Юрій Шевчук: Змішування української з російською загрожує зникненням нашої мови протягом одного-двох поколінь

29 червня 2016 р.

Автор: Сергій Старостенко

З мовознавцем Юрієм Шевчуком сидимо недільного ранку за столиком на ґанку української кав’ярні-книгарні “Моя книжкова полиця” на Пушкінській. Юрій напередодні приїхав до Києва з Італії.

– У подорожах відчуваю, що по-справжньому живу. Навіть у викладацькій роботі у престижному університеті в Нью-Йорку є своя рутина і запрограмованість — втрачаєш лік часу. А коли їдеш у подорож — раптом стаєш запам’ятовувати все. Змінюється система координат і відчуття часу. Польський режисер Кшиштоф Зануссі, з яким я приятелюю, може на 5 годин прилетіти на відкриття Одеського кінефестивалю, а ввечері відлетіти, щоб наступного дня читати лекцію в Осло. Людині 8-й десяток. Він мене надихає в цьому сенсі.

Як часто буваєте в Україні?

– Раз на рік приїжджаю на вакації влітку. 22 роки я викладав у Гарварді українську мову. Потім у мене не стало студентів. Зараз глобальна тенденція: у світі українською мовою перестають цікавитися просто на очах. 1990-го, коли я починав викладати, мав 18 студентів на курсі, а закінчив одним. У 1990-х американці вчили українську, бо мали намір робити кар’єру в Україні — в політиці, бізнесі, дипломатії, науці. Раніше у Гарварді було 4 курси української мови на кожному по 16-18 студентів. Зараз – тільки один – “Українська для читання”, на якому не набирається навіть 10 студентів. Тому в Гарварді я викладати перестав. Тепер там бракує студентів навіть для їхнього штатного викладача.

Чи є зацікавленість українською в Колумбійському університеті, де ви зараз викладаєте?

– Якщо казати про кількісний аспект, то вона теж на мінімальному рівні. Я зі своїми студентами відвертий і попереджаю їх, що в Києві українська мова не лише часто не допоможе, а навіть буде перешкоджати у щоденному спілкуванні на вулиці. Вас сприйматимуть як диваків і вдаватимуть, що вас не чують, відповідаючи на українську російською. Мої студенти до цього готові. Зате ті, що таки вирішують вивчати мову, майже завжди роблять це зі справжнім захопленням, навіть якоюсь посвятою.

Але чи не перебільшуєте, кажучи, що українська зникає? Невже ставлення до неї не змінилося після двох революцій?

– Нинішня мовна ситуація докорінно відрізняється від того, якою вона була до ери телебачення. Раніше на те, якою мовою спілкувалася людина, впливала освіта. За царської Росії освіта була російськомовна. Завдяки тому, що вона не доходила в українські села, неписьменним українським селянам вдалося вберегтися від русифікації. Зараз же ідентичність людини формує вже не школа, а телебачення і кінематограф. Всі смисли, які вони продукують, некритично засвоює молоде покоління. Ми не повинні недооцінювати мас-медій. Зараз вони – головний інструмент впливу, і вплив цей, без сумніву, русифікаційний, як у мовному, так і світоглядному аспекті. Я вважаю, що є серйозні підстави прогнозувати, що ми можемо втратити свою мову протягом наступних двох поколінь, якщо ситуацію не змінити докорінно.

Телебачення і кіно здатні змінювати цінності людини за дуже короткий час. Наприклад, я спостерігав, як молода київська публіка реагувала у кінотеатрі на чудово дубльований українською мовою американський мультфільм “Тачки́”. Це, напевно, була молодь із прикиївських сіл, яка вмирала від бажання бути модною і тому російськомовною. Спочатку була зневажлива реакція на почуті з екрану жарти. Потім я бачив, як мова фільму поступово затягує глядачів. Вони почали сміятися, де треба, повторювати влучні вислови, дотепи – все українською. При кінці вони забули, що ще 75 хвилин тому ставилися до мови з презирством.

На жаль, після Євромайдану знову піднялася дуже сильна русифікаційна хвиля. Це при тому, що у світі все російське зараз швидко втрачає престиж. Колись на нью-йоркських вулицях росіяни говорили російською голосно. Зараз — дещо стишено, бо це вже не “круто”. А в Україні російська з кожним днем стає “крутішою”, водночас українська втрачає свій і так мізерний престиж. Я бачу і суто мовні ознаки швидкого занепаду нашої мови.

Які, наприклад?

