о. Василь Борисевич: Кожен священик може послужити Батьківщині в армії

26 квітня 2016 р.

Священик Василь БОРИСЕВИЧСвященик Василь БОРИСЕВИЧ настоятель храму Різдва Христового, який належить до Миколаївської єпархії УПЦ (МП). Церква понад сто років є сакральним центром села Василівка, що розкинулося на степових пагорбах вздовж річки Інгулець у Снігурівському районі. З нею пов’язані ключові моменти історії та долі місцевих мешканців. Саме тут зберігаються мощі новомученика Кирила Приймака, попечителя парафії, який у 1922 році разом зі священиком Сергієм Штеньком та старостою Прохором Бунчуком були жорстоко закатовані червоноармійцями. У 2008 році УПЦ канонізувала невинно вбитих за віру як святих новомучеників. Нещодавно РІСУ розповідала про роль Василівської церкви у збереженні духовних традицій бойків, вимушених переселенців з теренів Західної Бойківщини, та їх участь у відновленні повноти релігійного життя парафії.

За почином отця Василя Борисевича була створена громадська організація «Волонтери Снігурівщини», яка третій рік поспіль опікується матеріальними та духовними проблемами воїнів у зоні АТО та надає гуманітарну допомогу мирним мешканцям Сходу. Волонтерська робота об’єднала небайдужих жителів Снігурівського району, представників різних християнських конфесій. Наприклад, організацію очолює Олександр Єфремов, священнослужитель Української християнської церкви «Нове покоління» у м. Снігурівка. Різноманітну допомогу надають православні парафіяни та церкви ХВЄ та ЄХБ. Отець Василь разом з волонтерською групою доставляв допомогу у найгарячіші точки на лінії зіткнення: Волноваху, Дебальцеве, Мар’їнку, Артемівськ, Костянтинівку, Красноармійськ тощо. Втім, важливою складовою волонтерських поїздок священнослужителя є душпастирська робота з бійцями у зоні АТО.

Церква у Василівці

Отче Василю, що спонукало Вас стати волонтером?

— Все почалося з Майдану. Нас троє священиків приїхало до Києва: я з Миколаївської та отці з Новокаховської та Уманської єпархій. Кожен мав своє бачення народного протесту. Один із нас був впевнений, що стоять «майдануті», другий займав патріотичну позицію, я шукав правду. Хотілося дізнатися, у чому справжні причини Майдану, звідки приїхали люди, чого прагнуть досягнути. Згодом поспілкувавшись з протестувальниками, стали однодумцями. Побачили, що стоять звичайні люди. Там були мої односельці з Тернопільщині, звідки я родом. Хлопці приїхали до столиці та хотіли, щоб Україна була вільна і незалежна, не залежала ні від кого, ні від Росії, ні від Європи.

Узимку 2014 після розстрілу Майдану у Снігурівці повалили пам’ятник Леніну. Ми тоді приїхали з села Василівка служити першу у нашому районі панахиду за невинно вбитими Героями Небесної сотні. У присутніх було сильне здивування. Усі казали: Московський Патріархат, що ти тут робиш? Я відповідав, що не в патріархаті діло, а в людях. Зі мною приїхали наші парафіяни, наш церковний хор. До молитви приєдналося дуже багато снігурівських.

А далі почалася війна. Що ми можемо зробити у таких умовах? Перш за все, хто такі священики? Ми – миротворці, ми творимо мир. Ми підносимо молитви, але, як сказано, треба й хліб людям давати. Наша перша поїздка з сільським головою була на пропускний пункт у Чонгар. Там стояв наш парафіянин. Побачене вразило до сліз. Повірте, їсти не було що, вдягнутися, взутися не було у що. У перші дні привозили тільки їжу, їжу, їжу. Коли її стало достатньо перейшли на одяг, форму, засоби захисту, розгрузки тощо. Як відомо, волонтерам вдалося змінити ситуацію, кожен працював, як міг.

Але було не тільки матеріальне. На Херсонщині я вперше побачив, як плаче дорослий чоловік, міцний, дужий, до того ж військовий, командир частини. До того бачив сльози чоловіків: священиків, монахів, на похоронах… Але, коли сидить за столом доросла людина і плаче — це мене вразило. Виявилося, що офіцер родом із Криму. Буквально за пару днів до початку анексії цю ракетну частину перевели на Херсонщину. Окупація Криму в одну мить змінила усе його життя, відрізала рідних та друзів. Так у лютому 2014 року почалася волонтерська праця.

