3 травня 2014 р.
Вашій мамі довелось несолодко: вона багато чим жертвувала, щоб ви переїхали до Криму і жили там з батьком…
Це дуже особиста історія: кінець 80-их. Кримські татари були небажаними гостями у Криму. При будь-якій спробі повернутися на батьківщину їх відправляли із вокзалу додому. Моя мама — вірменка. І вона могла б вільно вирушити до Криму. Але, як тільки відкривали її паспорт і бачили, що у неї чоловік Джамаладінов, теж автоматично їй відмовляли. Відмовляли у прописці, у роботі, у всьому. А вона не розуміла, чому так? Вона, шановна піаністка, могла б влаштуватись у кожну з музичних шкіл.
Спершу ми приїхали у Мелітополь. І поступово, дрібними кроками, підбирались до справжньої батьківщині мого батька, — села Малоріченське. Кючюк Озен, власне. Тато не хотів нічого чути ні про Крим, ні про Сімферополь чи Алушту. Йому було потрібне з народження виключно Малоріченське, чого б це не коштувало.
Мама пригадує, що у 23 роки, коли він робив їй пропозицію, попередив: «Знаєш, але жити ми будемо у Криму, у Малоріченському». Вони не мали можливості отримати прописку у Криму, тому довелося розлучитися. Це було фіктивне розлучення. І мама приїхала завойовувати /достеменне значення цього слова/ Крим. Влаштувалась викладачем фортепіано у музичну школу у селі Малоріченське, де вони й зараз проживають. Моя мама не вміє брехати, зовсім. Тож, коли вказувала у документах, що не має ні чоловіка, ні дітей, вона знепритомніла.
Батькам доводилось зустрічатись у парку вночі, коли темніло. Тато приїжджав у п’ятницю ввечері, і вони бачилися потай, щоб ніхто не запідозрив, що мама має кримськотатарський бекграунд.
Все було непросто. Та нарешті ми купили будинок… Так, ми одні з перших кримських татар, котрі купили будинок у Криму. Іншим, котрі поверталися на батьківщину, вже давали ділянки. Причому надавали у дуже незручних місцях, де навіть машина з цементом або каменем коштувала вдвічі дорожче, бо це були схили.
Завдяки такій-от афері нам вдалося купити будинок у Криму. Купити будинок саме у тому місці, звідки мої прадідусі, прабабусі, де криницю викопував мій прапрадід. І я точно знаю, де вона.
Ліліт Саркісян, інтерв’юер та головний редактор TheNorDar
Якщо уявити собі дерево і чимало розгалужень: що є ваші корені, що ви увібрали від вірменської і кримськотатарської національностей?
Цікаве запитання. Скажу гучну і, може, навіть образливу фразу, але самі пригадайте, хто у Радянському Союзі найкраще грав джаз? — Вірмени. Вірмени неймовірно музичні, всі, кого знаю, співають.
Кримських татар об’єднують сумні пісні. Мені здається, у народу, який багато страждав, не може бути значної кількості веселих пісень. Увесь час чую: ну, от у тебе всі кримськотатарські пісні сумні. Але й усі вірменські пісні, котрі мені подобаються, теж сумні. Вражає їх глибина, мудрість. І при цьому є неймовірне людинолюбство, життєствердність.
Запитання із зали.
Як мені здалося з історій, котрі звучали сьогодні, у вашому житті дуже важлива мама. А ви, як майбутня музична мама, яку колискову заспіваєте?
У мене дуже міцний зв’язок з мамою, це правда. Мама — кращий критик: вона і похвалить, і посварить. Але татова роль — не менш важлива.
Колискова… Не пам’ятаю, щоб мама мені співала колискові. Я відразу почала слухати музику. Пам’ятаю історію, яку розповідала мама: вона купила платівку Елли Фіцджеральд. І вона вмикала її мені, а я засинала. Як тільки один бік завершувався, я прокидалась. Тобто я спала, поки звучала музика. Тому я, можливо, теж так вчиню. Не буду співати. Ще на концертах наслухається. А просто буду вмикати хорошу музику, класичну. Дійсно, ставте дітям багато музики: джазової, академічної, народної.
Якщо ми хочемо, щоб у нашому світі народжувалися Моцарти, і кажемо «… де ж вони, де?» Так, не буде їх, якщо ми всі будемо слухати Девіда Гету.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.