– Відсутність українського сленгу. Сленг — це те, що робить кожну мову жаданою, цікавою, модною – такою, що збуджує і провокує уяву. Я досить добре знаю польський, англійський, російський сленги. В українській мові є 5-6 словників сленгу, але всі вони на 80 і більше відсотків скальковані з російської. Українського продукту на телебаченні зараз напевно менш як 20 відсотків, та й то він якийсь бездарний, антиінтелектуальний, провінційний. Це робиться зумисне — щоб українська мова асоціювалася з бездарністю, з якоюсь естетичною неприйнятністю.

Це свідома політика?

– Як на мене, це цілком свідома русифікаторська політика, що здійснюється дуже тонко. З одного боку, виголошують гасла про нібито єдність країни, про те, що мова не має значення, а під столом робиться послідовна політика русифікації України.

Як показує історія визвольних рухів, звільнення від гніту починається з усвідомлення свого безправ’я, свого пригніченого становища. В політичній теорії цей момент усвідомлення називають конгнітивним звільненням. На відміну від інших країн, де багато культур співіснують рівноправно, в Україні російське завжди означало смерть українського. Україна завжди була поліетнічною і полікультурною. Ми знаємо, як гармоніювати з іншими. Цього, здається мені, історично не знають росіяни. Українська формула “і я, і ти” у росіян обов’язково має стати “тільки я, і тільки так, як я”.

Автор: Сергій Старостенко

Зараз, за умов війни, проблеми Донбасу і переселенців, часто звучить думка, що українізація може посилити чвари в країні.

– Це є фікція, яку передають з російських ідеологічних центрів, з Москви, поширювана російськими аґентами впливу в Україні. Справжнім джерелом напруги в Україні є масова дискримінація мільйонів її громадян за національно-мовним принципом. Виявів цієї дискримінації безліч. Це і відчуття некомфортности чи навіть відкритої ворожости, яке переживає кожен, хто говорить українською в Києві, Одесі, Харкові та инших зросійщених частинах країни. Це масове порушення конституційно закріпленого статусу української як державної найвищими очільниками уряду, включно із президентом, міністром внутрішніх справ, головою Національного банку та багатьма иншими. Це відсутність українських програм на ТБ та радіо, газет і журналів у кіосках. Доки це триватиме, доти українці почуватимуться приниженими, марґіналізованими – як казав Шевченко, “на нашій не своїй землі”. Погоджуватися з таким станом речей значить потурати тим, хто поділяє країну, хто топче конституцію, хто трактує громадян як людей без гідности і законних прав, хто в цивілізаційній війні з Москвою став на бік ворога і воює з власним народом.

Режисер-документаліст Валерій Балаян переїхав в Україну з Москви два роки тому і зняв викривальну документалку “Хуізмістерпутін”. Він припускає: Україна втратила Крим через те, що налаштувала проти себе тамтешніх росіян політикою українізації діловодства за президентства Ющенка.

– Як такої українізації там ніколи не було. У Криму була єдина благенька україномовна газета “Кримська світлиця”. Про яку українізацію Криму йдеться? Одна наша студентка-докторантка, яка вивчала кримськотатарську музику, рік прожила в Криму, розказувала про аґресію і ворожість, якої вона часто зазнавала в Криму. Було й таке, що їй плювали в обличчя, за те, що вона, говорила лише українською, тому що російською вона не володіла.

Думаю, це марна річ намагатися сподобатися расистові, який не бачить в тобі людини, тим більше будувати політику, орієнтовану на його “цінності”. Тому всі ці заклики “услышать Донбасс” лицемірні, якщо йдеться про Донбас тих переселенців з Росії і їхніх духовних побратимів місцевого походження, які кишечно ненавидять все українське. А почути, побачити й підтримати Донбас український, сотні тисяч українців, що віками там жили, Донбас Василя Стуса, Івана та Надії Світличних, наш олігархічний уряд, наші олігархами контрольовані ЗМІ, включно з Громадським радіо і ТБ, не бажають і не спроможні, бо він для них такий же чужий, як і для Путіна. Державотворення має орієнтуватися насамперед на імперативи, рацію і цінності власного народу, а не анти-цінності тих, хто не приймає саму ідею незалежної України. Який сенс було мати кримську автономію, в якій не представлений титульний народ – кримські татари? Кримська автономія була фактично феодом залишків совєтської комуністичної системи.

Можна вважати, що Крим був втрачений ще тоді?

