Олександр Демидов, колишній житель Прип’яті: У перший день після аварії на ЧАЕС Прип’ять гуляла весілля

22 квітня 2016 р.

У кожному житті трапляються події, пам’ять про які не стирається за жодних обставин. Їх подробиці й наслідки, пов’язані з ними думки та емоції навіки осідають у душах тих, на чиєму шляху вони виникли, і час від часу спливають у пам’яті. Наближення 30-х роковин Чорнобильської катастрофи – період, коли такі спогади потужною хвилею накочуються на кожного, по кому та біда пройшлася. І неважливо – був ти ліквідатором, потерпілим чи вимушеним переселенцем.

У далекому вже тепер 1986 році керівник телевізійної групи славутицької телекомпанії “Медіа-Дім” Олександр Демидов був життєрадісним 30-річним чоловіком і мешкав із родиною у Прип’яті. Мав професію, яку після аварії на Чорнобильській АЕС мусив би, здається, змінити. Та от дивина: після відпрацьованої зміни в радіоактивному пеклі ліквідатори були не проти… потанцювати. Своїми спогадами про перше в Прип’яті безалкогольне весілля, евакуацію міста, життя “до” і “після” ді-джей прип’ятської дискотеки Олександр Демидов поділився з кореспондентом Укрінформу.

– Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, звідки ви приїхали у Прип’ять, чим займалися в цьому місті, і які спогади воно у вас залишило?

– Все своє молоде життя я займався музикою – дискотечною справою. Захопився цим ще у 70-і роки минулого століття, коли навчався в інституті. Я був одним із перших українських ді-джеїв, серйозно ставився до цієї справи і віддав їй 25 незабутніх років свого життя.

У Прип’ять я приїхав із Полтави в 1980 році. Працював у будинку культури “Енергетик” організатором дискотек. Це були не просто танці, а ціле розважальне шоу – з виступами танцювального колективу, зокрема. Проводили ми й тематичні вечори, на яких усі пісні були присвячені одній темі – морю чи аерофлоту, скажімо. Наша прип’ятська дискотека вважалась однією з кращих у Київській області, на наші вечори приходило, бувало, до 500 чоловік. Мені про це приємно згадувати. Нас навіть брали в агітпоїзд “Комсомолець України” і возили з міста в місто. У тому потязі був скляний вагон, куди ми запускали молодь на дискотеку. Танцювати там можна було навіть під час руху поїзда.

Прип’ять у пам’яті її жителів (і в моїй, зокрема) залишилась молодим містом. Адже народилось воно в 1970-му, а загинуло в 16-річному віці. Нічого поганого про нього сказати не можу. Знаю, що є люди, які “плачуть”: от, мовляв, це місто принесло нам біду й нещастя. А я вважаю, що провів там найкращі роки свого життя. Навіть жалію людей, у житті яких не було такого міста. Шкода лише, що відвідати його я можу лише як кладовище. Останнім часом туди навіть зовсім не їжджу.

– Коли на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, певний час про неї офіційно не повідомлялося. Хоча погані чутки пішли відразу. Як поводили себе в першу добу мешканці Прип’яті?

– Аварія сталася в ніч з п’ятниці на суботу. А мешканців Прип’яті вивезли в неділю. Отож, півтори доби люди були в невіданні. Чутки ходили, але точно ніхто нічого не знав. І тому в нас була єдина “радіоактивна дискотека” на весь Радянський Союз. Вона щоправда, не відбулася (в неділю нас евакуювали), а от провести перше в Прип’яті безалкогольне весілля 27-го ми встигли.

– Цікаво-цікаво. Детальніше про це, будь ласка.