Волонтерська праця

Ваша волонтерська група привозила допомогу на передову під час бойових дій та навіть потрапляла під обстріли. Що врізалося у пам’ять найбільше?

— Одного разу, коли доставляли допомогу в Дебальцеве, зустріли військових, які виходили з Вугледару. Наша машина знадобилася як «швидка». Тоді ми покинули свій вантаж на «хресті» у Дебальцевому, забрали двох поранених та повезли їх у шпиталь Артемівська. Дорогою один боєць помер і, ми доставили його тіло до моргу.

Хочу зазначити, що в Артемівську населення має проукраїнську позицію, люди не хочуть цієї безглуздої війни. Коли ми вночі потрапили до міського моргу, двері нам відкрила жінка у віці. Їй було боляче знову приймати тіло солдата. Покликала мене у внутрішнє приміщення: «Ходіть, батюшка, я Вам покажу, що тут робиться». Там знаходилися тіла двох військових і біля 20 чоловік цивільних, зовсім молодих людей. На них були тільки бирки з роком народження: 80-ті, 90-ті роки, зовсім мало 70-их. Багато тіл, які просто зібрали по шматках. Все це результат роботи «Градів».

Волонтерська праця

Я навчився відрізняти, в якій спосіб вбита людина. Від снарядів «Граду» тіло людини стає темно сірого, свинцевого кольору. Як священик звик бачити смерть і не боятися цього. Проте побачене вразило, забути це неможливо. Неможливо забути пекельний вогонь, від якого плавиться залізо, аж тече; пусті, розбиті хати; дивовижної краси храми, в яких немає віруючих…

Волонтерська праця

— Наскільки для воїнів у зоні АТО є важливою конфесійна належність священнослужителя?

— Я починав їздити в АТО у священицькому облаченні. За увесь час тільки раз командир запитав, до якої конфесії належу. Дізнавшись, поцікався, чи не боюся сюди приїжджати. А чому я повинен боятися? Я громадянин України, їду до своїх духовних чад, тут є мої хлопці.

Я ніколи не утаємничую, що належу до УПЦ (МП). Ніхто жодного разу не поставився до мене вороже чи запитав, що я тут роблю. Завжди молимося разом, приєднуються і віруючі воїни протестантських конфесій. Прямо на передовій звершив Таїнство хрещення над бійцем.

Ще був цікавий випадок. Ми з отцем Віталієм з Новокаховської єпархії разом приїздили на полігон «Широкий Лан». Служили там молебень, хрестили солдата. Наблизився до нас ще один боєць, хотів з’ясувати, якого ми патріархату. Коли дізнався, що з МП, сказав, відійдіть від мене, я не спілкуюсь з такими. Проте сам залишився спостерігати неподалік. Ми звершили службу Божу та благословляли бійців. Цей солдат також підійшов до нас і сказав: «Ви правильні священики, благословіть».

ЗМІ активно висвітлюють місію капеланів у зоні АТО. Їх чисельність у ЗСУ та Нацгвардії, за даними Секретаря РНБО, становить більше 200 осіб. Чи є достатньою, на Вашу думку, кількість військових священиків, щоб дбати про духовне здоров’я бійців на передовій?

— Гостра необхідність у священиках відчувається у самих гарячих точках. Зараз багато хто робить PR, заробляє посвідчення учасника бойових дій. Але я хотів би, щоб священнослужителі, які взяли цей хрест, несли його ближче до передової, де хлопцям особливо потрібна психологічна підтримка, а без Бога це неможливо.

За дозволом правлячого архиєрея я сполучаю волонтерство зі священицьким служінням. Зрозуміло, не завжди можу відлучитися з парафії. Ми наїздами у зоні АТО виконуємо функції капелана. Але військові священики – це найбільш необхідне нашій армії сьогодні. Розумієте, нині форми, взуття, засобів захисту, зброї та їжі, слава Богу, вистачає. А ось духовності бракує. Не знаю, чому наша влада над цим не працює.