– Крим був втрачений тому, що там, як і скрізь в Україні сьогодні, ніхто не проводив притомної послідовної політики національного будівництва. Не забуваймо, що в Криму були і лишаються сотні тисяч українців різних національностей, тих хто любить Україну і мислить себе її громадянами. Як і на українців на Донбасі, на них ніхто не робив ставку, їх ніхто не перетворював на цитадель українства, яка могла би потужно підтримувати українську владу. Те ж стосується сотень тисяч кримських татар, які масово підтримували незалежну Україну. Київський політичний клас, навіть національно-демократичні чи націоналістичні партії трактували цих союзників українства з підозрою. Ми втратили Крим через те, що тих хто там живе, ніхто не інтеґрував в Україну, не прищеплював їм почуття належности до однієї спільноти з рештою країни. По телебаченню вони не бачили нічого кращого за блазнів на “95-му кварталі”. Відповідальність за втрату Криму і частину східних території несуть ті, хто проводив тоді й проводить тепер під спритним гаслом “Єдина країна. Єдіная страна” політику русифікації, що унеможливлює формування української ідентичности, як основи держави. Те, що сталося з Кримом, сьогодні намагаються розіграти з Донбасом, Харковом, Дніпром, Одесою, Львовом – всією рештою України.

Співак Святослав Вакарчук на Львівському медіафорумі нещодавно виступив з лекцією, в якій заявив, що Україна зшита з багатьох клаптиків, має багато нацменшин, а відтак і мов всередині країни, а відтак не радить надавати пріоритет лише українській мові.

– Вакарчук є чудовий співак і розважальник, улюбленець мільйонів. Шкода, що він не філософ, чи навіть не посередній історик. Ви пам’ятаєте, щоб Пол Макартні, Мадона, чи Елтон Джон дозволили собі необачність читати лекції про суспільний устрій, iміґрацію, про доречність таких проєктів як Европейська Спільнота, тощо, тобто про речі, в яких вони не розуміються? Пан Вакарчук каже, що Україна складена з різних шматочків, і цим підіграє ворогові, хоче він того чи ні. Хіба Польща не складена зі шматочків? А Росія, а Італія, а Франція, а Сполучені Штати? Історія чи не кожної сучасної країни – це історія зшивання-загарбання шматочків.

Казати публічно цілковиту банальність – особиста справа кожної вільної людини в демократичному суспільстві. Навіть подавати цю банальність за відкриття Америки – теж не проблема. Проблема в тім, що прихильники співочого таланту Слави будуть трактувати такі банальності як підставу для того, щоб сумніватися в природності української держави, цілком так, як Путін хоче змусити засумніватися в ній решту світу, коли пропонує тезу про клаптиковість України, а відтак її начебто неприродність, штучність. Тут невігластво чи нарцисизм окремого індивіда з рідкісної сили співочим талантом і мільйонами фанатів безвідносно до його намірів набирають ознак ідеологічної війни проти власного народу. Це тим більше дивно, бо, напевно, жоден инший український співак не підносить патріотичні почуття серед мільйонів своїх прихильників так, як Вакарчук це робить на концертній сцені.

У ширшому історичному контексті феномен Вакарчука-політика можна трактувати як ще один найсвіжіший парадокс у нескінченній низці українських парадоксів: у своїх піснях Вакарчук – український патріот, а в своїх лекціях-повчаннях він – пропаґандист російського неоколоніялізму. Половинчастість як вічна дилема українського стану: націоналістична гривня в поєднанні із московською копійкою, а не шагом чи шелягом, якщо вже бути послідовним.

Автор: Сергій Старостенко

Чи виростили дві революції свідому українську еліту?

– Зараз наша політична еліта — це олігархат і ті, хто його обслуговує. Вона антиукраїнська й антидержавна. Сподіватися, що вона зсередини якось себе реформує, наївно. Її можна реформувати тільки способом тиску знизу, з використанням механізмів виборів, акцій громадянської непокори тощо.

Гуртуватися треба навколо якихось знакових і ще не скорумпованих постатей, як Савченко. Але наша нинішня еліта має чудовий досвід корумпування таких людей. Дуже багатьох людей, які засвітилися на Майдані, зараз вже не чути. А якщо чути, то як блазнів, які скачуть з вилами чи б’ються з кимось у сесійній залі парламенту. Савченко зараз почнуть підсовувати якісь російські тексти, промови, сценарії, написані росіянами. Її потягнуть на телешоу у лінгвошизофренічних форматах типу Шустерової “Свобода слова”. Зрештою вже потягнули. Цікаво, що там, де її мати не дозволила мовної шизофренії, зажадавши від отетерілого репортера говорити з нею українською, Надія виявилася більше гнучкою і затанцювала під мелодію Шустера. Тому ще невідомо, чим насправді був заклик Савченко “не дати їй скурвитися” – попередженням про те, що з нею має статися, чи обіцянкою ніколи не стати на бік олігархату.