– Тоді якраз був період боротьби з пияцтвом і вводилася мода на безалкогольні весілля. Я жартував, що, мабуть, і аварія на ЧАЕС сталася через нього – щоб відмінили. Я був тамадою на тому весіллі і скажу, що вести його було дуже складно. На звичайному півтори години попрацюєш, а далі – все, гості вже самі веселяться, можна їм лише слово надавати. А коли всі тверезі, то сидять такі смутні, говорити не хочуть. Ну й, звісно, на настрій того весілля вплинули чутки про якусь надзвичайну подію на станції, про те, що когось із очікуваних гостей повезли в лікарню. Найсумніше, що ми тоді реально були за “залізною завісою”. У ніч з 26 на 27 квітня відключили телефонний зв’язок. Мобілок тоді не було, а міжміських переговорів ніхто не міг замовити. Чутки країною ширились, люди з інших міст намагалися додзвонитися, а телефони Прип’яті були постійно ніби зайняті.

Оця невизначеність, розгубленість була властива всім мешканцям міста. Хоча весілля ми, слава Богу, відгуляли. З тією парою ми зустрілись у Прип’яті через 10 років. І навіть відзняли репортаж. Пройшлися місцями, де викрадали наречену, зазирнули в кафе, в якому гуляли, згадали про те, як проходило весілля і так далі. Молодятам тоді, пам’ятаю, за безалкогольне весілля обіцяли комсомольські путівки. А гості втішали себе тим, що наступного дня у батька нареченого буде день народження – ювілей, і там вони “відірвуться на повну”.

– Однак у неділю жителів Прип’яті завантажили в автобуси і повезли в невідомість довгою-довгою колоною…

– Так, о 12-й годині по радіо оголосили про несприятливу радіаційну обстановку, запропонували взяти з собою гроші, документи, фотографії і підкотили автобуси.

– І куди вивезли, зокрема, вашу сім’ю?

– В село Поліське Київської області (через півроку воно, до речі, теж було виселене). Нам пощастило, бо нас підселили до людей, які виділили для нас кімнату. А от у селі, здається, Вовчків евакуйованих поселили в сараї й поставились до них не дуже добре.

У селі ми, жителі 50-тисячного міста почувалися зайвими. Тому що місцеві поглядали на нас скоса. Потім з’явилося слово “радіація” і нас, боячись “заразитися”, стали побоюватись. Отож, поживши в селі 2 дні, я з родиною виїхав до мами у Полтаву.

– І як вас прийняла Полтава, адже жителі віддалених від Чорнобиля міст і сіл тоді, пам’ятаю, страшенно боялися занесення до них радіації?

– Коли ми приїхали туди, то пішли в поліклініку поговорити, розпитати про можливий вплив опромінення на організм. Пам’ятаю, лікарка пересадила мене на стілець, який стояв подалі від неї. Думаю, що потім той стілець взагалі викинули. Тому що чим далі від Прип’яті, тим більше було фобії, різних чуток про радіацію, розмов про те, що з людьми, які приїхали з зони лиха, не можна спілкуватися, і що всі вони – смертники. Чути таке було неприємно і ми, залишивши дитину в бабусі, повернулися з дружиною в Поліське.

– Навіщо? Адже могли, мабуть, залишитись і починати нове життя в Полтаві.

– Ми повернулися з’ясувати: а що далі? У Поліському був штаб Чорнобильської АЕС, тож я пішов туди в профком і сказав, що готовий стати до роботи й організувати культурну програму для працівників станції. Мені сказали: Демидов, ти що, з глузду з’їхав, яка зараз дискотека? А потім подумали і дали добро. Є такий чудовий фільм “В бой идут одни старики”. Там, здається, головний герой говорить, що війна – це минуще, а музика – вічна. Абсолютно згоден.

І от 6 травня ми (а нас із дискотечного колективу з 15-ти чоловік залишилось троє) вперше після аварії поїхали в Прип’ять – по апаратуру. То було сумне видовище: під’їзди – опломбовані, магазини – закриті, всюди міліція, облізлі коти й собаки, гуляє вітер. Все завмерло. Відчуття – ніби почалася війна.

У Прип’яті на той час залишалось 300-400 чоловік змінного персоналу атомників. З різних будинків вони сходилися в центр, звідки автобус відвозив їх на атомну станцію (неушкоджені енергоблоки тоді ще працювали). Спочатку атомники жили безпосередньо у своїх будинках. Та місто все одно виглядало пусткою.

