Сергій Братков, художник і фотограф: Відчуття кінця часів не випадкові

18 травня 2016 р.

Як це часто буває, все найцікавіше прозвучало, коли диктофон вже був вимкнений. Недобре поглядаючи на згаслу техніку, колишній харків’янин і нинішній москвич Сергій Братков нарешті заговорив. Заговорив так, як у моєму розумінні і повинен говорити автор провокативних соціальних проектів: образно і глумливо.

Братков ромірковував про творчу енергію, дефіцит якої відчуває земля київська з незапам’ятних часів. Про те, що для появи нового, потрібно розібратися зі старим. Що почати варто з культурних інституцій та їх важкої історичної пам’яті. Стерти таке з лиця землі або пристосувати під склад – краще, що можна зробити для культури.

Потрібно розвести в просторі арт-об’єкти і храми: «Там, де музей навпроти Church, мистецтву робити нічого». Відправити на пенсію кураторів старого гарту. Набрати нових. Молоді вийти на площу з вимогою податків на капітали олігархів. Інакше «прийде дядько, дуже схожий на Путіна, і зробить все, що вважає за потрібне».

Художник і фотограф Сергій Братков впевнений, що тільки тоді, коли віджиле буде вчасно здавати позиції, а нове існувати в активній формі, все буде добре з енергією. Бажання створювати мистецтво співпаде з можливостями. Він навів як приклад своїх учнів, які його приємно здивували: після масштабної виставки в московському арт-центрі «Цех», під алкогольний драйв юні художники всю ніч трощили скульптурну гіпсову класику.

«Всі, хто це бачив, ставали схожі на картину Мунка «Крик». Це було красиво». Текст був виголошений вкрай мрійливо, слова випливали із хмари цигаркового диму. Таким – розслабленим і усміхненим, як Чеширський Кіт, його бачили в 2007-му на Венеціанській бієнале, де він блискуче представляв Україну. А до того – в 2005-му – Росію. Втім, важко знайти арт-форум, де б Братков нікого і нічого не представляв. Він, чого вже там, славетний фотограф, видатний художник, талановитий артист і, з відносно знедавна, харизматичний викладач.

Коли Братков говорить слово «красиво», то знову стає добрим. Він взагалі добрий – це помітно неозброєним поглядом. Схожий на героя коміксу, намальованого м’якими кольоровими олівцями. Обличчя складається з гострих кутів, замшеві туфлі канаркового кольору, зелені штани, жакет-бомбер. «У мене такий же, тільки в трояндочки», – не витримала я. Сергій Братков киває і ласкаво посміхається. Мені здається, він завжди посміхається, коли йому пофіг.

Він виходить з PinchukArtCentre, витираючи руки від фарби – встановлював інсталяцію до майбутньої виставки. Вибачається за запізнення на п’ять хвилин, затягується сигаретою і посміхається. Пригадую, що він хотів говорити про свої творчі плани на Міжнародному симпозіумі Бірючий, про мистецтво фотографії, а більше ні про що не хотів. З цього і починаю, припускаючи, що розмова піде про що завгодно, тільки не про Бірючий. Артисти не люблять жити за планом.

Майже так і виходить.

• Сергій, доброго дня. Приємно знову бачити вас в Києві. Ви в дорозі на Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий». Ви не один, а з учнями з крутої московської Школи Родченко. Можете не пручатись, я знаю, що ви там викладаєте. У свій приїзд на симпозіум в 2014 році ви з колегами розправлялися з проявами радянського духу всюди, де вам вдалося його знайти. Що цього разу робити будете?

Доброго дня. Дякую. Я вважаю, що корисно російським хлопцям з’їздити в Україну і подивитися на неї своїми очима. Десятеро студентів, всі росіяни, тут будуть в перший раз. Чим вони збираються займатися, не знаю. Подивимося. Це пов’язано з якимись матеріалами реально. З можливістю працювати. Ми займаємося скульптурою в даний момент. Я попросив гіпсу завести. Хтось малювати буде. Хтось фотографувати. Я не знаю. Як піде.

• Вам як викладачеві не цікаво, що будуть робити в Бірючому ваші учні?

Зараз така система викладання, що молоді люди самостійні багато в чому. Я можу тільки оцінювати, говорити «погано» або «добре». Зараз вже не спрямуєш учня, як раніше це було. Молоді люди – мультимедійні художники. Що на душу ляже, тим і займаються.

• У Бірючому буде арт-пленер в прямому сенсі слова? Що побачите, те і зобразите?

Так. Я і сам займаюся різними видами мистецтва. У мене ось виставка відкрилася в Києві. Чудовий привід привезти з собою з Москви маленький пакетик фотографій. Виставка могла б бути і іншою – матеріаломісткою, з якимось відео, скульптурою, інсталяцією. Але основне питання сучасності яке? Правильно: «Гроші де?»

• Може, у Віктора Пінчука запитати?

Може. До речі, у PinchukArtCentre відкриється скоро виставка. Там будуть великі мої роботи. Серія, яку ми робили з Борисом Михайловим «Якщо б я був німцем». Ви там свастику побачите. Напівсвастику червону. Фотопортрети шаргородських євреїв. Багато всякого різного.

• Вас з Михайловим люблять зіштовхувати куратори на одному арт-просторі. Що трапилося? Ви тепер не конкуренти, а дует?

