Татуся Бо: Коли ми починаємо жаліти здорових толкових мужніх людей, ми робимо їх інвалідами

4 травня 2016 р.

Автор: Сергій Старостенко

Гумор — необхідний сьогодні людям антидепресант – вважає блогер Татуся Бо. Писати з гумором на гостросоціальні теми вона почала два роки тому, у лютому 2014-го. Татуся мріє про той час, коли закінчиться війна, і вона зможе повернутися до легких тем.

– Коли пішла в декретну відпустку, зрозуміла, що не хочу повертатися в журналістику в будь-якому її прояві. Відбулося вигорання професійне і настало розчарування в цій професії.

Чому розчарувалися?

– І досі журналісту, щоб отримати якусь інформацію від державного діяча чи органа, треба скільки нервів на це покласти. Я 5 років тому сама працювала в журналістиці. Тоді було ще жахливіше. Пишеш запит. Через 21 день приходить культурна відмазка на листочку. Здавалося б, що б такого — отримати інформацію щодо власника землі, на якій буде поводитися будівництво. Це ж відкрита інформація. Чому робити з цього секрет?

Стараєшся, готуєш, аналізуєш, доводиш свою точку зору, а це тупо і бездарно перекривається якимось словом чиновника, який сказав “Нє пущать”. Постійно мусиш озиратися на тих впливових людей.

До того ж всі на той час шаленими темпами переходили в інтернет. Інтернет-журналістика ставила свої вимоги — це терміновість. А в режимі обмеженої кількості кадрів терміново підготувати якісну перевірену новину нереально.

Ми озиралися на стандарти інтернет-журналістики, наприклад, в Америці, але не враховували те, що в Америці над однією новиною працюють мінімум п’ять чоловік. З них одна особа займається тільки тим, що перевіряє достовірність прізвищ людей, зазначених у новині. У нас це все готує одна людина, і таким шаленим темпом, що навіть не встигає помилки в заголовку виправити. Принижувати себе в професії не хотілося, через те я пішла в домашні клопоти.

Автор: Сергій Старостенко

Зараз мене захоплює творчий світ. Можливо і тут відбудеться колись певне розчарування і вигорання. Від цього ніхто не застрахований.

Ведення блогу накладає відповідальність?

– Є соціальна відповідальність. Ти відповідаєш за свої слова, бо твоя думка впливає на життя інших людей. До мене написала жінка, яка завагітніла четвертою дитиною. Сім’я у скруті. Простила поради, чи лишати дитину? чи ні. Чоловікові поки що не говорила. Одна моя частина кричить — лишай цю дитину, вона буде для тебе благословенною. А з іншого боку розумію, що не знаю ні цієї жінки, ні цієї родини, щоб давати таку пораду. Я не можу від свого імені чиюсь долю вершити. Порадила їй поговорити з чоловіком.

Над кожними постом думаю, як він може вплинути на людей. Завжди наголошую, що я часто помиляюся.

Міщанам легше справлятися з соціальними негараздами? Які настрої в селі?

– Селяни дуже збідніли. Їх дуже гнітить підвищення тарифів на газ. Навіть найбагатша людина в селі не може собі дозволити поставити сонячну батарею за 50 тисяч гривень. Переходять на дрова.

Вражає, що селяни збайдужіли до природи. Не вважають за гріх у яму відвезти сміття. А те що сміття отруїло землю на сотні років вперед, ніхто навіть не задумується. Хочеться іноді їм це сказати. Але не маю права, бо я не захотіла жити поряд з ними.

Хвиля міграції людей із сіл в міста не спадає?

Це пов’язано з десятиліттям інертності. На місцях люди не привчені проявляти ініціативу. Бо вона ніколи не була підтримана владою. Людина чекає, що хтось прийде і зробить для неї робоче місце, що попіклується про неї. Розуміє, що на місці про неї ніхто піклуватися не буде, здіймається і їде кудись в інше місто, де вже хтось щось створив. В маленьких містечках ще треба мати сміливість щось створити. У селах багато людей хотіли створити свої маленькі фермерські підприємства. Хоч на 5 корів, щоб бути на рівні на цьому ринку. Але поряд існує сільськогосподарський монстр — колишні колгоспи, зараз їх викупили величезні аграрні монстри, які утримують ці колгоспи. На їхньому фоні отримати підтримку місцевої влади поодиноким фермерам просто нереально. Але знаходяться сміливці, які перемагають.

Автор: Сергій Старостенко

У селах трошки сміливіші люди, а в маленьких містечках всеохопна інертність: я не можу нічого змінити. Навіть зробити зауваження водієві в маршрутці, який палить і свариться на пасажирів матом. Якщо одна людина розкриває рота, щоб відстояти власну гідність, всі її зашикують: “Він же ж за рульом. А якщо нас висадить?”

