Наталя Ворожбит: Жанри нашого життя не розгребе навіть Арістотель

4 червня, 00:04

Ворожбит_2Наш відомий драматург Наталя Ворожбит нещодавно повернулася з Магдебурга, де з гучним успіхом на сцені місцевого театру відбулася прем’єра вистави “Вій” за її п’єсою (режисер Максим Голенко). А вже у червні (з 17-го по 27-е) в Києві у просторі київського Театру на Липках розгорнеться її проект “Клас Акт”, у якому будуть задіяні діти з Заходу і Сходу України.

 Дітей об’єднає спільна мета: створити маленькі п’єси, щоб згодом адаптувати їх у великий драматургічний колаж. І, звісно, реалізувати цю творчість на столичній сцені за участі відомих режисерів і акторів. 

Чесно кажучи, не уявляю, як вона все це встигає, адже до всього — ще й активна робота в “Театрі переселенця”, а також сценарії до двох потенційно гучних прокатних кінопроектів: “Кіборги” і “Ворошиловград” (останній за мотивами твору Сергія Жадана).

— Наталю, очевидно, спочатку поговоримо про невідомий багатьом нашим театралам формат — “Клас Акт”. Як він з’явився у твоєму житті? І де ти вперше побачила таку імпрезу? 

— Свого часу Нікола Маккартні, шотландський драматург і режисер, приїхала до Тольятті і разом з моїми колегами-драматургами (Левановим, Дурненковими, Клавдієвим) провела там перший “Клас Акт” у РФ. Вони розповідали про це із захватом. Нікола продовжувала реалізовувати низку таких проектів.

На один з них запросили й мене: він називався “Клас миру”. Я кілька років брала в ньому участь, працювала з дітьми-інвалідами.

Потім проводила його разом з Ніколою — у “Школі театрального лідера”.

Згодом сама провела “Клас Акт” у Школі-студії МХТ з акторським курсом Дмитра Бруснікіна. Власне, цей проект можна робити з людьми будь-якого віку.

— Отже, у червні буде перша спроба “Клас Акту” в Україні?

— Давно мріяли з Ніколою Маккарні провести “Клас Акт” саме в Україні. І тепер мрія починає втілюватися. Цілком закономірно народилася концепція — працювати з підлітками з зони АТО і Західної України.

Спочатку ми з групою колег поїхали до Попасної Луганської області. Працювали там у школі №1, потім до Нововолинська Волинської області, де працювали в школі №2.

В результаті підлітки написали тексти. Прочитавши їх, ми відібрали по 10 талановитих дітей з кожного міста…

— Що можеш сказати про цих дітей? Як вони поставилися до вашої ідеї? Чи не насторожила когось така форма змагання — між Сходом і Заходом? 

— Діти з великим ентузіазмом поставилися до нашої ідеї. Старалися всі. Але відібрати мали тільки 20 талановитих… Повір, це був дуже складний вибір.

Серед творів, які вони написали, були талановиті, дуже автобіографічні, сповнені болю нашої сучасної історії. Повз них неможливо пройти. Ми надавали перевагу саме таким текстам.

— А про що пишуть ці діти, наші маленькі драматурги, у своїх міні-п’єсах? 

— Були там і скарги на батьків, і нарікання на важку сімейну ситуацію. Була одна історія про загиблого батька.

А була й така тема — “Пригода, про яку я не розповім батькам”. Просто страшно читати, як половина дітей ходить гуляти на різні “заброшки” й кладовища, де дуже небезпечно: можна зірватися з висоти, зустріти поганих людей.

Один хлопець написав, як вони щось важке кинули з даху будинку і покалічили жінку. Злякавшись, повтікали, а потім цей хлопець повернувся і бачив, що приїхала “швидка”: у жінки була зламана нога.

Він нікому про це не розповідав, але спогади дуже-дуже його мучать…

— Виходить, ти працюєш таким собі дитячим психотерапевтом, виявляючи приховані комплекси і скелети у маленьких дитячих шафах. Власне, хто працюватиме з дітьми в Києві, коли вони створюватимуть свої п’єси і свою виставу? 

— До участі у “Клас Акті” залучаємо найкращих українських акторів і режисерів. Серед них Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Стас Жирков, Тамара Трунова. Вони вже дали згоду.

Знаєш, у Британії вважається за честь брати участь у подібних проектах. Зірки грають у п’єсах, написаних підлітками. Сподіваюся, що так буде і в нас.

Це проект не одноразовий. Плануємо займатися ним і надалі. Хочемо об’єднувати в такому творчому середовищі дітей з різних регіонів України, а також працювати з дітьми з Києва.

— Що можеш хоча б коротко розповісти про два гучні кінопроекти, над якими працюєш? Звісно, розумію, що не всі деталі зараз доречно розголошувати. 