– Чи відвідали ви свої домівки, потрапивши знову у Прип’ять?

– Звісно, ми скористалися моментом, заїхали у свої квартири і забрали звідти деякі речі (нам для вивезення апаратури дали автобус). Ясно, що за один раз взяти все не змогли.

– Які речі дозволялося вивозити, а які ні?

– Заборонялося вивозити меблі і дитячі речі. Все інше брати дозволялося, але ретельно перевірялося дозиметром.

– І що, вони були чисті?

– Це залежало від того, в якому мікрорайоні люди жили і чи залишали вони відкритою кватирку. Радіація була вищою в 1-му мікрорайоні, розташованому найближче до станції. Відстань там була 1,2 км, зовсім поряд. Запізнюючись на роботу, люди іноді навіть пробігали цю відстань. Під час перебування у 1-му мікрорайоні, у роті виникав присмак заліза. Це означало (як я потім з’ясував у дозиметристів), що фон там – 1 рентген на годину. Це дуже високий рівень радіації для мирного міста. Така доза завелика навіть для працівників станції. Отже, у мешканців того крайнього кварталу речі перевіряли особливо ретельно.

– Я завжди вважала, що жителям Прип’яті довелося залишили майже все. Аж, виявляється, речі вивозити дозволялося. Тож коли відбулася масова евакуація домашнього краму?

– У серпні. Виділявся один автобус на один під’їзд. На завантаження давали дві години і целофанові мішки. Наповнивши їх, люди підходили до дозиметриста. Більшість викинутих речей (особливо килими) були з 1-го мікрорайону. Тому що навіть у випадку зачиненої квартирки пил всередину все одно проникав. Я з родиною жив у найвіддаленішому від ЧАЕС районі, на вулиці Спортивній.

– Отже, ви привезли в Поліське апаратуру, що було далі?

– Першу дискотеку в Поліському ми провели 9 травня – у День Перемоги. Молоді на неї прийшло дуже багато – і працівники Чорнобильської АЕС, і так звана “кухня” – обслуговуючий персонал, який займався пранням, приготуванням їжі. У Поліському була велика база, чисельність його населення тоді зросла щонайменше втричі. Молодим людям вечорами, звісно, не було чого робити, і наші щотижневі дискотеки були дуже доречними.

У мене зберігся альбом із заявами-проханнями ліквідаторів провести для них після зміни дискотеку. Через відсутність під рукою паперу, писали вони ці звернення на зворотному боці бланків листів-подяк за участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Проводили ми в Поліському і весілля – у першій половині травня. Спеціального автомобіля для урочистої події не знайшлося, тож у ЗАГС молодят возили на прикрашеному кульками “бобику”. До нас тоді навіть приїжджав журналіст газети “Собеседник”, брав інтерв’ю про те весілля.

– Як довго ви проводили дискотеки в 30-ти кілометровій зоні?

– Близько двох років – до 1988-го. Потім було збудоване місто Славутич і працівників ЧАЕС поступово переселили туди. На пам’ять про той період у мене залишилась Почесна грамота Міністерства культури і Центрального комітету профспілки. Вона була вручена нашій дискотеці за організацію і проведення культурно-масових заходів для ліквідаторів Чорнобильської катастрофи.

– Як потім склалося ваше життя?

– Дискотечною діяльністю я займався до 2000 року. З віком, правда, вже менше, бо організовував лише дискотеки 80-х. У коло наших відряджень входив і Славутич. Весь цей час я так і залишався працівником Прип’ятського будинку культури “Енергетик”. Після евакуації, коли більшість його працівників роз’їхалися, мене навіть призначили художнім керівником закладу. Наша дискотека залишалась єдиним колективом при будинку культури, який хоча б щось робив. З нами тоді працював нині вже покійний кінооператор Михайло Назаренко. Свого часу він знімав ще живу Прип’ять, і цей фільм ми показували атомникам на початку кожної дискотеки.

– І коли ви нарешті “забрали” свою трудову книжку з Прип’яті?