В усіх сферах непрофесіонали. В освіту приходять люди, які вчити не вміють. Медики якщо і знають теорію, не знають, з якого боку підійти до пацієнта.

У нас через 10 років буде велика суспільна проблема — перенасичення теоретиками. Бо фактично відмирають люди, які вміють тримати інструмент в руках. Зато теоретиків у нас хоч греблю гати. Політологів і військових експертів особливо.

Нам треба повертатися до технікумів. Щоб там навчили базі. Раніше в районному центрі було як мінімум два-три ПТУ. Зараз нуль. Зате повідкривалася купа філіалів якихось університетів, де ти купуєш навчальні матеріали, екзамени, диплом. От і все навчання.

З іншого боку, за два останні роки з’явилося багато ініціатив у малому бізнесі.

Те, що люди почали щось робити руками, це дуже важливо. В Києві починають відкриватися якісь центри, де людина, яка працює, наприклад ІТ-шником і цікавиться виготовленням меблів, може навчитися це робити. Уже є куди людині на вихідних податися,. люди відчувають потребу до роботи руками. Дехто знаходить у цьому своє покликання. Хтось починає з освіти математика, а варить круте пиво і кайфує від цього.

Якщо раніше малий бізнес базувався на тому, щоб купити і перепродати, то зараз люди стали щось створювати. За останній час скільки з’явилося торгових марок, які виготовляють одяг, взуття, продукти харчування.

Суржик — дієвий інструмент контакту з народом?

– З одного боку, це художній засіб створення смішного. Називаю його “бойовий суржик” — це як зброя, якою можна до широких мас донести свою думку. Таким же суржиком писав Іван Котляревський. Таку ж мову буденності і повсякдення використовував Остап Вишня.

В побуті говорю чистою українською. Коли приїжджаю до мами в село і не встигаю переключитися, мені кажуть: ти, як вчителька, балакаєш.

Гумор — це особиста моя внутрішня потреба. Над усім в житті маю як слід пожартувати — від побутової ситуації до чиєїсь безглуздої думки.

Автор: Сергій Старостенко

Коли нещодавно почула міркування когось із “культурних” діячів, що Rolling Stones – не музиканти, вирішила, що час запускати жартівливі фейкові сентенції “від українських піснярів”. Типу, Степан Гіга вважає, що Майкл Джексон — взагалі не співак. Тоді всі зацікавляться, хто такий Степан Гіга. Доречно було б сказати, що Іггі Поп — це рідний брат Іво Бобула, якого в дитинстві викрали з Буковини і відвезли в Америку. Там він писав свої пісні страждаючи за батьківщиною. Або що співачка Келлі Осборн, судячи з зачіски, могла б бути позашлюбною донькою Лілії Сандулеси.

Ви казали, що є такі речі, про які без суржика і без мату не розповіси. Які це речі?

– Про витівки товаріща хуйла і його підхолуйків — як ви культурною українською мовою зможете це все прокоментувати? Я не можу, бо починаю тупотіть ногами. Тут приходить на допомогу бойовий суржик.

Жіночки з котіками на аватарочці часто пишуть мені: “Як можеш ти, стерво, паскудити рідну мову?” У кожного продукту є якийсь свій споживач. Є мій читач, а є відверто не мій, і я не претендую на його увагу. Я не буду битися за цього читача, бо я розумію, що йому миліше слово Гончара. Серед моїх підписників є і викладачі університетів, і водії маршруток.

Коли закінчиться війна, тоді Татуся Бо буде собі тишком-нишком постити про свій побут і не представляти для людей великого інтересу. І я хотіла б, щоб цей час настав.

Автор: Сергій Старостенко

Що б ви порадили людям, які повертаються з війни зі зламаною психікою?

– Ми дуже легковажно ставимося до посттравматичних синдромів. Держава ще в позаминулому році мала б створити потужну систему надання психологіної допомоги воїнам і людям які жили в зоні АТО і були свідками бойових дій. Можна багато просторікувати “встань і йди”, але коли воно не йдеться, воно не буде йтися.

Людям, які повертаються звідти, дуже важко налаштуватися на це мирне життя, коли ти не розумієш, де свій, а де чужий. Через це вони кажуть, що там простіше. Справді, для них там простіше. Бо ось ворог, а ось свої. Ти чітко знаєш, куди тобі йти, що робити, проти кого ти. А тут не знаєш, хто тобі ворог сьогодні, а хто сьогодні твій друг. Люди за роки війни забувають, як жити в суспільстві.