Зараз із священиків там тільки добровольці. Звісно, можливо й немає потрібної кількості священнослужителів. Але кожен священик з парафії, який військовозобов’язаний, служив у збройних силах, може піти в армію послужити своїй Батьківщині. Чому б ні? Але немає того. Ми говоримо зараз про щось загальне, а про духовність – нічого.

Розумієте, зараз стільки людей вертається з війни психічно неврівноваженими. А це означає: невчасно сповідалися, це священик на місці не доглянув тебе, щоб у тебе не стався нервовий зрив. Якісь негаразди можуть бути у сім’ї. Все це можна вирішити на місці, але немає кому. Точніше, на передовій немає через кого вилити душу Господу Богу. Тоді людина закупорюється в собі, у неї стається нервовий зрив. Боєць не може нормально воювати. Людина із захисника може перетворитися у вбивцю.

Волонтерська праця

В умовах війни виконання військового обов’язку передбачає фізичне знищення противника. Як залишитися воїном і не стати вбивцею?

— Між воїном і вбивцею існує велика різниця. Я як священик завжди спираюся на Святе Письмо. До Іоанна Предтечі прийшли вояки і запитали, що нам робити, щоб мати частинку Царства Небесного. Святий не сказав, полишіть свій обов’язок, киньте зброю. Він мовив: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю» (Лк.3:14). Це дуже важливо: задовольнятися своєю платнею. Не гідно воїну займатися здирництвом, мародерством.

Воїн, захисник Батьківщини – це той, хто виконує накази свого командира. Захисник не буде шукати смерті людини з жадобою. Якщо є можливість вистрілити в ногу, а не в голову, краще не вбивати. Ми не маємо право людину залишити без покаяння незалежно від її світогляду, релігійної, або національної належності. Ми не маємо право позбавляти людину життя просто так. Зрозуміло, якщо на тебе наставили зброю, і ти, захищаючи своє життя та життя твоїх товаришів, вразив нападника, – це одне.

Але, якщо бажаю комусь смерті, роблю засічки на прикладі, скількох я вже вбив, – оце і є вбивця. Цього не можна робити. Саме тому на передовій особливо потрібні священики. Саме вони можуть роз’яснити бійцям, чому не можна переходити цієї межі.

Втішно, що і командири розуміють цю проблему. Заступник командира роти батальйону «Дніпро-1», позивний «Лютий», розповідав історію. Під час шикування побачив на формі молодих бійців шеврони «Народжений вбивати». І запитав: «Хлопці, а хто народився вбивати? Ти народився вбивцею і хочеш крові? Ти бажаєш комусь смерті?». Зрозуміло, поопускали голови, позривали самі ці шеврони і спалили, щоб ніхто не бачив.

Але перш за все бійці повинні знати, за що вони воюють. Вони воюють за свою державу, Батьківщину, сім’ю, своїх дітей. Наведу такий приклад. Наша волонтерська група була в Артемівську. У цей час почали виходити наші війська з оточення у Дебальцевому. Серед них був брат нашого Олександра Єфремова. Він встиг телефоном повідомити, що підбили їх машину і, вони будуть виходити пішки. Ми виїхали орієнтовно навпроти цього квадрату. Вдалося підібрати і брата, і всіх хлопців. Коли прибули у частину, в одного з бійців почалася від пережитого стресу істерика. Він плакав, постійно питав, за що ми воюємо?

А ми якраз привезли дитячі малюнки з нашої школи: «Повертайся живим», «Ти нас захистиш» тощо. Командир підійшов до нього, простягнув ці малюнки і сказав: «Бач за кого ти воюєш, ти за них воюєш. Щоб в них не було такого, як тут, щоб вони не боялися вийти на вулицю, щоб у них була домівка, щоб у них були батьки живі». Все істерика закінчилася. Просто завдяки правильним словам і дитячим малюнкам.

Морально наші хлопці вмотивовані цією дитячою увагою, тим, що роблять наші школи. Бійці завжди чекають на дитячі листи і самі їм радіють, як діти. Дорослі, озброєні, але діти.

Волонтерська праця

— Отче, а про що питають Вас бійці як священика?

