Акробат Євген Захаров: Крутити піруети можна до самої старості. Та якщо відчую, що мій виступ викликає сміх або співчуття, – більше на арену не вийду

22 травня 2016 р.

Найстарший діючий акробат України Євген Захаров у свої 58 може дати фору багатьом молодим колегам.

 

Євген Захаров (на фото крайній справа) із легкістю замінює вдвічі молодших артистів у циркових шоу у разі травм чи під час студентських сесій. Один зі «смертників» та «людей-птахів», які у 90-ті дивували світ позахмарною складністю акробатичних трюків, переконаний, що секрет успіху, так само, як і професійного довголіття, захований у здоровому способі життя та фанатичній відданості своїй справі. В інтерв’ю «ВЗ» Євген Захаров розповів про те, як «старий і неперспективний» акробат потрапив у найвідомішу циркову трупу; пояснив, чому за останні два десятиліття дружина наживо не бачила жодного з його карколомних номерів; а також дав відчути український колорит уже власних програм.

— У вересні мені виповниться 59, — усміхнувся Євген Захаров. – У світі не так багато акробатів, які в такому віці продовжують стрибати. І навряд чи хтось із них наважується на такі «відривні» трюки. Мені цікаво обігрувати складні стрибки, аби вони органічно вплелися у сюжет номера, стали частиною театралізованої вистави. Навіть тим глядачам, які не можуть сходу полічити кількість обертів у наших піруетах чи оцінити сальтові комбінації, повинно бути цікаво.

— Скільки часу ви тренуєтеся, аби підтримувати фізичну форму?

— Якщо стрибаєш усе життя, двогодинних репетицій цілком достатньо. Коли був спортсменом, спеціалізувався на різних видах спортивної акробатики: стрибках на доріжці, на батуті, а також виступав в акробатичній четвірці – був верхнім. За все життя у спорті я не прогуляв жодного тренування. У дитинстві біг до залу із серцем, сповненим радості і піднесення. Бувало, застуджуся, вранці погано почуваюсь і прошу маму дозволити мені не йти до школи. «Залишайся вдома, — відповідала мама. – Та на тренування тоді також не підеш». І я йшов до школи… В акробатику потрапив доволі пізно, у п’ятому класі. Тож поспішав надолужити згаяне. У десятому класі уже був майстром спорту. В акробатичній четвірці ми з хлопцями стали призерами юнацької першості Союзу, а також чемпіонатів та Кубків України. Завершення кар’єри я відтягував так довго, як міг: востаннє вийшов на килим на чемпіонаті України у віці 29 років.

Зі спорту йшов з мрією про цирк. Та на арену потрапив не одразу. У Союзі було одне правило – не прописане, проте його дотримувалися свято: брати у цирк артистів віком до 28 років. Тож усюди, куди я тільки звертався, чув одне: ти вже старий, ти не зможеш. Річ у тім, що в радянському цирку потрібно було відпрацювати до пенсії 20 років. Звісно, ніхто не міг повірити в те, що в 48 я залишатимусь хорошим акробатом. Та у період перебудови циркові артисти масово залишали Союз. В артистів перестали запитувати, скільки їм років. Мені було 33, коли моя мрія таки втілилася у життя.

— Чим ви займалися у проміжку між спортивним і цирковим життям?

— Працював тренером в одній зі спортивних шкіл Івано-Франківська. На початках я справді вірив, що зможу вести спокійне тренерське життя, працювати з дітьми. Та усе виявилося не так. Мені радше подобалося стрибати самому, аніж навчати азів дітей. З самого ранку на тренуваннях я стрибав разом із підопічними – і на батуті, і на доріжці. Директор школи неодноразово дорікав мені: «Припини! Починай уже вчити дітей».

А потім мені поталанило. До мене зателефонував Володимир Довейко, представник легендарної російської циркової династії. «Скільки тобі років?» — запитав він. – «33». Після тривалої паузи пан Довейко поцікавився, що я вмію робити. Коли я почав розповідати, він, уже довго не думаючи, відрізав: «Приїзди!» Коли у залі Володимир переконався, що я справді вмію робити усе заявлене, він відразу ж взяв мене у свою трупу. У нас був номер «Російські гойдалки», з яким ми завоювали найпочесніші призи багатьох циркових конкурсів і фестивалів. З цим номером я мандрував світом 17 років. У російському цирку мене влаштовувало усе. Спокою не давала лише одна думка: «Я українець. Треба повертатися додому, створювати власні номери в Україні». І я повернувся. На щастя, вдома були необхідні для роботи умови.

В Україні у мене є улюблена арена – львівська. В юнацькі роки я навчався у Львівському інституті фізкультури. А тепер моїми найсуворішими арбітрами і справжніми поціновувачами є львівські глядачі. Та й з дирекцією цирку я завжди знаходжу спільну мову. Саме у Львові народився один з найцікавіших наших номерів «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

— «Російські гойдалки» шокували навіть тих, хто, здавалося б, знав про цирк усе…

— В Європі нас називали «російськими самогубцями», а в Піднебесній – «людьми-птахами». У нас була гойдалка із влаштованим трампліном, яку винайшов і сконструював сам Володя Довейко. Ще ніколи до нас акробати не піднімалися під купол, на висоту 10-12 м. І ось на такій висоті ми виконували направду складні трюки. Я, для прикладу, стрибав подвійне сальто, прогнувшись, із п’ятьма піруетами. Однією з багатьох наших «фішок» було двоповерхове крісло. На висоті п’яти метрів нижній тримав крісло. Наступний акробат робив сальто у три чи навіть у чотири оберти і, приземляючись, сідав у це крісло. Йому підносили ще один стілець. І тоді на цей «другий поверх» я робив подвійне сальто. Наші трюки направду шокували і заворожували. Через це навіть тепер я не можу опустити планку якості. Звичайно, вік час від часу нагадує про себе. Але я докладаю усіх зусиль, аби на арені і в 58 виглядати гідно. Для себе я встановив правило: або виконую трюки не гірше за молодих хлопців, або не роблю їх зовсім. Якщо я відчую, що мій виступ викликає сміх або співчуття, це стане моїм останнім виходом на арену.

