій?

– Нинішня мовна ситуація докорінно відрізняється від того, якою була до ери телебачення. Раніше на те, якою мовою спілкувалася людина, впливала освіта. За царської Росії освіта була російськомовною. В українські села не доходила, тому неписьменним селянам вдалося вберегтися від русифікації. Зараз же ідентичність людини формують телебачення і кінематограф. Молоде покоління ковтає всі смисли, які вони продукують.

Вважаю, є серйозні підстави прогнозувати, що можемо втратити свою мову протягом наступних двох поколінь, якщо ситуацію не змінити докорінно.

Телебачення й кіно здатні змінювати цінності людини за дуже короткий час. Наприклад, спостерігав, як молода київська публіка реагувала в кінотеатрі на чудово дубльований українською мовою американський мультфільм “Тачки”. Це, напевно, була молодь із прикиївських сіл, яка вмирала від бажання бути модною і тому – російськомовною. Спочатку була зневажлива реакція на почуті з екрана жарти. Потім бачив, як мова фільму поступово затягує глядачів. Вони почали сміятися, де треба, повторювати влучні вислови, дотепи – все українською.

На жаль, після Євромайдану знову піднялася сильна русифікаційна хвиля. Це при тому, що у світі все російське зараз швидко втрачає престиж. Колись на нью-йоркських вулицях росіяни говорили російською голосно. Зараз – дещо стишено, бо це вже не “круто”. А в Україні російська з кожним днем стає “крутішою”, водночас українська втрачає свій і так мізерний престиж. Бачу і суто мовні ознаки швидкого її занепаду.

Які, наприклад?

– Відсутність українського сленгу. Сленг – це те, що робить мову жаданою, цікавою, такою, що збуджує і провокує уяву. Я досить добре знаю польський, англійський, російський сленг. В українській мові є п’ять-шість словників сленгу, але всі вони на 80 і більше відсотків скальковані з російської. Українського продукту на телебаченні зараз напевно менше 20 відсотків. І той – бездарний і провінційний.

Це робиться свідомо?

– Так. Це цілком свідома русифікаторська політика, що здійснюється дуже тонко. З одного боку, виголошують гасла про нібито єдність країни, про те, що мова не має значення, а під столом робиться послідовна політика русифікації України.

На відміну від інших країн, де багато культур співіснують рівноправно, в Україні російське означає смерть українського. Україна завжди була поліетнічною і полікультурною. Ми знаємо, як гармоніювати з іншими. Цього не знають росіяни. Українська формула “і я, і ти” у росіян обов’язково має стати “тільки я, і тільки так, як я”.

Зараз, за умов війни і сотень тисяч переселенців, поширена думка, що українізація може посилити чвари в країні.

– Це фікція, яку передають із російських ідеологічних центрів, із Москви, російські агенти. Справжнім джерелом напруги в Україні є масова дискримінація мільйонів її громадян за національно-мовним принципом. Виявів цієї дискримінації безліч. Це і відчуття некомфортности чи навіть відкритої ворожости, яке переживає кожен, хто говорить українською в Києві, Одесі, Харкові та інших зросійщених частинах країни. Це масове порушення конституційно закріпленого статусу української як державної найвищими керівниками уряду, включно з президентом, міністром внутрішніх справ, головою Національного банку. Це відсутність українських програм на телебаченні та радіо, газет і журналів у кіосках. Доки це продовжуватиметься, доти українці почуватимуться приниженими, маргіналізованими: як казав Шевченко – “на нашій не своїй землі”. Погоджуватися з таким станом речей значить потурати тим, хто поділяє країну, хто в цивілізаційній війні з Москвою став на бік ворога і воює з власним народом.

Режисер-документаліст Валерій Балаян переїхав в Україну з Москви два роки тому і зняв викривальний документальний фільм “Хуізмістерпутін”. Він припускає: Україна втратила Крим через те, що налаштувала проти себе тамтешніх росіян політикою українізації діловодства за президентства Ющенка.

– Як такої українізації там ніколи не було. Була єдина благенька україномовна газета “Кримська світлиця”. Одна наша студентка-докторантка, яка вивчала кримськотатарську музику, рік прожила в Криму, розказувала про агресію і ворожість, якої вона там часто зазнавала. Було й таке, що їй плювали в обличчя, – за те, що говорила українською, бо російською не володіла.

Який сенс було мати кримську автономію, в якій не представлений титульний народ – кримські татари? Це була фактично автономія залишків комуністичної системи.

Саме тому ми втратили Крим?