Як впливають на нас зараз наше телебачення і кіно? Якої вони якості?

– По-перше, не варто давати себе вводити в оману тим, що зараз гучно забороняється російський культурний продукт. Фактично той самий, але ще токсичніший, російський продукт виробляється на підставі українських виробничих студій, які в середовищі ґлямурової публіки, що не володіє англійською, модно тепер називати неоковирним слівцем “продакшени”. Виробляється за мовчазного потурання влади. Це п’ятеро-шестеро монополістів, що змовилися в олігополію. Вони поділили і цілком контролюють український кіноринок, виробляючи тут, в Україні, продукт, що відтворює всі ті самі російські смисли з імперськими цінностями “русского міра” в спритному, хоч і малопереконливому опакуванні “українського національного кіна”.

Їхній продукт аж ніяк не наш національний кінематограф. Там немає українського героя чи героїні. Там герой російськомовний. Він – “кієвскій парєнь”, але цілком російськокультурний. Я впевнений, що актор, який його грає – чудова людина, навіть патріот своєї країни. Але існує логіка екранного образу, і скільки би він не рвав на собі тілогрійку, його російська мова не спонукає молодь переходити на українську. В час війни, коли на карті стоїть саме існування країни, потрібна максимальна ясність – ким ти є, на чиєму ти боці. Такі герої натомість спантеличують і в остаточному наслідку причиняються до того, що коли в ворога треба стріляти, солдат опускає зброю і здається, бо в його голові немає ціннісної ріжниці між ним і ворогом. Хіба не це ми бачили в Криму?

Але ж у тій же “Гвардії” головний герой, російськомовний колишній афганець, людина цілком реалістична. Хто готував хлопців у перші місяці війни? Колишні афганці.

Абсолютно. Цьому не можна заперечити. Але справжній кінематограф — це створення світу, що дуже часто не має нічого спільного з дійсністю в її розумінні глядачем. У кінематографі мають створюватися національні міфи, які згуртовують народ. Натомість зараз, коли відбувається війна, наш кінематограф спантеличує людину, позбавляє її змоги розрізнити, хто свій, а хто чужий. Невже нас нічого не навчив досвід Криму, коли ті бідолашні солдати з промитими мізками не могли стріляти у загарбників, які їх готові були не вагаючись мордувати? Ми бачили в них братів, довго не наважувалися підняти на них руку. Нас підвів до такого стану зокрема і так званий “український національний кінематограф” — наприклад, відверто проросійські серіали. Такі як “Останній москаль”, де українців взагалі показують як дебілів, коли не звірів.

“ТойХтоПройшовКрізьВогонь” – це той герой, який нам потрібний?

– Це герой, в якого тяжко повірити. В ньому немає конфліктів, суперечностей. Все в ньому надто однозначно, ідеально, передбачувано. По-друге, цей герой переважно говорить російською, а коли рідною українською, то робить це в якихось тотемно-ритуальних ситуаціях, або так, що від його мови йде якийсь фальш. Я запитував свого часу режисера Михайла Іллєнка, чому фільм не українською? “Хіба росіяни будуть українською говорити? Це ж нереалістично,” – відповів він. А чи реалістично, що у Мартина Скорсезе Ісус Христос говорить не арамейською, а сучасною англійською? Чи в Спілберґа тією ж англійською розмовляють німці під час Другої світової війни? Виглядає реалістично, тому що Скорсезе чи Спілберґ американізують персонажів і сюжет настільки талановито, що глядач ні на секунду не підважує реалістичність їхню. Мистецтво фільму здатне змусити глядача повірити в усе на світі. В цьому сила кінематографу, й про цю силу добре знають і в Україні.

Кінематограф — це та ділянка самовираження національної спільноти, в якій вона створює свій міт власного буття, міт, який в остаточному наслідку стає дійсністю. Якщо глядачі побачать на екрані талановито створеного українського героя, вони не лише повірять, що такий герой існує насправді, але й почнуть наслідувати його у всьому.

Майдан і війна дали нам багато нових героїв. Чому вони не стають героями на екранах?