Потрібна підтримка у соціалізації цих хлопців. У 2013 році людина працювала менеджером з продажу автомобілів. Через два роки війни повертається додому. Чи зможе вона працювати тим же менеджером? Ні. Ринок змінився, часи змінилися, методики змінилися. Людина випала з контексту. Мають бути фахівці-соціологи, соціальні педагоги, які введуть людину в цей контекст.

Ми кожного воїна сприймаємо як героя і як інваліда, незалежно від його діяльності там. Ми їх усіх сприймаємо як інвалідів — психологічних або фізичних. Чому? Та бувають такі потужні люди без рук без ніг, щоя перед ними відчуваю себе інвалідом. Не обов’язково людині бігати-стрибати — хай вивчає програмування, забезпечує себе і свою родину і стає повноцінним учасником цього суспільства.

Приходить людина психологічно травмована після війни. А суспільство до нього — “бідненький!”. Та чого ж він бідненький? Не треба його жаліти. Руку йому подайте. Коли ми починаємо здорових толкових мужніх людей жаліти, ми робимо їх інвалідами. Бо в них зникає бажання боротися. Якщо так триматиме, через кілька років ми отримаємо півкраїни інвалідів — фізичних і моральних.

Приїжджають переселенці зі сходу, а їм відразу: ось вам каструлька, ось вам ложечка, ось вам кофточка, ось вам мішечок картопельки — живіть собі і будьте щасливі. Так ми даємо людині рибу, замість того щоб дати їй вудку.

Про це мають дбати не волонтери. Це має бути на державному рівні. У нас є ціле міністерство соціальної політики. Раніше воно займалося пенсіонерами, інвалідами і ветеранами війни. Херньою вони займалися. Створили соціальні центри, куди приходили пенсіонери поспівать, та і все.

Як суспільство змінилося за два роки?

– Більшість з тих, хто заявляють альтернативну точку зору, не готові ставати до зброї. Вони займають настільки інертну громадянську позицію, що вони навіть не готові змінювати своє власне життя. Не кажучи про кроки, які можуть вплинути на суспільство і державу.

Автор: Сергій Старостенко

Сьогодні, наприклад мешканці мого будинка на Татарці дружно піднялися оформлювати петицію, щоб відкрити у нас парк. Бо в нас єдиний майданчик, де відпочивають мами з дітками, – це двір школи. Зараз говорять про те, щоб зробити там невеличкий скверик з зеленими насадженнями. Поряд будувалися будинки Еліта-центру. Вони відгороджені, там шмигають щурі, все сіре і безхозне, заростає бур’янами і хащами. Якщо розчистити частину тієї території, можна зробити пристойне місце. Зазвичай люди не хочуть вв’язуватися, їм однаково чи ніколи. А зараз стає не однаково. Це теж певна перемога майдану.

Ми прагнемо до Європи. Але нам варто будувати свою державу — на своєму менталітеті, на своїх принципах, поняттях, щоб нам було зручно жити.

Візьмімо дореволюційну Францію, добонапартівську. Хіба це та Європа, про яку ми мріємо? Це беззаконня, бруд, антисанітарія. Їм довелося прожити кілька століть, щоб дійти до того рівня, який вони мають зараз.

У Європі люди відсторонені від світових проблем і занурені у власний добробут. Більшість пересічних європейців живуть в своєму комфортному світі. В їхньому сприйнятті конфлікт між Росією і Україною — це настільки далеко, що аж навіть їх не стосується. Мене це спочатку дуже обурювало. Тоді я почала пригадувати конфлікти на далекому Сході. Чи стосувалися вони нас так живо? І тут я відчула певну особисту провину перед тими країнами. Мене не зачіпала війна в Грузії. Я була в той час занурена в свої життєві негаразди. У нас було сито, тихо, тепло. Нам не горіла тоді та війна. Але та війна, яка тоді горіла в Грузії, горить зараз нам тут. Це така зла, мабуть, закономірність — що вона горітиме далі тим, кому вона не горить зараз. Вже горить. Не війною, терактами. Але горить.

Advertisements

3s коментарів

Filed under Uncategorized

3 responses to “Татуся Бо: Коли ми починаємо жаліти здорових толкових мужніх людей, ми робимо їх інвалідами

  1. а мені горіла грузинська війна, ще тоді ясно було, що ми наступні будемо

    Подобається

    • Василько

      і мені. але я тоді якось провтикав ту війну… Проте активно поширював фільми 5 днів у серпні і Мандарини та Уроки русского.

      Подобається

      • а ми були якраз у тбілісі у 2010. багато розпитували, їздили у мцхету, то там видно було і сліди від куль, і танкові руйновища.
        а ще горі. дуже сильне вражіння. посічені стіни будинків. і при тому досі стоїть памятник сталіну. як можна в голові таке вкладати – не розумію…

        Подобається

Написати відповідь до Василько Скасувати відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s