– Крим втратили тому, що там, як і скрізь в Україні сьогодні, ніхто не проводив політики національного будівництва. У Криму були і лишаються сотні тисяч українців різних національностей, хто любить Україну і мислить себе її громадянами. Як і на українців на Донбасі, на них ніхто не робив ставки, їх не перетворювали на цитадель українства, яка могла би потужно підтримувати українську владу. Те ж стосується сотень тисяч кримських татар, які підтримували незалежну Україну. Київський політичний клас, навіть національно-демократичні чи націоналістичні партії, трактували цих союзників українства з підозрою. Кримчанам ніхто не прищеплював почуття належності до однієї спільноти з рештою країни. По телебаченню вони не бачили нічого кращого за блазнів на “95-му кварталі”. Те, що сталося з Кримом, сьогодні намагаються розіграти з Донбасом, Харковом, Дніпром, Одесою, Львовом – всією рештою України.

Співак Святослав Вакарчук на Львівському медіафорумі нещодавно виступив з лекцією, в якій сказав, що Україна зшита з багатьох клаптиків, має багато нацменшин і мов, а відтак він не радить надавати пріоритет лише українській мові. Якої ви думки про таку заяву?

– Вакарчук – чудовий співак і розважальник. Шкода, що він не філософ чи навіть не посередній історик. Ви пам’ятаєте, щоб Пол Маккартні, Мадонна чи Елтон Джон дозволили собі необачність читати лекції про суспільний устрій, еміграцію – речі, в яких вони не розуміються?

Пан Вакарчук каже, що Україна складена з різних шматочків, і цим підіграє ворогові, хоче він того чи ні. Хіба Польща не складена зі шматочків? А Італія, а Франція, а Сполучені Штати? Історія чи не кожної сучасної країни – це історія зшивання-загарбання шматочків. Росія насамперед складена зі шматочків. Але ж ніхто там цього не каже. А Вакарчук говорить.

Вакарчука-політика можна трактувати як ще один найсвіжіший парадокс у низці українських парадоксів: у своїх піснях він – український патріот, а в лекціях-повчаннях – пропагандист російського неоколоніялізму.

Чи виростили дві революції проукраїнську еліту?

– Зараз наша політична еліта – це олігархат і ті, хто його обслуговує. Вона антиукраїнська і антидержавна. Сподіватися, що вона якось реформує себе зсередини, наївно. Її можна змінити тільки тиском знизу – з використанням механізмів виборів, акцій громадянської непокори.

Гуртуватися треба навколо знакових і ще не скорумпованих постатей, як Надія Савченко. Але наша нинішня еліта має чудовий досвід корумпування таких людей. Савченко зараз почнуть підсовувати російські тексти, промови, сценарії, написані росіянами. Її потягнуть на телешоу у лінгвошизофренічних форматах типу “Свободи слова” Савіка Шустера. Зрештою вже потягнули. Цікаво, що там, де її мати не дозволила мовної шизофренії, зажадавши від отетерілого репортера говорити з нею українською, Надія виявилася “гнучкою” і затанцювала під мелодію Шустера.

Надія була більше потрібна Савіку, ніж він їй. Вона програла вже в тому, що пішла до нього.

Якої якості українське телебачення і кіно?

– По-перше, не варто давати себе вводити в оману тим, що зараз гучно забороняється російський культурний продукт. Тому що фактично той самий, але ще токсичніший продукт виробляється на українських студіях – за мовчазного потурання влади. П’ятеро-шестеро монополістів змовилися в олігополію, поділили і цілком контролюють український кіноринок. Вони виробляють продукт, що відтворює всі ті самі російські смисли, імперські цінності “русского мира”. Там немає українського героя чи героїні. Там герой російськомовний, російськокультурний.

Справжній кінематограф – це створення світу, що часто не має нічого спільного з дійсністю. Він має створювати національні міфи, які згуртовують народ. Натомість зараз, коли відбувається війна, наш кінематограф спантеличує людину, позбавляє її змоги розрізнити, хто свій, а хто – чужий.

Невже нас нічого не навчив досвід Криму, коли бідолашні солдати з промитими мізками не могли стріляти у загарбників, які їх готові були забити? Ми бачили в них братів, довго не наважувалися підняти на них руку. Їх підвів до такого стану зокрема і так званий український національний кінематограф.

У кінематографі спільнота створює міф власного буття, який в остаточному наслідку стає дійсністю. Якщо люди побачать на екрані українського героя, то повірять, що він є насправді. Поки що нинішній “неоколоніяльний” кінематограф переконує вірити в чужих нам героїв.

Майдан і війна дали багато героїв. Але чому їх немає на екранах?

– Момент, коли вони виникнуть на екрані на всю потужність, стане катастрофою для російського неоколоніялізму в Україні. Тому що такі герої змусять українців наслідувати їх.

Дуже цікавим є ізраїльський кінематограф і досвід державного будівництва. Вони пропонують нам чудову модель націєтворення на екрані. Ізраїль оточений ворогами, він у стані постійної мобілізації. Ця нація спромоглася створити за кілька поколінь власну ідентичність, як підмурок держави. Тим, хто не володіє івритом, тобто державною мовою, загрожує дискомфорт і дискримінація. Разом з тим новим громадянам пропонували широкі можливості опанувати мову країни. Іврит був ще зовсім недавно мовою майже винятково священних книг. Ним, крім рабинів, мало хто розмовляв. Ізраїльтяни зробили з нього живу, трепетну, сучасну мову, що обслуговує всі галузі спілкування.