– Момент, коли ці герої виникнуть на екрані на всю потужність і з усією переконливістю художнього образу, стане катастрофою для російського неоколоніялізму в Україні. Такі герої змусять мільйони українців наслідувати їх.

В цьому сенсі дуже цікавим є ізраїльский кінематограф і досвід державного будівництва. Те, що роблять ізраїльтяни, пропонує нам чудову модель націєтворення на екрані.

Ізраїль оточений екзистенційними ворогами. Він у стані постійної мобілізації. Ця молода порівняно нація спромоглася створити за кілька поколінь власну ідентичність як підмурок держави. Тим, хто не володіє івритом, тобто державною мовою, тут загрожує дискомфорт і дискримінація, як і в кожній иншій країні, чиєї мови людина не знає. Разом з тим новим громадянам пропонували широкі можливості опанувати мову країни. Іврит був ще зовсім недавно мовою майже винятково священних книг. Ною, крім равинів, мало хто розмовляв. Ізраїльтяни зробили з нього живу, трепетну, сучасну мову, що обслуговує всі без винятку галузі спілкування.

Ніхто в Ізраїлі не ставить під сумнів постулат “Ізраїль — це є держава євреїв і для євреїв”. Цей постулат є лаконічним виразом державної філософії єврейського народу. Тим часом у нас аналогічне формулювання “Україна — для українців” обов’язково провокує звинувачення у фашизмі. Тут маємо справу з цікавим подвійним стандартом на кшталт Орвелового “всі звірі рівні, але є звірі, рівніші за инших”.

Як ви ставитеся до нещодавнього перейменування ряду міст? Мерія Горішніх Плавнів досі не може змиритися з новою назвою. Чи дієва така декомунізація?

– Йдеться не так про декомунізацію, як про дерусифікацію. Це надзвичайно важливо. Називання завжди є актом символічного присвоєння. Місто, яке два століття було Хаджибеєм, захоплюють росіяни і перейменовують на Одесу. Під цю назву фабрикують історію про те, ніби-то його заснувала імператриця Катерина ІІ. Часто, як у випадку з Одесою, Маріюполем, Дніпропетровськом, Кіровоградом чи иншими вкрай зросійсщеними мовно і ментально українськими містами, цей акт є набагато сильніший, ніж територіальна окупація. Тому зараз точиться запекла боротьба навколо дерусифікації українських міст. Кожне українське місто повинно мати питому назву.

Президент Порошенко лукавить, коли каже, що вирішувати долю назв міст повинні місцеві громади. Значна частина цих громад — росіяни, яких переселили на землі українців, знищених під час російської окупації. Або громадяни, що їх протягом поколінь позбавляли можливости знати власну історію, а годували натомість імперськими фабрикаціями. Тепер пропонують з ними радитися так, ніби невідомо, якій назві вони віддадуть перевагу?

Чи поляки питали в німців, як їм бути з назвами своїх, віднайдених міст Вроцлав, Ґданськ, Ґдиня, Сопот і десятків инших, відібраних у них на століття? Чи, може, в колишній британській Південній Родезії питали англійських колоністів, як вони ставляться до ідеї перейменування столиці Преторії на Хараре, а самої країни на Зімбабве?

Зараз той момент, коли лідер країни повинен мати мужність і чесність перед історією та власним народом взяти відповідальність на себе і проводити цілеспрямовану політику дерусифікації. Щоб в українських топонімах не залишилося сліду російських завойовників.

Що ж до Горішніх Плавнів – це чудова питома назва. Слово “горішній” русифікаторам майже вдалося вилучити з живої мови сьогодення, замінивши його на “верхній”. Такої ж долі зазнали його антонім “долішній”. Цей топонім повертає в історичну пам’ять народу чудове і напівзабуте слово, а з ним і надає місту української тотожности.

Ви казали, що політика русифікації ефективна завдяки тому, що вона видозмінюється залежно від обставин. Як вона діє зараз?

– Новий і дуже дієвий спосіб русифікації — це змішування двох мов. Те, що я називаю політикою мовної шизофренії. Навіть совєтський режим не допускав, щоб, наприклад, на телебаченні чи радіо один говорив українською, другий російською. В жодній країні світу такий формат не практикується. В нас же роблять вигляд, що це нормально. Поряд із швидким витісненням української мови з усіх царин вжитку, політика змішування української з російською складає сьогодні основну загрозу не лише мові, яка цілком реально може зникнути протягом наступних одного-двох поколінь, але й українській культурі, тотожності, цивілізації, якими ми їх знали до сих пір. Докладно я пишу про це в книжці “Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?”