– Моя трудова переїхала разом з профкомом Чорнобильської АЕС спочатку в Поліське, а потім – у Славутич. Штамп у ній, здається, не міняли років із п’ять. Навіть живучи у Славутичі, я ще деякий час працював у Прип’ятському будинку культури.

У Славутичі я поступово “доріс” до посади завідувача міського відділу культури. А під час заочного навчання в інституті культури зацікавився телебаченням. Дискотека для молоді перестала бути моєю справою.

Телебачення у Славутичі з’явилося у 1988 році. Це було перше в Радянському Союзі не обласне і кабельне телебачення. У Славутичі прийом сигналу був незадовільним, тому місто стало першим у країні, де кабелі підводились до кожного будинку і кожної квартири.

– Отже, Чорнобильська катастрофа не зламала вашу долю і все, врешті-решт, склалося добре.

– Можна сказати, що й зламала: я розлучився і заново одружився (сміється, – авт.). Звісно, це не було наслідком Чорнобильської катастрофи, хоча загалом міцність сімей тоді багато в чому перевіряв вахтовий метод – коли 15 днів чоловіки жили далеко від дому й заводили якісь знайомства. Гадаю, в 1986-88 роках через Чорнобиль розпалося багато сімей. Хоча статистики такої, мабуть, ніхто не вів.

– А як зі здоров’ям у вас, переселенців?

– Особисто у мене були деякі проблеми. Хоча вплив малих доз радіації – це настільки недосліджена тема, що деякі лікарі вважають їх навіть корисними. Мовляв, організм від них збадьорюється, починає боротися з хворобами і т. д. Великих доз радіації жителі Прип’яті не отримали, окрім, хіба що, мешканців 1-го кварталу.

Попри це, є люди, які всі проблеми зі здоров’ям звалюють на Чорнобиль. У той же час сказати точно – від радіації вони чи ні, ніхто не може. Адже багато чого залежить від самої людини. Був у нас у Прип’яті чудовий чоловік – начальник гаража. Під час ліквідації наслідків аварії він скрізь їздив, керував, організовував і офіційно набрав 25 рентгенів. Люди позирали на нього й казали: ну, рік-два протягне і все. Відтоді він встиг двічі одружитися і стати батьком 4-х дітей. І зараз, здається, вчергове розлучився, переїхав жити в Бровари і прекрасно себе почуває.

– Отже, не в радіації наші біди, виходить.

– Ліквідатори-пожежники, які безпосередньо гасили реактор, ті, звісно, дуже постраждали. Хоча теж – у всіх по-різному. Пам’ятаю двох братів-пожежників, історія яких – як легенда. Вони гасили в одних і тих самих точках. Але один перед роботою випив і тому, мабуть, досі живий. А його брат помер.

– Не даремно, значить, тоді говорили про користь алкоголю.

– Горілка рятувала при прямому опроміненні високими дозами радіації. При нижчих рівнях треба було пити “Каберне” особливого сорту, яке давали підводникам. Це вино відновлює частинки крові. У Києві тоді “Каберне” швидко “розмітали” з полиць.

– Чи є у Славутичі якась прип’ятська спільнота?

– Таке товариство збирається в Києві. Здається, на Троєщині. Я туди навіть приїжджав кілька разів. А постійно бувати там мені нецікаво. Для мене 26 квітня – дата смерті Прип’яті, коли ми з друзями збираємось і згадуємо це місто. Але сумувати за ним, скаржитись на долю – такого в нас немає. Життя іде вперед, змушує багато працювати й думати про сьогодення.

Також уночі 26 квітня, о першій годині 25 хвилин, славутичани вшановують пам’ять загиблих ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Приходять до пам’ятника в центрі міста, кладуть квіти, ставлять свічки. Мовчки, без зайвих слів. У радянські часи це було незвично – як так, без мікрофона і промови партійного секретаря. Але нам це не потрібно. Ти прийшов – і вже цим віддав шану.

 

 

Розмовляла Наталія Потапчук, Чернігів

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s