Ніхто в Ізраїлі не ставить під сумнів постулат “Ізраїль – це є держава євреїв і для євреїв”. Тим часом у нас, якщо скажеш, що Україна – для українців, тебе звинуватять у фашизмі.

Як ставитесь до перейменування низки міст? Наприклад, мерія і значна частина жителів Горішніх Плавнів не можуть змиритися з новою назвою. Чи ефективна така декомунізація?

– Ідеться не так про декомунізацію, як про дерусифікацію. Називання завжди є актом символічного присвоєння. Місто, яке два століття було Хаджибеєм, захоплюють росіяни і перейменовують на Одесу, під цю назву фабрикують історію про те, нібито його заснувала імператриця Катерина ІІ. Часто, як у випадку з Одесою, Маріуполем, Дніпропетровськом, Кіровоградом чи иншими зросійщеними українськими містами, цей акт є набагато сильніший, ніж територіальна окупація. Тому зараз точиться боротьба навколо дерусифікації українських міст. Кожне з них повинно мати питому назву.

Президент Порошенко лукавить, коли говорить, що вирішувати долю назв міст повинні місцеві громади. Значна їх частина – росіяни, яких переселили на землі українців, знищених під час російської окупації, або громадяни, що їх протягом поколінь позбавляли змоги знати власну історію, а годували натомість імперськими фабрикаціями.

Тепер пропонують з ними радитися так, ніби невідомо, якій назві вони віддадуть перевагу. Чи поляки питали в німців, як їм бути з назвами своїх віднайдених міст Вроцлав, Ґданськ, Ґдиня, Сопот, відібраних у них на століття?

Зараз той момент, коли лідер країни повинен мати мужність взяти відповідальність на себе і проводити цілеспрямовану політику дерусифікації – щоб в українських топонімах не залишилося сліду російських завойовників.

Ви кажете, що політика русифікації ефективна завдяки тому, що видо­змінюється залежно від обставин. Яка вона зараз?

– Новий і дуже дієвий спосіб русифікації – це змішування двох мов, те, що я називаю політикою мовної шизофренії. Навіть совєтський режим не допускав, щоб, наприклад, на телебаченні чи радіо один говорив українською, другий – російською. У жодній країні світу такий формат не практикується. В нас же роблять вигляд, що це нормально.

Що вас спонукало переїхати у Сполучені Штати?

– Я не вважаю, що переїхав до Америки в традиційному сенсі еміграції. Емоційно, сентиментально й інтелектуально ніколи не виїжджав з України, ні на день. У час глобалізації фізичне перебування загалом не має такого значення, як раніше. Вся моя професійна діяльність, і великою мірою особистий світ прямо пов’язані з Україною. Їдучи до Нью-Йорку на навчання з політології 1992 року, не мав наміру лишатися там. Але згодом те, що спостерігав в академічному середовищі України, з яким тоді пов’язував своє майбутнє, схилило мене до переконання, що повніше реалізую власний потенціял, в тому числі і буду корисніший Україні, працюючи в Сполучених Штатах. Думаю, що мав рацію. Загалом Україна є там, де є я.

Кожна людина має право вирішувати, де їй жити. Половина нашої культури творилася поза межами України, включно з Шевченком, Франком, Драгомановим і Лесею Українкою.

Здивувало, коли “свободівка” Ірина Фаріон після перемоги Джамали на цьогорічному Євробаченні обурювалася: як це не етнічні українці можуть представляти нашу державу.

– Мене не дивують речі, які висловлюють партійці “Свободи”. Я розумію чому і для кого їх кажуть. Мене непокоїть, що така антиінтелектуальна група політиків привласнила собі весь дискурс українського націєтворення. Здається, в масову свідомість українців успішно вживили хибне переконання, що любити свою мову, культуру – це значить бути націоналістом, бандерівцем. Це стара качка російського імперіялізму.

Можна бути етнічним українцем і водночас запеклим ворогом свого народу. Скільки таких “українців” поставили підписи під Харківськими угодами чи тепер голосують проти регулювання мовного наповнення на ТБ і радіо. Не можна уявити українську цивілізацію без таких “неукраїнців”, як Петро Могила, В’ячеслав Липинський, Андрей Шептицький, Юрій Шевельов. Свого часу вони стали на позицію політичного українства.

Для мене українець – не той, хто має українську кров, а той, чиї дії об’єктивно розвивають і зміцнюють демократичну українську державу. Для політичної нації не має значення графа про національність у паспорті.

Залишити коментар

Filed under Шевчук Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s