Мені здається, музика в Україні – якраз найбільший популяризатор української мови. Їй програє навіть література.

– Проблема з українською літературою в тому, що вона поширюється сьогодні мінімальними тиражами. А українські книжки, що порівняно недорогі, виявляються неприступними для громадян, що швидко убожіють. За радянських часів мінімальний тираж книжки був 30 тисяч примірників. Зараз, якщо три тисячі, то автор непритомніє від радости. У Сполучених Штатах, Англії, Франції, Польщі й инших країнах віками плекають свою мову, її культуру. Цю місію виконують десятки установ і насамперед телебачення, радіо, кінематограф. Скажу для прикладу, що в Нью-Йорку є шанована і престижна сцена, де провідні актори театру й Голівуду читають оповідання на живу авдиторію. Ці читання транслюються по Національному громадському радіо (National Public Radio), яке, на відміну від сумнозвісного Громадського в нас не використовує лінґвошизофренні формати програмування. Такі читання – це щось наче архаїчне, але це є одним із виявів культури слова. Це святкування мови, яка характерна для всього західного світу. У кожній иншій країні мова має значення.

Автор: Сергій Старостенко

Що вас спонукало переїхати у Сполучені Штати?

– Я не вважаю, що переїхав до Америки в традиційному сенсі іміґрації. Емоційно, сентиментально й інтелектуально я ніколи не виїжджав з України, ні на день. В час ґлобалізації фізичне перебування загалом не має такого значення, як раніше. Вся моя професійна діяльність і великою мірою особистий світ прямо пов’язані з Україною, її намаганням стати демократичною і вільною країною сучасного світу, при цьому не втративши Богом їй даної національної самобутности.

Їдучи до Нью-Йорка на навчання з політології в 1992 році, я не мав наміру лишатися там. Але згодом те, що я спостерігав в академічному середовищі України, з яким тоді пов’язував своє майбутнє, схилило мене до переконання, що я повніше реалізуватиму власний потенціял і буду корисніший Україні, працюючи в Штатах. Думаю, що мав рацію. Загалом Україна є там, де є я.

Здивувало, коли “свободівці” після перемоги Джамали обурювалися, як можуть неетнічні українці представляти нашу державу.

– Мене не дивують речі, які висловлюють партійці ВО “Свобода”. Я розумію, чому і для кого їх кажуть. Мене непокоїть, що така в засаді своїй антиінтелектуальна група політиків монополізувала, привласнила собі весь дискурс українського націєтворення. Українська ліберально-демократична держава як форма самореалізації українців мала би бути цінністю кожного, хто любить цю країну. Здається, що в масову свідомість українців успішно вживили хибне переконання, що любити свою мову, культуру, пишатися своєю країною – це значить бути скрайнім націоналістом, бандерівцем, а в наших умовах – прихильником ВО “Свобода”. Це стара качка російського імперіялізму. В кожній иншій країні це ознаки політичного громадянства – любов і повага до мови країни, її культури, народу, національних традицій обстоює кожна політична партія чи рух. Це необхідні ознаки кожного громадянина.

Для мене українець — не той, хто має українську кров, а той, чиї дії в політичному просторі, чия публічна постава, в тім числі й у мові й культурі, об’єктивно розвивають і зміцнюють демократичну українську державу. Для політичної нації не має значення графа про національність у паспорті. Бо можна бути етнічним українцем і водночас запеклим ворогом свого народу. Скільки таких “українців” поставили свої підписи під Харківськими угодами чи голосували за скасування Конституції 16 січня 2014 року, чи тепер голосують проти реґулювання мовного наповнення на ТБ і радіо? Водночас чи можна уявити українську цивілізацію без таких “неукраїнців” у понятті скрайніх правих як Петро Могила, В’ячеслав Липинський, Андрей Шептицький, Ольга Курило, Юрій Шевельов та десятків і сотень инших, які стали свого часу й стають тепер на позиції політичного українства, починаючи з мови, першої його ознаки? Тут має значення результат реальних дій людини для української демократичної держави.

Політичний українець – поняття комплексне, поняття, що розвивається, перебуває в постійному русі. Але поза українською культурою, традиціями, національним світоглядом і мовою як найпершим втіленням всього цього це поняття стає російською неоколоніяльною фікцією, фасадом, за яким криється “єдіная страна”, перепрошую – “єдіная і недєлімая святая Русь”.

Залишити коментар

Filed under Шевчук Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s