Це стара робота 1995 року. Тоді ще ми разом були в Групі Швидкого Реагування (художня група, заснована Братковим в 1990-х в Харкові – ред.). Куратор захотів саме цей проект. Ну, нехай. Одне прикро. Замість того, щоб їхати зараз по Дніпру на яхті, куди мене запрошували, я займаюся інсталяцією. І першу цигарку за день ось тільки зараз закурив.

• Гіпервідповідальність – це не лікується?

Нєа.

• Ви – український художник, який живе в Москві. Сьогодні це звучить вкрай драматично. Ви відчуваєте на собі цей драматизм? Або, як це трапляється з творчими людьми, далекі від того, що в світі відбувається?

Я тричі тут був під час Майдану. Я все бачив своїми очима, дещо знімав. Те, що відбулося і відбувається – трагедія. Мені дуже боляче. Люди розійшлися в різні боки. Між ними прірва. Наскільки я це відчуваю, живучи в Москві? Фізично стало складніше добиратися до Києва. Я не письменник, тому мені в своїй роботі простіше не залежати від політики. Як особистість залежу, звичайно. Новини дивлюся. Переживаю. Сподіваюся на краще. Але ж і ви тут відчуваєте розчарування деяке, правда? Ну, і я теж.

• У вас є політична позиція?

Кави хочете?

• Ви були на Майдані. Значить, у вас є політична позиція.

Перебувати в Москві біля телевізора було неможливо під час Майдану, тут було легше. Позиція? Ну, я не марксист. Не «лівий».

• Але ж і не «правий»?

І не «правий» (закурює, глибоко затягується, сміється). Художній планктон. Мене запрошували сюди, в PinchukArtCentre в минулому році. Поселили в готелі. У номері був прекрасний махровий халат. Я зняв цинічне відео в образі політика, депутата Ради. Він знімає халат, сушить волосся, збирається кудись їхати. По телефону заявляє, що це не фен шумить, а метро. Змінює «мартельчік» на «чівасік». Запитує про кров і бризкає одеколоном в туфлі. Дивиться порнографію і каже: «Всім зараз важко, тримайтеся, хлопці». І так далі. Це цинізм в політиці. Ось така у мене позиція.

• Швидше, загальнолюдська, ніж політична.

Ну, так.

• А те, що ви знімали на Майдані, десь показували?

Не показував. Ані тут, ані в Росії. Я робив фото, знімав відео. Тоді, взимку 2014-го, виникла тема: пробиті барикади, там були в них дірки такі, порожній простір. Тоді мене ідея зняти це злякала. Але те, що я бачу зараз, нерідко нагадує, на жаль, пробиті барикади.

• Ми зможемо побачити в майбутньому цей матеріал?

Коли-небудь, можливо. Колись я був у Шаргороді на кладовищі єврейському. Побачив, як сонце освітлює могили. Вони світилися: ефектне переломлення природного лобового світла на камінні. Я сфотографував. Знімки довго лежали. Рік тому калінінградський центр сучасного мистецтва попросив зробити виставку про євреїв, в синагозі.

Там місця для моїх фото не знайшлося. Знайшлося в краєзнавчому музеї. Високий зал з колекцією дерев’яних хрестів. Багаті католики їх ставили колись собі на могили. Навпроти цих хрестів я розмістив карточки маленького єврейського ком’юніті.

Тут є історична правда, історія міста. Колись князь литовський попросив євреїв підняти економіку, запросив їх до Шаргороду. Вони приїхали, підняли все, що треба. Потім стали дратувати місцеве населення. Закінчилося, як завжди, погромами. Про них нагадує і синагога, і кладовище. Ось в цій роботі є і історична правда, і провокація.

• Ви чекаєте, коли правда, знята на Майдані, стане провокацією?

Колись, в який-небудь компіляції це може спрацювати саме так.

• Те, що відбувається в світі зараз, впливає на актуальне мистецтво? Воно віддаляється від тупикового розважального формату, або арт живе в світі, паралельному реальності?

Космонавта Гречко знаєте? Він ще й уфолог. Так ось він сказав мені, що земляни заслуговують на смертну кару. Людям дісталося прекрасне місце у Всесвіті. Незайманий заповідник. Його вбила прибиральниця. Прибиральниця бази відпочинку під назвою «Земля». Їй пора дати ногою під зад і звільнити.

Відчуття кінця часів, судного дня не випадкові. Я цього не хочу громадянам Землі, але глобально криза відчувається скрізь, не тільки в Росії і Україні. Мій бельгійський приятель, директор музею, ще перед терактом в аеропорту сказав, що зросли націоналістичні настрої в країні. І вони не можуть купувати нові картини в музей. І що взагалі – «немає бюджету».

• У Бельгії немає бюджету, я вірно розумію?

Так. Ніде немає бюджету. Глобально.

• І в Україні?

Україна і без бюджету курорт. Це не країна, а дача. Тут відпочивати добре. Річка є. Там, де є річка, працювати не можна.

• Тому талановиті люди, які народжуються в Києві, живуть і працюють в інших містах світу?

Ви зараз Ворхола маєте на увазі? Або Голду Меїр, яка в Одесі народилася? А, до речі, це точно доведено, що Уорхол був гуцулом? Або неточно? Втім, неважливо. Відповідь – так. Москва, де я живу, не дача. У мене взагалі дачі немає. Москва – це майстерня, з якої я виходжу хіба що на виставки. І на вокзал з аеропортом. Роботи стільки, що я навіть ностальгувати не встигаю. Але я громадянин України. І це важливо, до речі.

 

 

Розмовляла Лариса Даниленко

Фото: cultprostir.ua

 

 

 

Джерело: Культпростір