— Сценарій “Кіборги” закінчила ще минулої осені, а днями — сценарій “Ворошиловград” за романом Сергія Жадана. “Кіборгів” зніматиме режисер і чудовий актор Ахтем Сейтаблаєв. Зйомки плануються на осінньо-зимовий період. Сценарій не має жодного стосунку до роману Лойка. Ця історія ґрунтується на моїх інтерв’ю з військовими, які захищали Донецький аеропорт.

— А хто режисер “Ворошиловграда”? 

— “Ворошиловоград” зніматиме Ярослав Лодигін. Зйомки розпочнуться лише наступного року. Цей роман про довоєнний Донбас.

Виходить, що вже кілька років через свою творчу роботу вивчаю Донбас…

— У продовження української драми, пов’язаної з Донбасом, ось про що хочу запитаю: який “жанр”, на твою думку, переживає сьогодні така чудова п’єса, як “Україна” ? Драма, трагедія, патетична соната, трагікомедія, трагіфарс?.. Якщо згадати бодай останні сюжети — Джамала перемогла, Надя повернулася, корупція стабілізувалася, блюзнірство пристосувалося, люди гинуть… 

— Ну, напевно, всі ці жанри, які ти образно визначив, присутні в різних сферах у різних пропорціях. Десь суцільна трагедія, а десь цілковитий фарс.

Але в основному все так намішано, що ніякий Арістотель не розгребе.

Знаєш, часи, коли легко можна було визначити жанр тієї чи іншої п’єси, давно минули. Те саме і в житті. Драматичніший час, ніж сьогодні, навіть важко уявити. Драматургам точно буде що робити в найближчі
70 років, тобто відрефлексовувати все це.

Хоча краще б ми всі “мило” писали для ТВ, аніж такі страшні жертви і такі трагічні втрати…

— Якщо говорити про тих, хто згодом (можливо) напише чесні й талановиті п’єси про теперішній час, то хто, на твій погляд, серед драматургів, звісно молодих, вартий уваги режисерів, художніх керівників? Не просто про це запитую, а ще й тому, що й ти серед кураторів заходів, які підтримують молодих драматургів? 

— Мені подобаються п’єси Наталії Блок, Людмили Тимошенко, Оксани Савченко, Максима Черниша, Віталія Ченського, Дена і Яни Гуменних, Насті Косодій, Віри Маковій, Тані Киценко, Ельвіна Рзаєва. Напевне когось забула? Вибачайте!

Просто рекомендую режисерам читати-шукати.

Сьогодні через соцмережі досить легко знайти будь-якого автора, і навіть якщо не сподобається якась конкретна п’єса, можна відчути свого автора і домовитися з ним про співпрацю.

Нині час, коли кордон між автором і режисером часто стирається: можна робити дуже цікаві речі разом.

— Яка з твоїх власних п’єс, суто на твій погляд, знайшла ідеальне режисерське втілення на сцені? Навіть неважливо де — в Україні, на Заході, в РФ? 

— Мені сподобалось як поставив “Зерносховище” Майкл Бойд у Королівському Шекспірівському театрі. Люблю “Квітку Будяк” у постановці Станіслава Мойсеєва на сцені театру ім.І.Франка.

Кілька років тому Максим Голенко поставив “Вія” в Києві. І вийшов такий театральний хіт, який не відразу оцінили всі критики. Але на шоу-кейс приїхали європейські експерти і відзначили цю виставу як одну з найкращих з усього, що вони бачили. Завдяки цьому Максима запросили ставити “Вія” в Магдебурзі. Я була на прем’єрі, дуже сильно вийшло.

Ворожбит_1

“Вій”

— Як німці сприйняли українського “Вія”: український міф, український мікс і почасти український абсурд? 

— Німці щиро вражені рівнем цієї роботи. Я й сама дивилася виставу у Магдебурзі ніби їхніми очима — і розуміла, що маємо крутого режисера, і є для кого писати.

— Ти продовжуєш активно працювати в “Театрі переселенця”, який відкрив багато соціальних і больових тем сьогодення. Яких тем і яких сюжетів чекати надалі у цьому ж форматі? 

— У новому сезоні плануємо більше ставити сучасну українську драматургію. Зменшимо наголос на документальних виставах. Хоча працювати в цьому напрямі не перестанемо, бо є довгострокові проекти, такі як “Діти і військові”, наприклад.

Плануємо освітню програму. Хочемо відкрити “Інститут драми”, де можна було б працювати в різних напрямах, ставити п’єси, вчитися, робити соціально-театральні, документальні проекти.

— Якщо відверто, то є люди, яким “Театр переселенця” неабияк допоміг безпосередньо — у житті… 

— Мені важко говорити про істотні зміни в житті тієї чи іншої людини, яка була причетна до “Театру переселенця”. Знаю лише, що завдяки роботі в нашому театрі ті переселенці дуже зблизилися, вони стали друзями, мають спільні проекти і можливість реалізуватися. “Театр переселенця” став для них таким собі клубом.

Звісно, шкода, що в нас немає постійного місця існування… Тоді б результати нашої роботи були очевидніші.

Розмовляв Олег Вергеліс

Джерело: ДТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s