— А які ваші переваги над молодими акробатами?

— Відповідальне ставлення до роботи. А також здоровий спосіб життя, який я веду вже не одне десятиліття. Вже 31 рік взагалі не вживаю алкоголю. Не курю. І чудово почуваюся. Тому і сьогодні я можу викрутити потрійне сальто з піруетами, якщо в цьому є необхідність. Подібні випадки траплялися неодноразово. Бувало, молоді партнери знаходили собі іншу роботу і завчасно мене про це не попереджали. Тож я сам відпрацьовував за себе і за тих хлопців – робив стрибки того ж рівня, що і вони. Коли студенти їдуть на кілька тижнів на сесію, їх також замінюю я. Мій досвід дозволяє сходу виконати елементи, які пасували би для тієї чи іншої програми.

— Ви самі як ідентифікуєте себе – як іванофранківець, львів’янин, кримчанин чи одесит?

— В Івано-Франківську – у мої часи ще Станіславові – я виріс і сформувався як спортсмен. Та одружившись, став жити у Сімферополі. Після окупації Криму ми залишили домівку, в якій прожили чверть століття і де народилася наша донька. Я не сприймаю новий режим на півострові. Крим – це Україна. Тому навіть тепер усім кажу, що я кримчанин, і принципово розмовляю українською. Наша квартира у Сімферополі простоює. Дружина час від часу навідується туди, подивитися, чи все гаразд. Я з нею не їжджу – не можу… Після вимушеного виїзду з Криму ми оселилися в Одеській області, я купив там будинок.

— Чи багато часу знадобилося вашій дружині, аби призвичаїтися до кочового циркового життя?

— Людмила закінчила Одеський інженерно-будівельний інститут. Циркові артисти, буває, кілька років не можуть потрапити додому. Тож, аби не розлучатися зі мною надовго, дружина змінила професію і стала моєю асистенткою. У всі подорожі ми їздимо разом.

— Дружина дивиться усі номери за вашої участі?

— З 1992-го не бачила жодного нашого виступу. Це сталося після того, як одного разу під час виступу у дружини на очах я впав і знепритомнів, мене винесли з арени. На щастя, обійшлося невеликим струсом мозку. Єдине, що Людмила може деколи подивитися, це наші програми на батуті.

Тепер наша «родзинка» — підкидні дошки. Колись стрибки на таких дошках в українському цирку користувалися шаленою популярністю. Та з часом про цей номер забули – на довгі 20 років. Віковим акробатам складно виконувати стрибки на доріжці. Але крутити піруети у повітрі, коли тебе викидає дошка, можна до самої старості. У Державній цирковій компанії України нам дали «добро» і видали реквізит – хоча і старенький (лише мені ці дошки служать років сім, а до мене підкидали під купол акробатів ще добрих 15-20 років), зате робочий. Коли є можливість, замінюємо фібергласові жердини – по одній, по дві, як випадає. Одна жердина коштує тисячу доларів. А лише на одну дошку десять таких потрібно.

— Донька з самого дитинства знала, що на неї чекає професія циркової артистки?

— Тепер вона скаже, що так. А коли була маленькою, Марина мріяла про медалі у художній гімнастиці. У Сімферополі вона займалася гімнастикою у відомій “динамівській” школі, де навчала дітей Любов Серебрянська. Деколи ми брали доню з собою у турне. Перше, що я робив, приїхавши на гастролі до великого міста, шукав для неї гімнастичну школу. Вона займалася усюди потрошку. Та одного разу у рідній сімферопольській школі мені сказали, що постійно смикати дитину з місця на місце не варто. І ми стали залишати її вдома з бабусею. Марина виконала норматив майстра спорту з художньої гімнастики. А у цирку продовжила свої пошуки у повітрі. Грація і виразність Марини на цирковій трапеції сягають своїм корінням у гімнастичне дитинство.

Фото з архіву Євгена Захарова.

Довідка «ВЗ»

Євген Захаров народився 5 вересня 1957 року в Єрейментау (Казахстан). У 1960 р. разом з батьками переїхав до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Майстер спорту зі спортивної акробатики. З 1990 р. виступав у Союздержцирку. Акробатичний номер Володимира Довейка «Російські гойдалки», у якому Євген довгі роки брав участь, здобув найвищі нагороди у конкурсах циркового мистецтва: «Золота Зірка» фестивалю «Зірки цирку» у Вероні (1992), «Срібний клоун» Міжнародного конкурсу у Монте-Карло (1994) та «Золотий Лев» на акробатичному фестивалі в Учао (Китай). З 2008 року працює у Державній цирковій компанії України. Найбільше запам’яталися глядачам акробатичні номери групи під керівництвом Євгена Захарова «Стиляги», «Люди в чорному», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та інші.

 

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s