— Саме гаряче питання у бійців, чи простить мені Бог усі гріхи, які я вчинив, вбиваючи людей. У артилеристів і мінометників є така проблема, що під час обстрілу можуть постраждати випадкові люди, наприклад, цивільні. Усі знають і, я сам з цим зустрічався не раз, що коректувальниками вогню для бойовиків можуть бути цивільні, звичайні бабусі. Прийшла, зателефонувала і сама ж потрапила під обстріл. Але все одно вона залишається людиною. За це наші вояки переживають більше всього. Їх турбує, чи простить їм Бог таку провину.

Я пояснюю, що немає такого гріха, якого б Бог не простив, крім хули на Духа Святого. Пояснюю, що перш за все треба спокутувати гріхи молитвою і ще раз молитвою. Вчу, щоб вони щодня могли помолитися щиросердно, своїми словами. І це діє, хлопці моляться. Ставлять каплички, оздоблюють їх іконами. Моляться перед образами та ставлять свічки.

Але каплички зводять переважно на другій лінії. На передовій це неможливо, там тільки у бліндажах висять ікони. Всі стають на молитву. Вона триває максимально 5-10 хвилин і, кожен йде виконувати свої обов’язки.

— Крім необхідності адаптувати учасників АТО до мирного життя, які ще проблеми повстали перед священнослужителями в умовах війни?

— Наша спільнота духовно не готова до війни, тому нам священикам треба працювати і працювати з нашим населенням. Неприємно дивитися, як деякі люди ділять тих 600 тисяч компенсації за загиблих під час бойових дій. Люди просто перестають бути людьми. Жінка, яка хотіла розлучитися з чоловіком, призупиняє процес і дозволяє собі у голос міркувати: «А може, Бог дасть, вб’ють на війні, хоч гроші одержимо». Фактично, сьогодні є пасивні вбивці, які очікують загибелі близької людини на війні, щоб покращити свій матеріальний стан.

Хочу висловити свою власну думку, це не є офіційним поглядом Церкви. У державі, взагалі, немає чіткого визначення проблем. У стані невизначеності відбулася анексія Криму, потім замість оголошення війни, оголосили АТО. Тому одна частина суспільства несе тягар війни, сумлінно виконує свій громадянський обов’язок, а друга – нібито живе у іншій країні.

Наша парафія – сільська. Болюче дивитися на цих сільських людей. Я часто буваю на Донбасі, я знаю скільки коштує тонна вугілля у перекупщиків. Провезти усього 700 кілометрів на Південь і, вона вже дорожчає на 2 тисячі гривень. На очах відбувається різке зубожіння населення: у цьому році вже троє людей приходили до церкви, бо не мають за що поховати своїх небіжчиків. Це дуже тривожний сигнал.

— З історії відомо, що воїни в умовах війни згуртовуються у неформальне чоловіче братство. Чи справді це так?

— Звісно, що так. Воїни живуть однією великою родиною. Сім’я – це чоловік, дружина діти, є церковна сім’я – це, наприклад, мої парафіяни з декількох сіл, сім’я – це наша держава. На війні утворюються дужі міцні, братерські стосунки. Я бачив там хлопців з різних куточків України, з Донецька, зі Львова. Вони стоять разом, спілкуються, роблять одну справу. Хлопці кажуть: «Ми звільняємо свою державу від тих, кому вона не належить». Не бояться повернутися спиною один до одного. Дійсно, це братство дуже сильне, вона лишається назавжди. Повертаються по рідним домівкам, але підтримують зв’язки один з одним. Телефонують і приїздять до мене. Шкода, що саме війна нас з’єднує, бо ми й так мали б бути єдиними.

Волонтерська праця

Отець Василь Борисевич народився у селі Бодаки, Збаразького району, Тернопільської області. Навчався у Харківському текстильному технікумі. Служив у ЗСУ. Закінчив у 2014 році Київську духовну семінарію УПЦ. Висвячений у сан єрея у 2008 році. У 2014 році присвоєно звання «Людина року Снігурівщини» в номінації «Громадська діяльність».

 

 
Розмовляла Тетяна Длінна
Світлини з архіву ГО «Волонтери Снігурівщини»

 

 

Джерело: РІСУ

Залишити коментар

Filed under УПЦ МП

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s